Табакі постійно змінював закони Четвертої. Це відбувалося настільки часто, що будь-які спроби слідкувати за безкінечними змінами в правилах ставали просто смішними. І лише щоденник Куряки впитував в себе кожну нову безглуздість, поступово тонучи в гармидері та протиріччях.
Але деякі закони все ж закарбовувалися у пам’яті решти, створюючи безмежне джерело жартів, на які Табакі не звертав жодної уваги. Наприклад, обов’язкове слухання особливих пісень по четвергам, яке закінчилося боєм подушками через спробу заткнути відважного соліста, або ідея з розповіданням своїх снів, яка припинила здаватися хорошою після історії Сліпого про безкінечний шепіт голосів в абсолютній темряві.
Звісно, це усе здавалось самому Табакі забавкою, з присмаком дитячих років у Домі, коли подібні настанови ретельно розглядалися і не піддавалися ані критиці, ані запереченням. Але, навіть зберігаючи минуле, все ж доводиться неухильно рухатись в майбутнє, хоч яким неприємним воно могло б бути.
Зараз Табакі саме був у пошуку нового закону. Не сказати, що дати виходу нових шедеврів були систематизовані, але раз у декілька місяців обов‘язково треба було розбудити Четверту урочистим голосним цитуванням того, що було вигадано вчора вночі. Але як на зло, в голову нічого не приходило. Якщо казати відверто, це не дуже засмучувало Шакала, бо він знав, що Дім сам підкине якусь ідею. Таємницею це не було і знали про це абсолютно всі, що автоматично робило з цього факту непохитну аксіому.
Від важких думок, що насідали та заважали хлопцю, його відволікло незадоволене бурмотіння десь зі сторони підвіконня.
– Чорт би тебе побрав, Табакі, перша година ночі, а ти досі теревені правиш.
Шакал, поринувши з головою в безкінечний лабіринт думок, зовсім забув, що майже завжди проговорює їх вслух. Достатньо голосно, до речі.
– Вибачте, Лорде Премудрий, – він нишком перебрався на підвіконня, прискіпливо розглядаючи одностайника. – Не хотів тривожити ваш спокій.
Його погляд мимоволі ковзнув по ребрах, що випинали з під тонкої сорочки. Раніше він ніколи не звертав на це особливої уваги, не дозволяючи собі так прискіпливо роздивлятися примарно бліде тіло Лорда, а ось зараз, спостерігаючи неймовірну чіткість, з якою було видно кожне ребро, перелякався. Не на жарт перелякався.
– Що це? – тихо запитав Табакі, ледве поворухнувши губами.
Лорд не одразу зрозумів, що мається на увазі. Він здивовано глянув на співрозмовника, піднявши одну брову догори. Табакі в свою чергу легенько доторкнувся до його грудей. Певно, в будь який інший момент це мало бути ніяковим, але зараз серце Шакала прискорило биття саме через страх.
– А, ти про це… – Лорд не почав злитися чи огризатися, навпаки, важко замислено зітхнув.
Говорити про це страшенно не хотілося, але щось у стурбованому погляді Табакі змушувало піти на відвертість і поділитися тим, що насправді моментами зводило з розуму і змушувало думати шаблонно. А найгіршим було те, що ці шаблони старанно вкладали в його голову і насправді вони ніколи не були плодами його нездорової фантазії. Шакал добре знався на таких речах, і доки мізки вимагали заткнутися і не говорити ні слова, підсвідомість благала перекласти цей груз ще на когось. І Лорд ще потім пошкодує, що обрав друге.
Набравши побільше повітря у легені, він почав свою довгу і болючу розповідь:
– Що ж, усе почалося доволі давно, ще тоді, коли я був малим.
Як ти знаєш, фізично здоровим бути не дуже вийшло, тож в усьому іншому для батьків і оточуючих я мав бути ідеальним. Мої манери, поведінка, міміка і моє тіло – усе мало бути бездоганним.
Згодом я теж став про це думати і зрозумів, що вони таки мали рацію. А навіть якщо й не мали, то вибору в мене вже не було, оскільки я вже тоді почав шалено скидати вагу. Потрапивши в Дім, моє бажання схуднути відійшо на другий план, бо мозок переключився на сприйняття нової реальності, людей, законів. Зараз, як ти сам можеш бачити, усе поступово почало поновлюватися, – обличчя Лорда, здавалось, посіріло, губи зімкнулися в тонку смужку, а очі напружились, роздивляючись темряву ночі за вікном.
