1. Про ластівчину траву

Віргінії, насправді, дуже не пощастило з іменем. Дівчині в глибокому селі не личить ім’я княжни, але маємо те, що маємо. Вона натерпілась жартів і від Зосєк, і від Павлів, але їй, в принципі, все одно. Вона переїде, обов’язково! Потрібно тільки знайти побільше грошей, і вона втече в Оксенфурт. Вчитися.

Ідея освіти завжди була привабливою для Віргінії: можливо, вона намагалась відповідати своєму триклятому імені, а можливо, це природна допитливість пускала коріння в ній. Коли дівчині було тринадцять, вона почала хвостиком ходити за старостою села. Це був чоловік серйозний, вона ні разу не бачила його усміхненим. Тобто, виглядав він неймовірно мудрим. А Віргінія що? А Віргінія бачить мету, не бачить перешкод.

— Дідо Якуб, — награно бідкалась вона. — Ну дідо Якуб! Ну мені сильно треба.

— Що тобі треба, дитино? — огризався дідо Якуб. У нього і без дітей справ вистачало, в селі життя зайняте, то теля хтось поділити не може, то вінчати когось треба ледь не кожну неділю, а ще за тиждень тих же молодят відспівувати, бо вони, бачте, з млина впали. — Нащо тобі те? Йди на жниві поможи, як часу багато.

— Я хочу бути травницею! — захоплено відповідало дівча. — Справжньою, щоб у хаті в мене пахло чимось задушливим.

— Тебе мужики відьмою кликатимуть. Одна залишишся.

— Зате я буду майже як чарівниця! Дивитимусь на рослини і одразу, от одразу розумітиму, що вони роблять.

— Дитино, — зітхав староста. — А книжки ти де візьмеш? Дурна то затія. Облиш.

— Ну дідо!

Хтось іще забув би про те травництво вже за місяць, але Віргінія методично їла дідові Якубу мозок чайною ложкою аж до зими і, врешті-решт, одного грудневого вечора, він погодився вчити її своєї мудрості. Короткими днями дівчинка сиділа біля невеличкого віконця, виводила недосвідченою рукою кривуваті літери, а вечорами бігала вчити нові. Але дідо дійсно був старим, сил, відповідно, було небагато, тож навчання просувалось повільно, та, чесно кажучи, жило виключно на юному ентузіазмі.

Справжнє щастя Віргінія пізнала, коли до її рук потрапила засалена та наполовину розвалена книга із описами найрізноманітніших трав. Дівчина виміняла її у приїжджого купця. Довелось віддати йому пару черевичків, з якої вона виросла і які мали потрапити до її молодшої сестри, але сестра зиму не пережила. Щось втрачаєш, щось знаходиш, еге ж?

Зображення у рукописі були жахливими. Автор малювати не вмів, а художникам платити, видно, не хотів, тож юній травниці доводилось збирати рослини, керуючись своєю інтуїцією та загальним настроєм. Рецептів у книзі не було, але Віргінія вирішила грати свою роль до кінця та вперто збирала рослинки у пучки, щоб перед зимою матінка викидала їх з усіх полиць та сильно сварилась: засушене листя кришилось та забивалось у невідполіроване дерево.

Задушливий запах у хатинці — виконано.

— А най би тебе шляк трафив, щоб ще раз я побачила тебе в тому полі! — черговий пучок розвалився у руках матінки. — Щоб ще раз! Видам тебе заміж і перестанеш ганьбити матір! Біга голодна, а листячко в хату тягти сили є! Святий Миколаю, за що ж ти мене караєш?!

— Мамо! — верещала дівчина. — Мамо, я більше не буду!

— Побий тебе грім! Яке ім’я, така й дитина, що ж я твого татуся слухала!

— Мамо, клянусь Богом, я більше не буду!

Бога, видно, для Віргінії не існувало, бо вже навесні вона знову тікала в поля, щоб назбирати свіженьких пагінців і отримати по носу від мужиків, бо жито і конюшину дівча не розрізняло.

Два тижні пройшло з її двадцять другого дня народження, коли померла ворожка в сусідньому селі. У дівчині не було і краплини скорботи з цього приводу: стара карга не хотіла давати читати свою книгу нікому. Переживала, що дівка виведе її з бізнесу. Віргінія у черговій трагедії бачила можливість почерпнути деяку кількість знань. Тобто, найнахабнішим чином винести із квартири покійниці ту саму книгу.

Зрілий вік не вбив у голову Віргінії жодного розуміння того, що деякі мрії можуть не збуватись. Ні, щоб мріяти про дітей, як нормальна дівка, а?

