Глава 5
І губами невинними торкнувся я твоїх
Місяць — уособлення обличчя твого,
Як же я хочу відчути почуття лукавого.
Дозволити, дізнатися, відчути, впустити в серце своє — покохати,
Відчути, як ти цілуєш мене, пізнати,
Підтримати, сльози витерти, поспівчувати,
Подарувати тепло і притиснутись, як до невинного дитяти,
І взаємно кричати.
Про кохання, тепло, серцебиття до мене,
І звернися до місяця, де зовсім наодинці, освітлював його улюблене мені обличчя, яке смерть омине,
В очах ридало життя, в душі — кохання, в серці — він.
В їхніх очах вогонь, на вустах лише ці чотири слова.
Готова?
«Подаруй мені свою любов».
Чонгук продовжував сидіти навколішки, крізь темряву можна було побачити його червоні щоки й почути, як він нервово дихає, як його серце голосно стукає.
«Напевно, в його голові божевілля, а може, радість?»
Чонгук зі страхом в очах дивився на юнака, що стояв посеред приміщення, де велике небо зверху освітлювало здивоване обличчя Техьона. Останній просто помирав від цього почуття, він був залежним від слів Чонгука. Невже не тільки в його серці вирувало це почуття?
«Твоя промова прекрасна, і не варто її соромитись. У твоїх очах страх? Ти боїшся, що те, що ти сказав — нісенітниця? Повір, мені ще довго буде снитися це. До самої смерті. Знав би ти, як болить моє серце. Як страшно мені через те, що боюся зробити тобі ще болючіше. Ти божевільна людина. Єдиний, кого я, вперше почувши, сприйняв за людину прекрасну всередині, і я не помилився. Знаю таких мало, але дай Боже більше таких людей. Вони прекрасні».
Вони продовжували дивитись один на одного в цій ейфорії, тиші. Це не бентежило, а надихало, але щось казати не дозволяло. Це було шокуючим моментом. Вони зараз ловили один одного позолоченим поглядом, нервовими диханням та серцебиттям.
Кім усміхнувся, і його вуста зволили сказати таку довгоочікувану відповідь:
— У мене в животі метелики, — засміявся хлопець. — Вони повсюди. У голові, в душі і тут, — показував вказівним пальцем на серце. По обидва боки тиша, але тільки-но Техьон почав повільно підходити до Чона — той піднявся на ноги й почав пильно дивитися йому у вічі.
«Так, це дуже соромно, але, мабуть, Техьону приємно. Я подарував йому ці слова, щоб подарувати нам шанс на кохання».
Кутики губ розтяглися в усмішці. Це змушувало бентежитися Чонгука, адже він думав, що Техьон сміється з цієї події.
— Я тебе бентежу? Ти не повинен ніяковіти через мене, — Чонгук глянув у темні очі навпроти, крізь цю темряву, і зблід від холоду рук Техьона, який підняв його обличчя. Чонгук узяв своїми теплими долонями його руки намагаючись зігріти, від чого у Кіма пішли мурашки — ніхто ще не намагався торкнутися його.
«Мої руки холодні, тому що при хворобі кінцівки завжди холодні, але ти зігрій моє серце. Ну ж бо… Доторкнися до нього, і ти відчуєш цей холод».
«Як же хочеться це сказати вголос, але моє серце вже тане від його дотиків до моїх рук».
Вже глибока ніч, осінній вітер приносив холод. Але їм тепло — їм досить одного погляду одне одного. Це, поки що, тільки в їхньому розумі, але вони розуміють, що жадають кохання, тепла.
— Те, що діялося… — невпевнено мовив Чон, стискаючи в долонях ручки Кіма. — Забудьмо про це, будь ласка. Я не зможу заснути, якщо ти думатимеш про цей сором, який ти застав у цьому святому місці, — його очі говорили про інше. Він хотів, щоб Техьон думав про це, про нього, але його лякає, що він сміється з цього.
— Забудемо?
«Хотілося б, але…» — подумав Кім.
