Запечатаний
Темно. Темно і тісно. Хоча він навіть не міг рухатися. Він лежав посеред пустки в якомусь гробі, а його тіло було штучно введене в коматозний стан. Він вже купу часу провів у своїй підсвідомості. Хлопчина давно перестав рахувати дні. Він збивався, починав знову, ще раз збивався з рахунку і починав наново. Та коли пройшло більше десяти років, він здався.
Ха. Великий Наруто Удзумакі, джинчуурікі Дев’ятихвостого К’юбі Курами, друг усіх хвостатих звірів, той, хто ніколи не здається…
Здався…
Бої були затяжними. Ні Обіто ні Мадара не поступалися об’єднаній армії Шинобі. І коли здавалось, що вся надія зникла, стало ще гірше. Ніхто не зміг спасти Наруто від Ґендзюцу Мадари. І все навколо них завмерло.
– Що за фокуси, Мадаро! – Прогарчав Наруто. – Не можеш перемогти, тому вирішив час зупинити?
– Зовсім ні, хлопчисько. Поговорити захотілося, – оскалився Мадара.
– Ах ти ж… – Джинчурікі хотів атакувати, але ноги ніби приросли до землі.
– Хах! Нахаба. Кажу ж поговорити хочу.
Наруто нахмурився ще більше. Не подобалася йому ця ситуація. Чоловік, що давно вже перестав показувати будь-які ознаки здорового глузду, раптом зупинився. Та найгіршим для нього було те, що він не міг відчути Кураму. Тобто божевільний зараз у будь-який момент міг без жодних зусиль убити його.
– Ну, і що ти хочеш від мене?
– Нахабо. Проявив би трішки поваги до одного із засновників.
– Ти вже втратив всю повагу від мене, коли напав на Коноху.
– Напав? Хахаха! – Розреготався той. – Та ніколи! І з чого б мені нападати на своє село та своїх друзів, га?
– Що?… – Наруто не міг зрозуміти. Вся історія, яку він вчив, раптом повністю змінилася через одне речення.
– Мене підставили! Уявляєш? Довбаний Зетсу навіть в минулому зміг попсувати нам життя! Ця падлюка обіцяла мені відродити мого брата, а натомість взяла моє тіло під контроль! І навіть заволоділа Обіто!
– Тобі… Тобі краще зараз не брехати. Бо якщо це так, я вб’ю тебе на місці.
– Та втихомирся вже ти. Я тебе сюди для того й затягнув, щоб це розказати. Але щоб помститися і нарешті вбити цю сволоту, мені потрібна чиясь допомога. Моєї чакри не досить. А от твої запаси безкінечні. Подумати тільки. Джинчурікі всіх десяти біджу. Хто б подумав, що таке безголове хлопчисько буде мати таку силу! – Мадара знову розреготався, та раптом перебив сам себе. – То ж скажи мені. Чи готовий ти пожертвувати всім цим і навіть собою заради близьких тобі людей? Чи готовий ти витримати безкінечну самотність заради них? Скажи мені, Наруто!
Узумакі нахмурився. Він вирішив подумати, та він вже давно знав відповідь. Він не хотів повернутися до самотності, та все ж якщо це б спасло їх усіх… Він був впевненим, що зробить це, навіть якщо йому треба було до кінця залишитися самотнім.
– Так. Я зроблю для них все.
Мадара раптом усміхнувся. Та не тим загрозливим оскалом, що був раніше. Це була ніжна та спокійна посмішка.
– Ти так нагадуєш мені мого молодшого брата… Він теж помер через Зетсу. – Чоловік замовк на кілька секунд, і заговорив далі. – Я передам тобі всі знання, які в мене є а також техніки, щоб тобі було чим зайнятись. Крім того, у тебе є доступ до всієї пам’яті біджу і всіх технік, які вони коли-небудь бачили. Я тобі ще дам копію своєї пам’яті, яка могла б допомогти тобі освоїти ці техніки.
– І скільки часу діятиме ця техніка, і що це взагалі таке?