У рукописі покійної ворожки зілля були найпримітивніші: відвар від поносу, настоянка від похмілля… в селі речі корисні. Може, як дівчина навчиться таке робити, її нарешті сприйматимуть серйозно? Може, навіть дадуть поїхати в Оксенфурт? Думаючи такі думи, Віргінія йшла у поле. Те, яке коло Тодерас. Там, правда, нещодавно завелись якісь дуже некрасивих малят, але це ж не страшно? Про те, що сталось із, власне, Тодерас, думати не хотілось.

══════════════════════════════════════════════════════

В Тодерас були пожирачі. А пожирачі — це вже не утопці, тому і платять за них краще.

Велен, розтрощений жорстокою війною, вимирав. Горіли домівки, пухли від голоду селяни, а як у когось знаходились гроші, витратити їх не було на що.

З часом люду вже не потрібні були ніякі трупоїди.

Ескель здивувався, коли у Сворках, які він минав на шляху до Новіграду, йому запропонували роботу. Бачте, місцеві боялись, що їх повбивають монстри, що завелись у сусідньому селі.

Страх повністю виправданий, але відьмак все думав, чи не голодна смерть мала б лякати селян? Але гроші є гроші, він — не благодійна організація, від роботи відмовлятись не збирається.

Селяни його за добродія і не сприймали. Навіть переночувати у них не запропонували. На щастя, Ескеля це не сильно хвилювало.

Волошка трусився по збитому шляху. Літнє сонце ліниво, неквапливо котилось за горизонт. Ескель легко стис крижі коня, і той слухняно пустився галопом. Приємніше було б влаштувати собі місце для ночівлі до заходу, а не вишукувати “кішечку” в зіллях, півночі бачити світ в чорно-білому, а зранку сцяти синім.

Волошка швидко маневрував лісовими стежками, якими довелось скористатись, аби не минати Тодерас раніше, ніж потрібно. Ряди дерев почали рідшати. У просвітах Ескель побачив поле і всміхнувся собі під ніс ледь помітно.

“Хоч щось іде нормально,” — подумав він, і в ту ж секунду почув шум, що нагадував базарний гомін у неділю. В полі. Пізнім вечором.

— Накери, — цикнув відьмак уже вголос. Він зупинив коня та легко, плавно зіскочив з нього. Нема чого бідного Волошку тягти до гнізда тварюк.

Доведеться перед сном зробити невеличке прибирання.

Накерів було небагато, годуватись-то в такі часи складно навіть тварюкам. Ескель легким рухом дістав меч з-за спини, повертів його в руці — хоч ніхто на нього не дивився, і вражати не було кого, навички втрачати не хотілось.

Календарі в корчмах, які часом минав відьмак, нагадували, що вже 1273 рік. Значить, він уже рік не бачив ані Ламберта, який відбув шукати щасливішого життя з Кейрою, ані Геральта, який відбув шукати щасливішого життя з Йеніфер, ані Весемира, чиє щасливе життя добігло кінця минулого літа. Значить, вже рік у нього не було достойного опонента. Дрібна падаль, за яку платили копійки, ніколи не переводилась, а от того ж куроліска тепер треба було шукати довго.

Ескель хотів дістатися Скелліге. Щось йому підказувало, що на холодному острові, вкритому гірськими схилами, монстрів буде більше, а кишені острів’ян будуть ширшими.

Він зітхнув та озирнувся. Результатом хвилинної праці була купка трупів та спалене гніздо.

Це було занадто просто. Ні, йому точно потрібно на Скелліге. А для цього потрібно доїхати до Новіграду, а там знайти корабель, який візьме Ескеля з Волошкою.

══════════════════════════════════════════════════════

Коли відьмак побачив у полі дівчину, він подумав, що це полуденниця. Але незнайомка видавалась доволі живою, що було дивно, враховуючи те, наскільки бездумно вона розсікала по полю. А накери, що були тут ще вчора ввечері? А трупоїди із сусіднього села?

Але читати лекції незнайомій селянці відьмак не збирався, тож продовжив збирати трави, насвистуючи собі під ніс нехитру колискову.

Він хотів зробити “Ластівку” за рецептом, який йому всунув Геральт ще багато місяців тому і сказав, що діє вона ледь не в три рази краще. Дивлячись на інгредієнти, що згадувались на доволі новому звитку, Ескель дивувався, що не в десять.

Два купороси? Шість мізків утопця? Це був рецепт еліксиру безсмертя.

Що дивно, так це те, що з усього цього набору відьмаку не вистачало саме пучка найзвичайнішої ластівчиної трави. Як назло, Ескель ніде не міг його знайти.

