Зростати серед природи — начебто тіла не мати. Воно розтікалося, переймало всі звуки, рухи, кольори чужого, але такого зрозумілого. З природою слід говорити вголос, і прикладатися тілом до землі, і вибачатися за провини, і поклонятися їй. У таких відносинах зі світом розпочала своє життя Марина. Її вів за руку дідусь Аланер — тримав акуратно, ніби боявся зламати, — і вказував величезними руками то у бік неба з вкрапленням птахів, то у бік трави з інклюзіями-комахами, і давав кожному різновиду дві назви: англійською та мовою soncora. Причому другий значно виділявся: sonmase у багатьох словах вміщали їх короткий опис, тому мова була насиченою, і пропозиції текли і текли, і розмова була піснею, а то й самим життям. Марині спочатку важко давалося говорити: вона настільки вплуталася в навколишній світ, що втрачала відчуття тіла та думки. Бродила довкола, спостерігала, приживалася. Вивчення двох мов відразу ускладнювало її звикання. Дівчинка вже розуміла, де живе, кого бачить поряд, і навіть підозрювала, чим займеться в найближчому житті, але змогла оформити це у мову лише у п’ять років. Зате потім не замовкла, так вже сподобалося відчувати в роті слова.
Поступово вона почала усвідомлювати і тіло: сонце смагляло її обличчя, колір волосся перейняла у сухої трави, а тонкі обриси фігури ніби навмисне списала із бабок. Її кістки відтягували шкіру, не даючи розвиватися м’язам. Коли віяв вітер, дівчинку хапали в обійми — здавалося, що ось-ось здує. Дідусь вичікуючи спостерігав за онукою, все хвилювався, хто росте: constanta, varianta? Занадто спокійна та незмінна для varianta. Але дикувата і кмітлива для constanta. Відчував Аланер у Марині і щось чуже, не властиве sonmase — у швидкоплинних рухах, посмішці, погляді. Але це ледве прокльовувалося крізь її сімейну красу, близькість до роду.
Для братів та сестри Марина була не зрозуміла. Нехай вони погано пам’ятали себе у її віці, але відчували, ніби те, що відбувається, неправильно. Її поглиблення, досліджуючий погляд — Діані здавалося, що в тілі сестри оселилася зріла жінка. Вона щоразу з побоюванням брала її на руки, коли допомагала купати чи годувати. Неприязно відводила погляд від її бляклих очей. І зберігала під матрацом ніж, адже вважала, що якщо немовля здатне вбити мати, що народжує його, то цілком зможе нашкодити і іншим. «Багато в чому наше життя визначає його початок» одного разу вирішила вона, гордо записала в блокноті і намалювала поряд себе, батьків та братів.
Себастьяна вона зобразила в кольоровій сорочці, із зубастою посмішкою, розпатланим на всі боки волоссям, і подумала, що будь-хто зобразив би його саме так. Він був грайливим і заводним, нагадував яскравий ураган. Його руки Діана намалювала довгими, що охоплюють в обіймах усю родину. І посміхнулася сама собі. Валто намалювала через геометрію: прямокутне тіло, кругла голова, а на ній — просте спокійне обличчя. Вона раптом вирішила, що він би так виглядав у будь-якій обстановці, будь то пляж чи скотобійня. Брати завжди були віддані своєму характеру, а ось вона була мінливою, тому багато разів витирала і знову малювала себе, доки не протерла папір. Вона спробувала зобразити Марину, десь у куточку, лише парою штрихів. Але її покликали, від переляку Діана смикнулася, ручка ковзнула вбік, і слід зачепив лоно намальованої матері. Дівчинка стиснула губи від такого потворного символізму. Низка сумних дрібниць і жахливих обставин з самого дитинства зародили в ній ранимість, із якої часом пробивалася сила.