– Ця техніка називається “Поле темних язиків”. Вона діє на велику територію та накладає на нього Аматерасу на довгий час. І вона завершиться лише тоді, коли поглине все, що буде на цій території. На неї можна зайти, та вийти звідти вже неможливо. Ти ж потрібен як її батарейка. Зетсу просто так швиденько не помре від кусочка Аматерасу, а ця техніка випалить його тіло і душу до кінця. Я перенесу всіх шинобі та тіла померлих за це поле, а натомість зберу тут усі частинки Зетсу. Тоді я застосую техніку. А тебе закриють в міцний гріб посеред цього поля, і ти ввійдеш в глибокий сон, поки ця техніка не завершиться. Це може тривати як кілька днів, так і кілька тисячоліть. Та ти не змінишся. Не постарієш, і не матимеш змоги померти під час техніки. Я запечатаю тебе. Чи ти готовий до цього?
Наруто задумався. Витримати стільки часу… Він і не знав. Та в нього мав бути Курама та частки всіх інших біджу. Він міг це зробити, чи не так?… Та і це можливість повністю знищити Зетсу.
– …Гаразд. Я все ще готовий. Давай.
– Ти хороший хлопець, Наруто. Хоч і нахабний. – Погляд Мадари знову пом’якшився. – Дякую тобі за твою жертву.
Раптом поле навколо знову ожило. Наруто оглянувся на друзів. Вони з жахом дивилися на нього, поки з землі появлявся великий гріб та закривав його всередині. Він зміг тільки попросити Кураму передати прощання всім, в кого була його аура, і раптом мертва тиша.
– Це все хлопче. Було дуже приємно тебе зустріти. – Почувся приглушений голос Мадари, перед його гучним криком. – “Поле темних язиків”!
Ззовні почувся крик тисяч голосів Зетсу та жар, але він повільно провалювався в темряву. Здавалося, що навіки.
Каналізація у його підсвідомості вже не виглядала такою знайомою. По перше, вона стала в рази більшою. По друге, тепер по боках були поставлені шафи з книгами та сувоями, які сягали аж до самої стелі. Де-не-де вони були написані зовсім незнайомою для нього мовою, та якимось чином він міг її розуміти.
– То це те, що обіцяв мені Мадара, так?
Наруто повільно переглядав деякі сувої та книги, які здавались йому цікавими. Їх наповнювали безліч технік різних стихій та складності. Він навіть сумнівався чи взагалі зможе їх колись спробувати.
Його перервав гучний сміх, від якого затрусилися стіни. Узумакі підірвався та побіг на звук, поки не почув чіткі голоси.
– Ой не можу! Ну реально єнот! Добре там внизу? – Реготав Курама.
– Заший ротяку по саму сраку, бісів Лис! – Пищав Шукаку. Але його щось видно не було.
Наруто опустив погляд униз. Всі хвостаті, крім Курами, стояли перед тим в своїх зменшених версіях.
– Ха-ха, видно це запечатання навіть буде цікавим.
Ніхто не знав, звідки появилася ця величезна пустеля. Та це навіть не пустеля була. Просто величезне поле, що простягалося на сотні кілометрів, а замість піску — попіл. Це місце було по своєму містичним. Туди ніхто не заходив уже тисячі років. І не тому, що там не було ні звуку, ні навіть вітру. Просто кожен, хто ступав туди вже ніколи не зміг вийти назад. Кілька кроків у попіл, і тебе охоплював чорний вогонь, який пожирав тіло повністю. Немов голодний звір не залишав і шматочка від своєї жертви.
Уряд та вчені вже давним-давно кинули будь-які способи хоч якось дослідити цю територію. Залишалося лише досліджувати фольклор найближчого туди села. Та його мешканці були закритими та непривітними. Всі з чорним як смола волоссям та бездонними темними очима, які в пориві люті могли блиснути червоним. Вони не приймали нікого ззовні, а якщо ти вирішив вийти звідти, ти вже ніколи не міг повернутися назад і більше не міг нести їх прізвище. Учіха. Казали, що їх неземна краса була передана самим дияволом, що й пофарбував їх волосся та очі в кольори воронячого крила.