Він роззирнувся. І, чорт забирай, потрібний пучок був в руках у дівчини. Єдиний на вс околицю.

Більш того, вона збиралась спробувати примірник на смак. Ні, тут втрутитись уже доведеться.

— Гей! — гукнув він її. — Що ти робиш?

— Трави збираю, — гордо відповіла та. — Не видно?

— Травниця?

— Майже.

Ескель пирхнув собі під ніс, підходячи до дівчини.

— Яка ж ти травниця, якщо тягнеш ластівчину траву до рота?

Незнайомка спалахнула.

— Ну не у всіх є можливість вчитись за гарними книгами! — запричитала вона. — У мене їх всього дві, останню з яких мені довелось вкрасти у покійниці! Насміхається наді мною, здоровенний мужик, невже так важко ставитись до інших із повагою! Ішов своєю дорогою, та й іди!

— Я-то піду, — всміхнувся він. — А ти що, труїтимешся ластівкою?

Ескель оглянув дівчину ще раз. У найпекучішу спеку вона була вдягнена у сорочку, що закривала всі її руки, а розшита сіруватими нитками безрукавка ховала навіть шию. Незнайомка здавалась забитою. Відьмак протяг руку до неї. Дівчина шугнула в сторону: різко, втягуючи голову в плечі.

— Віддай квіти, — спокійно, майже лагідно попросив він. Груди вколола голочка провини через те, що він, видно, налякав дівчину.

Дівчина притисла ластівчину траву до грудей.

— А тобі навіщо? — спитала вона. — І взагалі, я з незнайомцями не спілкуюсь.

Відьмак не знайшов у собі сил стримати усмішку. Він не розумів, чи жартує дівчина так, чи справді є такою… такою.

— Мене звуть Ескель, — промовив він.

— Тобто? — розгубилась вона. — До чого ти це?

— Тепер ти знаєш моє ім’я, — пояснив Ескель. — Скажеш мені своє, і ми не будемо незнайомцями.

— Я Віргінія, — трохи недовірливо сказала дівчина. — То навіщо тобі це?

— Ластівка мені потрібна для еліксиру, що пришвидшує відновлення здоров’я.

— Ластівка?

— Ластівка.

— Навчиш мене такий робити?

— Після “такого” звичайні люди вмирають.

— А, — в дівочому голосі ковзнуло розчарування. — Ти ж відьмак. Точно. Ну добре, бери свої кульбабки.

Ескель забрав букетик та збирався піти своєю дорогою, але почуте слово шокувало його до глибини душі.

— Травнице Віргініє, — сказав він. — Ти як ластівчину траву назвала?

— То ж кульбабка, — впевнено відповіла вона.

— Ти не знаєш, як виглядають кульбабки?

Віргінія провела поглядом пучок рослин, що тепер покоївся в руках, вкритих шрамами. Їй знадобилось кілька секунд, щоб відірватись від фантазії про те, як мала виглядати потрібна їй трава та зрозуміти, що вона зібрала щось не те.

— Зараза, — лайнулась вона. — Чортова книга, най би її шляк трафив.

— Я не думаю, що тут винні книги.

— Най би шляк тебе трафив! — вправно парирувала Віргінія. — Ти б бачив ті малюнки, у тебе питань не було б. Ану віддай кульбабки, я передумала!

— Це ластівчина трава, — Ескель ледь не пирснув, плавно відходячи в сторону і дивлячись на те, як дівчина мало не впала у своїй спробі відібрати щось у нього.

— Ах ти зануда! — вона буцнула його плече кістлявим кулаком. — Ні, щоб допомогти бідній жінці, так треба над нею познущатись, правда ж? Ні, щоб розказати щось нове без жартів? А кажуть, що відьмаки нейтральні!

— А які ж іще? — на цей раз він навіть не намагався відійти.

— Уїдливі! Єхидні! — ще два удари ритмічно опустились на його плече.

— Це тільки я такий, — це була відверта брехня, але в той момент Ескель про Ламберта і не думав.

Віргінія востаннє вдарила його і зашипіла.

В цей раз вона все ж зробила боляче. Собі, правда.

—Знаєш, — Ескель подивився на небо. Сонце було доволі високо, всі потрібні трави були зібрані. — Можеш принести свою книгу сюди? Цікаво подивитись на неї.

— Можу, — Віргінія подмухала на почервонілу руку. — Якщо не сміятимешся з мене знову.

— Я і не сміявся.

