Відчувала себе, як у дивному фільмі, що грав зараз на екрані невеликого ноутбуку.
Непопулярний артхаус далеких 80-х, коли Україна тільки починала усвідомлювати свою незалежність – розмиті обриси невеликої кімнати, все у напівтемряві, якщо дивитись кінострічку вдень, нічого не розбереш. Ліжко посеред приміщення, на ньому двоє – голі, руки переплетені, дихання теж, роти привідкриті й здається, що вони існують лише завдяки одне одному, бо якщо дихає один – дихає й інший, а коли процес зупиняється, то зупиняється й плин життя. І в’януть польові квіти на підвіконні.
Катя дивиться скоса, теж лежить на ліжку, уявляє себе у фільмі. Уявляє згори. Жінка на строкатому покривалі, руки розкинуті, одна нога на іншій – на ній ні одежини, бо прониклася фільмом, бо живе сама, бо може собі дозволити роздягтися і лежати хоч годинами на спині, споглядаючи стелю і думаючи, що вона серед них, тих людей за склом екрану, що вони теж обіймають її, пестять, що руки їхні ковзають по Катіному тілу і що вона не лишня там.
Перед очима – поле вночі. Дорога серед лісу, що веде в нікуди, літо, цвіркуни оглушають серед темної тиші, а Катя стоїть на краєчку дороги і дивиться у поле. У своїй квартирі вона закриває очі і флешбеки накривають знову – чіткіше, яскравіше, хоча в тей день було темно, як у фільмі.
Тремтливе море колосся. Ліс на обрії, чорні обриси дерев ріжуть сіре небо, повільно хиляться зі сторони в сторону під вітром. Катю хвилює це видовище. Всередині болить чимось, і вона не може це виразити, та і не думає, що взагалі можна якось описати почуття душі, коли бачиш щось настільки велике, як поле чи море. Чи океан.
Поле особливо, бо поле – це Україна.
Ігор підходить до неї та стає поряд. Ні погляду одне на одного – але Катя точно знає, що то він, відчуває боком. Від Ігоря поколює іскрами. Він діє на неї, як шампанське.
З Ігорем тепер можна мовчати і говорити, сміятись і сумувати, навіть сваритись матюками і потім вибачатись одними очима. З Ігорем можна і про несуттєве, і про найважливіше на світі. З Ігорем можна все, але тільки не спати і не цілуватись. Хіба що у щоку, бо Катя не думає, що може кохати його, як вважала раніше. Все в їхніх стосунках стає так закручено і дивно, що вона часто вибирає ігнорувати його дзвінки у телеграмі і у її двері, ніж поговорити.
Це погано.
У спогадах Катя все ж кидає на хлопця короткий погляд і натикається на його очі. Світло-карі при денному світлі, зараз вони темні, як поле перед ними. Ігор не усміхається. Він серйозний і зосереджений. Він бере її за руку й повертається назад до поля. У Каті по спині біжать мурашки, в горлі сохне. Долоня Ігора тепла, безмежно тепла, і така велика порівняно з Катіною, що їй здається – тепла вистачить на все її тіло.
Додумується до морозу по спині, до поколювання в серці, до того, що стає важко дихати. Не кохає, аж ніяк. Ігор стискає пальці. Катя стискає зуби.
Сумісні спогади – ось, що об’єднує їх життя. Стосунки, перехняблені розлукою під час карантину, а згодом не дуже очікуваною популярністю потребують багато підтримки. Жаль, що Ігор кохає так, що вистачає і на холодну Катю. Жаль, бо обігріти кригу її нутрощів – майже неможливо. Може закінчитись власне тепло.
Але все ж добре, що вони познайомились.
Катя заварює Ігорю чай та сідає поруч. Це декілька годин після її артхаусних марень, Ігор приїхав без дзвінка і тепер сидить у неї за столом. Він мрійливо дивиться кудись у вікно, підпирає рукою підборіддя. За вікном середина січня, а він сидить у неї в квартирі такий гарний. Неначе обточений водою камінь. Таке порівняння постійно крутиться у Каті в голові, коли вона бачить його гладенькі щоки. Так хочеться поцілувати ці щоки, відчути губами ніжну шкіру. Нещодавно Катя на свою голову прочитала статтю про губи, де якраз і йшлося про їх чутливість, і тепер не могла викинути з голови нав’язливу думку – поцілувати Ігоря, сконцентруватись на губах, відчути усе… Але не можна. Треба витримати самопоставлену задачу – протриматись до літа. Їхні літа завжди найкращі, двадцять друге точно не стане виключенням. Влітку вони інші. Влітку можна все.
Навіть дозволити собі подумати, що кохання – все ж не табу для неї.
