Квітень 1988
Теплий і такий ясний ранок.Сонце своїм теплим жовтим промінням освітлює все в кімнаті дівчини, сліпить в очі. Навіть фіранки не допомагають. В повітрі видно часточки пилу , що тут же осідає на книжках, полицях шаф та писемному столі, на якому досі є наклейка з написом “ Раскладной стол-тумба ‘ Книжка ‘ 130 рублей “.
Від голосного звуку будильнику, який показував 7:30 , прокинулася шістнадцятирічна Ярослава. Руда блакитноока дівчина, з веснянками по всьому тілу. Вона позіхнула і вимкнула будильник.
-Дали б ще трохи поспати , — тихо сказала дівчина, щоб не почули батьки.
Вона встала і поглянула на свою форму, що була вже випрасувана, дякуючи мамі. Вдягнувши капці, дівчина пішла до ванної кімнати, мимо кімнати батьків , яких не було. Ввімкнувши світло, та почала сонно вмиватися і чистити зуби, пристально дивлячись на своє відображення в дзеркалі. В думках повторюючи тему по фізиці і ботаніки.
Кинувши погляд навкруги, дівчина побачила білу плитку з квіточками. Над ванною висів одяг на мотузці, що вже другий ранок чекає, поки його знімуть. Руда вирішила це зробити, вона витерла лице рушником з вишитим соняшником, та взяла стілець, бо її 150 сантиметрів не давали змоги спокійно зняти одяг. Ледве не впавши з стільця, що від старості не міг спокійно встояти рівно, дівчина віднесла одежу і почала прасувати її. Праска була дуже гарячою, і дівча старалося зробити все якомога акуратніше.
Через пару хвилин Ярослава вже була на кухні, коли вона побачила записку на столі.
“Забери сегодня передачу от бабушки. Вот 5 рублей, купишь ещё хлеба, и себе что-то. Дома буду поздно, планирую ещё купить еды. Папа вернётся через 2 дня.
С любовью, мама ”
З іншої сторони папірця був керунок потягу і час приїзду,17:15. Дівчинка сумно зітхнула та заглянула до холодильника , де взяла залишок булки та кефіру. По радіо знову були новини, та одна пропаганда. Від сотого слова “ Товарищи ! “ Ярослава була вже готова викинути приймач через вікно. Але тоді отримає по шиї від батьків , тому вона просто переключила на іншу станцію. Поснідавши, дівчина почала плести коси, вдягатися в школу і зав’язувати кляту червону краватку, яку хотілося спалити.
В кімнаті батьків було піаніно, що так і манило. До школи залишалося ще немало часу, тому дівчина сіла і почала грати на ньому. Гру зупинили стуки в стіну від сусідів, що хотіли ще спати. Дівчинка закрила інструмент, і пару хвилин з власними думками дивилася на золотий напис “ Ласточка “.
На годиннику вже було 8:00, і Ярослава, взявши в руки портфель – пішла до школи.
За п’ять хвилин вона вже була в навчальному закладі, і обережно ходила по червоній підлозі, що легко може забруднити білі панчохи.
Багато хто бігав по коридору, але загалом це були першокласники. Вчителі старалися їх заспокоїти, але все дарма. Хтось пліткував , хтось читав і повторював домашнє завдання, а хтось просто гуртом дивилися, як хтось грався йо-йо.
Першим уроком була хімія, в класного керівника – Михайла Леонідовича. Чоловік років 46, з світлим волоссям, круглими окулярами і коричневому костюмі з червоною краваткою. Він витирав дошку і писав тему уроку, щоб не витрачати час на лекції.
Ярослава сіла за першу парту , поруч з однокласницею Мариною. В кабінеті були старі меблі, багато пропагандиських плакатів, портрети Леніна і Сталіна, таблиця Менделєєва і різні колби для експериментів. А над дошкою висів малюнок серпа та молота.
—“ Серп и молот – смерть и голод “, — подумала про себе дівчина.
Голосно задзвонив дзвінок, і вчитель повернувся до дітей. Помивши руки в раковині прямо за столом, той почав казати:
—Всем доброе утро, товарищи дети, хочу немного занять время и представить ученика по обмену, что будет пару недель учиться в нашем классе, и делать фотографии для курсовой, — він зітхнув і з всім небажанням показав да двері підсобного приміщення. — Брахма Кирилл.
