— Чорт, знову дощ, ну скільки можна — незадоволено бурмоче жінка, закриваючи вікно, через яке тільки що дивилася у двір власного будинку. — Чонгук! Зніми, будь ласка, речі з вулиці, бо вони намокнуть і в університет підеш голяка.
Не зважаючи на прохолодний весняний вітер, хлопець не спішив, насолоджуючись м’якими краплями води, через які от-от намочиться і він, і його одяг, який зовсім недавно мама вивішала на вулицю, щоб висушити після прання. Не вийшло.
Взагалі він любить таку погоду. Ні, не так, щоб перед важливою подією забути парасолю і змокнути до нитки, а так, щоб сісти на підвіконня у своїй спальні на другому поверсі, взяти бабусин трав’яний чай і витягнути ноги назовні, назустріч теплому вітру. Можливо він занадто романтизує дощ, який чомусь більшість не любить, але тільки так він відчуває спокій, ніби всі негаразди й переживання змиваються разом із пилом з доріг. Ймовірно це почалося в середній школі, коли вони з сім’єю переїхали з Сеулу в невелике містечко трохи східніше від мегаполіса, залишивши там всіх друзів і знайомих. На самоті, коли ти не відволікаєшся від того, що тебе оточує, вчишся звертати увагу на дрібниці. Чонгук порівнював це зі сліпотою: коли ти маєш змогу бачити, не звертаєш увагу на інші відчуття, як, наприклад слух, чи нюх, але як тільки втрачаєш зір, все інше відчувається в рази яскравіше. В оточенні шумних друзів він не помічав того, як дзвінко влітку о 5 ранку співають птахи, як сонячні промені перетворюються на веселку, коли проходять скрізь вітрину квіткового магазину, або ж як пахне повітря після дощу. В останнє він закохався найбільше.
Вдома стояв аромат маминого яблучного пирога і звичної для їхньої місцевості хвої. Важкі краплі барабанили по підвіконню, а небо покривалося все більшою кількістю темних хмар. Атмосфера в будинку була протилежною до тої, що відчувалася назовні: жовті лампочки гірлянди освітлювали вітальню зі старомодними меблями, які залишилися тут ще від попередніх власників, але надто сильно сподобалися мамі, книжкова шафа тата додавала затишку і звісно ж запах випічки, який навіть не встигав вивітрюватись після кожного кулінарного шедевра одного з батьків. На вулиці ж все виглядало набагато похмуріше: у сусідському дворі не чути сміх дітей, квіти на клумбі хиляться від надмірної кількості води та ніби стають не такими яскравими й абсолютно всюди пахне сирістю. Цей контраст для Чонгука був дуже комфортним.
Будинки максимум в чотири поверхи стояли в перемішку з приватними особняками, в оточенні хвойного лісу та гір. Тут було багато магазинів, два торгових центри та навіть непоганий університет, тож жалітися на безлюдну місцину хлопець не міг. Якась кількість молодих людей звичайно мріяли якомога швидше вирватися звідси й переїхати жити в столицю, але Чон був не проти залишитися. Там його більше нічого не тримало. Друзі, з якими він сподівався підтримувати спілкування на відстані, перестали писати приблизно через пів року, а інших близьких людей окрім них і батьків, з якими він тут живе, у нього і не було.
— Мам, тут всі речі вже висохнули. Свої я складу сам, а ваші залишу в спальні — не зупиняючись біля дверей кухні, говорить Чонгук, прямуючи на другий поверх з купою одягу в руках. Його улюблені голубі джинси встигнули підсохнути, а інше вже не так важливо.
Коли до звуків дощу додався ще й грім, хлопець вирішив трохи почитати. Сприймайте це як своєрідну терапію, яка дає йому хоч якісь моральні сили, щоб прожити наступний день і не вийти у вікно, як би сильно цього не хотілося. Поринаючи в події книги ти перестаєш думати про щоденні проблеми та просто забуваєшся, повністю відключаючи голову. Це напевно і стало причиною, по якій два роки тому Чонгук подав документи в місцевий університет на спеціальність, де він вивчає літературу. Цікаво звичайно не завжди, в силу трохи застарілої навчальної програми, або самих викладачів, але загалом він не шкодував, що вибрав її. Таким чином хлопець міг познайомитися з не надто популярними авторами та їх творами, зрозуміти на які книги варто звернути увагу, прочитавши лише анотацію, та навіть самому спробувати щось написати.
Від книги його відірвали звуки сповіщення з телефону, які він чесно намагався ігнорувати, поки після десятого разу не стало зрозуміло, що людина по той бік екрана заспокоїться лише тоді, коли отримає відповідь. Побачивши ім’я відправника він не був здивований.