— А я не зможу заснути, бо думатиму про це, про тебе, твої очі, твою промову, твої уста, — він побачив у очах Чонгука іскру. Він засяяв, але продовжував ніяковіти. — Знаєш, що це за місце? — оглядаючи позолочену арку, біля якої вони стояли, спитав Кім. — Тут колись молоді пари в’язали своє життя. Чому ж це місце зараз так виглядає? Скрізь руїни, а ці святі речі й пальцем ніхто не чіпав. Колись одна молода пара побралася тут. Років так сто тому. Вони заприсяглися Богові, що будуть завжди любити один одного. Але вона померла від невиліковної хвороби. Хлопець зійшов з розуму і спалив це місце, адже вважав, що Бог вкрав у нього любов. З того моменту це місце вважають проклятим, — Кім усміхнувся, подивившись, як Чонгук з переживанням слухав його розповідь. — Але… Це лише припущення, адже інші джерела кажуть, що це місце було розвалено після Другої Світової Війни.
Його перебиває Чонгук, в очах якого пульсують емоції:
— Скажи… скажи, що це не сон, Кім Техьоне, — співрозмовник усміхнувся, взяв у долоні його обличчя та мовив:
— Це інший світ, Чон Чонгуку. Безумець.
«Ти змушуєш мене полюбити тебе, змушуєш впустити тебе в моє серце, але хіба я вже не закоханий? Моє серце заливається кров’ю ночами, тому що я думаю про те, щоб зробити щасливим цього юнака, а не забрати у нього той промінчик щастя, на який він заслуговує.
Чому я маю себе обмежувати в чомусь? Кім Техьоне, візьми його за руку і тікай, куди очі дивляться. Ні… Від долі не втечеш. Від смерті, зокрема. Але все ж. Цей юнак буде останнім, кого я хотів би побачити перед смертю й останнє, що я хотів би відчувати — наше з ним кохання. Він — моє. Я — його.
Мені набридло думати, що я вб’ю життя цього хлопця. Скоріше він уб’є моє, якщо я відмовлю дарувати собі кохання, тому дозволь собі цей єдиний порятунок, який дає тобі в руки Бог. Зроби це безумство, яке дає тобі Насущний — полюби. Щоб померти із серцем, яке пізнало це почуття. Таке життєве страждання, на яке Бог дає шанс, щоб відчути, яке це — щастя».
«Чімін хоче, щоб я нарешті був щасливим, бо вважає, що це — той самий порятунок у цьому нелегкому стані. Він хоче бачити мою усмішку, щоб я не шкодував ні про що».
* * *
Це був чудовий ранок, коли Техьон вперше прокинувся не від дискомфорту, коли його нудить і нестерпно паморочиться голова, а від того, що приснився сон. Це було як наяву, тому що вони відчували їхні почуття та серцебиття. Але Техьона відволікав від спогадів біль у руці.
«Чому вона так турбує?»
Кім глянув на зап’ястя, де була велика подряпина, що кровоточила. Його кинуло в тремтіння, що змусило відчувати дивні емоції, але Техьон усміхнувся. Він радів, бо це був не сон — цю подряпину він отримав в результаті з дотиком до скляної позолоченої арки в церкві.
Кім, здається, вже втрачав розум, тому що забував моменти, що сталися..
«Так, Техьоне, зовсім скоро ти й своє ім’я забудеш».
Техьон дістав із ящика блокнот, у якому він уже п’ятий день записує практично кожну деталь того, що відбувається з ним протягом дня.
«Чому я роблю це? Відповідь проста: щоб близькі мені люди прочитали історію мого життя та смерті, і відчули емоції, почуття моєї душі та хворого серця, бажання, які я пережив за тридцять днів. Як мені доводилося прожити це Пекло, полюбити, прийняти, усміхнутися. Моя любов до Чон Чонгука. Хотілося б, щоб і він це колись прочитав, але це вб’є його. Адже він відчує весь біль, який відчував я, адже весь сюжет про тебе, Чон Чонгуку. Блокнот кохання Кім Техона. Блокнот про мої страждання, про почуття, які палають у крові, про емоції, які рвуть моє серце.
