* ім’я юнгі («윤기») хангилем означає «сяяння», «блискіт»
***
Чонгук знаходить гніздо лісових німф, коли вже темніє. Воно сяє божественним світлом у пітьмі так, наче ці істоти мали щось від святого, а не від гнітючої сили дикої та неприборканої природи. Їхній прихисток був прихований від людських цікавих очей широкими долинами та густими лісами, увінчаний сотнями невідомих квітів та стрімчастих гірських проваль, що навіть такому досвідченому мисливцю, як Чон, потребувало декілька днів, щоб його знайти. Місцевий король і без того вибився з сил, намагаючись знайти хоч би одну чи то наяду, чи то ореаду — кого завгодно — собі в колекцію. Чонгук вважає це богохульством, адже те, що належить природі, має в ній і залишатися, але гроші є грошима, а виконання роботи не потребує його особистої думки. Тому він дереться ближче крізь ґрони квітучих гліциній, відмахуючись від них, мов від набридливих комах, споглядаючи чарівне дійство. У глибокій печері, залитій теплим світлом лямпадок, дріади танцюють свої дивовижні танці в хороводах та парами, перебирають струни вишуканих арф або відпочивають у корінні розложистих дерев і сталагмітів, не помічаючи уважного погляду непроханого гостя. А коли помічають — уже занадто пізно. Чонгук хапає найближче до нього створіння, вихоплюючи з піхви меч та приставляючи його до горла, проігнорувавши тихий подих. Музика, що грала до цього, затихає вмить, беззбройні німфи обертають свій погляд на чужинця, вже бажаючи кинутися у бій, але бачать, що одній з них буквально перекрили дихання. Чонгук, не кажучи ні слова, попереджуючи стискає тендітне тіло цупкіше, під шипіння та крики повільно відходить в тінь гліциній та зникає в темряві ночі. Він знає, що невдовзі дріади кинуться навздогін, намагаючись врятувати свого, але не зараз — зараз вони надто налякані холодною сталлю леза.
Коли вони відходять на безпечну відстань, Чонгук нарешті прибирає меч назад, але натомість дістає з сумки важкі срібляні кайдани, чіпляючи їх на тонкі зап’ястки лісової істоти. Навіть у мороці ночі Чон помічає, що викрадене ним створіння — хлопець, що виглядає за людськими мірилами не більше шістнадцяти років, хоча насправді — набагато старше за самого мисливця, але настільки вродливий, що неможливо відвести очей. Німфа мовчить, зло крешучи блискавицями з очей, і самому богу відому, які кровожерливі подуми тамуються в його голівці. Але на це Чонгук лише посміхається, відводячи «трофей» вже далі від рідного дому.
— Багато ж король за тебе сплатить, золотко, — каже Чон, підморгуючи парубку, на що той демонстративно відвертається, хмикаючи.
Зворотній шлях до королівського замку займе довгий час, тому ближче до світанку, минаючи рівнини та хащі лісів, тягнучи за собою норовисте створіння, Чонгук вирішує зупинитися в старій хижі лісника на галявині старовинного лісу, щоб відпочити хоча б пару днів та поповнити запаси води. Він несильно підштовхує хлопця, що всю дорогу брикався та впирався, до входу в дім ефесом меча, щільно закриваючи за собою двері на декілька запірок у надії поспати бодай декілька годин. Чон чіпляє одне з елегантних зап’ястків ланцюгом до ніжки кремезного стола біля солом’яного настилу та ставить перед німфою кружку з водою та скибу хліба, знаючи, що його роду це не дуже й потрібно — дріади по своїй природі витривалі, хоча й примхливі, а сам завалюється на кволу подобу ліжка, відчуваючи, як м’язи розслабляються від довготривалої подорожі.