З відси вийшов дуже високий хлопець , більше 2 метрів. Волосся було довге, по плечі, і чорне, як смола. Очі зелені, як смарагд. Сам був худий і на вигляд, слабкий. На шиї висів фотоапарат німецької фірми. Всі дивилися на нього наче на прибульця.
—Совсем забыл сказать, — додав вчитель — Кирилл у нас родился в СССР, но потом переехал в Германию, где жил и учился. Так что русский язык он знает.
Всі одразу почали дивитися на нього з висока і з злістю, окрім Ярослави. В її очах це був хлопець, який зміг вирватися з цих залізних грат і жити нормальним життям.
—Попрошу сюда Ярославу Попову, как человека, что покажет школу и возьмёт книги в библиотеке, — раптово сказав Михайло Леонідович.
Дівчина підвелася і підійшла до вчителя і хлопця. Між нею і Кирилом була різниця у 60 сантиметрів. Від цього всі почали сміятися, але злий погляд вчителя змусив всіх замовкнути.
—Приятно познакомиться, — оксамитовим голосом сказав хлопець , протягнувши свою величезну руку дівчині.
—Мне тоже, — тихо промовила дівчина, і пожала обома руками руку хлопця.
Хлопець сів на саму останню парту, і навіть там був самим високим. Він вдягнув окуляри і з скрипом в зубах почав писати на крихітній парті. Вчитель почав урок, та написав пару прикладів на дошці. Кирило трішки прищурився, бо почерк чоловіка був взагалі не розбірливий. Усвідомивши, що ця тема йому до болі знайома – одразу підняв руку.
—Я ещё даже не спросил, кто будет идти по списку, но хорошо, покажи всем пример, как вас в Германии вашей учат, — з злою посмішкою сказав вчитель. Кирило піднявся, ледве не зламавши парту об свої до страху довгі ноги.
В класі була мертва тиша, було чутно тільки важкі кроки хлопця та стуки його тростини. Сперши її до стіни – він швидко розписав приклади, й відійшов на хвильку, щоб розім’яти руку, а очі його дивилися на написане ним. Ходити Кирилу було набагато легше, ніж стояти без руху.
Вчитель поправив свої окуляри, і з повагою подивився на хлопця. Кирило поклав крейду на місце та почав витирати руки, коли чоловік повернувся до класу.
—Вот так вот нужно делать! Быстро, правильно , и даже не сомневаться в своей роботе! — він повернувся до хлопця і тихо плескав в долоні, поки молодший пішов з тростиною до своєї парти.
Урок пройшов швидко та без пригод, і поки всі вже побігли в столову чи в інші кабінети – Ярослава швидко підбігла до Кирила, який складав речі в портфель.
—А ты как так хорошо химию знаешь ? Это же совсем новая тема, — сказала руда, кліпаючи своїми великими блакитними очима.
—Та у нас очень много времени учили именно реакции на те или иные компоненты, химикаты, так как мы проявляем фотографии, делаем ефекты и натуральные красители, но этим заниматься более профиль декора и реквизита, — відповів він.
Ярослава взяла портфель хлопця, і з страхом дивилася на його рухи. Хлопець помітив це, й просто з посмішкою погладив її по голівці, дівчина заспокоїлась. Вони вийшли і пішли по коридору.
Кругом було людно та голосно, багато першокласників дивилися з страхом на Кирила, який лагідно посміхався. Від цього діти лякалися ще більше, але коли хлопець вирішив помахати своєю великою і худою рукою – всі в істериці бігли . Це трохи засмучувало хлопака.
—Как пройти в библиотеку ? — голосом з фільму запитав Кирило. — Хочу взять учебники и прочитать пару наших книг, украинских.
Від цього дівчина зупинилась на хвильку.
—Ты больной ? — тихо прошепотіла дівчина. Вона взяла високого за руку і відвела в сторону. Той з посмішкою кивнув. — Ты вообще кукушкой поехал? Не говори хоть никому, что вообще такой народ и такие книги есть.
—Но почему ? Что в этом плохого ? Мы же в Украине.
—Тише, идиот! Мы,— зробила невелику паузу дівчина, підбираючи слова. — В Советском Союзе, и точка, — караючи за ці слова відповіла дівчина.
Хлопець вирішив більше не задавати дурних питань і пішов з рудою до бібліотеки.
