Рейн завжди знав, що прийде його час стати на місце Ватер. Це ніколи його не лякало, навпаки вабило. Побувати на тій стороні неба…
Кімната залита червоним світлом сонця, що повільно сідало за гострі піки скал. Володарі одного елемента сиділи на підлозі слухаючи власне дихання. Медитація, вона допомагала впоратись із емоціями, що буяли в душі молодого упиря.
– Пам’ятай, ти спокійний потік води, швидкий але плавний, руйнівний але цілющий. – у позі лотоса, із заплющеними очима шепотів Ватер.
– А, що як піде хвиля, а, що як цунамі?
– Це також частина тебе, твоєї природи. – старший розплющив очі, перед ним зовсім молодий і зляканий водяний упир. – Ти повинен прийняти її, полюбити її, зрозуміти природу своїх хвиль. Чи буде будь яка істота собою, якщо забрати у неї негативні риси?
– Ні.
– Але це не означає, що ти не здатен контролювати себе, цьому ти вже навчився, але на землі буде важче, адже люди будуть усюди. Ти повинен залишатись тихим озером.
– Я тихе озеро, – видих, глибокий вдих. – я тихе озеро…
– В якому водяться чорти.
– Ахаха, завжди будеш це повторювати? – нарешті Рейн розплющив очі.
– Уже не буду, останній день.
– Ми ще побачимось?
– Сподіваюсь. А ось я нарешті відвідаю сім’ю. – упир посміхнувся пригадуючи їх обличчя.
– Ти не бачив їх увесь цей час?
– Неможна було, у мене один обов’язок, – він тицьнув пальцем, – тебе готувати, а заходити далі цієї кімнати заборонено.
– Ну тоді я дуже радий, що ти нарешті побачиш рідню.
Водяні упирі підвелись, стояли посеред кімнати.
– Не нервуй, ти чудовий музикант, з усім впораєшся! – взявши наступника за плече, підбадьорював.
– Я просто боюсь, що все запорю.
– Чого ти повинен щось псувати? Ти відмінний бас, твоїм умінням можна лише позаздрити. А з командою тобі буде легко, вони всі чудові й розуміючі, особливо Свісс.
– Це дуже важко для мене.
– Не переймайся, і пам’ятай ти – тихе озеро. – остання фраза яку кинув йому наставник, перед тим як за обома прийшли посланці.
Недуже охайний робітник, грубо вів його по закрученим коридорам. Пахло сіркою і кров’ю, запах геть не гидкий для місцевих. Через приблизно хвилин 20 блукання вони вийшли до здоровенної кімнати, де уже чекав Папа Емерітус IV. Одягнений в професійну рясу. Рейн бачив його вперше, нервовість знову підскочила, відчув як трусяться кінчики пальців.
– Ну привіт, новий Ватер. – Папа подав руку, показуючи, що далі вони підуть разом.
– Здрастуйте. – ніяково відповідав, переходячи з одних рук до інших.
– Пішли, тут недалеко. – двері відчинилися, ніби Копія володів незбагненною силою, що перед ним усі двері відчинялись. Вони вийшли з будівлі, що відразу зникла з-перед очей. Йшли вузькою кам’яною доріжкою.
– Не нервуй ти так, – звернувся Копія, вказуючи на опущений хвіст гуля, кінець якого метався з боку на бік.
– Вибачте, я стараюсь це контролювати. – хлопцю стало ніяково, погляд упав на власне взуття. Кардинал також зупинився.
– Рейні, не вибачайся, я говорю це щоб ти нас не боявся, і розслабився.
– Дякую, я скоро звикну і все стане простіше для усіх. – посміхнувшись, вони знову пішли у бік майбутнього дому. На шляху, ніби нізвідки виросла здоровезна будівля у стилі бароко.
– Сатана, imprimit. (вражає)
– Це лише храм, є ще жилі корпуси. – Папа не дуже гарний екскурсовод, він водив Рейна, плутав, губився. Врешті вони вийшли до першого кам’яного дому. – Ой дивись, знайшли! Це для людей. Ти тут особливо не шастай, не те щоб це заборонено, проте вони нас трохи бояться, хоч і люблять. – тепер вони йшли прямо, уважно слідкували за табличками. Здавалось це містечко зі своїми вулицями, магазинами, парками та садами. – Тут упирі живуть та інші диявольські істоти, а он де твій дім, біля лісу прямо.
– Ого так далеко.
– Ну ми захищені і… ой бля побудували як побудували. – Кардинал закотив очі, й продовжив шлях.
Вони зайшли до величезної споруди, де проживало лише семеро упирів. У загальній кімнаті було тихо як на кладовищі, ні муха не пролетить, ні годинник не цокне.