Він прокидається, вже коли сонце, напевно, давно стоїть у зеніті, від уважного вивчаючого погляду і чогось холодного коло своїх грудей. Чонгук повільно розплющує очі, бачачи на безсоромній відстані біля себе великі блакитні очі, що дивляться на нього з неприкритим гнівом та зацікавленістю. Наче на експонат під склом. А ще на грудях спочиває його власний клинок, що в будь-яку мить може сповзти до горла, але тільки чужі тонкі пальці міцно тримають його за держално.
— Ти дивний, — незвичайної краси голос розрізає тиш маленької хижі, і Чону здається, буцім він чує шум струмка водночас з сотнею маленьких перлинок, що падають у нього.
Либонь, це найчарівніший у світі звук.
— Дякую, — можливо, це єдине, що доречно сказати, коли до твоєї шиї приставлений гострий меч.
Німфа звужує очі, і сонячне світло крізь щілини та прогалини у зрубах стін грає на його пухнастих віях сонячними зайчиками, відбиваючись від холодної сталі леза. Хлопець повільно плентає поглядом обличчям Чонгука, роздивляючись усе до найменших деталей з точністю вченого, який бачить щось вперше.
— Усі люди виглядають так дивно? — наче музику, підбирає слова юнак, склоняючись ближче.
Він одним пальцем тикає Чону в лоба, а потім кінчиком торкається носа, трохи надавлюючи, водячи до лінії щелепи, смикає за, на відміну від своїх, закруглені вуха та приголомшено округлює очі. Хлопець продовжує вести пальчиком чоновою шиєю до грудей, граючи з зав’язками на його сорочці, нарешті зупиняючись. Чонгук бічним зором помічає, що руки того все ще у кайданах, хоча як той опинився коло Чона з його мечем в руках — загадка. Німфи не сильні, але хитрі та розумні, і Чонгук глибоко в душі виявляє це чарівним.
— Думаю, я найсимпатичніший з них, — хмикає Чон, викликаючи у хлопця вишкір, здалік схожий на посмішку.
— Сумніваюся.
«Дідько, а в нього гострий язичок», — думає Чонгук, але мізкувати далі йому заважає тяжкість заліза на грудях.
— Поклади мій меч, — він поволі смикається, лякаючи німфу, що стискає ефес сильніше, небезпечно приближаючи лезо до його шиї. — Не думаю, що ти вмієш ним користуватися, золотко.
— Хочеш перевірити?
Дріада супить брови і вже хоче щось заперечити, але Чон скалиться та різко підривається, вибиваючи меч зі зніжених долоней, від чого той з гуркотом падає на підлогу, і змінює їх місцями, завалюючи лісове створіння на ліжко, придавивши собою. Парубок під ним роздратовано шипить та намагається скинути з себе дуже тіло, але все марно, бо Чонгук міцно тримає його обидві руки в замку над головою, фіксуючи тремтливі стегна своїми. Хлопчик шкірить зуби, намагаючись вкусити, що викликає в Чона ще один коротких смішок, посилюючи хватку та вибиваючи чужий тихий зойк.
Чонгук думає, що ніколи ще за своє порівняно коротке життя не бачив чогось або когось настільки вродливого. Це не просто звичайна краса, що кидається в очі при першій зустрічі, а потім з першим легким вітром зникає зі споминів, залишаючи після себе пусте нічого. Це врода настільки могутня та старовинна, як сама природа, як темні ліси, швидкі струмки та галявини, усіяні квітами. Щось настільки неможливо нереальне, що перехоплює дух та залишається у вирах свідомості на віки вічні. У хлопця, розпростертого під ним, густе смолясте волосся, буцім пір’я круків, у якому, наче поціловані самою вічністю, заховані десятки крихітних живих квітів. Його шкіра настільки світла на тонка, що навіть найдорожчий шовк зі Сходу не вартує й грама, порівняно з нею. Його очі блакитні, подібно найчистішим джерельним водам, але зараз з усім гнівом та злобою були більше схожі на небо перед безжальною грозою. Губи нагадували пелюстки найрозкішніших троянд у королівському саду, а на дотик вони, певно, ніжніше воску. Риси обличчя безсумнівно виточені з рідких гірських порід якимось дбайливим майстром, а вилиці настільки гострі, що ними можна порізатися. Сам він мініатюрний та акуратний, начебто сама природа поступово та скрупульозно ліпила кожен вигин його тіла, прихований під вишуканими одежами, що нічого не важать.