Я записую кожну деталь, щоб Пак Чімін, мій улюблений друг, зміг прочитати ці записи. Щоб він пишався мною, бо я витримав ці муки, я знайшов кохання, дозволив собі отримати й відчути його. Попри мою смертельну хворобу, я дозволив собі покохати… Хотілося б такий сюжет. Але вже життя забрало п’ять днів мого короткого існування. Хіба не багато часу мені залишили на кохання? Двадцять п’ять, може, ще й менше. Що ж, я встигну. Після моєї смерті хочу, щоб усі мої близькі прочитали цей блокнот, і зрозуміли, як я любив їх. Як я прожив цей час і дійшов до кінця, до цього важкого фіналу.
Чому я пішов? Як зміг залишити його там одного? Пам’ятаю лише, як ми дивились один на одного, а отямився вже в чудовому стані. Що ж там сталося, що змусило мій розум забути це? Я б не залишив його там одного без жодної відповіді, або ж нічого не сказавши. Так вийшло, що нічого не пам’ятаю. Але, якби я щось зробив не те — не прокинувся б з таким настроєм, мабуть, сталося щось гарне. Але це залишилося лише у серці, бо розум не дає доступ до цього. Варто мені розслабитися — з’являється чудове місце, де мої думки зосереджені. Коняча ферма. Я там часто буваю, це будиночок біля лісу за містом, з десятьма кіньми, за якими я наглядаю як волонтер. Це єдина терапія, коні єдині, вони можуть вислухати, а коли дуже погано можна влаштувати й верхову прогулянку по зеленому лісі.
Але такі прогулянки прекрасні навесні, або влітку, але… Восени це ще прекрасніше. Адже ліс жовтіє, і сидячи на коні це розглянути ще простіше. Багато хто хоче стати волонтерами: бувало, до мене приходило кілька людей, щоб побути з кіньми. Це чудово, коли люди отримують гармонію від тварин, адже кінь, це єдина тварина, яка співпереживає людині і її розуміє. Хотів би я там тебе поводити, Чон Чонгуку. Тобі б сподобалося. Пам’ятаю влітку, колись вранці, о годині так п’ятій, коли трава була в росі, а небо вкрите туманом, я сидів на порозі будиночка біля лісу і дивився, як пасуться коні. Це було так чудово. Мене це надихнуло, і я придумав вірш, який і зараз добре пам’ятаю. Я його читаю, коли буваю тут. У місці, де зцілюю свою душу, де природа підвищує моральний стан. Я не письменник і не поет, але це лише заліковувало моє серце, яке страждало від втрати батька і до сьогодні».
* * *
Літо, небо в тумані, а трава в росі,
Моя душа все ще спить у золотій косі.
Це терапія, почуття мого морального стану,
У місті за кілька днів все вийде за браму.
Чисте повітря, і ці тварини, які розуміють тебе краще, ніж людина,
Це як життя з чистого аркуша, як та сама під ногами мілина.
Тут повітря чистіше, ніж твоя грішна душа,
Твої слова, наче втіша.
Видають лише брехню, яка всьому світу смішна; говорять мені про те, що світ жорстокий.
І я лиш тут знайшов спокій,
Де можу сховатися зі своїми душею та тілом.
Щоб бачити смерть свою темну, яка весь час мене гріла,
Сам на сам.
— Чон Чонгуку, ви чудово готуєте, а ось ваші круасани нагадують мені одне місце, — мовив клієнт, оглядаючи молодого юнака за барною стійкою — Будь ласка, поділіться цим місцем? — скромно відповів юнак.
— Це чудове місце у лісі, де можна зібратися зі своїми думками та набратися більше сил та мотивації. Це кінська ферма, хто там господар — невідомо, але знаю, що молодий волонтер дотримується там порядку. Чон Чонгуку, вам варто там побувати, наберетеся більше натхнення і відпочинете заразом, — вимовила жінка похилого віку і подякувала за пакет із замовленням.
