1 частина

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Оригінал російською: https://ficbook.net/readfic/8459683

 

З появою в їхній школі новенького, з ніг на голову перевернулось усе. Принаймні, в Антона.

Перерви довші не стають, їжа в їдальні все ще дуже не дуже, а піцу в буфеті так само розмітають на раз-два. Все ще. Але Антон все одно відчуває зміни. Чи то школа з появою новенького дійсно стає трохи краще, чи то у нього вже кебета догори дриґом перевертається.

Новенького звуть Арсенієм, він вродливий і вчиться в паралелі.

Антон з цікавості шариться по його сторінці в ВК, дивиться збережені зображення, слухає пісні з його аудиозаписів, декілька з них додає і собі. Потім по щасливій випадковості знаходить його інстаграм. З такою сомою цікавістю роздивляється майже кожну фотографію, котрих досить багато, під кожною з них читає хештеги. Всі вони якісь хитровиєбані, не просто #літо, #зима, #весна, #осінь, тому і читати їх досить забавно. Після переглядає його сторіс, але вже з телефону та акаунта Діми Позова. Ну, щоб не спалитись. Така конспірація, може, й ні до чого, але Антону ось так от в рази спокійніше.

Свою можливість познайомитись з Арсенієм він благополучно пройобує ще в перші кілька днів навчального року.

Той підходить до нього сам, ввічливо посміхається і так само ввічливо, вибачившись за те, що потурбував, просить підказати місцезнаходження кабінету ОЗ. Антон, забувши, здається, взагалі все на світі, дивиться на нього, як баран на нові ворота, але все ж, отямившись, відповідає на питання, з постійними заминками та «ем, ну, е». Арсеній дякує та йде геть, а Антон виявляється вбитим наповал його чарівністю і своєю здатністю починати тупити скрізь, де тільки можна, але не потрібно.

Більше для розмови не знаходиться навіть незначного приводу, проте вони майже щодня зустрічаються на сходах, трохи рідше в шкільному коридорі чи їдальні. Антон роздивляється його, подумки примітивши, що сорочка Арсенію дуже до лиця, випадково ловить його погляд, трохи пригальмовує и уповільнює крок, розгублено блимаючи очима, потім різко відвертається і, здається, червоніє, кінчики вух так точно.

Же через два тижні Іра і Дарина одноголосно винесли вердикт:

– У тебе на нього краш.

Звучить, як хвороба.

– Вклепався, ставлю сотку, – підтвердив Позов, поправляючи окуляри.

Антон не проти з ним побитись об заклад, хіба сотка буває зайвою? Але він сам не впевнений: краш в нього чи не краш. Закоханість в Арсенія довго стоїть під сумнівом.

В далекому сьомому класі він теж думав. Що закохався у Кузнецову до нестями і надовго. Вони сходили раз в кіно на Людину-павука, але романтичних поцілунків на останньому ряду не було: фільм Антона цікавив більше. Було навіть побачення на дитячому майданчику з шаурмою та пляшкою Коли, але нічого путнього з цього не вийшло. Це велике кохання пройшло буквально за два тижні, якщо не менше, і його увага повністю перемкнулась на таку важливу річ, як відеоігри.

А наприкінці дев’ятого у Іри несподівано з’явилася Дарина, і про свою недосимпатію та велике кохання Антон і думати забув, зарахувавши Кузнецову до списку хороших «бро».

Але його «краш» на Арсенія не проходить ні через тиждень, ні навіть через два. Антон бачить його щодня, і щоразу біля недолугого серця в грудях починається ціла свистопляска, а при випадковому зіткненні поглядів, він незвично бентежиться і сконфужено посміхається куточками губ.

Антон трошки тормоз, а тому висновку про те, що з Арсенієм йому хочеться не просто дружити, він приходить тільки до середини жовтня.

Сам Арсеній навряд чи розділить його «хочу», може, посміється, якщо дізнається, у кращому разі просто знизає плечима — Антонові так здається.

Менш закоханим від цього він, звісно, не стає.

Разом з усвідомленням свого становища його запалений любов’ю мозок видає дивну, і водночас дивовижну, ідею. Ось є на світі така чудова річ, як анонімки, так? Можна і в коханні таємно зізнатися, і в ненависті при нагоді, і комплімент зробити — напиши, підкинь, і ніхто ніколи не дізнається, хто автор цього послання.

Щось приємне Арсенію зробити хочеться, а видавати себе не дуже. Свою ідею Антон вважає геніальною, а зі змістом анонімки возиться довго і, як завжди, не самотужки.

— Сам подумай, що ти відчуваєш? Ось про це напиши.

— Ну, він усміхається і все, пиздець мені, розумієш? — пояснює Антон, жестикулюючи, намагаючись тим самим розтлумачити все якомога доступніше. Красномовністю він не славився ніколи, проте мав чудову здатність передавати найрізноманітніші емоції за допомогою махання руками та використання з різною інтонацією пари-трійки матів.

Іра розуміюче киває:

— Ну, то й пиши, посмішка, мовляв, гарна. Чого думати-гадати?

– Так просто? – дивується Антон, округляючи очі.

— Можеш зробити закос під Тетяну Ларіну і накатати йому цілу поему, — робить свій внесок Позов.

— А краще підійди та познайомся. Не з’їсть він тебе, — встряє Дарина. І в неї це «познайомся» звучить так легко і просто, що Антон офігіває. Говорити кожен може, а так, щоб не на словах, а на ділі — ні, адьос, Шасте, викручуйся сам.

Познайомся, млинець. Було б їм по п’ять, він би підстрибом і з радістю. Підійшов би в пісочниці, запропонував би якусь дохуя гарну пісочну паску, ну чи хруща якогось показав і, можливо, навіть подарував. І все, рибка в сітці.

Але їм по сімнадцять, вони не в пісочниці, і Арсеній навряд чи буде радий нещасномухрущу, пісочній пасці, навіть якщо дуже й дуже гарній, та й самому Антону, такому лоповухому і такому довгому, теж.

Із запискою закінчують швидко – сприяє цьому Іра. Їм із Дімою залишається всього-нічого — непомітно підкинути і куртки не переплутати. Пуста справа, так?

“я божеволію від твоєї посмішки,” – говорить її вміст, і Антон чомусь знаходить все це дуже бентежним. Він ніколи не був якимось там амурним чахликом, та й у романтік за всі свої сімнадцять не вдарявся, зневажаючи всю цю «ванільну дурість», але, мабуть, час настав. Почерк на листку трохи нерівний, але цілком розбірливий, а Антон тупцює біля курток, шукаючи ту саму.

Від страху, що прямо зараз його хтось і якось застукає, з таким єхидним «а що це ви тут робите?», дрібно тремтять, трясуться і холонуть руки, а серце так не вчасно видає щось на кшталт «весняночко, весняночка, де ти зимувала». І це все незважаючи на те, що поряд з ним Дімка — він, якщо раптом що, ситуацію врятує та розрулить.

Вони полегшено видихають, щойно опиняються поза стінами шкільної роздягальні — все пройшло без інцидентів.

За реакцією Арсенія Антону випадає можливість подивитися мигцем, збоку і зовсім не спеціально, коли після закінчення всіх уроків він забирає свою куртку.

Арсеній щиро дивується, потім показує записку одному зі своїх друзів, котрий із гулькою — Сергій, здається. Той лише тисне плечима і поплескує друга по спині:

Тепер у тебе є таємна прихильниця. Радій, Сеню.

— А може – шанувальник, га?

– Ага, ти у нас хлопець видний. Усі кругом слинки пускають, — з сміхом відповідають йому.

Далі їх розмова набуває іншого сенсу, Антон не слухає. В цілому, він залишається дуже собою задоволеним.

Наступного разу йому вже не так страшно – адже бувалий. Разом з черговою запискою з невигадливим змістом у вигляді побажання доброго дня Антон підкладає шоколадний батончик, сподіваючись, що у Арсенія немає якоїсь алергії на шоколад або фундук. Потім – жуйку “love is”, для різноманітності. І так кожний навчальний день.

У самого Арсенія все це дуже швидко входить у звичку. Він перестає дивуватися, але щоразу, перед тим як одягнути куртку, обов’язково лізе перевірити її кишені, обов’язково щось там знаходить, після чого завжди усміхається, тепло і якось зніяковіло, навіть якщо кілька хвилин тому не мав дуже радісний вигляд.

У Антона від цієї усмішки всередині трапляється щось незрозуміле, робить «йок» і стає чомусь добре, тепло та радісно. Він усміхається також, мимоволі. Це як та хрінь із позіханням. Позіхне один — позіхнуть і інші. Усміхнеться Арсеній — засвітиться цілий один Антон. Йому важко пояснити таку реакцію. Все це, мабуть, явний прояв головних симптомів закоханості.

*

У Антона краш, у Арсенія щодня в кишенях записки, шоколадки та ті жуйки з вкладишами про кохання, а на подвір’ї кінець листопада — з нестабільного лише місяць.

Антону б гадати на «любить-не любить» — одного разу він думає про це цілком серйозно, але звідки в листопаді взятися нещасній ромашці? Та й «любить» тут узятись нізвідки.

Першою взагалі про любовні ворожіння говорить Іра — жартома, щоб Антона трохи підбадьорити. А Дарина раптом спалахує цим і всерйоз пропонує погадати на каві – вона у всіх цих штуках начебто шарить. Іра підтримує, Діма крутить пальцем біля скроні, Антон не бачить причин відмовлятися – гірше нікому від цього не стане.

Заварювання кави в турці вони починають без зайвих розмов.

Якби Антону кілька місяців тому сказали, що вони сидітимуть ось так усі разом і ворожать на кавовій гущі, чи світить йому щось із якимось там хлопцем чи ні, він би навіть слухати не став, зареготав би на половині і не дослухав, але зараз не до сміху. Він уважно вдивляється в кавовий «малюнок» на блюдці, намагаючись вгадати і розглянути у ньому риси чогось.

Не побачивши нічого такого, зітхає:

— І що це?

— Якщо придивитися, схоже на півня, — задумливо видає Іра, крутячи блюдце, і Антон намагається зрозуміти за її виразом обличчя, жартує вона так чи ні.

— Це до гарної звістки. Тут так написано, — пояснює Дарина, знайшовши трактування в інтернеті. — А ще на голуба чимось схоже. Теж, написано, знак добрий.

— Пташиний двір, бляха, — пирхає Антон.

— Клякса якась, — нічого такого не розглянувши, скептично заявляє Діма і з іронією уточнює: — Це до чого?

Антон із ним цілком солідарний. Ні півнів, ні голубів він не бачить. Ляпка, мазня кавова, жижа – даремний перевод кави. На щось добре схоже мало. Ну, це ж клякса, чого в ній такого хорошого є? Клякси на полях зошита свідчать про недбалість, а ляпки від чого б там не було на кофті обіцяють пиздюлі від мами.

Оптимістично.

Антон не знає, чи це збіг, але півень виявляється правий і дає про себе знати вже ввечері. «Вісточка» від Арсенія прилітає, у вигляді повідомлення про підписку та кількох лайків від нього в інсті. Антону вперше стає так соромно за власний профіль. Фоток там мало, здебільшого мемні і за останні роки дві штук сім від сили — він не великий любитель фоткатися. Ще кілька в самому кінці профілю з класу так сьомого і за них, і за того семикласника, який забув ось це видалити, йому соромно найбільше. Вони також, до речі, пролайкані. (який жах).

Він квапливо пише Дімі, прикріплюючи до повідомлення скрін.

19:03. Антон Шастун:

ПИЗДЕЦЬ ОХУЇТИ!!

Не те щоб лайки і підписка значать для нього прямо так багато, але це вже хоч якийсь прогрес. Невеликий крок після двох з половиною місяців незрозумілих переглядів та сором’язливих усмішок. Діма вітає, просить вислати запрошення на весілля та заздалегідь посідає місце друга нареченого, а Антон переглядає свої старі публікації та частина з них кидає до архіву.

Зі своєю райдужною проблемою він порається до самої зими.

Йому хочеться завантажити симс і, нарешті, забити, побудувавши там свої ідеальні стосунки з таким самим ідеальним Арсенієм. А чому ні, якщо завжди можна так? Але це вже здається клінікою, і витівка відкладається до самого крайнього випадку, коли ну зовсім буде погано.

Спойлер: такого не настає.

Діма пропонує ідею краще: випадково жбурнути в Арсенія сніжком, а потім вибачитися та познайомитися; послизнутися прямо перед ним у найгіршому разі — зробити це Антон, звичайно, зі своєю удачливістю може й ненавмисно. Але ні Іра, ні Дарина цю витівку не підтримують.

Часу в нього залишається не так вже й багато, потім кінець року, іспити і все, інститут, далі хіба що тільки на зустрічі випускників, через рік, а то й усі три — про це йому повідомляє Діма з метою мотивувати недолугого друга.

Антон тим часом примудряється підхопити заразу і злягти з застудою на цілий тиждень.

І цілий тиждень мама пиляє його з приводу того, що одягатися треба тепліше і «ну я ж тобі казала!», Антон кашляє, сумно зітхає, погоджуючись киває у відповідь щоразу, п’є гаряче молоко з медом і гидкою пінкою зверху і засинає з гірчичниками на спині. І цілий тиждень думає про Арсенія і про те, що робити щось треба. Терміново.

До вихідних він уже як горішок і в плані Арсенія Попова налаштований рішуче та серйозно. Антон довго сканує його сторінку в ВК поглядом і так само довго міркує про те, як почати.

Не сказати, що він з-поміж нерішучих і сором’язливих. З дівчатами, наприклад, завжди знайомився без усяких мук завдовжки кілька місяців і в ВК, і насправді, але з Арсенієм вже справа інша. Він впевнено клікає «написати повідомлення» на сторінці Арсенія і вже менш впевнено витріщається на набір літер на клавіатурі.

Нічого надприродного він писати не планує, просто звичайне «привіт». Але й набрати «привіт» уже ціла наука. Можна капсом, а можна маленькими літерами, з знаком оклику в кінці або з діловитою і строгою точкою, безглуздими дужками, зі смайлами, а можна взагалі відправити один тільки стікер і чекати з моря погоди, по-різному можна.

Про те, як діалог продовжуватиметься далі, він намагається не думати і без того турбот вистачає. Може, запитає у нього типове «як справи?» і «що робиш?», може, скине тупий мем з папугами, а, може, взагалі піти, виставивши себе повним дурнем, і робитиме вигляд, що нічого не було. Може, може. Варіантів багато, вибирай – не хочу. Та й взагалі, немає гарантії, що Арсенію раптом захочеться відповісти.

(Не думати про це вдається погано.)

Антон нерішуче набирає, перечитує та рішуче стирає, потім набирає знову. Так триває кілька хвилин, доки він не помічає значок олівця та напис «Арсеній набирає повідомлення…»

Ситуація страшна, і жарт зовсім не смішний, навіть якщо це лише черговий лаг. За одну хвилину Антон блідне, ловить кілька міні-приступів і, нарешті, отримує повідомлення про повідомлення.

18:00. Арсеній Попов:

Шоколадки це, звичайно, добре і смачно, дякую. А просто підійти та познайомитися тобі слабо?)