Віргінія знову занесла кулак, але цього разу тільки пригрозила ним, ніби справді могла якось нашкодити машині для вбивства монстрів худющою рукою.

Ескеля такий жест переконав.

— Добре, — усміхнувся він. Спілкуючись з цією дівчиною, у нього виникало враження, ніби він втрачає свій інтелект шматочками, але її ентузіазм зачаровував. — Не сміятимусь.

Віргінія розвернулась на п’ятках. Не прощаючись, вона припустила риссю прямо по полю, не турбуючи себе тим, щоб вийти на стежину.

══════════════════════════════════════════════════════

Село — не найкраще місце для того, аби розвивати якісь амбіції та займатись самообманом, якщо бути чесним. Розмови про сенс життя тут не сприймались, а будь-які питання про вище призначення закінчувались нав’язаними судженнями про Вічний Вогонь.

Половину слів із тих суджень не розуміла половина жителів сел.

Зарозумілість була притаманна лиш тим, у кого не було питань на тему “Чи зможу я поїсти завтра”, тому в селі дана якість популярністю не користувалась. Популярністю користувалось відчуття близькості до тварин. Народився, розмножився, помер. Крок вліво, крок вправо — дивак.

Не народила у шістнадцять — дивачка.

Не боготвориш свого чоловіка за те, що він дає тобі дах над головою — дивачка.

Що Віргінії той чоловік, якому її зіпхала матуся, аби не думати про те, як прогодувати підлітка? Вона б спала під зірками або під хмарами, тут як прийдеться, була б ще кістлявішою та забула б про все своє життя “до”, але так не прийнято. А ще грошей нема. А ще мандрувати самій — вірна смерть. Але вона точно переїде. Просто, мабуть, не зараз.

Віргінія нарешті добігла до хати. Захекана, вона трохи ослабила сорочку на шиї та руках і подивилась у відро води, що стояло коло дверей. Сині плями розповзались по її шкірі. Дівчина хутко затягла шнурочки на одязі. Упаси Богородице, ой, чорт, Вічний Вогонь, ще сусіди побачать. Тоді чоловік може її і вбити. Щоб не була ганьбищем.

Віргінія прослизнула всередину. Скоріш за все, Павел уже повернувся. Потрібно було діяти швидко і тихо, аби він не змусив її лишитись удома (“ну скажи мені, яка прілічна дружина шляється по ночам?”).

Тихо дзенькнуло відро. Віргінія подумки вилаяла його тричі, згадуючи всіх богів, в яких тільки доводилось вірити, та, намагаючись ступати якомога м’якше, пішла далі. Підлога підступно рипіла, і дівчині хотілось заволати від несправедливості. Шухляда із книгою шурхала до неймовірного голосно, але от, от Віргінія нарешті має книгу і сунеться назад, до виходу!

Відьмак був милим. Його спотворене обличчя не лякало дівчину ні на секунду — коли живеш у місцині, де люди вмирають від голоду, а п’яні молодята падають із млина, неприємні картини стають чимось звичним. Вчишся дивитись повз них.

Чи то котячі, чи то зміїні очі Ескеля видавались Віргінії дуже милими.

Богородице, чорт, Вогонь. Про що вона думає.

— Куди зібралась? — п’яний голос перекрив рипіння підлоги. — Куди ти зібралась зі своєю книгою? Попали тебе Вічний Вогонь, не жінка, а ганьба!

А от і Павел.

Віргінія заплющила очі.

Зате можна знову ослабити шнурочки.

══════════════════════════════════════════════════════

Ескелю подобалось те, що хтось не відводив очей від його обличчя, говорячи із ним. Навіть мужики часом не витримували візуального контакту із відьмаком, що вже казати про переполоханих жіночок. Віргінія ж сміливо вирячувалась на його жовті очі, погано загоєні шрами та трохи завеликий ніс. На відміну від Геральта, Ескель популярністю у дівчат не користувався. Дивно, звісно: кінець кінцем, раніше він був схожий на біловолосого колегу, наче близнюк. Видно, форма шрамів на обличчі вирішує все.

У те, що Геральт харизматичніший, Ескель вірити відмовлявся.

Сонце невблаганно повзло ближче до горизонту. Відьмак відчув себе ідіотом. На якусь частинку секунди йому здалось, що він хоча б на краплинку сподобався дівчині.

— Ідіот, — підтвердив він вголос. — Вже за сотню перевалило, а він на дівчат чекає.

Цікаво, чому у неї такий закритий одяг?

Ескель зітхнув, дивлячись на захід сонця. Щось йому підказувало, що сьогодні Віргінія вже не прийде.

Додати до улюблених