Модерн АВ, де Енакін працює баристою в кафе, Обі-Ван – відвідувач.
– Вітаю. Мені казали, що у вас найсмачніша кава.
Перше, що побачив Енакін Скайвокер, глянувши на відвідувача – щиру посмішку та променисті світлі очі. Здається, в цю мить і промайнула думка: “Хто цей красень?” Чоловік із зачесаним назад світлим волоссям терпляче чекав відповіді, не відводячи погляду від молодого баристи. Скайвокер, якого зазвичай неможливо було заткнути, вперше в житті відчув збентеження і мовчав. Хоча ще вранці протягом півгодини нахвалював клієнтам напої, що були в асортименті, плавно переводячи тему на десерти і каву в зернах. Чому ж зараз важко повторити те саме? Чим особливий цей відвідувач? Чи справа в цій світлій усмішці, від якої збивається подих і приємно щемить у грудях?
Замість довгого монологу Енакін мовив лише:
– Так.
Обі-Ван Кенобі дивився на баристу з легким подивом. ” Він працює перший день, чи що?” – подумав чоловік. “Може, у нього проблеми якісь?” Він вирішив швидко замовити каву, аби не надто обтяжувати хлопця.
– Мені, будь ласка, стандартну порцію мокко, – сказав Кенобі. Бариста швидко глянув на відвідувача. Темне кучеряве волосся недбало падало на лоб. Складалося враження, що хлопець забув причесатися. Поспішав, мабуть. Кенобі ледь стримався від чергової посмішки. Незважаючи на високий зріст, бариста в зеленому фартуху поверх коричневої футболки виглядав, наче розгублений підліток.
– Вам із сиропом чи без? – спитав Енакін, згадавши обов’язки. Серце завмерло, коли він почув приємний низький голос незнайомця. Той із безтурботним виглядом стояв навпроти, сховавши руки в кишені білої легкої куртки.
– З м’ятним, будь ласка, – чемно відповів відвідувач. “Де він працює?” – продовжував розмірковувати Скайвокер. – Така правильна вимова. Може, літературознавець? Викладач?” Тоді хлопець згадав, що треба зробити каву.
– Добре, зачекайте кілька хвилин, – промовив Енакін. Повернувшись до блискучої кавомашини, бариста видихнув. Зазвичай вигляд апарату заспокоював його. Але зараз складалося враження, що він вперше на роботі. Відчуваючи незрозуміле хвилювання, бариста сипав мелену каву в холдер. Процес приготування напою трохи заспокоїв, хоча Енакін не забував, що відвідувач усе ще тут, біля барної стійки. Бариста напружив м’язи, утрамбовуючи каву темпером. Увімкнув воду, щоб очистити розсікач. Поступово навів думки у відносний порядок. Але обертатися не поспішав, боячись задивитися на блондина і потонути у світлих очах. Поки в філіжанку лився еспресо, бариста чекав, коли треба буде вимкнути кавомашину. Еспресо – душа мокко. Потрібно стежити, щоб води не було багато, інакше смак стане не таким насиченим. Енакіну хотілося, щоб напій вийшов ідеальним, неперевершеним. Відвідувач з дивовижними блакитними очима був гідний найкращої кави.
Енакін налив у картянку шоколадний топпінг і м’ятний сироп. Аромат кави – терпкий і бадьорий – заповнив невелике приміщення. Скайвокер збив капучінатором молоко, повільно перелив у склянку. Наступний шар – еспресо. Потім м’яка молочна пінка, схожа на збиті вершки. Раптом бариста задався питанням: як це – наносити вершки на чиєсь тіло? Крадькома глянув на відвідувача, збентежився ще більше і зосередився на каві. Шоколадним топпінгом Енакін за традицією малював квітку із шістьма пелюстками. “Аби тільки не переборщити з сиропом”, – подумав бариста. – “Чи не надто солодким буде напій? Я начебто влив стільки, скільки додаю завжди. А еспресо точно правильна кількість? І що це за нудна квітка? Даремно я не пішов на курси лате-арту, намалював би зараз щось більш естетичне”.
– Ваш мокко, – бариста поставив напій на барну стійку.
– Дякую, – відвідувач дістав руки з кишень і потягнувся за картянкою. Енакін, поглинений думками про косяки, які, швидше за все, зробив під час приготування кави, не встиг прибрати руку. Незнайомець ненароком торкнувся його пальців. Скайвокер різко висмикнув долоню. Щоб згладити незручний момент, озвучив вартість мокко. Голову займали інші думки: Хто ж він? Чому не приходив раніше? Він живе недалеко? Чи працює? Чи прийде завтра?
Звичайно, можна було спитати все це у чоловіка прямо зараз. Енакіну ніхто не завадив би познайомитись, у кафе вони були самі. Але Скайвокер досі відчував збентеження та легкий трепет, коли дивився на клієнта. Не знав, з чого розпочати розмову. Боявся, що голос буде схвильований. Не питати ж у відвідувача особисту інформацію так зухвало. Щоправда, молодий бариста забув, що іноді так і робив.
Відвідувач накрив каву кришкою.
– Ще раз дякую, – він кивнув і попрямував до виходу.
– Будь ласка, – сказав Скайвокер і додав: – Приходьте ще.
Співрозмовник трохи повернув голову і сяйнув посмішкою, яка могла затьмарити сонце. Енакін затамував подих. Виразно уявив, як торкається світлої бороди на щоках клієнта, тягнеться за поцілунком. І незнайомець, лукаво поглядаючи на Енакіна, не відштовхує, дозволяє цілувати. Потім перехоплює ініціативу і…
“Про що я, чорт забирай, думаю?” – бариста роздратовано скуйовдив і так розпатлане волосся. Потім пригладив, уявивши, як виглядає в очах відвідувача – збентежений, мовчазний, та ще й зі сплутаним волоссям. Напевно, чоловік точно більше сюди не прийде. Треба ж, Енакін вперше жалкував, що не виглядає солідніше.
Але незнайомець сказав зовсім інше:
– Неодмінно.
Коли відвідувач пішов, Скайвокер полегшено видихнув і безглуздо посміхнувся. Останнє слово відвідувача дарувало надію мінімум на ще одну зустріч. “Якщо цей красень прийде – неодмінно з ним познайомлюся”, – подумав бариста.
Додати до улюблених