— Усі німфи виглядають так красиво?
Чонгук ледь не шепоче, проводячи шорсткою долонею по блідій щоці, поки дріада під ним загнано дихає, але в його великих очах панує ні краплі страху.
— Думаю, я найсимпатичніший з них, — парубок віддзеркалює його власні слова, нахмурюючи брови.
— А я чогось й не сумніваюся.
Чонгук несвідомо накручує кучерик чорного волосся на палець, роздивляючись квіточки, не відаючи, що німфу здригає внутрішній тремкіт.
— Як тебе звати?
— Чому ти викрав мене? — питанням на питання відповідає хлопець в жалюгідній спробі скинути Чона з себе, але, звісно ж, його задум йде нанівець.
— Тому що ти дорого коштуєш, — не покриваючи правди, каже Чонгук, помічаючи, як розсіяне сонячне світло робить німфу ще більш казковим, ніж він є насправді. Чон лише подумки нагадує собі самому, що треба тримати себе в руках. — Так як тебе звати?
— Хіба нема різниці, яке ім’я в того, хто дорого коштує.
Хлопець з викликом дивиться на мисливця, буцім з усіх сил намагається розізлити чи спровокувати, але той і вухом не веде.
— Ба, який розумний.
— Розумніше за тебе, — кидає шпильку лісове створіння, не викликавши в Чонгука нічого, окрім посмішки.
Парубок маркітно цикає чужому спокою, відвертаючи голову та відкриваючи Чону вид на тонку білосніжну шию, на якій через роздратування пульсує невеличка вінка.
— Юнгі. Мене звати Юнгі.
Чонгук думає, що це ім’я йому божественно пасує, тому що від того й справді випромінюється якесь неземне сяяння.
— Мене звати Чонгук. Приємно познайомитися.
Він ще раз оглядає німфу, який щосили робить вигляд, що зацікавлено розглядає вибиту з подушки солому, а потім підводиться, тягнучи за собою Юнгі, цупко тримаючи за кайдани і підіймаючи у вертикальне положення, наче той нічого не важить. По факту це так, бо відчуття таке, буцім Чонгук підіймав догори пір’їнку. Він тягне безладного хлопчика за собою, ще більш обачніше та міцно фіксуючи ланцюг за ніжку стола. Як тільки Юнгі бачить, що його знову прикули до ненавісного предмету меблів, він дригається, намагаючись лупанути Чона руками, але той усміхається, відходячи на безпечну відстань й стежачи за спробами дістати його ногою та буцнути.
— Ти голодний? — питає Чонгук, розминаючи кінцівки та помічаючи, що черствий хліб з учора був з’їдений, а води в діжці залишилося зовсім на дні.
— Так, — хлопець роздратовано цокає від того, що його потуги наваляти викрадачу своїми маленькими кулачками пішли цуцику під хвіст, і сердито опускається на імпровізоване ложе. — Принеси мені пилку або амброзії та чистої води з гирла гірського джерела. Нічого іншого я їсти не їм.
Чонгук хмикає, дивлячись на тарілку із залишками хлібних крихт та пусте горнятко води зі старої діжки, і, прихопивши меч з сумкою, йде в надії, що його тимчасовий співмешканець не переверне усю хату догори дриґом.
Він повертається, коли Юнгі, який ніколи до цього і хвилини в житті не нудився, був готовий повіситися на власних кайданах від самотності, що зроду-віку його не турбувала. Звісно, німфи — гонорові та свавільні, але самотність їм зовсім не притаманна: вони завжди живуть великими гніздами, громадами, але ніколи на самоті чи навіть парами. Чонгук приносить з собою у шкіряній флязі воду зі звичайного струмка та великий оберемок лісових ягід, перекладаючи більшу частину Юнгі в таріль.