Десь тихо сопів Куряка, стаючи просто прекрасним фоном для голосного хропіння Чорного. Сфінкс, лежачи найближче до підвіконня, неспокійно вовтузився уві сні, але навіть якщо й хотів, то ніяк не міг проснутися. Решта практично не рухалися, поступово зливаючись з тишею навкруги. І лише Сліпий знову вештався деінде, вивчаючи лише йому відомі світи.
Було очевидно, що ця розмова зовсім не подобалась Лорду. Табакі відчував це майже фізично, адже зазвичай він ніколи не розповідав щось особистіше за те, як пройшов його день, або що він думає щодо тих чи інших рим.
– Але ж неможливо бути ідеальним у всьому! Це якесь тотальне безглуздя, як на це не поглянь. Як можна так знущатися з дитини? Навіщо це все? – Табакі з притаманною йому дитячою щирістю втупився в прекрасне обличчя Лорда, немов відповідь могла от-от виступити на ніжній шкірі його срібних від місячного сяйва щік.
– А які ще, в біса, досягнення я можу принести, окрім як бути ідеальним хоча б в цьому? – слова Лорда прозвучали різко, обпалюючи свідомість жахом. – За що ще можна любити хлопця в інвалідному візку? За безпорадність, чи, може, з жалю?
Шакал нажахано завмер. Він відчував дзвінку тишу і сльози, що мали виступити на очах Ельфа, але не виступали. Найгірше, що може статися з людиною, так це те, що вона розівчиться плакати. Рюмсати, хлюпати носом, жалітися на своє життя – будь-що з цього і в той же момент абсолютно все одразу. Слова Лорда були жорстокі, як колючі дроти, якими було обнесене пустирище сусіднє з Домом.
Настав час відповіді від Шакала. Треба було щось сказати, але жаліти Лорда було б абсолютно неправильно: в такі моменти жалість – найгірше зі всього, що лише можна придумати. А ось ідея з’явилася раптово. Вона неслась яскравою кометою, швидше і швидше до рота, перетворюючись на звук і згодом у нову, абсолютно безглузду, проте рятівну фразу.
– Тебе варто любити як мінімум за ці прекрасні очі, – впевнено почав Табакі, ігноруючи невдоволення на обличчі Лорда. – Тож з сьогоднішнього дня усі мають обожнювати блакитнооких. Блакитнооких людей, що звуться Лордами. – пошепки добавив Табакі, посміхаючись самому собі і відчуваючи пронизуючий вбивчий погляд одного з таких. – І мені байдуже хто і що про це думає. Особливо ти, крихітко.
***
Ранок в Четвертій почався з першими сонячними променями, які, весело тонучи в тотальному безладі, заповнювали кімнату своїм примарним теплом. І хоча більшість мешканців була категорично проти такого жвавого підйому, щось змінити їм однаково не вдавалося б. Власне, думки цієї «більшості» ніхто не питав, оскільки Шакал стукав по залізних пруттях ліжка якоюсь металевою палицею, що з‘явилась в його руках (як і в самій Четвертій) бозна-звідки.
З-під ковдр почали поступово висовуватися втомлені і явно не надто привітно налаштовані кудлаті голови. Першим прийшов до тями Сфінкс і навіть зробив дипломатичну спробу зупинити цю натхненну какофонію:
– Табакі, що, в біса, відбувається?! – він сонно позіхнув і повернув голову в сторону хлопця, одягнутого в зелений халат і тюрбан, зроблений чи то зі старого рушника, чи то зі штори.
Загалом, вигляд у Табакі був напрочуд чудовий, чого явно не скажеш про решту: злі, обурені і, по якихось незрозумілих для Шакала причинам, не надто радісні. І лише Сліпий, що повернувся аж під ранок, навіть не поворухнувся, обезсилено провалюючись в темряву власних сновидінь.
– Я оголошую новий Закон! – урочисто почав Табакі, стараючись говорити максимально голосно, аби привернути до себе всі рештки уваги цієї сонної армії. – Слухайте мене усі.
Він витримав театральну паузу і, вперто дочекавшись цілковитої тиші, нарешті продовжив:
– З сьогоднішнього дня Четверта і увесь Дім мають любити блакитнооких людей. Ніхто не може мати щось проти, рішення прийняте і обговоренню не піддається.
