1

Тут одне правило – вижити.
Незважаючи на холод, що стискає серце до болю.
Через виснаження та біль у деснах, тому що зжимаєш зуби і вони кришаться від такого зусилля.
Через кайдани, прикуті до зап’ястів, стертих до м’яса.

Тренування виснажує до небажання навіть дихати.
Здається, що м’язи просто відключаються від зв”язку з мозком, що вперто віддавав наказ рухатись, загрібаючи у шкіряні чоботи
пухкий сніг, протоптуючи доріжку, котру зрання засипало білим.
Один і той самий шлях, розпочатий ще у шість років.
І життя по суворому розпорядку.
Підйом ще до світанку.
Гидка каша на сніданок і напівсонні, ледь чутні розмови про те, що сьогодні з підвалів перестали доноситись крики відчаю та благання.
Погана новина, тому що за столом їх не стало більше.
Тому що ті, хто проходили іспит травами, не змогли впоратись.
Тренування та переламані кістки, вибиті зуби і нові рани.
Навіть смішно.
Вважається, що відьмаки здобувають свої шрами на тракті, у дорозі та лісах, де схрещують мечі з кігтями чудовищ, але істина була десь по середині. Більшість виходили із Каер Морхену вже понівечиними.
Здебільшого – ментально.
Трохи менше – фізично.

Ґеральт кожного разу сподівається, що зала зустріне його криком. Пусті коридори – відлунням десяткив голосів, бібліотека – відсутністю вільних столиків, через що доводилось сидіти на підлозі і морозити все те, що знаходиться нижче спини.
Навіть підвальній зубний скрежіт та крики тепер здавались би доброю ознакою.
Але фортеця зустічає лише стогонами відчинених старих вікон, шепітом вітру у покритих пилом кутках, але розпаленим багаттям у занедбаному вогнищі.
І смородом чогось підгорівшого у казані.
Посмішка торкається обвітрених губ – значить, Ламберт вдома. Зміг повернутися, і сьогодні саме він відповідальний за вечерю.
Четверо. В цьому році іх всього четверо, і ані горілка, ані чистий спирт не впорається з тим, щоб змити сум.
Це теж свого роду правило – сміятись, аби не плакати.
Дражнити одне одного, відпускаючи ядючі коментарі та висміючи здобутки.
Перераховувати золото, розсипане на столі, та відкладати купками на підписані папірці. Оце – на нову зброю. Ця купка – аби придбати у селищі масло і розібратись із скрипучими петлями на дверях.
Інше правило – але вже хорошого тону, а не закон – розходитись, як тільки закінчується випивка.
Без неї у залі може затягнутись небезпечна тиша.
Їх з Ламбертом кімнати – одна навпроти одної, і йдуть вони туди мовчки. Ламберт жує губи і лається, коли по підборіддю стекає перша крапелька крові. Облизується, погляд на Ґеральта піднімає і кривиться.
– Що, важко дивитись на губи, які поцілувати не можеш? – пирскає сміхом дурнуватим, тому що це теж правило – бути в’їдливішим за отруту.
– Чому не можу?
Ґеральт дивиться спокійно. Проводжає поглядом ще одну червону краплину, і його подих Ламберт відчуває на своїй шкірі. Здригається, ніби змерзлий собака, і першим атакує.
Це і не поцілунок.
Це бій за право бути першим, бути кращим за славетного Білого Вовка.
Губи чужі кусаючи і чіпляючись пальцями у білосніжне волося, натягуючи пасма, змушуючи схилятись нижче – бо навіть у зрості клятий Ґеральт його трішки обігнав.
Вони не виглядають закоханими.
Вони такими і не є.
Просто одяг спадає на кам’яну підлогу, а губи та язики зіштовхуються у жорстоких цілунках, зуби впиваються у несмачну солену шкіру. Тіло до тіла, дихання плутаючи, роздираючи плечі.
Цей раз Ламберт перемагає.
Він тримає Ґеральта за волосся, натягує його до тихого хрускоту в спині, і в ніс знову б’є аромат крові, що тече по внутрішній стороні бедра.
Це те правило, яке особисто Ламберт обожнював. Після того, як Ґеральт розтягується на зімятих ковдрах, його дихання ще важке та скрипуче, йому дозволяють перарахувати нові шрами.
В цьому році іх всього три.
Тричі він міг втратити свого Вовка, але цей виродок зумів вилізти зі смертельних пазурів.
І Ламберт нагороджує його тим, що знову накриває собою, зализує сліди власних зубів, впечатані в білу шкіру.
Ламберт ненавидів правила фортеці.
Але він кохав того, хто цих правил дотримувався.
І наступного року вони знову зустрінуться у цьому коридорі і знову зіштовхнуться губами.