Відчинивши двері, одразу стає трохи не по собі, від мертвої тиші, темних глибоких стелажів з книжками, де стирчать папери з літерами. Книжки стоять як попало, десь форзацом догори ногами , десь книжковим блоком , а десь взагалі покладені горизонтально. Почулося бридке сьорбання, і повернувши голову, підлітки побачили жіночку, років 60, що голосно пила чай, разом з сухарями за цікавою для нею книжкою- романом.
Подивившись одне одному очі, Ярослава та Кирило підійшли до жінки, яка всім своїм незадоволеним виразом обличчя дала зрозуміти, що вони її відволікли від дуже важливої праці.
—Добрый день, я ученик по обмену, учиться к вам приехал, мне учебники нужны, за 11 класс, — з посмішкою він поклав папірець на стіл жінки, де було написано згоду на отримання книжок від дирекції.
Жінка не поспішаючи взяла папір, поправила прямокутні окуляри і почала дивитися то на папір, то на хлопця.
—Кирилл? — підняла очі на парубка жінка.
—Да, — тут же відповів юнак.
—Брахма?
—Так точно.
—Из Германии?!
—Именно, — з такою ж самою посмішкою говорив Кирило.
—Ну пошли тогда, Кирилл Брахма из Германии.
Жінка встала з місця і пішла до комори, де видала по одному екземпляру книжок кожного предмету.
—Извини, но учебника по немецкому языку нет, только русский и английский, — з гордістю сказала жінка.
—Не беда, я свободно разговариваю на русском языке, on English, Ich spreche auch fließend Deutsch, je connais bien le français, і звичайно ж володію солов’їною українською мовою,— мило посміхнувшись відповів юнак. Ярослава за секунду почала дивитися на хлопця по іншому, але її перервав голосний сміх бібліотекарші.
—А такой язык, как украинский вообще существует? И кто на нем говорит? Больные фанатики на дополнительном украинском, что есть в нашей школе, чисто для галочки? Хочу тебя расстроить, туда никто не ходит . Украинцев в нашей школе нет, только единый, советский народ.
Вона підписалася і віддала книжки з папером. Підлітки вийшли і пішли в сторону кабінету. Обидва ніяково мовчали. Першою наважилася розрушити цю тишу – Ярослава.
—Я же тебе говорила, такого тут нет. Мы в советском союзе.
—Но ты ведь украинка, так ведь? — запитав парубок.
Ярослава вдихнула і подивилась в очі.
—Я – Попова Ярослава Даниловна, жительница Советского Союза, и по национальности русская, — по очах було видно, що дівчина бреше.
Хлопець прикусив нижню губу і пішов далі. Після цього діалогу вони більше не контактували до кінця шкільного дня.
Коли всі учні бігли до шафи з куртками, бо на дворі було ще холодно — Кирило підійшов до Ярослави.
— Слушай, извини меня за тот вопрос, мне действительно стыдно за это, — він опустив свої очі і ніяково почав поволі гойдатися зі сторони в сторону.
—Все хорошо, не волнуйся и не стыдись, — вона спокійно подивилась хлопцю в очі.— Извини, но мне пора передачу от бабушки забирать, вокзал далеко, да и сама сумка тяжёлая, так что до завтра, — вже зібралася йти дівчина, як її зупинив зеленоокий.
—Я с тобой пойду, и помогу сумку дотащить! Мне не сложно, да и по дороге расскажешь про город, и где самые живописные пейзажи, — з щирою посмішкою промовив хлопак.— Не смотря на мои проблемы с спиной и ногами – руки у меня довольно таки сильны, а сердце – благородное. И в качестве благодарности за информацию, помощь и путевод – я полностью к твоим услугам.
Щоки дівчини покрилися рум’янцем. Вона ніяково подивилася в підлогу і почала поправляти форму, як раптом з-під кута вийшла висока дівчина, з красивими блондинистими косами, блакитними очима і гарною фігурою.
—Я так понимаю, ты тот самый нашумевший Кирилл Брахма? — вона почала ще ближче підходити до хлопця. — Меня зовут Лариса, я одноклассница твоя. Просто хотела познакомиться, — після цих слів блондинка простягнула хлопцю руку, і той з усмішкою пожав її, поки Ярослава відвела погляд та нахмурилася. — Ну хорошо, не буду больше задерживать, до завтра !