Табакі повільно спустився з підвіконня, стараючись відповідати урочистості такої події. Але щойно він торкнувся землі, будь-яка потреба одягати маски зникла, тож він швидко відкинув палицю геть, створивши нову хвилю шуму.
Обернувшись, Табакі широко посміхнувся Лорду, що переляканно, обуренно і з надією одночасно дивився на нього.
– Я все правильно зробив, Лорде?
– Йди до біса, – холодно відповів хлопець, залишаючи розгубленого Табакі наодинці зі своїми думками та цілим океаном шуму за спиною.
***
Хоч день Лорда проходив досить непогано, відчував він себе не надто добре. Вся загальна увага була прикута до нього і тінню прослизала за ним в кожне приміщення, викликаючи бажання здерти з себе шкіру і врешті заховатися від такої кількості допитливих поглядів.
Не те, щоб він сильно переймався тим, хто і що про нього думає – йому, по правді, і своїх думок достатньо було, щоб ще через чиїсь перейматися – але така нав’язлива кількість усмішок дратувала. Настільки сильно, що хотілося спочатку змусити Табакі все це припинити, а потім власноруч стиснути тонкими пальцями його теплу і ніжну шию.
Про те, що виходити за межі Четвертої не варто, Лордові стало зрозуміло ще з самого ранку, тож весь день він просидів в компанії Македонського і Горбача. Вони, як він несподівано для себе виявив, надавали словам Табакі найменшого значення, тож практично не згадували нічого з того, що відбулося за сьогодні.
Сонце за вікном повільно опускалося, готуючи Дім до чергової зустрічі з цупкими пальцями ночі і тихим шепотом зірок. Спека повільно спадала і, мабуть, саме це сприяло неймовірній активності Четвертої того дня: всі десь тинялися, створюючи ілюзію неймовірної активності. Діяльності, що насправді знаходилася на кордоні з сумішшю бездіяльності та ліні. Неймовірно цікаве комбо.
Лорд стомлено позіхнув, окупувавши розкидані посеред кімнати матраци. Втома навалилася на його плечі несподівано, поступово перемішуючись з бурею роздратованості, яка за стільки часу ні скілечки не вляглася, і поступово перетворюювала Прекрасного Ельфа в самого справжнього буркотливого троля.
Коли ж до спальні зайшов Сфінкс і, відмовившись від запропонованого Македонським чаю, рушив в сторону матраців, Лорд мимоволі посміхнувся. Він надто добре знав Сфінкса, аби не здогадатися, що зараз буде.
– Якщо звернешся до мене «ваша величносте», я навіть слухати тебе не стану, – одразу випалив Лорд, варто було Сфінксу гепнутися поруч.
Той у відповідь видав короткий смішок, дозволивши своїй посмішці застигнути на губах, вкотре демонструючи факт того, що вся ця ситуація його забавляла. Мабуть, ні скілечки не менше, ніж весь Дім, разом з його старими, потріпаними часом стінами та забитими дошками вікнами.
– Наші веселяться як можуть, – весело зазначив Сфінкс, облизавши і без того вологі губи. Врешті, декілька секунд помовчавши, він продовжив вже без будь-якого натяку на веселощі: – довго будеш на нього ображатися?
Лорд видихнув, старанно підбираючи слова. Сфінкс був далеко не Табакі, але більше говорити зайвого йому від того не хотілося. Він відносився до того рідкісного типу людей, які все ж роблять висновки і не наступають вдруге на одні й ті ж граблі, старанно обходячи їх стороною.
– Я не ображаюся, – несподіване усвідомлення цього факту застало його зненацька. Дивно, але він і справді не відчував ні образи, ні злості. Лише якийсь незрозумілий гіркуватий присмак розчарування на губах. – Просто хочу, аби він припинив лізти мені в душу і робити вигляд, ніби це все може щось змінити.
– Ну ти ж сам його знаєш: Табакі ідеаліст, наче найщиріша в світи дитина. І тут питання не в тому, чи можливо його перевиховати, а в тому, чи є в цьому потреба? – Сфінкс говорив спокійно, виділяючи кожне слово і кожен звук так, немов в кожному з них ховалася як мінімум сотня різноманітних значень.
– Всі діти рано чи пізно виростають і стають дорослими.