А поки за вікном тільки розгортає свої обійми новий 2022, вони п’ють чай та згадують часи, коли були найщасливіші. Ігор каже тихо – передковідна осінь. Вогкий і похмурий листопад 2019. Аж три роки тому. Вони знайомі лише кілька місяців, але вже найкращі друзі. Тарас замикає їх двох у студії у дощові, холодні до морозу дні і каже – “пишіть і грайте. На ранок щоб коли я прийшов ви вже написали мені хітяру”, і вони пишуть. Вони гуляють темними парками і Катя трохи боїться хлопця, але пише на серветці у кафешці наспіваний ним ритм. Вони сидять на зйомній Ігоревій квартирі, малесенькій і тісній, неймовірно інтимній, не цілуються, лише пишуть мелодію сидячи поруч за столом так близько, що торкаються не лише колінами, а й руками і головами. Вони пишуть багато і пишуть постійно, вони мугикають свої мелодії, кошмарять новоприбулого до гурту Ваню та його нещасну гітару – у нас тоді виходили самі лише гітарні мелодії, пам’ятаєш, Катю? Пам’ятаєш, що ми хотіли назвати так альбом? “Гітарні мелодії”? Пам’ятаєш, як я хотів поцілувати тебе після особливо вдалої нашої пісні, пам’ятаєш, як було темно і як добре нам було?
Вона пам’ятає. Він каже – а літо двадцятого? Наше найщасливіше, додає. Ні, найщасливішим було двадцять перше, а двадцяте було найвільніше і наше. Лише наше, хитає головою Катя, а Ігор мовчки киває.
Вони з’їздили того літа лише у декілька міст, і всі ці поїздки були наповнені якоюсь трошки незрозумілою свободою, але грошей було мало. Їм ні на що не вистачало. Вони виграли Нацвідбір іще взимку і це трохи покращило відвідуваність їх концертів, але не набагато. Техніка взялася ламатися ледь чи не у кожній поїздці, і Катя раптом згадала – під кінець липня вона зненавиділа те літо і ту атмосферу, у якій доводилося працювати, зненавиділа Солов’я, якого одночасно зненавиділи усі, хто дивився Нацвідбір, а ще, особливо, зненавиділа жар липневого сонця на її Позняках, коли роботи не було і доводилось лежати на ліжку цілими днями, переживати ковідну кризу і відмовлятись розмовляти з будь-ким. Дивний час, дивне літо. Але у кожних негараздах був присутній трошки похмурий гумор Тараса і гучний сміх Вані. А головне – у кожній негаразді поруч з нею був Ігор, який тоді ще нічого не розумів у техніці, у встановленні кондиціонерів чи загалом у житті, але палко бажав допомогти Каті з будь-чим.
Але час був важким.
Я й не знав, що ти так ненавидиш те літо, знизує плечима Ігор. Але я вже не ненавиджу, відказує Катя і зітхає, крутить у пальцях листок з букета – Тарас колись подарував. Мій мозок вибілив його у моїй пам’яті. Я пам’ятаю тільки тебе та твою посмішку.
Ігор дивиться на неї майже розпачливо. Питає – пам’ятаєш фестиваль у Польщі в кінці серпня? О так, нас перед цим ще й затюкали за невдале місце для концерту на День Незалежності. Мені хотілося кинути все і уїхати кудись, а треба було їхати на фест. Але ти тоді так багато часу проводив зі мною. Дякую. Ти врятував мені літо.
Спогад, як блискавка уночі – їх перший секс, дешевий польський готель і розмазана по Катиному обличчю підводка для очей. Ігореві руки, що тримають її за голу талію. Хтивість, що накриває обох.
Як у довбаному артхаусі.
Ігор мовчить. Катя дивиться на нього, дивиться, сама мішається з розпачем – що ж із ними не так? Що ж не так із нею, якщо вже правильно ставити питання. Життя закручується у дивний, майже мазохістичний водоворот щастя і болю, Катя не може з цим впоратись, Катя продовжує говорити.
Літо 2021. М? Ігор відразу оживає, посміхається, киває. О так. Найкрутіше літо. Шум. Манєшкіни, да?) Вона відмахується від нього, совається на стільці, дивиться йому у вічі – ти пам’ятаєш Литву? Литву неможливо забути. Ігор кусає собі щоки зсередини, все ще посміхається кривенько і дивится на неї довгим поглядом. Литва – спогад зі щасливого сну. Неможливо забути таке бажане визнання і недосяжні до того кількості проданих квитків на їхні концерти. Катя каже Ігорю і Вані, що це вони принесли їм удачу. Вона обіймає обох за голови і притискає до себе, а Тарас сміється і обіймає їх усіх зверху. Вони щасливі.
Влітку того року був Атлас Вікенд, Львів і тур по Україні. Були готелі і багато відзнятих сторіс. Були зірвані з облич маски та з тіл одяг на підлозі і палке Ігореве дихання, нерівні Катині стогони. Вони не робили цього декілька місяців і зголодніли одне за одним. Поїдали одне одного живцем, і насолоджувались цим.
Було добре. Була жара і нічні купання у басейні. Була популярність, що линула на них з усіх боків, і жартівливі погрози Ігора викинути в сторіс одну дуже непристойну фотографію. Були і сльози, щасливі і майже істеричні, були і сварки і тяжкі обійми у готельному номері о п’ятій ранку після тих таки сварок.