Вона пішла, помахавши тому рукою. Кирило повернувся до дівчини і взяв її портфель.
—Предлагаю зайти к тебе, оставить портфель, ты переоденешся , поешь, и мы поедем за передачей, — запропонував хлопець, заправляючи пасмо волосся за своє вухо.
Дівчина кивнула головою. Вони разом пішли до Ярослави. По дорозі хлопець робив фото дерев, квіточок на клумбах біля під’їздів, але з вікна почувся противний крик бабусі, що гнала парубка подалі. Бажання діставати фотоапарат , через таких особ, в Кирила зникло.
Був легеньке і прохолодне повітря. Де-не-де блимало сонечко, що гріло. Погода була хорошою, навіть чудовою, якби не сирість після вчорашнього дощу.
Ярослава піднялася по сходах і обережно відкрила двері.
—Слушай, я боюсь что соседям не понравится, что я домой разных парней вожу, пока родителей нет.
—Хорошо, — навіть не роздумуючи сказав хлопець. — Я подожду, тем более и правда, это не займет много времени.
Вона взяла свій портфель і зайшла в під’їзд. Хлопець тим часом сів на лаву, поклав поруч тростину і дивився навкруги. Майданчик, на якому грали діти, поряд лавочки, на яких сиділи їх батьки та розмовляли про щось.
Через декілька хвилин дівчина все ж таки вийшла з під’їзду. На ній була в’язана синя кофта на ґудзиках, біла спідниця та блакитні сандалі. Через плече висіла сумка. Хлопець посміхнувся і з Ярославою пішов в сторону зупинки.
—Добро пожаловать на Троещину, мой дом. Тут очень красиво и живописно, чего стоит только один канал с ивами — почала невелику екскурсію дівчина. Кирило ж уважно її слухав, не тільки того що було цікаво, а й бо було легко втратити зв’язок з нею, через велику різницю в зрості.
Кирило присів на зупинку , і став чекати потрібного автобусу
—А напомни, какой нам номер нужен ? — запитав хлопак.
—Если я не ошибаюсь, нам все подходят, только на некоторых нужно будет дополнительная пересадка, — вона подивилася на годинник, і боялася за час.
—Не волнуйся, я маме позвоню, что бы она нас забрала, — посміхнувся хлопець. — Так точно будет легче везти передачу, и быстрее, что бы уроки сделать.
Дівчина кивнула, і помітила потрібний автобус.
—А вот и наша, пошли, — вона взяла його за руку, і потягнула в транспортний засіб так різко і швидко, що останній ледве не вдарився головою.
Всередині купо народу, в загалом люди похилого віку. Місць, звичайно ж, не було. Хлопець вирішив підійти до цього з креативом і став на одне коліно, тримаючись за поручні. На коліно він посадив Ярославу.
—Тебе нормально? – запитав хлопець.
—Да, спасибо, а почему ты не просишь уступить себе место? Ты же инвалид, как ни как, — сказала дівчина, вказуючи на тростину хлопця. Кирило тут же змінився в обличчі.
—Я.Не.Инвалид, — чітко, з коротким паузами сказав хлопак, дивлячись в очі.
—Хорошо, только не смотри на меня так больше, договорились?— дівчина закатила очі і почала дивитися у вікно.
В транспорті було шумно, а за зупинками треба слідкувати самому, але іноді було просто на просто не видно що відбувається за вікном. Через пару зупинок людей стало менше, навіть місця звільнилися. Хлопець сів і посадив на коліна дівчину.
—Сколько ещё остановок осталось ?
—Дай Бог памяти, — дівчина почала згадувати і рахувати в голові. — Буквально 16 , а это где-то пол часа
—Посмотрите-ка , пожалуйста! Что за молодёжь пошла ? Я мать, устала на работе , восемь часов на заводе отработала, руки ноги болят, а вы! — почувся противний голос жінки, років 40.
—Да, конечно же, извините, — Кирило кивнув дівчині, та встала і хотіла допомоги хлопцю, але той відмовився. Він встав, взявся за тростину і ледве не впав. — Садитесь, прошу.
—Ой, мальчик, ты чего не сказал, что у тебя спина больная ? Я бы тебе и слова не сказала, — вже не так впевнено сказала жінка.
