– Тож, Пак Джиа, чого ти хочеш?
Джиа різко перевела погляд із землі на нього. Вона досі з силою стискала його долоню так, що кісточки на її пальцях побіліли. Чи то адреналін так сильно збуджував її мозок, а чи може то свіже повітря так діяло на неї, але знайти логічне пояснення тому, що вона зробила далі, дівчина не змогла.
– Тебе, – на видиху відповіла Джиа. Кров так сильно шуміла в голові, що вона не чула власних слів. Час зупинився і дівчина вже не розуміла, чи то вона снить, чи все це на яву. П’янкий туман огорнув її розум – усе здавалося таким розмитим і нечітким. Вони дивилися одне на одного, обоє затамували подих, лише Хьонджін раптом порушив тишу й тихо захихотав.
– Божевільна.
***
*За три дні до цього*
Нікому не було діла до Джиа. Ніхто не цікавився її вподобаннями в фільмах чи серіалах, ніхто не знав, які страви чи напої вона любить, яку погоду вона терпіти не могла, а яку обожнювала, ніхто не знав про що дівчина мріє, які страхи має, ким захоплюється.
А все тому, що з дитинства її мама, пані Пак, вважала її недостатньо хорошою дитиною: недостатньо розумна, недостатньо гарна, недостатньо смілива, недостатньо… Вона була просто недостатньо хороша в усьому.
Інша справа її старша сестра – Пак Мінджи. Вона була ідеальна: гладенька шкіра обличчя, довге шовковисте волосся, великі очі, словом, красуня. Мінджи була розумною дівчиною, милою та доброю, ніби ангел.
“Такою повинна бути донька, щоб не осоромити своїх батьків”, – завжди говорила пані Пак. Джиа хотіла бути такою як сестра, але ніколи нею не була й не буде.
Дівчата були такими різними, що назвати їх сестрами було досить складно. Мінджи – була вродливою, Джиа – ненавиділа своє відображення, через жахливий шрам, що як блискавка перетинав її вуста. Старша завжди привітно усміхалася, молодша – хмурила брови. Перша була завжди в центрі уваги, друга – трималася осторонь, вона б і хотіла заговорити з кимось, але ніхто, здавалося, не помічав її. Сама ж Джиа гадки не мала хто вона. Часом їй просо хотілося зникнути, хоча вона й так уже не існувала для інших.
Так тривало допоки її школа не згоріла дотла.
Таке буває. Невдалий жарт п’ятикласника з сірниками, й на місці велетенської будівлі залишилася грудка попелу. На щастя, ніхто не постраждав, але глибоко в душі Джиа засмучувало те, що ця будівля не згоріла разом із вчителями, які називали її невдахою.
Отож, сестер перевели в іншу школу, де вони мали закінчити свій останній дванадцятий клас. Нова школа була значно більшою за їх попередню і знаходилася трохи далі від їхнього дому. Дівчата мали різницю в рік, проте ходили в один клас. Джиа це ненавиділа, вона завжди незадоволено бурчала, чому її не віддали пізніше, на що Мінджи лише ніяково всміхалася.
Учителі знали, що вони сестри і ніколи не втрачали можливості прирівняти Джиа до Мінджи та поглумитися над її знаннями. Ні, Джиа не була дурною, але педагоги мали дуже упереджену думку щодо неї й часто занижували оцінки. Вона була сестрою неперевершеної Мінджи і ніхто не мав права бути кращим за неї. Молодшу це страшенно ображало, але з часом вона звикла і закинула ідею обійти сестру.
Але думка про те, що вони переходять до нової школи, змусила переосмислити свою ситуацію. Джиа потрапить у нове оточення, де ніхто не знає ані її, ані Мінджи. Їй випав шанс усе змінити, якщо Джиа зробить все правильно, то зможе знайти друзів. Але це може викликати певні труднощі, адже дівчина мала комплекс стосовно своєї зовнішності – шрам на губі, а ще вона мала сестру, яка знову може забрати всю любов та увагу на себе.
Сьогодні ввечері в голові Джиа визрів план. І перше, що вона повинна зробити – це позбутися своєї сестри.
***
Ранкове проміння весняного сонця потроху пробиралося в напівприкриті фіранки кімнати сестер, що поспіхом збиралися до нової школи.
Джиа прокинулася раніше, аби нанести своє “маскування” – макіяж. Після того, як в наслідок одного випадку вона отримала потворний шрам на обличчі, дівчина маскувала його під товстим шаром тонального крему. Джиа ненавиділа шрам, адже боялася реакції оточуючих, а тому без макіяжу не виходила з кімнати. Він став частиною її життя, без якого вона не уявляла свого існування. Звичайно, косметика повністю не перекривала рельєфної смужки шкіри, але принаймні вона ставала менш помітною на відстані. А зблизька… Джиа не підпускала нікого настільки близько.
А ще макіяж був її віддушиною. Через нього Джиа самовиражалася. Вона створила сторінку в соціальних мережах, де публікувала свої роботи. Це була її тиха пристань, де вона почувала себе комфортно. Її підписники залишали численні коментарі під фото про її навички в макіяжі та про красу її обличчя. Якби ж тільки вони знали правду… Джиа ніколи не розкриє свій секрет, вона не знала і не хотіла знати, як підписники, яким вона брехала довгий час, відреагують на її шрам.