— Обов’язково побуваю в цьому місці, — Чонгук весь цей час думав про Кіма, про таку ж повторну зустріч, щоб їхні серця билися в унісон, а погляди були зосереджені один на одного. Коли на устах крутяться слова, але немає можливості їх вимовити. Це страх бути відкинутим, незрозумілим, але обоє хочуть цього і розуміють почуття одне одного, але бояться сказати кілька слів, щоб описати свої почуття одне до одного.
«Кім Техьоне, ти вбиваєш мене зсередини, змушуєш мій розум думати тільки про тебе. Серце стукати моє тільки до тебе, душу боліти. Бо немає м’яких слів від тебе, щоб бути щасливим. Я мрію побувати на кінській фермі, в прекрасному осінньому лісі разом з тобою, щоб рано-вранці, коли роса на траві, а небо в тумані, повітря чисте, як життя з чистого листа, як той самий флешбек. Щоб ми — не як чужі люди, а взявши тебе за твою холодну долоню, зігріти її своєю. Зігріти твоє серце своїм. Накрити твої чисті уста своїми. І відчути наше кохання. Твоє — до мене. Моє — до тебе. Що ж ти робиш зі мною, Кім Техьоне? Що ж ти робиш із моїм серцем, з моїм розумом, моєю душею? «Тієї ночі ти не пішов» — це те, що я хотів би тобі сказати під час зустрічі».
* * *
Кім увесь цей час добирався того місця. І вже, після довгої годинної ходьби через гори, він був там. Там було так по-домашньому, так по-рідному. Затишно, тихо, ніхто не засудить. Кім Техьон підійшов до коня і почав гладити. Білий кінь жував жовту траву і брикався.
«Була б можливість я тут залишився б назавжди. До кінця своїх днів, до кінця свого життя».
— Є хто?! — раптом почувся голос за хвірткою, що вела на ферму.
Кім відсторонився від коня і з нерозумінням пройшов до хвіртки, подивитися, що за гості вирішили відвідати це місце. Може, якісь туристи зацікавилися, може, покататися на конях хочуть.
— Є, — сказав Кім, відчинив двері й застиг, побачивши Чонгука.
Хлопець стояв і усміхався, адже теж не очікував тут побачити Кіма. Вони були обоє в деякому трансі, що змусило їх незручно стояти й дивитись один на одного незрозумілим поглядом. Поки що Кім не заговорив. — Не смій соромитись, і не змушуй ніяковіти мене, проходь, — Кім провів хлопця до коней, і Чонгук відчув полегшення. Йому не було ніяково, той просто не знав, як поводитися з Техьоном, адже його серце небайдуже до нього. Він не знав, що робити, що казати.
— Гарне місце, — мовив усміхнений Чон, який підійшов до великої огорожі, за якою було з десяток коней, та почав дивитися на одну з них і отримувати від цього задоволення. Кім спостерігав за ним, і йому було приємно, що він не засудив його смаки, уподобання.
— Вчора, — мовив Чон з паузою, що змусило зацікавитися Кіма. — Вчора, коли ми бачилися, — той глянув на Кіма, у якого був схвильований вигляд, адже він не пам’ятає, як і що змусило його покинути те місце, і як все закінчилося. — Ти взяв мене за руку. У тебе були вони холодні, тому я спробував зігріти їх. Ти звелів мені зігріти твоє серце, — Чон подивився на Кіма, який здивувався почутому. Його серце голосно стукає, душа розривається, адже він наважився сказати про свої почуття. Він насмілився сказати, що відчуває до нього. Але хіба це не помилка?
«Якщо це помилка — я помру швидше, просто зараз готовий померти від сорому. Крізь землю провалитися, тільки не бачити його красиві карі очі, які жадають кохання. Які прагнуть тепла, моїх почуттів, взаємних почуттів».
Кім Техьон усміхнувся, приховуючи свій сором, але емоції не давали йому керувати собою, почуття не давали нормально зосередитися на своєму, тому й мовив божевілля.