— Пилок закінчився, вибач, а гір навколо немає, тільки пагорби, так що маємо, що маємо, — саркастично одказує Чон, сідаючи поруч із хлопцем прямо на дерев’яну підлогу.
Юнгі з обридою зміряє поглядом ягоди та воду, що встигла нагрітися під сонцем, відвертаючись, та, ніби дитина, дує вуста. Він усіма силами демонстративно показує, що відмовляється від звичайного людського харча, але лише до того часу, поки по хаті не лунає гучний буркіт шлунку. Його щоки моментально забарвлюються шарлаховим, видаючи їхнього власника з требухами, на що Чонгук посміхається та підсуває тарілку ближче. Німфа фиркає, та згодом бере одну з чималих чорниць вільною рукою й кидає до рота. Чон слідкує за його повільними та елегантними жестами з внутрішнім зачаруванням, дивиться, як вилиці Юнгі повільно рухаються, смакуючи кожну нотку ласощів, як ворушиться його горло, проковтуючи, і як в очах запалюється щось схоже на блаженство. Він закінчує свою трапезу швидше за Чонгука, і той відсипає його ще зі своєї й без того невеличкою частини, на що парубок декілька секунд уважно дивиться на нього, а потім киває з прихованою вдячністю. Чон глядіє у відповідь, помічаючи маленький червоний слід від суниці, що залишається на чужих пухких вустах. Він тягнеться долонею до охайного обличчя, через що Юнгі від несподіванки дригається, а потім сторожко завмирає в очікуванні, коли Чонгук великим пальцем витирає плямку, мимоволі надавлюючи на нижню губу сильніше за потрібне. Вуста в німфи й справді м’які.
Мисливець мовчазливо підіймаєтеся, прихопивши з собою меча та сокиру, виходить з хати, щоб нарубати трохи дров, адже, судячи з хмар за вікном, що починають потрохи сивіти та гуркотіти, ніч обіцяє бути прохолодною. Юнгі дивиться непевно на широку спину вслід, торкаючись своїх ланіт та не розуміючи, що за це за реакція така — німфи не хворіють, як люди, щоб їхні щоки червоніли, а всередині стає так жахливо спекотно. Він ураз допиває залишки воли, мало не давлячись, і спирається на одну зі стін, декілька разів смикаючи ланцюг, що тримає на славу. Серце, що раніше билося ледь-ледь упівсили, тепер, як подуріле, вдаряється у ребра, поки Юнгі всяк випадок вдаряється головою у деревину, думаючи, що так може вибити з себе цю дивну «хворобу».
Чон з’являється на порозі хижі з оберемком дров, коли сонце починає лоскотати малиновими смугами крайнебо, а в хаті стає темніше. Першим ділом він запалює декілька старих підплавлених свічок, через що повітря починає пахнути пилом, а потім прибирає старовинний камін, розчищаючи його від павутиння. Він приносить з собою ще ягід та дві великих, нанизаних на палки смажені рибини, урочисто вручаючи одну з них Юнгі. У дерев’яній хатинці стає тепліше, і дріада вже не тиснеться сам до себе й до кусючого простирадла, єдиного в хаті, яке ще вночі залишив йому Чон через легкий морозець. Вони знову мовчком закінчують свою вечерю, поки Чонгук думливо повільно гортає сторінки старезної книги, знайденої на одній з полиць в кутку, а Юнгі пильно слідкує за ним. Він покволом дожовує ягоди та відсуває таріль, кутаючись з носом в простирадло, не бачачи, що, поки сам не дивиться, Чон також з-під вій блукає своїм поглядом по ньому.
— Ти знаєш легенду?
Голос Юнгі звучить у напівтонах, майже гублячись у тріскоті дров, що догорають в каміні.
— Яку з численних? — перепитує Чон, не підіймаючи очей від книги, щоб не зіштовхнутися зі споглядаючим його хлопцем.
— Що, якщо оволодіти німфою, вона чи він виконає будь-яке твоє бажання.
Чонгук коротко тягне куточки вуст догори, буцім скалиться чомусь на сторінках книги, врешті-решт прибираючи її, та дивиться на Юнгі в питанні, наче відповіді він й насправжки не знає.
— А що стане з німфою?
Хлопець знизує плечима та відбиває пальцями по колінкам.
— Вона піде, а в тебе буде те, чого ти бажаєш.
— І що це значить?
Чон витримує павзу перед тим, як спитати, але Юнгі непередбачено різко стає серйозним, впиваючись у нього своїми холодними небесними очима, буцім чіпкими пазурами.
— Я пропоную тобі обмін, — парубок рухається вперед, бажаючи підійти до Чона ближче, але ланцюг натягується зі скреготом, і він нервово смикає його. — Твоє найпотаємніше бажання міняю на свою свободу. Сам сказав, що я дорого коштую. Ось і побажай незліченні багатства або самому стати королем.
Посмішка грає на чоновому обличчі, і він прикладає великий та вказівний пальці до підборіддя, наче всерйоз обмірковує це, плаваючи поглядом у павутинні під стелею.
— Якось занадто просто, — він врешті знову обертає свій погляд на Юнгі, який після довгого очікування пирхкає, і якось занадто по-людському пускає очі під лоба.
— Але це правда. Німфи ніколи не брешуть.
Чонгук думає, що казкове лісове створіння, попри свій вид та манери, зараз більше схожий на хлопака з ринку, який намагається втюхати втридорога килим. Тому він стримує посмішку, що так і лізе назовні, та саркастично перепитує.
— І завжди тримають своє слово?
— Така наша природа, — Юнгі ще раз знизує плечима, ні краплинки не збрехавши. Це його шлях додому і яка різниця, що він такий.
— Добре.
Слово, що впустили так спокійно та легко, звучить неочікувано навіть для німфи, тому той комічно, наскільки це взагалі можливо такій загадковій істоті, округлює очі.
— Правда?
— Так.
Насправді, це доволі імпульсивне рішення для такої людини, як Чонгук. Він не служивий собака корони, не винен монарху за своє життя чи на сплату боргу. Чон працює на себе і для себе, тому що це найкраще, що в нього виходить, і це дає прибутки. Нікому не буде діла, якщо Чон не приведе одного з чарівного племені до двору чи сам не повернеться внівець. Можливо, король погорює про себе самого та відправить іншого мисливця на пошуки, але те, що хтось інший, окрім Чонгука, устежить таку ціль — маловірогідно, а якщо й устежить, то його це мало хвилює. Тож чому тоді втрачати таку можливість? Чон довго міркував про це сьогодні, блукаючи лісом. Він не має коханої людини, нема сім’ї, нема навіть собаки, до якого він би квапився додому. У нього навіть дому нема, не враховуючи цієї старої халупи. Та тільки ні кучугури золота, ні монарший престол йому і задурно не треба.
— То яке твоє бажання? — питається Юнгі, коли Чонгук підводиться зі свого місця та повільно крокує до парубка, що сидить на підлозі.
— Скажу після.
— Але так нечесно, — лебедіє німфа, допитливо заглядаючи у вічі Чону, чиє обличчя від нього тепер надміру близько.
— Ти ж у будь-якому випадку виконаєш його, — Чонгук легко клацає по чужому носу, беручи його руки в свої.
Він довірливо розчіпляє кайдани, що трохи натерли, і Юнгі думає, що це дивно. Напевно, мисливець справді вірить його словам, що дійсно є найчистішою правдою. Тому як по-іншому можна довіряти полоненому, який чимдуж намагався втекти.
— У чому тоді сенс?
Чон обережно піднімає німфу на ноги, притримуючи за руки, і дивиться на червоненькі зап’ястки. Він плавко дує на них та масажує великими пальцями, щоб розігнати набряк.
— Його нема, — Чонгук відпускає його крихітні долоньки та дивиться прямцем у безодні блаватні очі. — Таке моє бажання.
Він вичікує з декілька митей, перш ніж нахилитися ближче, тому що Юнгі набагато нижчий за нього, накриваючи свавільно м’які вуста своїми. Хлопчик тремтить від неочікуваності, намагаючись відхилитися, але Чонгук кладе свою велику долоню на його шовковисте волосся, притягуючи ближче та заспокійливо гладячи. Він зминає його нижню губу, ледь-ледь прикусуючи, чуючи у відповідь тихе шипіння, й дуркувато посміхається в поцілунок. Чон не хоче завдавати Юнгі болю, позаяк це тендітне створіння для нього не створене. Він створений для відданості, тихої пошани та захоплення здалі. Чонгук проводить язиком ніжними вустами, поглиблюючи поцілунок, викликаючи тихий напівстогін, коли іншою рукою лягає на мініатюрну талію. Юнгі не знає, скільки вони так стоять, але голова починає кружляти, немов листя, що опадає з дерев восени, а легені геть-чисто пустіють. Він тихо хникає, насуплюючи брови, і б’є долоньками у міцні чонові груди, благаючи зупинитися.
Чонгук скоряється, відпускаючи, поки Юнгі намагається віддихатися і втягнути побільше повітря в той час, як Чон пестливо тримає його, щоб не впав.
— Ти викрав моє повітря, — німфа ще раз вередливо плескає його у груди, збуджуючи ще один незлобивий смішок.
— Ні, воно скоро повернеться, — переконує його Чон, гладячи по спині.
— Справді?
Юнгі питає так щиро та безгрішно, що в мисливця всередині щось з рокотом ударяється в залізні стінки душі, тому він просто вертикально киває.
— Ти ніколи не цілувався, — каже скоріш стверджуючи, ніж питаючи, і це чомусь знову змушує кров прилинути до щічок Юнгі.
— Ми не займаємося таким, — хлопчик суне брови, помічаючи, що Чонгук не збрехав, і дихання насправді повертається до нього.
— І як ви розмножуєтесь?
Чон гладить великим пальцем його вилицю, трохи стискаючи іншою долонею талію крізь химерну тканину, дивлячись, як на його крихітному обличчі одна емоція заміняє другу.
— Т-тебе це не стосується, — Юнгі сором’язко закочує оченята, що Чонгук вважає невимовно милим, та нетерпляче підштовхує Чонгука до ліжка.
Дріаду до кісток пронизує потужне тремтіння, що йде десь з глибочини нутра, і він не помічає, як його обережно вкладають не на найм’якішу поверхню, повільно борючись з численними зав’язками на, здавалось би, простому, але вишуканому одязі. Коли Чонгук торкається жагучими пальцями холодної шкіри, німфі ввижається вдалечині рокотання громовиць, адже дещо грубуваті долоні ковзають грудьми, підіймаючи з нетрів те, що він ніколи раніше не відчував. Чон знову цілує його, і це неволить пальці на ногах Юнгі підібгатися, с власні руки спасти на чуже волосся, зариваючись та мимохіть відтягуючи. Хлопець знову задихається, тому що Чонгук, повністю впоравшись з його вбранням, обгладжуючи молочні стегна, припіднімаючи під колінками, притягує ближче до себе та цілує лінію підборіддя, прикусуючи низиння шиї. Коли Чон, сам роздягнувшись, давши німфі фору віддихатися, стискає його маленькі акуратні сідниці своїми широкими долонями, проводячи межи половинок, Юнгі, й сам того не розуміючи, розсуває ноги ширше, відкриваючи Чонгуку найказковіший з усіх казкових видів.
— Дідько, золотко, ти збіса вологий, — Чон блаженно стогне, масажуючи пальцями кілечко м’язів, поки хлопчик молить усі сили природи не зрозуміло, про що саме.
— Це погано?