Слідом за повідомленням прилітає заявка в друзі. Антон розгублено тисне “прийняти”, довго дивиться на текст, нервово барабанить пальцями по столу і впевнено вирішує все заперечувати:

18:03. Антон Шастун:

А чому ти вирішив, що це я?

— і одним єдиним повідомленням видає себе з тельбухами. Тягне пошепки «бляха», в жесті «рукалице» з досадою плескає себе по лобі долонею. Редагувати пізно — Арсеній уже прочитав і «набирає повідомлення».

Гірше вже не повинно бути, а за сараєм слідом повинна горіти і хата.

18:03. Антон Шастун:

Гаразд, це я. І що?

 

 

Напад – найкращий захист, так? Зрештою, якщо далі все піде не по маслу, то він як мінімум має надію на найближчі зимові канікули. Там, гляди, Арсенію все одно стане. Антон очікує взагалі всього найжахливішого, але нічого такого не відбувається.

Тон у Арсенія цілком доброзичливий — Антон сподівається, що це так. Він не підтрунює і «педиком» не називає, береться розповідати про те, як Антона застукали чи не на місці злочину, а далі діалог триває сам, несподівано легко. Його анонімні записки, як виявилося, перестали бути анонімними ще наприкінці листопада — той самий Сергій випадково спалив його і цього ж дня про свого таємного шанувальника дізнався й Арсеній.

Незручно.

Діалог на цьому не обривається. Далі розмова йде своєю дорогою. Говорять про фільми, про музику, потім про футбол. В останньому Арсеній не тямить від слова «зовсім», але розмову охоче підтримує і тим часом намагається видати щось на кшталт флірту та загравань. Антон натяки сліпо не бачить, широко посміхається, як якийсь дурень, щасливо витріщаючись у екран, і почувається на сьомому небі.

Арсенію доводиться брати все у свої руки, тому пропозиція про побачення надходить прямо посеред бесіди про якийсь там матч і про Роналду. Прямим текстом, у лоб, вже без натяків і чогось ще: «Підеш зі мною на побачення, завтра?» І не «погуляти», а саме «на побачення».

Відповідь Антона очікувана позитивна.

Наступного дня йому доводиться ледь не присягатися мамі, що вже точно здоровий і більше не простигне — намагатиметься це зробити як мінімум. Він дуже поспішає і сердиться через велику кількість її питань: куди? коли? на скільки? з ким? Відмахується похапцем, обіцяє пояснити і розповісти все колись потім і вилітає з квартири кулею, забивши і на шарф, і на шапку, що так наполегливо йому пхали до рук.

У нього є багато часу, як піску морського, але все одно здається, що тепер прогаяти навіть одну секунду буде недозволеною розкішшю. Їхнє побачення він уявляє собі неясно. Здається, що все буде хвилююче, і обидва будуть сором’язливо мовчати.

Арсеній спізнюється всього на кілька хвилин, і Антону зрештою здається, що він взагалі не прийде. Забув, не зміг, перехотів, всяке в житті буває.

– Бу! — чується за спиною, і Антон сіпається, обертаючись. Ось він, Арсеній. Зміг, не забув і не перехотів. Захеканий, усміхнений. — Бабуся, щоб його, доки не витрусила з мене обіцянку познайомити потім із «нареченою», не пускала. Ледве вирвався, — пояснюється він, не припиняючи посміхатися.

Антон навіщось уявляє себе цією самою «нареченою», у вуалевій фаті і в якійсь пишній сукні, навіщось усміхається теж, по-дурному так. І все, ніяковості більше немає.

З Арсенієм взагалі виявляється легше, ніж із будь-ким іншим. Вони, бездумно блукаючи парком, дуріють і, видихаючи, пускають пару кільцями з рота, намагаючись змагатися у кого краще вийде — у цьому Попов лідирує.