Але так було раніше. Зараз у часи соцмереж та технологічного прогресу, вони трішки більше відкрилися світу. Дивно, але з часом навіть зі своїми жорскими правилами, село не вимирало, а тільки розросталося. Згодом, деякі з Учіх вийшли в світ, все ще не відрікаючись від рідних. І вони моментально стали найпопулярнішими у шоубізі. Та Учіхи одружувалися тільки з Учіхами.
А все через легенди, які все передавалися з уст в уста. Легенди тисячолітньої давності, які розказували про неймовірних людей, які могли підкорити собі стихії, ходили по воді та стінах ніби по землі, і були настільки вправними убивцями, що ніхто у всьому світі не міг зрівнятись з ними. І зараз на вулиці в оточенні багатьох дітей сидів поважний сивоволосий дідусь, який розказував історії про ті часи.
– Тоді землю населяли люди, як могли володіти внутрішньою силою. Чакрою. Вона й давала їм силу самих Богів. Та й серед них були ті, кого прозивали Богами Шинобі. Один ж з них мав волосся пшеничного кольору та очі кольору чистого неба. А під його красивим та невинним обличчям, прикрашеним шрамами форми лисячих вус, ховався найсильніший демон-лис. К’юбі Курама, Дев’ятихвостий, який одним помахом хвоста міг знести ціле місто, а своїм криком зрівняти з землею країну. Та хлопчина був настільки світлим, що демон здався та подружився з ним. І вони разом спасли весь світ від великої катастрофи. Кажуть, що колись в майбутньому, чорний вогонь перестане панувати над пустелею та нарешті пустить людей всередину. А там буде чорний обвуглений гріб, у якому до сих пір перебуває найвеличніший Бог Шинобі. І коли той знову відкриє небесні очі, він повернеться до Учіх
Коли цю інформацію донесли до вчених, вони почали наново досліджувати пустелю, пускаючи туди вже різних роботів та техніку. Та всі дослідницькі місії провалювалися з крахом. Точніше згоряли в попіл. Темний вогонь все ще бушував у тій місцевості…
… Доки один дрон не повернувся назад.
– Капітане, ми за 5 хвилин будемо на місці!
– Так точно, лейтенанте!
Групу солдатів-смертників зібрали зразу ж після повернення дрона. Вони всі не мали за що триматися у цьому житті, тому з легкістю погодилися на цю місію. Загалом там було два пілоти Куро та Ґінро, солдат, що пережив війну та капітан команди Сай, військова медикиня Мейко та вчена-біологиня Сакура. Всі вони були з роду Учіх та були відібрані на місію, як найбільш здатні солдати.
– Мейко… Як думаєш, ми помремо? – Трішки трусилась біологиня.
– Сакуро, все буде добре. Дрон ж повернувся.
– Але він ніколи не торкався попелу. Що як…
– Припини рюмсати, Сакуро. Ти тільки згущуєш атмосферу. Та і в разі чого я все одно першим спущусь на землю. Якщо раптом мене зачепить вогонь, Кенма одразу підніме літак, і ми повернемось назад.
– … Я не хочу й тебе втрачати, Саю… Я не хочу більше нікого втрачати. – Її очі потемніли. Теракт в місті забрав всіх її близьких і знайомих. Вона чудом вижила та вибралася єдина, тільки з легкими переломами рук.
– Сакуро, все буде добре, справді. – Мейко поклала їй руку на плечі.
– Хвилина і ми на місці! – перебив їх розмову голос пілота.
– Гаразд, ось план ще раз. Як тільки ми підлітаємо до приблизної середини, я спускаюся перший. В разі успішного спуску, ви йдете за мною. В разі неуспішного – повертаєтеся назад та повідомляєте про провал місії.
– Так точно, капітане!
– Ми на місці! Опускаю вертоліт на висоту семи метрів над рівнем попелу. – Всі напружилися. Тепер залишилося лиш чекати.
Коли вертоліт опустився достатньо низько, Сай скинув униз канатну драбину. Він почекав трішки, поки вона торкнеться попелу та зануриться у нього. “Не відбулося нічого, вона не загорілась…” Чоловік впевнено схопився за край та почав спускатися. І коли його ноги торкнулися попелу… Не відбулося нічого. Але він все ще не відчував землі. Солдат почав опускатись нижче і нижче, поки вже по пояс не був в попелі. І нарешті відчуття землі. Сай гучно видихнув. Хто б що не говорив про смертників, та помирати не хотілося нікому з них. Чоловік жестом показав команді спускатися додолу, поки сам відходив убік, звільняючи місце для вертольота.
Чим більше опускалася машина, тим більша воронка з попелу утворювалася навколо. Коли нарешті появилась земля, борт повільно приземлився, а пілот заглушив двигун. Всі повільно спустилися додолу та роззирнулися. Навколо, куди б не падало око, був тільки безкрайній попіл.
– Ми живі… Ми живі! – З радістю скрикнула Сакура.
Кожен з них легко усміхнувся, поки їх не перервав голос капітана.
– Гаразд. Повеселились і за роботу. Кожен знає свою частину, та я нагадаю ще раз. Я, Мейко, Сакура, ми йдемо на розвідку. Радіус – не далі ніж п’ятнадцять метрів від вертольоту. Ґінро, Куро, ви займаєтесь дозаправкою бака вертольота та підготовуєте все, щоб забратися звідси. І ніколи не забувайте легенди, які розказував старий Рьо. Як тільки бачите поруч чорний вогонь – бийте на сполох та обережно повертайтеся на борт.
– Так точно, Капітане!
– Розійтись!
Троє солдатів повільно почали просуватися в різні сторони, розчищуючи собі дорогу потужними вентиляторами. Вони пішли в різних напрямках, щоб в разі чого вогонь не зачепив їх усіх. За той же час двоє інших солдатів розслаблено балакали біля вертольота та заливали в мотор бензин.
– Боже мій! – раптом почувся крик Мейко. – Всі швидко сюди! Негайно!
– Просувайтеся повільно, ми не хочемо втратити вас через чорний вогонь!
Двоє біля борту зразу ж побігли вже розчищеним медикинею шляхом, поки двоє інших повернулися своїми дорогами до борту та теж побігли шляхом.
– Най би тебе чорт побрав… Це ж…
– Щоб мені не народитись… Невже…
– Легенди правдиві…
П’ятеро солдатів мовчки дивилися на двохметровий чорний гріб, що ледь виглядав з-під гори попелу. На його поверхні ще залишилися сліди від вогнів температурою в тисячі сонць, та він стояв далі. Тверде дерево було обгорілим, та ще тримало свою форму і не осипалося. Воно надійно оберігало те, що було всередині.
Ґінро, найбільш забобонний та захоплений легендами зі всієї групи, отямився від шоку першим. “Лише Учіха, так?” – пробурмотів той, і ступив крок до гробу. Група цього не замітила, бо їх очі були приковані до легендарного предмету, і навіть не зрозуміли, як Ґінро поклав на нього року.
– Ґінро! Ти що твориш?! Здурів?
– Спокійно. Зі всіх нас я тут найбільш чистокровний Учіха. Мені нічого не буде.
І правда. Нічого не відбувалося. Поки Ґінро випадково не поцарапав руку об скалку, що стирчала з дерева. Невелика крапля його крові впала на гріб…
І земля затряслась. Навколо вчинився такий гул, ніби поруч їде ціле військо на конях, ніби тисяча літаків злетіли в повітря в один момент. Військові швидко зреагували та почали відбігати від гробу. Але Мейко їх раптом зупинила.
– Стійте! Гляньте на гріб!
Темна як ніч коробка почала повільно підійматися над землею, поки не зависла на висоті. В ту ж мить маленькі спалахи темного вогню почали появлятися по всьому полі та полетіли до гробу, охопивши його. Вони почали помалу зжирати чорну деревину, поки кришка не згоріла.
– Мати Василева…
– Щоб я тріснув…
В гробі лежав хлопчина років сімнадцяти. Дивний одяг та пов’язка з малюнком листа на голові, пшеничне волосся, маленькі сумочки зі зброєю причеплені по всьому тілу, усе кричало що він не звідси. А особливо його пшенично-біле волосся, мертовно-бліда шкіра і шість симетричних шрамів на щоках, що нагадували котячі вуса. Та не зважаючи на невинну зовнішність, з одного погляду було видно, що це тренований солдат.
Його тіло раптом почало перехилятися через край та випадати з гробу. Сай зреагував першим і кинувся вперед. Він встиг перехопити хлопчину прямо перед зіткненням з землею. І як тільки він його підхопив, весь гул стих.
– Мейко! Сюди швидше!
Медикиня зірвалася з місця та побігла до капітана. Вона швидко оглянула пацієнта та винесла вердикт.
– Живий, виходить зі стану коми. Прокинеться з хвилини на хвилину.
– Куро! Підсоби! Ґінро, Сакуро! Швидко до вертольота та витягніть набір для першої допомоги!
– Так!
Солдати швидко розбіглися по місцях. Сай та Куро Підняли хлопця на руки та понесли в сторону борту, поки Мейко бігала навколо них та стежила за пацієнтом. За той час Сакура та Ґінро швидко прибігли на борт та винесли носилки та аптечку. Коли незнайомця нарешті поклали на носилки, Мейко детальніше оглянула його. Всі поруч стояли в німому очікування того, що відбудеться.
– Його пульс підвищується. Нашатир сюди!
Куро, який асистував Мейко, швидко подавав їй все, що вона просила. Медикиня поралася над хлопцем, заліковуючи йому невеликі порізи та опіки, які тут ж і зникали.
– Ви… Гляньте на його одяг… – Тихо пробурмотів Ґінро, вказуючи на великі рвані дири. – В нього мали бути такі рани, які звичайна людина не пережила б. А там нема ні подряпини, ні шрамів…
– Його стан теж абсолютно стабільний, хоча він пролежав у комі невідомо скільки. Він мав би вже давно померти… Він точно не звичайний… – Мейко ще трішки поралася над ним, поки в один момент не насторожилася. – Він прокидається…
Солдати насторожилися і всі крім Мейко ступили крок назад. А хлопець повільно почав подавати ознаки життя. Його дихання стало гучнішим та частішим, а шкіра вмить набула здорового кольору. Опісля він зробив один глибокий вдих, різко розкрив очі та зірвався на ноги. За секунди він проаналізував ситуацію та зробив різкий, занадто великий для можливостей звичайної людини, стрибок в сторону. Хлопець моментально зайняв оборонну позицію, а в його руках ніби нізвідки появився кунай.
– Гей! Спокійно! – Помірним тоном заговорив Сай та підняв руки вгору. – Ми не завдамо шкоди.
Біловолосий уважно вдивився в усіх інших. Більшість виглядали збентеженими. Не кожного дня побачиш людину, яка щойно вийшла з коми, і вже може так рухатися. Та взагалі. Все в цьому хлопчині було дивним з ніг до голови.
– Якого біса ви всі виглядаєте як ідіот Саске? – Майже прогарчав незнайомець.
– А… Хто такий Саске? – здивовано відповів тому Ґінро.
– Саске? – Ще більше здивувався білобрисий. – Ви не знаєте Саске Учіху?
Солдати всі похитали головами.
– У нас в селі немає нікого з іменем Саске. Існує традиція не називати нікого з Учіх цим ім’ям, хоча ми не знаємо точної причини.
– Учіх? – Здавалося, хлопець від здивування навіть послабив свій захист. – Ще хтось з Учіх вижив, окрім Саске та Ітачі?
Команда знову похитала головами. Ніхто не знав, про кого саме говорить цей дивак. Поки Ґінро не осяяло.
– Чекай, ти зараз говориш про Учіху Саске, великого воїна, який разом зі своєю дружиною заснував село Учіх ще до незапам’ятних часів?
– Що за… – Хлопець виглядав дуже здивовано, і здавалося зараз в його голові ширяло дуже багато думок, поки не сталося щось ще дивніше. – Та тихіше ви всі! Ви заважаєте мені думати! Дідько!
“Дай мені поговорити з ними” – ніби з самого простору прозвучав глибокий та грізний голос.
– Тебе ще тут бракувало, зараз уб’єш їх усіх. Знаю я як ти ненавидиш Саске.
“Кажу тобі дай мені поговорити з ними, ідіоте!” – Ще лютіше прозвучав голос.
– Чорт з тобою, непосида хвостата.
Хлопець раптом надкусив палець, склав дивні знаки руками та притулив їх до землі. Солдати насторожилися та ступили крок назад. А з рук хлопця вибухнув густий дим, який на мить перекрив половину його тіла. Та коли він розвіявся, на його місці сидів лис. Той теж був незвичним. Розмір був незвично великим як для лисиці, а темні смуги на його морді не зустрічалися ніде в природі. Той раптом вистрибнув хлопцеві на плечі, і… Розкрив дев’ять полум’яно-рудих хвостів, що люто почали бити навколо. І тоді той заговорив тим самим грізним голосом.
– Хто ви такі? І звідки взялись?
Солдати були надто шоковані, щоб зразу відповісти. Вони просто дивилися на дивовижу, що відкрилася їх очам, та не могли зрозуміти, що тут в біса відбувається, поки Сакура не пискнула.
– Лис… Балакає… Що за…
– Хрінь… – Доповнив ту Сай.
Лис люто на них зиркнув і продовжив говорити вже до хлопчини.
– Пам’ятаєш, що Мадара казав, коли застосовував техніку?
– Ну. На що ти натякаєш?
– Натякаю на те, що можливо на техніку пішло набагато більше років, ніж ми усі очікували.
– Бісів Зетсу. Скільки ж часу техніка знищувала його?
– Гей ви, людиська. – Вже менш люто звернувся до тих лис. – Який зараз рік?
– Ц-цейво… Дві тисячі вісімнадцятий рік від народження Ісуса Христа.
– А це ще що таке?
– Ну типу по всій Землі почали рахувати час від народження особи, яку в найпоширенішій на планеті релігії вважають Сином Божим.
– Шооо? – Синхронно протягнули диваки.
– Мені більш цікаво, а ЯК ЦЕЙ ЛИС ГОВОРИТЬ?! – Не стрималася і зірвалась на захоплений писк Сакура.
Та хлопець з Лисом вже були поглинуті своєю розмовою. Навіть не зважаючи на коротку дистанцію між ними, солдатам чомусь не було чутно ні звуку.
– Наруто, подумай сам та проаналізуй ситуацію. Тут щось не те.
– Та я й сам розумію. В них дивний одяг, стиль і матеріал якого не виробляють в жодній країні. А їх система чакри зовсім не відчувається, ніби її й немає. Крім того, та дивна штука перед нами, яка не жива і не схожа на жодну технологію, яка використовувалася шинобі.
– І висновок: схоже техніка справді тривала тисячоліттями, і ми провели всередині тої штуки надто довго.
– Та все ж техніка закінчилася. Про це свідчить моє пробудження. Значить ми подолали Зетсу, і його слідів більше немає серед народів. Хоч це радує.
– Але треба рухатися далі. Все одно варто пройтися світом та пошукати хоч якісь його сліди, щоб не залишилося взагалі нічого.
– Курамо, подумай сам. Вони сказали, що вони з селища Учіх. Ці ж чорні, мов вороняче крило, очі та волосся. Вони можуть щось знати, або їх предки можуть щось знати, або Саске залишив нам щось в селищі. Нам треба піти за ними та розвідати що взагалі відбувається.
– Крім того треба ознайомитися з теперішнім народом. Не думаю, що ми вивідаємо щось від цих довбнів.
– Курамо, ну… Я ж просив. Саске виправився і допоміг нам. Ми маємо їм повірити хоч трішки.
– Гаразд. Але я повертаюся всередину. Не дай бог Шукаку щось там посмів зробити з моєю подушкою. Хвоста відірву.
Хлопець тільки посміявся, що нарешті почули солдати, коли лис розчинився у клубку диму. Тоді біловолосий сховав кунай назад у сумку та підійшов до спостерігачів.
