У нашому житті

FavoriteLoadingДодати до улюблених

У цій кімнаті все давно час замінити. Давно застарілі шпалери вицвіли, полички шаф вкрилися пилом, а стеля — павутиною. Бажано б викинути все це звідси подалі й добре прибратися. Та самому не виходить, а просити когось про допомогу — гордість не дозволяє.

Акутаґава зовсім точно не пам’ятає, коли у його житті усе стало аж настільки погано. Можливо це сталося, коли Дазай залишив його? Або коли ще малою дитиною Рюноске потрапив у мафію? Він дійсно не може згадати.

Одне точно: втрата сенсея стала для юнака(досі молодого і зовсім недосвідченого) величезним потрясінням. Тоді Рюноске закрився вдома на тиждень — морив себе голодом, страждав і(о, диво!) багато плакав — але не виходив. Не померти від голоду дозволяла лиш Ґін, яка періодично відвідувала брата і приносила їжу. Але навіть піклування сестри не допомогало, Акутаґаві було дуже і дуже погано, як не було ніколи.

А тиждень потому… тиждень потому Рюноске вийшов на роботу, наче нічого і не сталося: продовжив виконувати накази боса і займатися звичною рутиною. Тепер вже без нього.

***

Чуя завжди вважав себе відповідальною і, наскільки це можливо для виконавця мафії, добросовісною людиною. Він завжди виконував свою роботу якісно і вчасно, намагався допомагати колегам(вельми знайомим, принаймні), якщо в тих виникали певні труднощі або проблеми. Адже Накагара чудово розумів, як це — залишитися зрадженим. І після зникнення свого уже колишнього партнера, він неодноразово замислювався: як так вийшло, що він не помітив? Ні, Чуя чудово знав Дазая і те, на що той здатен. Проте в цьому крилася основна проблема. Якщо знав, то чому не догледів вчасно? Можливо, він зміг би врятувати Акутаґаву від свого недбайливого сенсея…

Коли Рюноске зник, Чуя не дуже турбувався. Він цілком розумів, що таке могло статися, оскільки був обізнаний про нездорову прив’язаність того до Дазая. Турбуватися він почав, коли зі зникнення Акутаґави минув тиждень. В голову поневолі почали закрадатися темні думки: “а що, як він теж пішов?” Але переживання швидко йшли на другий план через наявність великої кількості справ, що несподівано звалилися на виконавця мафії після зникнення напарника, і усвідомлення того, що Акутаґаві, власне, нема куди йти.

З першого дня повернення Акутаґави Чуя почав слідкувати за ним. З цього моменту юнака ніхто не навчав, і новина про те помітно полегшила Накагарі задачу, адже того тепер ніхто не утримував під контролем.

Проаналізувавши за декілька днів поведінку Рюноске, Чуя зрозумів, що все, хоч і дуже погано, та не втрачено остаточно. Принаймні, у це хотілося вірити.

Їхня перша розмова сталася ввечері одного з днів, коли обидва затрималися на роботі з недоробленими звітами. Усе склалося сміховинно просто. Акутаґава просто прийшов до кабінету Чуї віддати звіти, а Чуя просто зупинив його аж на самому виході і просто попросив його залишитися на розмову. Акутаґава, звісно, погодився(хіба мав якийсь інший варіант?) і був готовий до будь чого. Але того, про що почав казати Чуя, він зовсім не чекав. Відповідав Рюноске неохоче, діалог ледве в’язався. Але це був перший крок — гарний перший крок.

Від посмішки пана Накагари серце тремтить.

***

З часом Чуя і Акутаґава почали набагато частіше працювати разом. Шукати контакт одне з одним було важко. Але набагато складніше було поратися з усім поодинці.

Місії з Чуєю стали для Рюноске ковтком свіжого повітря, чимось, про що він ніколи не знав, та точно відчував, що хотів би дізнатися. Особливо приємно було згодом якось ходити кудись разом. Звісно, Акутаґава ніколи не визнав би того, що йому це подобається. Та у цьому й не було потреби. Чуя бачив все сам. Поведінка, жести, голос — усе це викривало юнака з головою.

Та й справді: вони відчували себе набагато комфортніше в компанії одне одного, оскільки могли розмовляти на будь-які теми. Окрім, хіба що, однієї(неважко здогадатися) — Дазай. Одна людина, а такі різні точки зору. Нехай Осаму пішов з життя Акутаґави і Накагари, він завжди був поряд, ширяв неподалік примарним серпанком — у кожному слові, кожному жесті, неначе повторював: “я — ваше минуле, я залишуся з вами у сьогоденні, і я будуватиму ваше майбутнє”. Це ставало по-справжньому бридким. Одного разу Чуя усе ж спробував висловитися на цей рахунок.

“Тобі не здається, що поряд із нами завжди є хтось третій? Щось, що не залишає нас, навіть коли ми одні”.

“Пан Дазай?”

“Точно”.

“Він назавжди залишився частиною нашого життя. Це те, чого ми не позбудемося аж до самої смерті”.

“Дазай… П’ять букв, одна людина, і стільки зруйнованих доль. Мені іноді здавалося, що його “чудодійне безсмертя” — лиш наслідок величезної жертви. Щоб подовжити своє життя, він забирав життя у інших. Так як же так вийшло, що ця чорна до самого дна пляма вкарбована саме в нашу історію?”

“Я не знаю, пане Накагара”.

***
У нашому житті усе давно час замінити. Давно застарілі ідеали згнили, єдині приємні спогади вкрилися пилом, а свідомість потонула у мороці. Бажано б усе з нього викинути до бісової матері і добре подумати над своїми вчинками. Шкода, що самому не виходить, хоча, взагалі-то, начхати. Бо ж тепер ми завжди можемо допомогти одне одному.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: