0.1.
—так. А ну читай давай.
Погляд чоловіка був настільки суровий, що здавалося — він тільки одним своїм поглядом може перетворити когось в купку жалюгідного пилу.
—….
—читай кому говорю!
Зібравшись з духом, тендітний голос почав:
—….се…сей..серіоз. це серйозний. Потом..
—правильно, далі…
—дисциплінт… дисципліна. Ее…с…саа…сакайбле…сакай..
—шо шо?
Тіло почало тремтіли.
—сс…ссс…еее…сокіл…вд, вдр….
—..знову на ті ж граблі, СОШІБЛ! sociable! ЯКЕ СОКІАБЛЕ?? Так, добре… переклад цього слова?
—ее…ну там сошібл..щось з сушінням пов’язане? Пра—
БАМ. В голову влетіло щось не буде м’яке…
—АААЙ! ВИ НАЩО МЕНЕ ПО ГОЛОВІ Б’ЄТЕ?! НАЧЕ В ЯКОГОСЬ ДЯКА НАВЧАЮСЬ! Це жорстоке поводження з дітьми! Я Ж ТЕЖ МОЖУ ВМАЗАТИ!!—вже підхоплюючи під руку бодай щось, очі свірепо поглядали на ціль попереду – вчитель офіційної мови.
Чоловік тримав в руках якусь газетку і теж оборонявся.
—Хяло, я з тобою тут скільки часу прогавив, вважаючи, що зможу підійняти твій рівень знань по офіційній мові.—з деякою прикрістю волав він.—але. Схоже це усе марно!
—ехех…так, ви маєте рацію..але ж не усе так жахливо! Деякий розвій все одно є!…
Десь з неба дівчина дістала свої напрацювання, записки, зошити, органайзери та дитячі іграшки для вивчення іноземних слів….
—ні, ну цього ж наче достатн—
По чолу знову відчулась сильна атака газетою. Він відсальтував дівчині погляд з суцільною ллють та зневагою.
—ссс..ААААААААЙ…та за що знову?!-хлопаючи себе по лобу, слухала поуку старшого.
—ні, ну це вже навіть не кумедно, як було спочатку. Просто записуючи матеріал, при цьому не обмірковуючи його, не допоможе тобі у вивченні будь-чого! Ти навіть без словника не можеш перекласти невеличке речення.
—…. брехня, це не правда…!
Руки та блакитні очі дівчини забігали під столом. Якась товстезна книга полетіла до підлоги та гучно гепнулась..
—…. гаразд, офіційна мова, це я ще розумію — складно…але я ж тебе не тільки цього предмету навчав! Математика, біологія, хімія, література в кінці кінців! Нумо, перевіримо твої знання — день народження Тараса Шевченка? Я даю тобі цілих десять секунд. Десять..
Відлік часу неймовірно лякав! Десять, в біса секунд?! Час спливав швидко!
—шість..
—”Боже, та коли ж народився?!
—чотири..
—”в березні! Точно в березні…”
—два…од-
—…еем…7… березня?..-будучи невпевненою у відповіді, за звичкою, дівчина вже хотіла ухилятися він ударів.
Секунди визначеного мовчання. Його погляд…не зрозуміло, що саме він означав. Розчарування? Злість? Відраза? Пухкі рожеві вуста ворухнулись…
—…майже.—його очі вгледілись кудись в бік.
Дівоче обличчя осяяла посмішка до самих вух! Не “не правильно”, а “майже”! Це означало, що вона не така безнадійна, як усі думають, хаха!
—”ехехехе! ЕХЕХЕХЕ! Ну, що найменше, цього разу мене не вдарили!”—гордощі вже брали гору, коли…
Шурхотить газетка, а сповнений холодом голос продовжив:
—але…ти ж розумієш, що відповідь все одно не правильна? А НУ ІДИ СЮДИ.
—ААААААААААААААА
Два силуети забігали по бібліотеці. Туди, сюди, туди, сюди, вліво, право, вгору, вниз…
—9! 9 березня!!!—намагалась знайти деякий порятунку, втікала від жахливої участі..
—АХАХА, ПІЗНО!—майже майже наздогнавши, він замахнувся папірцями з новинами над головою учениці…
ХЛОП. Вона встигла вибігти за двері.
—УУХ..вдалося! Я втекла! Хаха!
Поки організм хапав такий жаданий кисень після біганини..
Скриииииип…відчинилися масивні двері від бібліотеки.
—якщо ти не вивчиш хоча б щось, з того що я тебе навчав, я вижену тебе зі школи, май на увазі. Для мене — це як раз плюнути. Сяй подалі своїми п’ятами додому.
Знову закрились…
—хаха…колись я йому помстюся за всі знущання. От же…кхм…
Що ж, добре. Краще не злословити, поки він відносно поряд…
Коли вона вже збиралась змитися звідси куди подалі, з кінця коридору почулись чиїсь швидкі кроки, які з часом перетворювалися в біг.
—хто це вирішив побігати тут?
Озирнувшись, в неї хтось влетів, та ще мить, і точно звалив на підлогу!…Міцні обійми?!
—увуу! Хяло! Я тебе шукала! Боже мій, ти була з учителем Натсуме? Знову повчав тебе?
Це всього лиш стара добра подруга! Тонкі ручки обійняли її у відповідь. Приємний запах лісних трав захопив ніс.
—угу…з ним.. сьогодні наші уроки тривали… довше ніж зазвичай…—обійми крепчали, тому й говорити ставало тяжче…—кхм, кхм… можеш будь-ласка…кхе..
—ой-а! Вибач! Я захопилась.
Від таких обіймів, її лице вже починало синіти…Кхм, кхм.
—”ахах…вона завжди така галаслива… але завдяки її присутності, мені стало спокійніше..”
—Ти ціла після уроку з ним? Хмф! Любить же він з усіх нас знущатися! Особливо над тобою!
Серце Хяло завмерло…не те щоб вона не погоджувалася зі словами подружки, але… читальня була лише в декількох кроках від них. Він і досі був там. Це все викликало дискомфорт. Розум змагався знайти нейтральні відповіді на питання…
—ну….думаю житиму..—обличчя осяяла ніякова посмішка.
Підхопивши під руку супутницю, дівчина поквапилась якнайшвидше піти.
—невже знову бив??? Кх…давай напишем на нього скаргу! Але завтра…вже пізно, пішли до наших кімнат…я втомилася!
Ноги несли їх в гуртожиток. Всі вже давно розійшлися, а школа без великої кількості учнів викликала табун мурах по шкірі.
—От же…чесно, не розумію чому він так з тобою! Вирішив пограти в хорошого вчителя? Тьху!—дівчина почала інтенсивно махати руками.
—Запитує тему саме в тебе, викликає до дошки частіше ніж усіх інших, влаштував індивідуальні зайняття. А іноді він торкається тебе!
—лише пестить по голові-
—так. Але він більше нікого не торкається, і робить це майже з першого дню, коли ти прибула сюди.
Що ж, з цим неможливо не погодитися…
—ах…так…Баши, се є правдою, ніколи не зрозумієш, що в нього на думці..
Поки подруга продовжувала висловлювати не дуже гарні думки про вчителя офіційної мови, Хяло, здається, поринула в свої роздуми. Балачки товаршки відійшли на задній план.
—”чесно кажучи, я й сама не збагну його особливого ставлення до мене….але з іншого боку…мені навіть приємно? З моєї першої появи в школі Олдерік, він намагається стати мені не тільки хорошим наставником, але й другом. А його дотик…від них такі приємні мурахи по шкірі…”-на ланітах з’явився рум’янець.
Це не залишилося непоміченим.
—…? Ти чого так неочікувано почервоніла?
—….
—….?
—..!!
—невже…ти..ахах…
Здавалося реготання Баши чула усі школа та гуртожиток, поки наша героїня відверталась від неї з червоним обличчям…
—ПХАХА! Правда! Почервоніла як рак! Ти в нього втюхалась?! Я вже давно помітила, що між вами щось та й є! Ууу!!…
На хвильку вона замовкла. Посмішка як різко з’явилась, так різко зникли з лиця, і…в неї сформувалось доволі логічне запитання.
—як так взагалі вийшло і чому?! В тебе поганий смак на хлопців! Тай тим паче…
Наче перемикачем, її голос став набагато тихіше..озирнувшись, піднялася не дуже приємна тема..