І ця сила не раз підбивала Діану втекати. Найчастіше — однією, але кілька разів вона брала із собою братів, а одного разу сестру. Для Марини це стало першим враженням. Пам’ятала і в свої п’ять, і в свої тридцять, як в одній довгій сорочці діда йшла вздовж дороги, повз проскакували машини, які здавалися їй тваринами. Тільки дівчинка не відчувала в них життя, а коли помітила у їхніх «шлунках» інших людей, зовсім заплуталася. Тому відволікалася на траву, небо; не замислювалася, куди її хоче відвести Діана. Марина ще не знала, що існує щось окрім їхнього будиночка серед пустельної природи. Думала, що куди б вони не йшли, завжди до нього вийдуть. Коли діти опинилися близько до міста, дівчинка помітила, як одна “тварина” зупинилася неподалік, розірвалася зсередини, і з неї вийшла людина. Марина не розуміла, злякатися їй чи радіти, що та залишилась цілою? Про всяк випадок взяла за руку Себа. Той усміхнувся і поплескав сестру по голові. Під його ласкою Марина швидко забула про побачене, і оглянула місто уважніше… Страх повернувся, і плавно посилювався.
Очі дівчинки звикли до пустельних широких просторів. А тут вона почувала себе тісно та душно. Навколо рябило деталями: крім машин і велосипедів, що снували туди-сюди, зросли ряди будинків, повз пробігали собаки. А ще Марину запізно налякали люди.
Було галасливо, дивно, і думки дівчинки знову помчали в природу. По її плечу якраз пробігала мурашка: чорніша за чорну, виділявся лише невеликий відбиток сонця поверх оболонки. Лапами перебирала пом’яті смуги на сорочці, мов хвилі. Марина дивилася на неї, і все думала, як хотіла б і сама на собі ось так походити, поряд з нею, погладити по смішно вигнутих сяжках. Витала в цій новій, чудовій думці, поки її вели за руку далі. Але крок сповільнювався, і невдовзі діти зупинилися в тіні дерева. Діана тривожно дивилася во всі боки, витягалася в пориві продовжити дорогу, але так і залишилася, заплутана, стояти на місці.
— Я підозрюю, що в тебе немає жодного плану. – хитро посміхнувся Себ.
— Ми повернемось до нас додому. Де жили у дитинстві. Спочатку попросимо їжу у сусідів. Я кину школу, влаштуюсь на роботу.
— То школу можна було покинути? Тоді це я її кину і піду працювати.
— Не несіть нісенітниці. — втрутився Валто. — Дідусь нас знайде.
— Що ж, віддамо йому Марину. — Діана зиркнула у бік сестри. — А самі відбиватимемося до останнього.
— Якщо віддамо, то навіщо брали?
Дівчинка зачаровано підібрала мураху з плеча і простягла сестрі. Діана скривилася і рефлекторно замахнулася, щоб скинути комаху з долоні Марини, але завмерла. І раптом видавила з себе посмішку. Пригнічуючи гидливість, погладила мурашку пальцем. Марина у відповідь притиснула голову до плеча і промуркотіла.
— Я за всіх вас переживаю. Навіть про неї. Тому хочу зробити все можливе, щоб ми знову зажили щасливо, в будинку наших батьків.
— Ми й так щасливо живемо. Хіба ні? Ну, покричить дідусь трохи, він же дорослий.
— Ви нічого не розумієте. Нам нав’язують багато небезпечного… — Діана швидко втримала потік пояснень. — Слухайте мене, я ж із вами з народження. Я вас найбільше всього люблю. А дідусь не в собі.
Останне речення дівчина вимовила ледь помітно. Вона сама не зовсім приймала правду. Діти рушили, і Діана все намагалася згадати, куди йти далі. П’ять років тому вулиці здавались різноманітнішими і яскравішими, зараз усі будинки наче змішалися в один сірий клубок. Після години безрезультатних блукань вона залишила братів та сестру біля випадкового дерева, і стрімко побігла вперед, інтуїтивно завертала, намагалася крізь потік розмитих панорам розгледіти хоч щось знайоме. В останні роки вона не бачила нічого, окрім будинку, школи та магазину — і в усі ці точки її без винятків відводив дідусь. Дівчинка не пам’ятала, якою дорогою водила її до школи мама. Під час шляху вони з нею багато говорили, тому думки Діани завжди блукали в інших світах, не встигаючи вловлювати реальність. Вона завернула вбік, намагаючись згадати ці розмови. У розпачі дівчинка перестала дивитися на всі сторони, опустила погляд до землі.
«Колись на острів прийде холодна пора, весь ґрунт покриє сніг, ми спорудимо лижі і кататимемося», — пронеслися в її голові слова матері. Сніг так і не випав, лижі не спорудили, і мами не стало. Натомість ґрунт залишився. Дуже знайомий ґрунт. Діана йшла далі, дивлячись під ноги. Їй терли старі бабусині туфлі, і вона зняла їх, разом із тим торкнулась пальцями ґрунту. Здавалося, вчора тут був дощ. «Як до нашого поля не дістався?» Від однієї думки про багнюку на тілі її шлунок скручувало. «Але ж у дитинстві часто бігала босоніж… Може, таким чином і згадаю дорогу?»
Вона побачила порожню ділянку. Висока й низька трава, порожня собача будка. Діана не пам’ятала цієї галявини за низьким парканом, а тому засмутилася – мабуть, йде зовсім не тією дорогою. І навіть не впевнена, що пам’ятає, де залишила братів та сестру. Щоб зібратися з думками, задивилась на абрикосове дерево. Плоди виглядали тяжкими: і як тільки трималися на таких тонких гілках? Вона потяглася до фрукта, і той від легкого дотику сам упав у її долоні. Згадала: біля дому її дитинства теж росло абрикосове дерево. Одна його гілка виходила за паркан, інша нависала над м’ятою у дворі. Діана обернулася під поривом дивного почуття. Вся вулиця була опоясана абрикосовим листям. І над нею гордо тягнувся до неба дах із чорною черепицею. Дівчина відкинула фрукт, а потім і туфлі. Вона бігла, давила плоди, що впали, наступала на гостре каміння. Тепер вона впізнавала і кожну хвіртку, і запах, що витав тут, і голоси со сторони дворів.
Це справді був її будинок: з ґратчастим парканом у кованих кольорах, з білими рамами вікон на чорних стінах, трохи скошеним навісом над вхідними дверима. Здається, тут стало красивіше: наче місце чекало на її повернення. Діана натиснула на ручку хвіртки, але та не піддалася. Намагалася знову і знову, доки не почервоніла рука, а до пальців не прилипли крихти фарби. Дівчинка перевела погляд на дерево. Рішуче закотила рукави білої сукні, вперлася долонями у нижні гілки. Ті хиталися, і голова дівчинки заздалегідь закружляла, але вибору зовсім не було. Вона з помітною боязкістю залізла на потрібну висоту і вчепилася в гостре кування на паркані. Ширше відкрився вид на двір: Діана не пам’ятала ряду кущів із глянсовими ягодами навколо веранди та вимощеної кам’яної доріжки до дверей. Вона на мить зніяковіла, але вирішила йти до кінця — не дивлячись, злетіла вниз, забруднила сукню травою та брудом, швидко пригладила складки і видихнула. Пішла доріжкою, намагалася згадати. Але стопи вперше торкались цих пагорбів і вигинів, а запах цементу, що проступав, ввів її в жах. Діана починала розуміти, але приймати відмовлялася. Вона з усієї сили натиснула на ручку дверей, і та піддалася.
На неї дивився високий рудий чоловік. У його руці була газета, палець між сторінками — мабуть, шум у дворі відірвав його від читання. Вони мовчки вивчали один одного, поки Діана, стиснувши кулаки, не подала голос:
— Хто ви? Що ви тут робите?
— А ви? — Чоловік нахилив голову убік.
— Я тут мешкала. І мешкаю, просто тимчасово поїхала. Це будинок моїх батьків.
Так багато, як того дня, Діана не плакала зі смерті батьків. Вона сиділа на своїй кухні, в оточенні чужих людей, притискаючи до грудей забруднені коліна, і тремтячою рукою гортала вперед-назад документи про купівлю будинку. Дівчинка не вчитувалась, лише відволікала себе від бажання зім’яти їх разом із новими мешканцями. Чоловік запитував номер її батьків, але в домі дідуся не було телефону. Він запропонував підвезти Діану, але вона розплакалася ще більше. У такому засмученому вигляді дівчину застав його син: такий же рудий, із синцем під оком і книжкою коміксів у руці. Подивився якийсь час, знизав плечима і подався до однієї з кімнат. Діана намагалася крізь тонку щілину розгледіти: що там змінилося? Але двері стрімко зачинилися.
— Я десь залишила своїх братів та сестру. Не можу повернутись без них! — Вона закопала обличчя в коліна.
Чоловік пішов заводити машину, а жінка взяла її за руку, щоб відвести у ванну. Діана ледь не кричала: “я й сама знаю шлях!” Вони зняли картини її матері, замінивши їх азіатською нісенітницею, накидали своє брудне взуття, постелили занадто темний лінолеум, зачинили вікна негарними шторами. Навіть у ванній все було не так: плитка не повинна бути такою яскравою! Діана набрала до рота води з крана, але відразу ж виплюнула — навіть її смак змінився. Вона насилу вимила ноги і обличчя, але щойно закручувала кран — знову заливалася сльозами, і їй доводилося вмиватися знову і знову. Швидко вийшла, намагаючись нічого не розглядати. Лише біля порога здивувалася.
— Я не пам’ятаю, де лишила туфлі. — промимрила вона, розуміючи, що червоніти їй далі нікуди.
— Я донесу до машини. — Не чекаючи на дозвіл, чоловік схопив її на руки.
Діана підозрювала, що вона виявиться важкою – висока для своїх років, з об’ємною фігурою. Але господар будинку підняв її легко, в один рух. “Як тато в дитинстві” подумала вона, але вирішила відразу забути про це.
У машині грала легка повільна музика, під склом погойдувався дерев’яний брелок у формі ялинки. Чоловік здався Діані сором’язливим, незважаючи на свою значну форму. Він ледве чутно питав: де повертати, як виглядають твої брати, де ти могла залишити взуття… Діана так само тихо й коротко відповідала, стисла та пошарпана. Квітчасті вулиці за вікном, хай і стали для неї впізнавані, лякали і відштовхували – їй не можна тут знову приживатися. Але дівчинка була ладна кинутися чоловікові під ноги і благати знайти місце для неї в їхньому домі. Діана вибачила б і негарні штори, і втрату маминих картин. Нехай від незручності вона тремтіла і втискалася в тканину сукні, всередині неї назріло щось величезне, тепле, що перекрило всю образу на цю родину. Вона неохоче розглядала зелені краєвиди за вікном, і все частіше косилася на чоловіка. Здається, дружина кликала його Пол.
Марина перебирала пальцями, вибудовувала ними драбинки, хвилі, перекладини для своєї мурахи. Вона оселилась на ній, не намагалась втекти. Більше того, до неї збіглися брати, і теж придивилися до дівчинки, як до імпровізованого мурашника. Себ глядів на цю виставу, посміювався. Він підібрав висохлу гілку і штовхав мурах на шкірі сестри, коли ті завмирали. І дивувався, як Марині не лоскітно від комах, що бігають тут і там? Тоді він сам щекотав її щоку гілкою, і та зубасто посміхалася. А потім обернулася на Валто. Марина, здається, вперше в житті так близько розглядала брата: той був схожий на рівну гору, без виступів. Суворий тілом та обличчям, не за роками.
— Казав дідусь, що ти покриєшся пір’ям. — Марина помахала вільною долонею, зображуючи політ.
— Ось як. — Брат опустив очі. — А ти? Ти у нас сама незвичайна, ти й покривайся пір’ям.
— З дитинства Vistgale сумні, а мені завжди весело. Як почне пір’я різатись, покажеш ти мені?
Валто знизав плечима. Він справді часом відчував дивні ривки в м’язах, особливо коли підстрибував, чи носив воду, чи підіймав пса на руки. Хлопчик вирішив, що тепер хоч не злякається, коли метаморфози почнуться. І відштовхнув ці думки якнайдалі… А Марина вп’ялася поглядом у небо і думала, хотіла б і сама спертися? Vistgal бути — одна біда, адже, маючи крила, все одно літати не зможеш. Але якщо подумати про простих птахів… Ні, вони для неї надто важкі! Нести на собі стільки пір’я — Марині незатишно і в легкій сорочці діда. Але як інакше літати? Дівчинці згадалися бабки. Їхні філігранні лапи, що перебирають її пальці. Рух вгору, безперервне тріпотіння крил — і не видно. Безмежна легкість, висічена в кожному, ледь уловимому елементі. Чи змогла б Марина стати бабкою? Вона відчула, що не готова думати про це. І не знайшла, куди сховати почервоніле обличчя.
— А Себ у нас буде ким? — спитала вона, швидше в себе — брати мало цікавилися вигадками дідуся.
— Чи можна я стану президентом?
Сестра незрозуміло спохмурніла, а Себ самовдоволено підняв голову. Вони сиділи на зрізі колоди, під деревом, втомлено покосившим гілки з клубами закрученого листя. Перед ними розстелілася калюжа, поблискувала під сонячним промінням і обливала ноги дітей брудом, коли повз них проїжджали машини.
— Такою чистою вода на землі виглядає, а як на нас потрапляє — чорніє. Чому? — Марина перебирала стопами траву, намагаючись очиститись.
— Дідусь казав, що ми брудні. Мабуть, від нас навіть вода псується. — Усміхнувся Себ.
— Та не слухай його. Це так здається просто, вона й у калюжі брудна.
— Але казав дідусь, що чистіша за вас я. — Версія Себа Марині здалася цікавішою.
— Звичайно, адже ти нікуди з дому не виходиш, з людьми не розмовляєш. Але не зазнавалась б.
— А мимо проходить стільки людей! І бачу їх я. Мені може відвернутися?
— Хм. Спробуй.
— Ніколи я не прийду сюди більше! Брудною не хочу бути.
Марина перекинула ноги через колоду і вперла погляд у вигини стовбура. Вона доторкнулася долонею до кори, і відчула, як під тим вирує життя. Марина інтуїтивно піднялася, втиснулася й іншою рукою в дерево, обійняла його, притулила вухо. Навколишня тиша робила голосніше її думки, а там все було дуже заплутано. Дівчинка переносила себе вглиб дерева, і відчувала кожну гілку своїм пальцем, а листя — очима. У неї приємно запаморочилося в голові від такої спотвореності. Коли Марина обійшла дерево навколо і знову побачила дорогу, помітила вдалині дідуся: той розмовляв з чужими людьми, ті вказали у її із братами бік, і дідусь підскочив, побіг… Він притиснув до себе Марину, поцілував лоба і стиснув маленьку долоню у своєму кулаці. Себ схрестив руки і надув губи: він чекав чогось цікавішого від сьогоднішнього дня. Аланер озирнувся навколо кілька разів. На його очі впала тінь.
— Де Діана?
Машина Пола зупинилася біля них на Вічнопустуючій трасі. Той катався по ній близько години, поки Діана вдавала, що не пам’ятає, де її будинок. За цей час вона дізналася про чоловіка, його сім’ю і життя, і пообіцяла собі записати ці історії — так, на згадку. Дівчина настільки звикла до машини Пола, що відчувала її своїм крихітним будинком: сміливо перемикала нудні станції радіо, погойдувалася і підспівувала вокалізом у такт улюбленим співачкам, переглянула журнали з бардачка і виглядала головою з вікна, розтікаючись в усмішці від приємних поштовхів вітру в обличчя. Коли машина зупинилася, вона розгубилася, як має попрощатися з чоловіком, і ніяково простягла йому руку. Вона не хотіла чути, про що Пол говорить з дідусем. І на братів із сестрою їй дивитися було соромно. А Себ із Валто вже забули, що тут робили: гасали по траві в новій, зрозумілій тільки їм грі. Марина тримала в руках туфлі Діани. Одну туфлю вона хитала, подібно до човна на хвилях. Діана підійшла до неї і поманила рукою, щоб та віддала взуття.
— Тримай. Не одягай тільки. Живе у ній дехто.
Сестра вдивилась углиб. З тіні виглядала голова мурашки, що хитала вусиками. Марина засміялася і пересадила її на палець. Діані нічого не здалося кумедним. Вона втомлено взулась, перев’язала хвіст і зробила перший крок до поля — свого теперішнього будинку.
Додати до улюблених