Хто не схвалював хобі Джиа, так це її мама. Вона була категорично проти такої діяльності, вважала це маячнею й марною тратою часу. Джиа хотіла бути візажистом у майбутньому, а пані Пак навіть не вважала цю роботу за достойну професію. Джиа це засмучувало, але вона не збиралася кидати щось, що вона справді любить і те, що приносить їй радість та спокій.
– Ви ще довго? Сніданок холоне! – долинув з коридору голос мами.
Мінджи застебнула останній ґудзик її сорочки, посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі й відповіла:
– Уже біжу, мам! – вона повернула голову до Джиа. – Ходімо?
Джиа сиділа за туалетним столиком, заваленим десятками різноманітних баночок і коробочок з косметикою. Її погляд був зосереджений на своєму відображенні в дзеркалі, вона саме робила контур губ рожевим олівцем.
– Угу, – мугикнула вона не відриваючись від роботи: Джиа хотіла зробити дуже гарний, але при цьому легкий макіяж, адже це її перший день, і як відомо людину зустрічають за її зовнішнім виглядом. Тому вона хотіла справити гарне враження й через це витратила декілька годин на нанесення макіяжу.
Мінджи похитала головою та вже збиралася вийти, як Джиа відклала олівець та гукнула до неї:
– Зачекай, – вона повернулася на стільці до дверей, де стояла сестра.
– Так, Джиа, – озвалася Мінджи.
Вона була така гарна: світло каштанове волосся розсипане по плечах, на устах ніжна посмішка, біла сорочка і коричнева жилетка, заправлені у спідницю в складку, що підкреслювала її тонку талію. І Джиа так заздрила її ідеальній шкірі, адже старшій не потрібно було витрачати години на маскування своїх недоліків під товстим шаром косметики. Молодша на мить застигла як зачарована, не в силах зробити те, що збиралася. Джиа глибоко вдихнула, збираючись з думками й підвела карі очі на сестру.
– Сьогодні перший день в новій школі і… кхм, я хочу попросити тебе про дещо, – Мінджи кивнула, показуючи що вона уважно слухає. – Я не хочу, щоб ти була моєю сестрою, – на видиху випалила Джиа. Їй коштувало багато зусиль не відвести погляд і не показувати свої страх та хвилювання.
– Що? – не вірячи спитала Мінджи, сенс слів сестри не одразу дійшов до неї.
– Не хочу, щоб наші нові однокласники знали, що ми сестри, – Джиа опустила голову і її голос почав трохи тремтіти. – Я хочу, щоб мене запам’ятали як Пак Джиа, а не як “молодша сестричка Пак Мінджи”. Розумієш?
Вражена Мінджи захитала головою, підходячи ближче до сестри:
– Ні, – вона зробила крок вперед. – Ні, Джиа, я не розумію, – Мінджи обережно поклала руку на плече молодшої. – Поглянь на мене, Джиа. Що з тобою?
Джиа підкорилася ласкавому, проте схвильованому голосу сестри й підвела погляд. Раптом очі Джиа почало пощипувати. Ця тема була болючою для неї, але вона не хотіла плакати перед Мінджи, не хотіла показувати, що їй боляче.
– Я прошу лише одного: у школі не підходь до мене ні на крок. Ми чужі одна одній. Ніхто не здогадається, адже ми навіть не схожі, – тон Джиа був таким холодним, що вона сама не могла впізнати свого голосу. – А інакше… – її голос надломився. – Інакше я знову стану твоєю тінню. Я не хочу цього, – вона промовляла це таким відстороненим голосом, що Мінджи не могла повірити, що перед нею стояла людина, знана її усе життя.
Старша сестра хвилину дивилася на Джиа, а потім різко забрала свою руку з її плеча, ніби обпеклася. Вона стисла її в кулак і спокійно поглянула на молодшу.
– Добре, якщо ти так хочеш, – її обличчя не виражало ані, смутку, ані злості, лише спокій. – Нехай буде по-твоєму. Я поїду до школи раніше, щоб ми не прибули одночасно.
Вона розвернулася й пішла до дверей та зупинилася лише на мить, аби швидко кинути через плече пару слів:
– Не запізнюйся, люди цінують пунктуальність, – вона тихо прикрила двері й залишила Джиа на самоті.
Дівчина прикусила губу й опустила голову – вона ще ніколи не говорила про це з сестрою. Те що Джиа зробила сьогодні було вираженням наболілого. Це образа, що зародилася в ній багато років тому й зростала з кожним днем. Дівчина не могла більше терпіти цього. Колись вона дала обіцянку татові: ніколи не залишати найріднішу людину позаду. Батько казав, що Мінджи для неї опора й підтримка, отож Джиа завжди терпіла, суплячи брови. Проте тато помер три роки тому, він був для неї найріднішим, він сам порушив обіцянку, тому Джиа теж має має право її порушити. Вона просто хоче бути щасливою, все що їй потрібно – це любов і визнання. Вона не невидимка, а окрема особистість, що має свої почуття та бажання. І вона бажає бути поміченою. Джиа доб’ється цього чого б це їй не коштувало. Якщо доля дає їй шанс усе змінити, вона ним скористається, навіть якщо доведеться позбавитись сестри.
Додати до улюблених