Ти пам’ятаєш, як ми напилися і ледь не подушили одне одного в найжаркіший день того літа, коли шкіру нам холодили кондиціонери і розлите на неї вино?
Літо було щасливіше за перші місяці знайомства, бо знаючи одне одного майже рік, вони вивчили усі свої таємниці і страждання і з насолодою кохалися у них, з насолодою штрикали одне одного якомога болючіше, коли розходилися у думках. Хтось колись сказав Каті, що Козероги поступливі і мирні. Найбільша брехня у її житті.
Літо було щасливіше за твій листопад, бо згасала пандемія, каже Катя і відкидається на пряму спинку свого стільця. Відмічає, як темно вже за вікном. Ми знову чудово спілкувалися. Ти перестав бути таким холодним і відстороненим.
Вона дивується, що взагалі закидає йому таке.
Ігор супиться.
Ти не можеш мене у цьому звинувачувати, хитає він головою. Це ти припинила спілкуватись зі мною після того двадцятого серпня. Це ти казала, що занадто стресуєш від Євробачення і не відчиняла мені дверей. Найбільш кошмарна пора мого життя – осінь і початок зими 2020, і взагалі весь час до Євробачення, бо ти в один момент була всім моїм життям, а потім просто зникла. Півтора року, Катю. Півтора року ти мучила мене.
Щось у Каті хоче різко відповісти, заперечити, сказати, що півтора року – це забагато, це неправда, такого не було…
Але ж вона знає, що це правда. Пам’ятає, як злякалася себе і відсторонилася від усіх чи не сильніше, ніж на початку двадцятого літа.
Вони сидять мовчки, погляди у чашки.
Але я дійсно дуже стресувала, ледь чутно вимовляє Катя.
Я знаю, але ж я хотів допомогти, Катю. Я…
Він замовкає. Катя зводить очі. Ігор дивиться на неї, і щось руйнується всередині її кісток.
Ти що, все ж кохаєш мене, Ігоре?
Мовчить.
Колись давно вони домовились не закохуватись одне в одного. Занадто молоді, занадто веселі і впевнені в собі, занадто пересмажені літом і одне одним, вони закидалися цими дурними обіцянками, які знали, що порушать.
Як на занадто чутливих людей, це дійсно була жахлива обіцянка. Як на занадто чутливу людину, дивно, що Катя все ж таки дотрималась її.
А от Ігор, що зовсім вже не дивно, ні.
Я думав, це і так зрозуміло, тихо вимовляє, стискає в руках чашку. Зводить на неї погляд, дивиться безнадійно, ледь зітхає.
За вікном починає падати перший у цьому році сніг.
Коли він уходить і вона закриває за його згорбленою спиною двері, в думках її слабко ворушаться слова – повернися, будь ласка, можливо, я все ж теж тебе кохаю, Ігоре… Повернися і впевни мене у цьому, я молю тебе… Але Катя знає, що це неправда. Це не те, чого вона хоче насправді.
Вона обирає взагалі не думати над тим, чого дійсно хоче, бо насправді поняття не має, чого саме.
***
Вона хотіла би написати пісню про свої почуття. Щось на кшталт Жальменіни, тільки про Ігоря. Про його усмішку. Про його страхи, його кольорові слова, безмежні думки, висоту погляду…
Але це було би як в кіно, а кіношних кліше Катя не любила. Хіба що голих людей на артхаусних ліжках. Тим більше, таке роблять тільки коли кохають, а Катя Ігора не кохала. Як же інакше пояснити їхні дивні, покручені недомовками і взаємним тяжінням стосунки? Вона знала, що людям краще, коли вони не з нею. Так уже бувало. Так пішов Артем. Так піде Ігор, за ним ще хтось. Так буде завжди.
Хоча можливо, для неї ще є надія. Ігор все ж викликає у неї почуття, та й хочеться лежати голою з ним в одному ліжку, називати його своїм і кохати його, дійсно хочеться. Це тільки злет їх кар’єри, тільки початок їх розуміння себе, і якщо вже ковід і популярність не завадили їх зв’язку, то що завадить? Тільки вона сама, якщо продовжить сидіти на стільці рівно. Це ж січень 2022. На кінець наступного місяця призначено вихід нової пісні. Катя не звертає увагу на тривожну новину з телеграм каналу у своїх сповіщеннях, коли бере до рук телефон. Вона свідомо хоче обманути себе та Ігора, бо в квартирі без нього стає збіса самотньо.
Дзвонить і він бере майже одразу. Вона каже – Ігор, вибач. Повернись будь ласка. Я зрозуміла дещо, все ж.
Каже, що кохає його.
Чує, як він сміється крізь шум зв’язку.
Посміхається сама.
Знову ігнорує ще більш тривожну новину з інтернету, впевнена – тепер життя стане кращим.
А наступний концерт призначимо на двадцять четверте лютого, і анонсуємо на ньому Калину. І все буде так просто, головне – не кохати.
Головне – нізащо не кохати.
Додати до улюблених