Бесідують про усілякі нісенітниці. Арсеній каже багато, цікаво, але не надто дивно, і багато слухає — саме слухає, а не вдає. Багато каламбурить, іноді несе якусь дурню — Антон подекуди мало його розуміє, але йому все одно цікаво. За підсумком виявляється, що він – не єдиний такий лох, який в нікуди проєбав три місяці.

— Ти мені сподобався одразу, ну і я якось не наважувався. Думав, є хтось, а я зі своєю симпатією буду взагалі не приший кобилі хвіст, — розповідає Арсеній. Антон неспішно йде з ним поруч, слухає та киває. Він не наважується брати його за руку, бо на людях — ризиковано, та й чи хоче цього сам Арсен прямо зараз питання спірне. Проводить ніби випадково і ненароком мізинцем по тильній стороні його долоні, той здригається, не обсмикуючи руки, погляд піднімає і посміхається, йому одному. — Ну, і ось усе вийшло, як вийшло.

— Три з половиною місяці заздалегідь проєбали, прикинь? — нарікає Антон, знову торкаючись його руки мізинцем, — сподобалося. – Три! З половиною! Місяця!

— Натомість шоколадки були смачні, — з оптимізмом заявляє Арсен. — І всі ці записки настрій піднімали.

Антон хитає головою, усміхається з ніжністю і тріпає його долонею по волоссю, дбайливо скидаючи з чола чубок — жест випадковий і, мабуть, ні до чого зараз, але Арсеній жодного разу не ніяковіє.

Поводиться Антон, за порадою друзів, природно і намагається бути самим собою на максималках. Буденно багато жестикулює, коли розповідає про щось, що дуже хвилює (Арсенію здається, що з такою активною жестикуляцією той скоро злетить у небо — так сильно руками розмахує), сміється з кожного жарту — вміє Арсеній так розповідати, що смішно стає (навіть якщо жарт про повішеного колобка розповість, теж смішно буде – Антон упевнений. Він не втрачає і шансу у своїй повсякденній манері послизнутися на рівному місці. Намагається втримати рівновагу, затиняється нога об ногу, падає, встигаючи при цьому машинально схопитися за рукав куртки Арсенія і потягнути його за собою.

Упс.

Але ж все максимально природно, а що природно – не потворно.

Антон, здається, відбив собі куприк, а Арсеній лежить на ньому, примудрившись приземлитися вдало, на м’яке місце прямо на нього, і тихо регоче. Він так близько. Антон не впевнений, чи доречна взагалі така близькість на першому побаченні, але Арсенія це, здається, зовсім не турбує. У нього ж усередині незабаром щось спалахне — Мамо! Ваш син пекрасно хворий! Мато! Має пожежу серця. Антон, будучи взагалі людиною не літературною, починає як ніколи розуміти Маяковського.

У фільмах про кохання такі моменти зазвичай обертаються поцілунками — не те, щоб він дивився їх у великій кількості. Ну, знаєте, ці ось ці ось довгі погляди, з іскрою, бурею та безумством, невідома сила тяжіння тягне двох людей один до одного магнітом, а далі поцілунок і все подібне.

Він навіть нервувати починає, коли Арсеній припиняє сміятися, не смикається, завмерши, і дивиться на нього якимось таким поглядом. Антон раптом розуміє, що взагалі поцілувати не готовий. До цього взагалі можна бути готовим? На помідорах вчитися йому не доводилося і дарма, мабуть.

Він нервово облизує губи кілька разів, витягує їх у трубочку, жмуриться і чекає, лає себе подумки за те, що забув жуйку, принагідно згадуючи, як все це відбувається в цих безглуздих, улюблених Іри (!), фільмах.

Проходить секунда, три, п’ять. І чується дзвінкий сміх:

— Ти би бачив своє обличчя!

У Антона — дар тупити і падати де серце звелить, у Арсенія — впевнено класти на весь клішований романтік із фільмів та руйнувати атмосферу.

Антон видихає полегшено, але дещо розчаровано.