– І де вони усі? – незадоволено буркнув Папа. – Казав же, що ти сьогодні прийдеш.
– Ну нічого, я почекаю.
– Чаю? – Папа, уже хазяйнував на кухні, що була одним спільним з кімнатою.
– Так, дякую вам. – посміхнувся водяний.
– Давай на ти.
– Гаразд. – Рейн розглядав кімнату, у рамках над каміном фото усієї команди. Поруч підсвічник, шафа з книгами, більшість назв не міг прочитати, далеко. Диван шкіряний під вікном, поруч, перпендикулярно ще один такий же. – Ам Кардинал, ви-ти-ви тут живете-ш?
– “Ти”, і ні, не живу. Іноді прихожу коли є, – він усміхнувся своїм думкам, – бажання.
– Зрозумів.
– Слухай, я піду перевірю, може все ж хто є. Подивись за чайником. Тут просто стіни товсті.
– Ага, – кивнув Рейн, сідаючи на стілець за барною стійкою.
– Дуже товсті, – повторив Папа, руками показуючи приблизний розмір стін, – ДУЖЕ ТОВСТІ. – двозначно посміхаючись повторював Кардинал.
– Я зрозумів, – з тупими очима говорив гуль. Коли Папа сховався в коридорі він почав розглядати шафки, шукаючи кухлі. “Так нас скільки? Цірус, Кумулус, Свісс та Ефір, Дьюдроп, Моунтайн. Шість, сім, вісім”, порахувавши усіх, з’явилась ще проблема. ” А якщо хтось не п’є чай, а каву? Ну все перший день, а я вже проїбався” Хвіст мотався зі сторін в сторону, руки трусились. Важкість дихання, заважала кисню потрапити до мозку, здавалось він зараз втратить свідомість. В останній момент згадав мантру, що вони з Ватер повторювали щоразу задля заспокоєння хвиль. ” Я тихе озеро, я тихе озеро….” Повторивши кілька разів, видихнув гаряче повітря. Саме у цей момент в кімнату зайшли двоє гулів та Папа. У одному з них він впізнав барабанщика.
– Привіт Рейн, – вищий гуль відразу підійшов до новенького, потиснув руки, – Моунтайн. – у відповідь той лише мотнув головою, адже його ім’я уже знали. Ліворуч стояв інший гуль, здавалось він принюхувався й кривився. Але побачивши погляд Рейна, посміхнувся й підійшов ближче.
– Свісс. – і знову посмішка. Про неї і розповідав Ватер. Свісс – упир з чарівною посмішкою.
– Мені дуже приємно з вами познайомитись. – сором’язливо посміхнувся Рейн.
– Ага, а ще страшишся. – мульті-гуль сів поруч із Папою на стілець. – Я емпат. – пояснив.
– Ой, пробач, я не хотів приносити тобі дискомфорт.
– Та нічого. – повів рукою у жесті “та не зважай”
– А ви чай, чи кофе будете?
– Всі чай, у нас хоч є любитель кофе, але йому краще його не пити і так шалений. – Моунтайн грішним ділом згадав який буває вогняний гуль коли нап’ється кофе.
– Це ти про Дьюдропа? – про нього Рейн чув частіше всього. Проте який він активний, хтивий та невгамовний. Слухаючи про нього не раз ловив себе на думці: “Він до чортів крутий, мені б його впевненість” Рейн ніколи не заперечував, що йому подобається лідер гітарист.
– Ага, чув про нього?
– Тільки те, що Ватер розповідав. – Дощ поставив перед групою кухлі з чаєм.
– Так, я піду у мене є деякі справи. – Кардинал підвівся й багатозначно підморгнув комусь з гулів.
– А він милий.
– Ага милий. – фиркнув Свісс.
– Якщо для тебе милий, це ходячий ком хтивості та двозначності, то так милий.
– Сатана. – томно видихнув Рейн.
– Я б на твоєму місці жопою до нього не розвертався. – Рейн здоровенними очима, дивився на упирів, боячись, що ще чекало на нього.
– Чим ви взагалі тут займаєтесь? Можна кудись ходити? – поцікавився Рейн, йому навіть думати не хотілось, що доведеться місяцями сидіти в цьому домі з сімома особами. Не те, що він з першої ж зустрічі їх не полюбив, просто не звик до такого.
– Ну тут завжди є чим зайнятись, на минулому тижні нас змусили склеп чистити, не знаю навіть чий він. В цілому могли когось іншого попросити гулів тут дохуя, але ні ми ж без діла живемо. – Моунтайн злісно глянув в підлогу, згадуючи як плутався в павутинні.
– А взагалі, якщо хочеш один десь погуляти, то ліс здоровенний, ходи не переходи, і територія велика є де сісти і відпочити від інших. – Свісс немов прочитав думки Рейна відповідав, додаючи – А якщо захочеш кудись поїхати далеко, то тут проблеми, потрібно с Сестри Імператорки дозвіл просити.