Юнгі, увесь сп’янілий, зі спітнілим чолом, наче його внутрішня стабільна температура стрибнула до небес, припіднімається на ліктях та зі щирим інтересом заглядає блакиттю своїх очей, у якій тануть льодовики.
— Це чудово, — посміхається Чонгук, цілуючи його в чоло, та повільно й обережно проникає першим пальцем.
За вікном негода, вітер завиває зі страшною силою, а на душі в німфи пожежі, пожежі, пожежі, що знищують по собі гектари лісів, поки Чон вводить ще декілька пальців, рухаючись ними без поспіху, розсуваючи стіночки та даруючи Юнгі насолоду. Коли Чонгук прибирає них, парубок знову злякано хапається за його руку, благаючи не зупинятися, проте той лише тепло тягне вуста догори, залишаючи на його тілі поля крихітних цілунків, таких же крихітних, як і квіти в пасмах німфи. Він ніжно проводить ними, вкладаючи Юнгі на ланіти руку, до якої той лащиться, як розніжений домашній кіт, а зовсім не той дикий та шиплячий, яким був до цього.
Чон повільно входить, від чого німфа одразу щуриться, однак потім, звикнувши, закидає голову на подушку, тихо вистогнуючи. Чонгук умисне повільно рухається, але Юнгі цього мало, тому він усіма можливими таємничими мовами благає про більше.
— Будь ласка, — тремтячим голосом просить хлопець, і тільки цього достатньо для того, щоб Чон почав рухатися швидше.
Чонгуку здається, що коли він трахає Юнгі, втискаючи його худі бліді стегна в ліжко, охоплюючи тонкі зап’ястки, з того летить золотий пилок.
А Юнгі ніколи не відчував стільки тепла в один момент. Це не просто підвищення температури в крові, як від сонячних променів у спекотну погоду. Це щось, що нагрівається в області серця, за переплетінням м’язів та сухожиль. Коли Чонгук накриває його вуста своїми, закріплюючи поцілунок чи лагідно шепоче на вушко милі дурниці, називаючи «золотком», чи просто дивиться на нього затуманеним поглядом з-під вій, на такого щасливого розбитого Юнгі, це так міцно осідає на душі, що хочеться кричати. Схоже почуття викликала його сім’я, малахітовий ліс, у якому він народився та жив, світанки та заходи сонця, квітіння гліциній та співи птахів. Проте це почуття набагато сильніше, набагато палахкотливіше, у цьому почутті хочеться залишитися назавжди, підкоритися йому та стати його частиною.
Чон розмашисто рухається, прискорюючись, поки німфа хапається своїми філігранними ніжками за його пояс та гучко стогне, розриваючи голос, тому що зараз так жахливо прекрасно. Юнгі ввижається, шо він ураз помре, коли Чонгук накриває його член, декілька разів швидко двигаючи долонею та бруднить білими слідами живіт, коли Чон заповнює його всередині чимось теплим. Хлопчик загнано дихає, відчайдушно хапаючись за мисливця цупкими пальчиками, затягуючи на себе та ховаючись в чужих обіймах. Юнгі тиснеться лагідно до грудей, оперізуючи руками в підтримці, адже почуття вже давно розхлюпалися з берегів, поки Чон намагається приборкати власне серце, аби воно не билося так гулко, перекрикуючи звуки грози.
Чонгук не хоче його відпускати. Йому хочеться притиснути Юнгі до себе сильно-сильно до хрускоту кісток, як маленьке кошенятко. Він не розуміє, що викликало такі почуття, що душать, як нічого до цього. Його буцім зачарували — Чонгук ніколи не зустрічався з подібним, але впевнений, що саме так це й виглядає. Хіба німфи здібні на таке? Зводити з розуму — так. Але Чонгук цілком при здоров’ї та повному розумі, за винятком свого невгамовного серця. Хіба німфи можуть у себе… закохувати?