— Та йди ти, — дурнувато усміхається  і спихає з себе Арсенія, навалюючись на нього зверху і підминаючи під себе — тепер його черга лежати на м’якому й теплому. Той протестує, пхаючи Антона на спину назад у сніг.

Це обертається метушнею в кучугурах, гучним сміхом і дурощами. Сніг у волоссі, за коміром і в черевиках, на віях. Диво, що нема в роті. Антон встигає пошкодувати кілька разів про забутий шарф та шапку, і навіть про рукавички, які мама погрожувала пришити йому на резинки, якщо він ще раз їх не візьме.

Обидва змерзлі та розчервонілі вирішують іти грітися у найближчій кафешці. Там смачна кава, смачні пончики та картопля фрі з сирним соусом теж смачна — Арсен все це, виявляється, любить.

Після розмови про переваги в їжі, вони обидва приходять до висновку, що пара з них вийшла б ідеальною. Дарина б сказала, що вони – справжні соулмейти, споріднені душі і все-все в цьому роді. Антон з алергією на рис плюс Арсеній, що має до риби відношення різко негативне – ідеальний концепт. Склавши ці факти, вже зрозуміло, що нелюбов до ролів у них буде обопільною.

У кафе тепло і затишно, а ще можна дивитися на людей за склом, на холоді і тихо зловтішатися — їм напевно там холодно і морозно. Але зараз їм взагалі не до цього. Антон п’є свою каву, випадково маже ніс, підборіддя і щоки в посипку від пончика. Арсеній сміється з нього – вже вкотре – і стирає її великим пальцем, а після без жодного сором’язливості тирить у нього з пачки картоплю-фрі, незважаючи на те, що у самого лежить ще половина порції.

– Е! Так справи не робляться, — обурюється Антон і легко клацає його по носі, на що той чарівно морщиться, фирчить і крадькома краде ще одну картоплину, одразу ж запихаючи її в рот, ніби в іншому випадку відберуть.

— Це в тебе не робляться, а в мене — так, — заявляє Арсеній із лисячою усмішкою і почувається справжнісіньким переможцем, коли Антон без жодного бою здається і сам годує його своєю ж картоплею.

Арсеній намацує під столом його долоню – «досить мацати моє коліно!» (Антон насправді не проти) — і накриває її своєю, переплітаючи з ним пальці.

Тепер у світі стає на одного щасливого Антона Шастуна більше.

Арсенію ніби хочеться його чіпати – Антон ніколи не думав, що людина може бути настільки тактильною. Випадково торкатися своєю рукою його, притискатися пліч-о-пліч, так, ніби місця ну взагалі не вистачає, обіймати за плечі, потиратися носом об шию, гладити долонею по щоці, торкатися, торкатися, торкатися, порушуючи його особистий простір. За весь час Арсеній дозволяє собі лише перші два пункти, решту вирішує відкласти на потім (у тому, що це саме «потім» буде, він навіть не сумнівається). За підсумком Антон виявляється затиснутий у самий кут дивана і це при тому, що він розрахований на трьох, а то й на чотирьох чоловік. Заперечувати йому, звичайно, ніхто не буде. Антон, якщо чесно, зовсім не проти того, що відбувається. Все це здається йому таким неможливим, безглуздою фантазією, гарним сном. Але Арсеній цілком відчутний і щипається боляче — не сон.

Вони довго сперечаються, хто кого проводжатиме. Щоб не сваритись, кидають монетку — випадає орел. Антон тріумфує своїм несподіваним успіхом і проводжає Арсенія до самого під’їзду.

Ось тут стає ніяково.

Арсеній міцно обіймає його перед тим, як піти, навіть дозволяє собі, підвівшись трохи навшпиньки, цнотливий поцілунок у щоку. Антон мовчить, тримає його за талію двома руками, посміхається. Арсеній знову так близько. У нього холодний ніс, червоні від морозу і збентеження разом щоки та очі гарні, дуже-дуже. Світло ліхтаря тьмяне, але Антонові все одно вдається розглянути риси його обличчя детальніше.