– Дякую, Свісс – протягнув Рейн. Трійця чекала на решту команди, та розмовляла за чашкою чаю. Водяний гуль помітно розслабився, почав частіше посміхатись, розповідав історії з Пекла, жартував. Хлопцям подобалось, нарешті бачити, що хвіст Рейна спокійно звисав, іноді радісно здригався. Раптом він почув шум за закритими дверима, що вели в коридор та на вулицю. Гуль напружився в очікуванні. Не встигли Свісс та Моунтайн зрозуміти причину зміни емоцій на обличчі напроти сидячого, як в кімнату увірвався Дьюдроп та Цірус в обіймах один одного. За ними Ефір та Кумулус. Всі четверо були напідпитку, очі блищали, на обличчях дурнувата посмішка, в руках бутилка з алкоголем.
– Народ ну, що за хуйня, – роздратовано звертався до компанії. Свісс відразу вловив страх та відчуття покинутості, Рейна. – Ей все нормаль, якщо хочеш піти, я проведу тебе в кімнату. – гуль посміхнувся, щиро бажаючи допомогти.
– Все нормально. – шепотів.
– Так, а ти у нас Рейн? – підійшов крупний упир – Ефір. Ватер розповідав про нього, приблизно знав як виглядають учасники проекту Ghost.
– Ефір? – водний протягнув руку в знак знайомства. Йому за спину полетіла упириця, обіймаючи.
– Привіт, я Цірус, дуже рада, що ми нарешті зустрілись.
– Аа.. я також радий.
– Кумулус, – дівчина помахала рукою, ніяково посміхаючись. Вона як і Рейн не дуже любила велике скупчення людей. Побачивши приготовлені кухлі з чаєм, дівчата понесли їх до загального великого столу. Разом із чаєм перемістились й учасники групи. Рейн залишився сидіти один, в компанії самого себе. Йому було трохи образливо, що гуль на чию увагу він чекав найбільше, так і не підійшов. Але все ж коли він залишився сам, стало навіть легше дихати. Хтось за столом намагався його позвати, проте Свісс зупиняв. Приємно було чути далеке відлуння чужих голосів, не приймати участь у цих розмовах. Рейн зробив ковток чаю, відчув ніжний доторк, що від плеча пройшов до шиї. Ліворуч, ніби нізвідки з’явився Вогник.
– Рейні, – всміхаючись однією стороною губ мовив гітарист.
– Дьюдроп.
– Просто Дью. – шепотів мало не на вухо. – Чого тут сидиш?
– Я трохи втомився від компанії.
– Хочеш відпочити? – Дью був дуже близько, вдивлявся у очі напроти.
– Ага тільки я не знаю де кімната моя, так ніхто і не сказав.
– Я проведу. – не питаючи дозволу, Дроп по хазяйськи взяв Рейна за руку й потяг на другий поверх, завертаючи на праворуч. – Ваші апартаменти, – наче дворецький вказав руками на закриті двері.
– Дякую, Дьюдроп. – упир натиснув на ручку, відчиняючи кімнату.
– Якщо що, моя поруч, – він вказав на двері, з дивним розписом. – Добраніч, Рейні. – вогняний, знову провів хвостом по тілу водяного й сховався у коридорах.
” Ох Сатана ” – подумав басист пройшовши в кімнату. Вона доволі простора без особливого шику, проте комфортна. Здоровезне ліжко біля вікна, поруч стіл, якась штука висіла на стіні, неначе чорне дзеркало і навіть особиста ванна.
“Est melius quam vellem” ( це краще ніж я хотів) – оглянувши кімнату, Рейн відкрив двері ванної. Невелика кімнатка з рукомийником, душовою кабіною та унітазом, маленька шафка для рушників. Підійшов до дзеркала, ледь не крикнув побачивши відображення. Адже на нього уже не дивився сірий з грубою шкірою, злий гуль. Перед ним чоловік: світла шкіра, карі очі, миле, симпатичне обличчя.
” Як же я не звернув увагу на це?” – Рейн трохи спантеличений, весь вечір він спілкувався з упирями, що виглядали як люди й не помітив цього. Він роздивлявся свої очі, у всіх гулів вони однакові – чорні, але тут у людському вигляді змінили свій колір. “А у Дьюдропа очі зелені….” Водяний посміхнувся, пригадуючи як дивився на нього вогник.
Після душу Рейн розібрав свої речі, поставив гітару на спеціальну підставку й всівся на ліжко. За увесь цей складний день він добряче втомився, бажав тільки одного – відпочити. Падав у обійми зі сном під тихі розмови на першому поверсі.
Додати до улюблених