– Мене звати Узумакі Наруто. – Простягнув він руку. – Схоже, я пропустив кілька тисячоліть історії, тому чи не могли б ви відвести мене у своє селище?
Капітан вийшов наперед та пожав його руку.
– Мене звуть Учіха Сай. Я капітан цієї команди. Ми зможемо доправити вас до селища, якщо ви тільки погодитесь на невеликий допит по дорозі та першочергове медичне обслідування на місці.
– Гаразд, хай буде по вашому.
– Тоді ласкаво просимо на борт. Командо! Відправляємося назад!
– Чекайте-чекайте, капітане, а як же залишки гробу? Їх варто взяти на дослідження.
– Чи міг би я вам допомогти його принести? – Невпевнено запитав Наруто.
– Так. Ми б не відмовилися від допомоги. Куро, Ґінро, Сакуро, зберіть всю техніку та готуйтеся до вильоту. Мейко, зі мною та Наруто йдемо по гріб.
– Так!
Команди швидко розділилися на групи та почали роботу, поки троє пішли в сторону гробу та помірно зав’язали дружню розмову.
– Ви вже може чули, мене звуть Мейко. Я військова медикиня.
– Я Наруто. Приємно познайомитися. – Сонячно посміхнувся блондин.
– Я можу промити вашу рану? Щоб не занести інфекції.
– Рану?
– На пальці. Те, що ви зробили, коли викликали того дивного лиса.
– А це, – хлопчина показав абсолютно чистий без жодних ран палець. – На мені все дуже швидко заживає, хехе.
– Та це ж… Не можливо…
– І які ще сюрпризи ви приховуєте в собі, пане Наруто? – З посмішкою запитав Сай.
– Можна просто Наруто і на “ти”. Я ж бачу, що ви старші за мене.
– Насправді не думаю, що серед всього людства знайдеться хтось, старший за тебе. – Засміялася Мейко. – Раз вже ми з тобою на “ти”, тоді ти теж до нас так звертайся. – Сай тільки схвально кивнув головою.
– Гаразд, – ще раз посміхнувся Наруто. – До речі. Ти сказала, що ти військова медикиня. Тобто ви всі воїни?
– У наші часи нас називають військовими, або солдатами. Ми просто навчені люди, які захищають свою державу.
– Ох! Ви точно як шинобі! – Засяяв Наруто, але потім пробурмотів. – Тільки от не відчуваю у вас чакри…
– Чакри? Що це?
– Як би це легше пояснити… Це певна сила, яка проявляється в небагатьох, але здебільшого є визначальним фактором у тому, чи хочеш ти стати шинобі. Чакра дозволяє нам буквально змінювати закони природи, наприклад ходити по вертикальних поверхнях та воді, застосовувати джутсу та малювати печаті.
– Джутсу? – Сай тепер теж зацікавився розмовою.
– Це… – Наруто нахмурився. Було дуже важко розказати людям про абсолютно звичні повсякдення речі для тебе, коли вони не мали й найменшого поняття що це таке. – … Думаю я краще покажу. Ви не проти?
Мейко та Сай кивнули головами.
– Тільки нічого небезпечного для нас.
– Та ні, вони безобідні.
Наруто трішки відійшов та склав дивні знаки руками. Раптом поруч біля нього з клубка диму появився абсолютно ідентичний його двійник! Вони глянули одне на одного, склали інші дивні знаки руками, і їх оповив ще один вибух диму. А коли той розвіявся, там стояли ідентичні копії Мейко та Сая.
– Великі засновники… Це неймовірно! – Не стримуючись закричала Мейко.
– Це одні з моїх найбільш улюблених технік. Спершу була техніка Тіньового клона, а потім Перетворення. – Заговорив фальшивий Сай, і голос його був ідентичним. – Правда ми зазвичай не використовуємо перетворення на інших людей так просто. Спершу треба вивчити їх звички, поведінку і все інше, і потім з точністю імітувати цю особу.
– Вау… – В Сая відібрало мову, і він просто стояв і витріщався на людину, яка ніби дзеркало з точністю його повторювала.