— Мін Юнгі, ти не даєш мені й дня прожити, не нагадуючи про своє існування — замість звичного “привіт” почав він, як тільки друг підняв слухавку. Чонгук не дуже любив витрачати час на пусті розмови чи повідомлення, надаючи перевагу коротким дзвінкам.
— І тобі привіт, засранець. Годину дописатися до тебе не міг, вже думав, шо ти коні двинув у своєму лігві — звичним тоном почулося з динаміку телефону. — Ми збираємося вибратися кудись ввечері. Ти з нами?
Зазвичай “вибратися кудись” у Юнгі означало випити пива у когось на квартирі з фільмом на фоні розмов, або ж зробити це у більш шумній атмосфері клубу, чи домашньої туси малознайомих людей. Ханжою Чонгук не був і алкоголь пити любив, тому такий спосіб проведення часу йому цілком підходив. Це звичайно гірше, ніж затишний вечір з книгою і горою шоколаду, але бути соціальним хоч інколи потрібно.
— Куди цього разу? — зітхаючи він відклав книгу, щоб вже в наступну хвилину стояти біля шафи в роздумах про те, що варто одягнути.
— Хочемо потусити в клубі “Астрід”, там сьогодні діджей хороший має бути — Юнгі, судячи зі звуків шорохкотіння, теж збирається, навіть не дочекавшись згоди друга. Він робив так завжди, бо прекрасно знав, що відмовити йому не зможуть.
Домовившись про час та місце зустрічі, хлопець поклав слухавку, паралельно витягуючи потрібний одяг. Похід в клуб означав велику кількість незнайомих людей і можливість з кимось познайомитись. Якщо з першим проблем не виникало, то от знайомства були неприємною частиною їхніх виходів “в люди”. Одне діло, коли з тобою знайомляться, щоб порозмовляти, та подружитися, а зовсім інше, коли це знайомство має романтичний чи сексуальний підтекст. Одна лише думка про це викликала відразу і змушувала відчувати себе не особистістю, а об’єктом чужих бажань.
***
— Ти точно не хочеш нічого міцнішого? — вкотре перепитував його Хьонсок, перед тим, як йти до бару за новою порцією випивки. Починали вони як завжди з пива, але після двох годин тут, більша частина компанії непомітно перейшла до більш міцних напоїв.
— В нього завтра семінарське заняття першою парою, відчепись ти вже — втомлено сказав Юнгі, перемішуючи улюблений віскі з залишками льоду, який встиг підтанути за останніх пів години, поки він ненадовго провалився в сон, зручно лежачи головою на Чонових колінах. Той звичними рухами перебирав його волосся, яке він вже давно перестав вкладати, знаючи про дивакуваті тактильні вподобання друга, одним з яких було його волосся.
Сам же Чонгук, задумавшись, дивиться в сторону натовпу на танцмайданчику, та допиває вже четвертий стакан пива. Голова відчувається вільною, а язик зовсім скоро розв’яжеться, бажаючи приєднатися до п’яних розмов друзів. Здається йому пора їхати додому, інакше точно потягне на пошук пригод для п’ятої точки. Минулого разу, до прикладу, все закінчилося в озері центрального парку їхнього містечка. Воно на щастя було не глибоким і нічого критичного не відбулося, але пригадували йому це ще довго.
— Хьон, я вже напевно поїду — скинути старшого з себе вдається не так просто, як здавалося. Скільки б той не опирався, сидіти ось так подобалося не тільки Чонгуку.
— Тобі таксі викликати? — Юнгі невдоволено глянув на нього, але все ж пересів на диван, нарешті відпустивши його багатостраждальні коліна. Спати останнім часом вдавалося не часто через роботу, хобі й бажання хоч раз на тиждень бачитися з їхньою компанією, тож він використовував будь-яку можливість. Яким би втомленим він не був, друзі завжди будуть для нього важливішими.
— Не парся, я ше встигаю на автобус — звичним жестом він коротко обійнявся зі всіма на прощання, після чого підхопив рюкзак і пішов в сторону виходу. — Не пийте багато і відпишіться, як доберетеся додому!
Хлопці лиш ствердно загуділи та продовжили розтікатися по закладу. Хтось ближче до танцмайданчика, а хтось назад до бару.
Чонгук з них був наймолодшим, хоча різницю в віці між ним, та іншими, великою назвати не можна було. З кимось на рік, з кимось на п’ять, нікого це не парило. Вони всі мали значну кількість точок дотику, які створювали комфортне середовище абсолютно для кожного, хоча їхні стосунки з Юнгі звичайно в порівняння не йшли. Це було чимось особливим.