Вони стоять буквально носа до носа. Арсеній все ще стоїть навшпиньках, Антон трохи до нього нахилившись. Момент здається надто інтимним для першого побачення, надто потаємним.

Повітря морозне і надто наелектризоване, серце в грудях стукає об ребра оглушливо голосно, Антон навіть дихання затримує, боячись зробити один зайвий видих і всю атмосферу злякати. Арсеній нерішуче подається вперед, притискається своїми губами до нього, цілує і заривається пальцями в чуже волосся, а холодним кінчиком носа випадково стикається з холодною щокою. Губи в нього сухі, ледь потріскані від морозу. У самого Антона також і він відповідає невміло — досвіду в цьому плані небагато.

У нього були безневинні і швидкі «чмоки» в губи — без язика, та й не довше секунди, були засоси за приколом та заради інтересу. Але з Арсенієм все не так. З ним хочеться повільно і чуттєво, хочеться розтягувати та смакувати момент, а поспішати не хочеться.

Рука Арсенія сповзає на шию, ближче до потилиці, і Антон притискає його ближче до себе, а поцілунок виходить дуже незграбним і збоку, напевно, смішним: обидва не знають, куди подіти язики, а зуби є величезною перешкодою. Навіть більшою, ніж носи.

Антон вирішує більше не вірити фільмам про підліткове кохання – ну не можуть бути перші поцілунки такими супер-пупер ідеальними, як там.

Арсеній хихотить, коли вони випадково стикаються носами, і доводиться трохи посунутись. У Антона безглуздо розпатлане волосся, у Арсенія на нижній губі ледь помітні сліди від випадкових укусів Шастуна. Він мовчить, дурнувато посміхається, дивиться на Антона, руки в кишеню ховає — пальці на морозі швидко мерзнуть. Той думає, що він, Арсеній, такий гарний, що просто пиздець, нестерпно ж з ним бути таким поруч, а ще про те, що мама дзвонить завжди дуже не вчасно. Телефон наполегливо вібрує в кишені вже вкотре і припиняє лише через п’ятнадцять секунд.

– Мене вдома приб’ють, – виправдовується Антон, тупцюючи на одному місці. Він не знає, на скільки прострочив своє повернення додому — на годину, півтори, на дві або більше. Не знає скільки пропущених висить від батьків.

Арсеній тямуще киває, зітхає, а Антону врешті-решт вдається урвати ще один поцілунок і мазнути губами по його щоці. І для того, щоб остаточно закріпити за цим побаченням статус ідеального, цього вистачає сповна.

Вже вдома Антон винувато усміхається батькам, шморгаючи носом — не посміхатися в нього просто не виходить. Виправдовується за пропущені дзвінки, за те, що з’явився так пізно, що хвилюватися змусив і після того, як кіт нагодований досита сметаною, задоволений чимчикує до своєї кімнати, під ковдру — відігріватися. У телефоні у нього висить близько десяти повідомлень, одне з них від Арсенія з питанням, чи дійшов він додому, і побажанням гарного сну, решта від Діми, Іри та Дарини. Останніх багато й відповідати на них прямо зараз – тяжке заняття. Він відповідає на перше, Арсенію, відклавши решту до завтра. Подумавши, уточнює про всяк статус їх теперішніх відносин.

23:35. Арсеній Попов:

Друзі з привілеями, звісно. Про що взагалі йдеться?

Цілувалися ж ми як друзі;)

І наступного разу це робитимемо теж по-дружньому))

23:36. Антон Шастун:

Дурко

23:36. Арсеній Попов:

Сам дурко

І на цій ноті розмову можна вважати закритою.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

2 Коментарі на “1 частина

  1. ні ну це просто охуєнно – дуже жива мова, дуже гарний концепт, хоча я в імпрі не дуже люблю аушки – а тут зайшло чудово! неймовірно гарно написано, вони такі котики вийшли в вас, не можу!