У хижі стоїть тиша, і чутно тільки, як за вікном розбухає буревій, а в пічі тріщить майже затухлий вогонь. Мисливець знає, що хлопчик не спить, м’яко перебираючи його вологі пасма та тицяє носиком у перепела, вдихаючи запах, одначе мовчить та не ставить те найголовніше питання. Тому Чон бере всю свою мужність в кулак, тихо шепочучи на вухо:
— Я хочу, щоб ти залишився зі мною. Це моє найпотаємніше бажання. Я не віддам тебе нікому та буду оберігати до кінця своїх днів. Але не як трофей чи винагороду. Тому що, якщо захочеш піти потім чи навіть зараз, я тебе відпущу.
Юнгі не каже ні слова, лише один раз дрібко здригається. Чонгук наостанок цілує його в чоло перед тим, як під пошум каміна та вітру, що розбивається над хиткою хижою, потонути у володіннях Морфея.
Коли зранку від учорашнього ураганного вітру не залишається нічого, окрім декількох повалених дерев, а сонце вже стояло високо в небі, Чонгук нарешті прокидається. Він проводить рукою по ліжку, але те виявляється холодним, начебто Юнгі був таким самим сном, як і вчорашня незгода. Чон накриває очі долонею та посміхається. Звісно ж, а на що він взагалі розраховував. У грудях огидно ниє та скиглить, кістки наче стали ватними, голова за секунду набивається соломою, але мисливець не дозволяє собі піддатися тому, чому піддаватися не можна. Він дає собі часу на передих до вечора, аби в сутінках вирушити туди, куди відведуть його власні ноги. Чонгук в останнє дивиться на біле простирадло, на якому, буцім занесені згірдливим вітром з далеких країв, лежать собі декілька маленьких квіточок, та виходить надвір.
Він поповнює запаси води в діжці, набираючи й у свою флягу також, а коли сонце вже цілує червленим маківки дерев, вирішує почистити меча. Чон сидить обличчям до хати, слухаючи, як точильний камінь вдаряється у холодне лезо, наспівуючи якусь нехитру мелодію, коли позаду насилу чується тріскіт гілки. Чонгук різко підіймається, обертаючись, насторожуючи меч на непроханого гостя, але перед ним, буцім із чарівної старої казки, стоїть Юнгі з посмішкою напереваги та здивовано дивиться на зброю, націлену на нього.
— Дивне у вас, людей, вітання.
Німфа каже, а мисливець, повірити не може, що перед ним не марево та не хвора уява. На хлопчику інше вбрання, але у волоссі так само міняться вечірнім сяйвом квіти, а він все ще виглядає, як найпрекрасніше створіння на світі. Начебто він завжди був поруч.
— Чому ти тут, золотко?
Власний голос здається тихіше за переспіви птахів у лісових хащах, коли Чон нарешті опускає меч та блимає очима, щоб точно переконатися, що йому не ввижається.
— Я ходив проститися зі своїми близькими, — Юнгі знизує плечима та дивиться так, мовбито Чон дурник, а це як на папері списана річ.
— Але ти завжди можеш до них повернутися.
— Ні, не зможу, — хлопчик качає головою та підходить ближче до Чонгука, поки під його ногами тріскотять малі гілочки. — Якщо німфа йде з рідного дому, він або вона ніколи не зможуть повернутися назад.
— Тоді чому ти не залишився там?
Юнгі посміхається та бере кремезну долоню Чонгука в свою, крихітну, вимальовуючи пальцем відомі тільки його чарівному племені візерунки.
— Тому що це було твоїм бажанням.
Чон не може повірити, що чує це, буцім загіпнотизований спостерігає за повільними рухами німфи, набираючи повні легені лісового запаху мішма з таким тепер рідним запахом Юнгі.
— Але я побажав, щоб ти залишився, якщо ти цього волієш.
— Тоді це моє бажання.
***
кумедно, що андерейдж у роботі не тому, що чонгук старший за юнгі, а тому, що, по факту, як би юнгі молодо не виглядав, це він старший за чона на багато років
до речі, у мене є телеграм-канал, заходьте на кавачай: https://t.me/egozavrrrarch
Додати до улюблених