—Так вы же мама, восемь часов на заводе отработали, у вас руки ноги болят, — відводів Кирило, трішки покусуючі нижню губу від болю.
Жінка сіла, але відчувала вона себе кепсько. Тим паче, вільних місць було не мало.
Через деякий час підлітки вийшли з транспортного засобу і стали чекати на наступний.
—Ты не устал ? — повернулася до Кирила Ярослава, що занепокоєнно дивилася на нього.
—Не переживай, я абсолютно не устал. Я готов хоть пол страны пройти, и не устану.
Ще трохи, і підлітки сіли на тролейбус. Дорога пройшла без пригод, і вони пішли до вокзалу.
—Я думал вокзал будет поменьше, или это не вокзал?— запитав парубок.
—Это он, —дівчина підійшла до величезної стіни з приїздами і від’їздами, — Он будет на 3 платформе, пошли.
Блакитноока взяла за руку хлопця і пішла з ним до зупинок , і присіла на лаві. Кирло пішов до телефонного апарату, щоб подзвонити до матері.
Навкруги було багато руху, хтось біг до потягу, хтось сварився, хтось голосно їв, а хтось , як Ярослава, тихо сиділи і чекали на автобус. Дівчина тримала в руках папірець, складений в два рази.
Через деякий час з’явився немаленький потяг з потрібним керунком Дівчина покликала хлопця і примчала до погяга.
Кирило допомагав людям безпечно зійти з транспорту, поки Ярослава разом з водієм шукали потрібну сумку. Шукати довелося недовго, і руда вже стояла з нею, чекаючи на хлопця, який допомагав останній бабусі з онуком.
—И тебе не было в падлу им всем помогать? — з посмішкою промовила дівчина.
—Я же сказал, что энергии у меня хватит, — розсміявся чорноволосий і взяв сумку. Важила вона приблизно кілограм 13-15.
Вже під’їхала мама Кирила. Висока жінка, з середнім каштановим волоссям, заплетений у кінський хвіст. На ній був легенький светр з орнаментом. Очі були зелені, прям як в Кирила.
—Вот вы где, дети вы мои, — з посмішкою вона підійшла до молодших і простягнула руку дівчині, — Меня зовут Руслана, я мама Кирилла.
—Очень приятно с вами познакомиться, Ярослава, подруга Кирилла.
—Ну когда вы познакомились, — вже закинув сумку в багажник хлопець. — Можно и ехать.
Всі сіли і поїхали до дому Ярослави.
—Раз мы в машине, — прикусила нижню губу Ярослава. — Вы действительно украинцы?
—Да, а в этом какая-то проблема, Попова ? — дивлячись скрізь дзеркало авто промовив хлопець.
—Если честно, то отец Кирилла – Никита, на самом деле немец, а настоящее его имя – Родеф. Так было бы намного легче с принятием и отношениями с людьми. Но даже будучи украинцами, мы получаем большое количество негатива,— слідкуючи за дорогою промовила Руслана.
—Мне очень жаль, и я понимаю о чем вы, — опустила голову Ярослава. — Я ведь тоже украинка, но попробуй сказать про это. Мой отец очень влиятельный человек, военный, поэтому даже фамилию пришлось изменить.
—А какая она на самом деле, если не секрет? — повернувся до дівчини хлопець.
—Лесик, — тихо і червоніючі сказала дівчина, а хлопець розплився в посмішці.
—Лесик, Лесик Ярослава Даниловна, — з любов’ю промовив хлопак.
Дівчинка зачервоніла і відвернулася. Через деякий час вони вже були на місці.
—Спасибо тебе большое, Кирилл и вам, Руслана, — промовила дівчина.
—Та не за что, может помочь дотащить до квартиры? — з посмішкою сказав хлопець.
—Нет, спасибо, и у тебя тут на лице грязно, — сказала дівчина, і коли хлопець трішки нагнувся – вона поцілувала його в щічку і пішла додому. Хлопець стояв і ще пару хвилин не міг зрозуміти, що тільки що сталося.
Дівчина з усмішкою зайшла в квартиру, коли почула голос батька.
—Ярослава Даниловна, а с каких пор ты разных мальчиков в щёчки целуешь? — з кухні вийшов чоловік, який був м’яко кажучи злий.
Ярослава зрозуміла – їй капець.
Додати до улюблених