– Ось такі от штуки можуть бути. – Сказала фальшива Мейко, і їх обох знову оповив дим, з якого вийшов вже звичний Наруто. – Це найпростіше, що можу зараз показати.
– Це все одно неймовірно! Це… Щось… Я навіть не знаю що сказати! – Мейко аж підстрибувала від здивування.
– Кхм. Думаю нам пора все ж пройти швидше до гробу та забрати його. Ми вже досить затрималися, і я чую, як вони вже запускають мотори.
– Так точно, капітане!
Команда в пришвидшеному темпі пішла на місце. Вони швиденько підняли гріб, який, як виявилося, був не настільки важким. І вони повернулися до вертольота. Решта команди там вже були всередині та готові до вильоту. Кінро спустився та допоміг завантажити і закріпити гріб на бору, і всі вже зайшли всередину. Сай почав роздавати нові команди, а вся група зайняли свої місця. Врешті пілоти сіли на свої місця і запустили мотор. Помалу вертоліт здійнявся в повітря.
– Щоб мене Перший вдарив. Ми летимо!!! – Наруто буквально приклеївся до вікна.
– А ви хіба не маєте джутсу польоту? – Здивовано запитала Мейко.
– Та ні. Ми можемо багато, але літати можуть тільки одиниці.
– Джутсу? Це що? – перепитав Ґінро.
– Про це Наруто розповість вже на місці, інакше ти точно вб’єш цей вертоліт.
– Та за шо…
Команда і Наруто вже в тиші провела решту дороги. Здавалося, вони просто раді, що пережили цей день. І більше не треба було нічого.
Бонуси!!
Вітри в величезній кімнаті, здавалося, стікалися до Наруто, що стояв посередині. Він зосередився, витягнув руку, і в його руці почав появлятися невелика кулька чогось, що постійно крутилося і оберталося.
– РАСЕНГАН!
Наруто викрикнув, підскочив до великого шматка дерева посередині і розтрощив його на щіпки. Він спокійно відійшов, обтрусив одяг від пилу та глянув на групу людей, які стояли під стіною. Половина з них роззявили роти в шоці, інша половина захоплено дивилися на хлопчину.
– Офігіти! Ти і таке можеш?! – Закричав Ґінро.
– Чекай, якщо ти можеш перетворитися в мене, то ти можеш читати мої думки?…
– Ага, звісно.
– Чорт, чувак, вилізь з моєї голови, негайно…
– НАРУТО ПРИДУРОК А НУ СЮДИ ШВИДКО!!!
Наруто випустив джойстик з рук і з острахом глянув на Куро. Той глянув на нього поглядом “Тобі срака, хлопче, тікай!”. Наруто вискочив з вікна і затаївся на стіні над вікном. В той ж момент двері до кімнати чуть не вилетіли з петель, коли Сакура зайшла у них.
– Куди подівся цей негідник?! – Її очі палали люттю.
– Я не знаю… Ти ж сама знаєш, наскільки він невловимий…
– Але він щойно був тут, я бачу, що місце поруч пом’яте і джойстик підключений.
– …
– Куро….
– Так?…
– Де. Наруто.
– Я… – Куро протяжно зітхнув. За спиною Сакури, Наруто подавав з вікна сигнали з проханням не здавати його, але він не прорахував одну річ. Сакура замітила тінь.
– Ось ти де…
– Сакуро, я тебе прошу, я не знав, що це був твій рамен, тим більше він стояв на іншій полиці, будь ласочка, – затароторив Наруто.
– Ні це все. Готуйся до смерті. – Здавалося за спиною Сакури була величезна і загрозлива чорна тінь.
– Був радий тебе знати… Прощавай… – Сумно пробурмотів Куро і склав руки у молитовному жесті.
– Гей! Я ще не помер! Чекай! Сакуро! Прошу! НІ!!!
Гуртожитком пронісся гучний удар і болючий стогін. Сакура хоч і була тихою ботаншою, не дай Бог ти чіпнеш її рамен чи рослинки. Стає іншою людиною… Ну точно реєнкарнація Харуно з виглядом Учіхи.
Додати до улюблених