каґеяму нудить від цього всьго.
він не може підійти і обійняти, як це роблять семпаї. він не може просто взяти і похвалити, як це роблять інші. все, що в нього виходить — це тихо дивитися з-під затишку. на ніжну посмішку, на шалені очі після гри та запал, який не згасає навіть після програшу.
каґеяму все виводить із себе.
чому у інших так легко виходить виражати емоції? чому всі завжди називають його безсердечним або й взагалі дурним та злим. це погано, бути стриманим? да ви подивіться на кенму-куна! біля нього так багато людей і ніхто ні разу його ні в чому не дорікав! чому все звалюється саме на каґеяму? неначе, йому не вистачає комплексів, які він скоро просто не зможе злічити на пальцях.
ви дивитесь на каґеяму і можете думати, що він супер-самовпевнений-король чи як там його тільки не називали. а потім просто хтось копне далі, і всім стає так жаль його. з тих пір каґеяма подумав, що відкриватися людям — погана ідея.
а зараз що?
а зараз приховані посмішки та сердце, яке заводиться тільки від однієї думки про нього, все з тими ж шаленими очима та рижим копном волосся під долонею. знав би каґеяма, що таке колись станеться — ніколи б в карасуно не приходив. може, перестав би займатися волейболом, бо нікому не побажаєш такого “щастя” в житті. та відпускати так просто теж не хочеться. в’їлося ж, як жук (противний доволі такий), і сидить в серці далі. і що з ним робити — одному тільки чорту відомо.
хай йому грець. він вже пару хвилин стоїть під холодною водою в шкільному дворі. зараз даічі-сан потягне його за шкірки в спортзал, а йому так не хочеться. не хочеться знову відчувати та думати. ніколи більше в житті, в цьому чортовому житті, яке його зовсім не береже. навіть не намагалося.
– довго ти тут.
і йому цей голос як ляпас по щоці. він готовий вити і кричати, просити допомоги, – навіть в бога повірити! – щоб таке більше ніколи не ставалося. щоб він більше ніколи не бачив цю широчезну посмішку, шалені його очі та неможливість обійняти. він впевнений: не так просто життя над ним знущається. в минулому він точно знищив півпланети, не менше.
– останнім часом ти дуже похмурий, каґеяма.
і поки його очі розширюються, хіната вже розвертається і кидає на останок щось на кшталт “пішли вже”.
тобіо нічого не може зробити з серцем, тому просто йде позаду. все з таким самим похмурим лицем і камнем на душі.
**
вони сидять на підлозі зовсім вбиті. знову тренувалися довше всіх, духу їм не займати. в залі окрім них ще залишилася ячі, яка бігає та щось прибирає. невдовзі і вона тихенько кланяється та говорить, що їй час іти. хіната навіть не пропонує провести додому — настільки він виснажився.
тож, так вони вдвох і залишилися в залі та повній тиші. лиш вони, зорі та місяць. ну, і яскраве світло ламп. чесне слово, зараз би їх вимкнути і лягти спати. ах, здається, він сказав це вслух. з ним таке буває: часто плутається в думках, словах, тлумаченнях. тому і говорить все, що одразу на думку спадає.
каґеяма лиш тихо гмикає і продовжує сидіти з закритими очима. не часто у нього таке спокійне лице: закриті повіки, рум’яні щоки, неслухняне волосся. так забуваються всі його надуті пики та погані слова. кілька смолистих пасм впало на обличчя, налаштовуючи хінату на інші, зовсім інші думки, далекі від спортзалу і близькі до метеликів в животі.
тож, так вони і сидять далі. кожен боїться шевельнутися, закінчити таку таємничу мить. терпіння у шойо закінчується: ногами нервово тупотить, пальцями хрустить, очима бігає по всьому залу.
каґеяма дратується:
– хочеш піти — так іди, хто тебе тримає, га?
хіната дивиться трохи засмучено-нетерплячи, неначе хоче щось сказати. нога стукає та стукає, очі зупиняються на всіх точках, головне не на лиці навпроти.
– та я так, — бурмоче собі під носа, — сказати дещо хотів.
і щоки з ластовинням трохи червоніють. він думає, а треба йому це? жив собі (не)спокійно, непомітно кохаючи на відстані. хоча, мабуть, не так вже й непомітно, якщо тсукішима дивився на них, як на недорозвинених. він на всіх так дивиться, та ж бо останнім часом це настільки часто, що навіть хіната зніяковів.
хлопець тяжко зітхає:
– ай, забудь. давай краще збиратися, пізно вже.
і встає. він знову тікає. чомусь, від лиця противника за сіткою він ніколи не втече, ніколи не втече від поганого пасу або сильної подачі на нього. а тут, бачте як, злякався.
– досить бігати від відповідальності, — голос після тренувань хрипкий та майже сів. вуста у хлопця знову змикаються, проте очі вже відкриті. дивиться своїми волошковими райдужками так, неначе вже все знає. чекає. почує. а що він хоче почути?
хіната виглядає у вікно:
– місяць сьогодні гарний, чи не так?
і у каґеями серце завмирає. а може це бути правдою? він не спить? дарма переймався через всі ці дурниці? настільки він нікчемно весь цей час виглядав, що хіната вирішив признатись першим? разом з тим, усмішка стає все більшою, здається, він весь горить. хлопець теж встає, нервово перебирає пальцями і гучніше, ніж треба, відповідає:
– настільки гарний, що хочеться померти.
– навіщо ж помирати? — а той дивиться здивовано, неначе дійсно не зрозумів.. стійте.
здається, серце за цей вечір зупиняється вже вдруге. він сильно помилився: обрав не здоровий глузд, а дурні почуття. і очі гаснуть, і посмішки немов не було зовсім. не подумав, поспішив, і тепер думає: як би на стіну не полізти. все, що йому хочеться зараз зробити — втекти звідси, і якнайшвидше. хто він такий, щоб перечити самому собі? не слухає стривожених окликів хінати, не звертає уваги на осінній холод. біжить далеко-далеко, хоч повітря холодне і морозить ніс. очі горять, ноги болять, додому ще далеко. хлопець запевняє себе, що більше ніколи не буде закохуватися в таких простих дурнів. з ними складно.
**
бовдур хіната. справжнісінький бовдур. бо зараз стоїть та червоніє в його обіймах. світить зубами своїми та носиком маленьким. весь він такий мініатюрний: його б повалити в затишне ліжко та дивиться фільми, обіймати палаючого після тяжкої гри, годувати онігірі.
– який же дурень ти.
хіната лиш більше посміхається та ховає лице, прижимаючись до чужих грудей.
– може й дурень, — приглушено, ледве чутно, — зате тепер коханий.
каґеяма у відповідь нахиляється та цілує його в чоло. вони дуже багато пропустили, вагаючись та переживаючи. і ямагучі, який тоді ледве зі сміху не помер, вони ще скажуть дякую. бо бовдур, в кінці кінців, тут не тільки хіната.
Додати до улюблених