—він…мумія…один з найнижчих рангів у системі темряви, а ти — сирена! Ти розумієш цей відрив…? Вчитель Натсуме в гіршому випадку не проживе хоча б більшість твого життя…І ти взагалі чула, що відбувається з ними на кінець життєвого циклу??? Гній під їхніми бинтами починає розповсюджуватися по усьому тілу, поки їх шкіра, нутрощі та кістки повністю не згниють. Вони вже повністю будуть закручене бинтами…це огидно, не знаходиш? Та й крутити роман…з представниками подібних класів…це…
Вона не наважилась продовжувати речення. Хоча все й так було зрозуміло.
—”ганебно”.
Расова дискримінація…так, школа Олдерік забороняє подібні речі. Саме тому в цій школі змогли навчатися навіть найнижчі ранги в системі. Подейкують, що до цієї школи свого часу завітала дівчина-зомбі. Але це всього лиш слова. Не варто довіряти порожнім балачкам.
Незважаючи на правила навчального закладу, як ви могли здогадатися, дискримінація не зникла. В менш помітній формі, але вона існує. Деякі випадки були запатентовані, та мучеників слабших було покарано, але подібне можна перерахувати лише пальцями однієї руки. Всі інші потерпілі бояться розповідати , бо знають, що отримуватимуть ще більше стусанів та призирливих поглядів.
—”над вчителем Натсуме не один раз знущалися лише із-за його раси, але здається, що йому плювати… іноді він навіть сміється з них. Чому він взагалі такий впевнений?”
—Та й навіть якщо так! Він наший вчитель! Дивно зустрічатись з тим, хто набагато старше тебе…га?
Поскрібавши чоло, Хяло й не знала, що відповідати на таке…
—так і є…але ж серцю просто так не накажеш..!—в грудях щось йокнуло та впало до самих п’ят.
Непомітно для Баши, вона озернулась. Наче нікого немає, так чому…?
—”.. знову це дивне відчуття…а можливо я уявляю того, чого немає.”
Час від часу, параноя долала увесь здоровий ґлузд. Вона переслідувала її майже завжди, особливо з дивних причин в навчальному закладі. Саме тому вона намагалась ніколи не залишатися наодинці. Навіть її кімната іноді видавалася не таким безпечним місцем. Здавалось темні очі спостерігали за нею, вторгалися в самісінький розум, і іноді це навіть можна було відчути… Логічних пояснень не знаходилося цьому дивному феномену. Можливо занадто бурхлива уява підлітка? Ахаха… ймовірно.
А крокуюча поряд перона не помічала занурену в думи та смуту подругу. Тому продовжувала монолог.
—боже, що мені робити з тобою…ти ж пропадеш, якщо я не буду наглядати за тобою! Поведешся з поганими хлопцями й зустрінеш свій кінець.—плескала по світлому волоссю, й наче мати, відраховувала за не дуже гарну поведінку.
—омг, коли встигла стати моєю маммі…
—я завжди нею була, вхаха!—задерши носа до гори, з рота знову вигукувався величний сміх.
Але, по очам Баши було зрозуміло…їй теж жахливо на душі від попередньої розмови. Така її особливості, спочатку говорить, а потім думає, тому тема розмови змінилася самп по собі.
—кхм, до речі, ти знала, що в нас буде нова однокласниця??? Дехто мені відкрив таємницю — вона вампірка! О боже, я вже мрію побачити її! Останні вампір який вчився в нашій школі — пан Рей!—захоплені крики та гучні плесканя долонями розповсюджувались по невеличкому коридору.
—охохо, невже? Це буде просто феєрично! В своєму містечку, мені не доводилося їх бачити! А тут..своїми очима, з близька…очманіти можна лише від думки про це!
Недалеко був вихід зі школи. Бентега покидала їх, заповнюючи розум більш приємною розумовою.
Через відкриті тяжкі двері вже танцювали язички яскравого сонця. Хяло вирішила знову звернути в порожні коридори…все ж таки, щось не так, але доказів немає, та й страх був занадто сильним, щоб шукати причину. Починались вихідні, і заповнювати голову зайвими питаннями не дуже хотілось.
Хлоп.
Додати до улюблених