– То ти хочеш, аби він виріс і став дорослим? – уточнив Сфінкс, припіднявши брови. – Почав говорити розумні речі і припинив співати по четвергам?
Лорд мовчав, довго думаючи над відповіддю. Дивлячись на все з точки зору цього питання, виявилося, що він і сам не знає, чого він хоче і що взагалі робить. І лише одне він знав надто точно. Змінювати Табакі він не хоче.
– Ні, – врешті відповів він, розриваючи цупку тишу кругом них. – Я лише хочу, аби він зрозумів, що є речі, на які неможливо вплинути. Що в мені є те, чого він не змінить.
– Невже таки справді неможливо? Навіть трішки? – і, єхидно усміхнувшись, Сфінкс підвівся. – Хорошого вечора, ваша величносте.
***
Табакі розглядав червоні ліхтарики під стелею Четвертої, намагаючись не думати про Лорда. Виходило геть поганенько, оскільки в сутінках дня, що тікав у минуле, важко розгледіти щось далі власного носа. Ось так і сиділи вдвох – Шакал і Вечір, мовчки хапаючи смак тиші Дому.
Хлопець пропустив вечерю. У животі бурчало чудовисько, яке, певно, було невдоволене раптовим голоданням. «Зачекай, зачекай», – все втішав себе Табакі. – «Він обов‘язково прийде. Занадто чарівний, щоб бути людиною, занадто справжній щоб бути хворобливим маревом». І Табакі чекав. Вкрай уперто.
Двері скрипнули. Тихо, але достатньо щоб єдина неспляча душа, що знаходилася в кімнаті, випрямила спину та глянула на джерело звуку.
Лорд приїхав. Він обережно пересів на ліжко поруч з хлопцем і полегшено зітхнув, скидуючи важку гору зі своїх тендітних плечей. Таке зітхання було тихим шорохом вітру в цілому океані золотого колосся, голосним морським бризом на ранковому безлюдному пляжі і радісним щебетом ранкових пташок. Воно казало більше ніж передали б будь які слова.
– Табакі, ти знаєш, що ти найсправжнісінький дурко? – Лорд обернувся до одностайника. Він ніяково посміхався, при цьому примудрившись набурмоситись. Так вмів тільки Лорд і ніхто інший не мав змоги повторити цей наймиліший жест. Шакал це чудово знав.
– Агов, я тобі допомогти намагався, а ти мене дурнем називаєш, невдячна ти…
– Я кохаю тебе, ідіоте! – перебив його Лорд, важко дихаючи. Брови Табакі поповзли на лоба. Не встигнувши вставити жоднісінького слова, він відчув м‘який дотик холодних губ до своїх. Потім ще один, довший. Руки у своєму кудлатому волоссі. А потім майже одразу на спині, плечах. Поцілунок віддавав легким алкоголем і смаком літа. Пелюстками білих квітів, ніжними парфумами і радістю. Безмежною радістю що заповнювала легені і грозила від щастя роздавити ребра, змушуючи хапати більше прохолодного повітря.
Шакал хотів відчувати цю мить довше, наповнити нею скляну банку та роздивлятись кожної ночі з ліхтариком, не даючи пам’яті можливості проґавити хоч саму незначну деталь цього вечора. Розповісти кожному та одночасно сховати від усіх на світі, жадібно тримаючи цей спогад за тонким шаром скла.
Відхилившись, Лорд акуратно взяв його руку в свою, намаючись чи то зігріти, чи то зігрітись самому. Табакі хихикнув, зняв одну зі своїх каблучок і одягнув на вказівний палець кохано-нестерпного хлопця.
– Каблучка на вказівному пальці — непохитний характер, воля, жага до свободи. Свободи від кайданів чужих слів і вказівок, – шепнув Шакал, посміхаючись настільки широко, наскільки позволяли рамки анатомії. – Одна з найкращих моїх прикрас!
– Дякую, – лишень й спромігся видати Лорд. Тільки зараз до нього врешті дійшло, що Табакі розуміє його куди краще за будь-кого іншого в Домі. Табакі оберегав його, хоч і у власний, дивний і гамірний спосіб. І він був справді вдячний.
Тож давши волю вдячній посмішці він, лукаво примруживши очі, весело додав:
– Що ж знаєш…. Я довго думав і таки зупинився на тому, що очі у мене справді нічогенькі.
Додати до улюблених
ШИКАРНО! ПРЕКРАСНО!