Дощ на вулиці за цей час припинявся кілька разів, але знову і знову починався, вже із новою силою. Живучи в такій мокрій місцевості важливою є звичка завжди носити із собою парасолю, навіть якщо прогноз показує сонце. На жаль за кілька років хлопець її так і не виробив, тож приходилося тепер прикривати голову рюкзаком, в надії, що за коротку пробіжку до зупинки він не встигне сильно намокнути. Ноги ми в рахунок не беремо, в літніх кедах шансів у них немає.
Зупинка в такій годині на диво пустою не була, тож Чону прийшлося сісти доволі близько до іншого очікувача, щоб маленький дашок закрив і його від холодних крапель дощу. Температура під вечір опустилася до восьми градусів, ніби нагадуючи, що кінець березня це не привід ховати теплий одяг, що більшість легковажних молодих людей, включаючи Чонгука, вже зробила. Хлопець, який сидів поряд, навпаки був готовий до такого, сидячи у водолазці та теплій дублянці, так ще й з парасолею в руках. Одразу видно – місцевий.
— Вибачте, ви не підкажете, коли проїжджав останній автобус до головної бібліотеки? — все-таки подав голос після 15 хвилин очікування, коли думки про те, що його автобус вже не приїде, стали надто схожими на правду.
— Якщо чесно, я вже починаю сумніватися, що він сьогодні буде — від неочікувано низького тембру Чонгук трохи здригнувся. — До того, як ви прийшли, я вже сидів тут хвилин 10. Теж чекаю саме на нього — продовжив хлопець, із сумом дивлячись в сторону, з якої мав би їхати транспорт.
Як на зло, дощ ставав все сильнішим, більш схожим на невелику бурю. Сьогодні, не дивлячись на всю любов до такої погоди, він був зовсім недоречним.
Додаток таксі показував ціну, дорожчу мінімум у два рази, від тієї, яка буває зазвичай, через погодні умови та Чонгук навіть не був впевнений, що після клубу у нього знайдеться така сума. Інших варіантів не залишалось, оскільки татова машина зараз перебувала в ремонті, а єдиний друг з власним транспортом залишився на продовження вечора в клубі, тож переборовши себе, він поглянув в сторону незнайомця. Той теж чомусь дивився на нього.
— Це може здатися дивним, але якщо нам вже в одну сторону, то чи не могли б ми разом взяти таксі? — невпевнено сказав він, вперше роздивляючись лице хлопця, що сидів біля нього. Об’єктивно гарний. — Ви нічого такого не подумайте, просто ціна зараз трохи дорожча, і я подумав, що.. — не встиг він закінчити свій монолог, як йому вже спішили відповісти.
— Я теж про це думав, тому давайте швидше його викличемо — побачивши, як Чонгук трохи напружився від такої швидкої відповіді, він поспішив пояснити — я жесть як замерз і хочу в туалет.
Посмішка чомусь вирвалась в обох і Чон знову став більш розслабленим. Що ж, хлопець ніби на маніяка не схожий, тому чим чорт не жартує. Викликаємо таксі.
Вже в машині вони вирішили, що спочатку висадять Чонгука, оскільки йому було ближче, а вже тоді і другого пасажира. Запах всередині був не надто приємним, через солодкий ароматизатор у вигляді ялинки, але перш ніж хлопець встиг прочинити вікно, це зробив його новий знайомий, імені якого він, до речі так і не спитав. Сказати, що це була хороша ідея, ніхто з них не міг, тому, що навіть через невелику щілинку, краплі потрапляли в авто, але це було краще, аніж дихати цим жахливим “яблуком з корицею”, як було зазначено на упакуванні.
Думаючи над цим всім, Гук навіть не помітив, як вони дісталися до потрібної точки. Попрощавшись з хлопцем і водієм, він вийшов з машини, одразу прямуючи в сторону дому. Район освітлювало лише кілька вуличних ліхтарів і поодинокі вікна будинків, які всі тут були приватними, максимум у два поверхи. В Сеулі вони до речі жили на 16 поверсі висотки, з не дуже адекватними сусідами зверху, тож цього разу батьки надали перевагу окремому будиночку, де їх принаймні ніхто не затопить.
Він вже збирався переодягатися, в той момент, як кинув погляд на рюкзак і зрозумів, що так і не заплатив за таксі, залишивши незнайомця розплачуватися за них двох. А соромно ж тепер то як, це ж його ідея була. Зі сторони він напевно виглядає як той, хто не мав грошей і вирішив обдурити хлопця, поїхавши його коштом. Імені він все ще не знав, як і будь-якої іншої інформації для того, щоб принаймні попросити вибачення і віддати свою частину суми. Хотілося б не бути совісним, але саме таким він і був. Спеціально він його шукати не буде, але якщо випадково зустріне, обов’язково загладить свою провину.
Це він собі обіцяє не знаючи, що зустріч ця відбудеться дещо раніше, ніж він уявляв.
Додати до улюблених