— Тоді зігрій, Чонгуку? Дозволь, торкнутися ще раз твоїх теплих рук. Дозволь, ще раз відчути теплоту твого тіла, торкнися таким чином мого серця, — Техьон тремтів, помирав від сорому, але підносився від сказаного, він жадав ще хоч одного зіткнення з його ніжними руками. На вулиці був приємний обідній час, сьогодні чудовий теплий день, ну, мабуть, ця спека таки до дощу. Вмить на блакитному небі з’явилося багато хмар, і день став трохи сіріший. Чонгук приховував свої мурашки на тілі від промови Кіма. Він вже готовий був накинутися на нього, зволити торкнутися всього: і серця, і губ. Але це тільки забаганки хлопця, і він стримано поводився. Чонгук приховував своє щастя, свою посмішку. Він мріяв ще раз відчути холод його рук і як вони поступово стають теплими.
— Чого ти чекаєш? — подаючи свої долоні хлопцеві, промовив Кім. — Стисни у своїх долонях, дай нарешті відчути тепло. Твоє тепло, — Чонгук підійшов, узяв його холодні руки, миттєво відчувши холод, стиснув його долоні у своїх. Ця дія змусила здригнутися. Тактильність — це те, що під забороною у Техьона, але що з ним діється. Він дозволяє цьому юнакові все.
«Напевно, тому що я до нього все-таки не байдужий».
Чонгук дивився йому в очі й бачив цю жагу до кохання, але розумів, що збожеволіє, якщо дасть йому шанс на кохання.
«Це буде божевільне кохання, адже я кохати не вмію».
— Мої руки холодні? Ти уяви, яке серце, — Кім облизав свої губи, дивлячись йому в очі.
«Він готовий був зблизитись і торкнутися моїх губ. Чому ж ти зволікаєш? Повір. Я цього хочу більше, ніж ти. Але боюся, що потраплю в пастку. Потраплю до клітки кохання, і любитиму тебе, доки не помру і не зроблю тобі боляче. Хоча. Імовірніше я помру від твоєї любові до мене, адже, те як ти дивишся на мене вже вбиває мене зсередини. Ти вбиваєш мене своєю красою, своєю симпатією. Очима, теплом твоїх рук».
— Тоді, — з паузою мовив Чон. — Дозволь мені розтопити твоє серце, дозволь торкнутись і його, розбудити кохання в ньому, — Чонгук сильніше стиснув руки Техьона, що змусило Кіма вийти з трансу. Він не знав, що відповісти. Його очі все ж таки змушували його мовчати. Вже руки Кіма пітніли від подарованого Чонгуком тепла, може, це і від їхніх пристрасних і дивних розмов, які, ймовірно, всього відповідями на питання не закінчаться. Ця подія так добром і не закінчиться, вмить, прогримів грім, і пішов маленький осінній дощ, який миттєво посилювався і посилювався. Вони продовжували дивитись один на одного.
Не зрозуміли, що сталось, але Кім схопив Чонгука за руку і побіг в укриття, до лісового будиночку, метрів за 100 від ферми. Кім стиснув теплу руку Чонгука і повів за собою, вони бігли, усміхаючись, і намагалися не засміятися на все поле. Цей момент був у їхніх серцях, адже це навіть не вперше. Вони мокрі, їхні речі вологі, у яких, мабуть, зовсім незручно та некомфортно, але їм байдуже. Було чудово пережити цей момент удвох. Їх нічого не хвилювало, лише мріяли уповільнити процес, щоб ще довше потримати один одного за руки та побути разом.
Вони забігли в будиночок і з задишкою дивились один на одного, з їхнього одягу і волосся стікала вода. Їх важкі дихання звучали в унісон, вмить, тиша, і обидва почали сміятися. Їх розсмішило, що нещодавно вони говорили про кохання, а зараз стояли мокрі.
«І сміялися з цієї ситуації».
Кім Техьон подав хлопцеві плед і заметушився варити чай, щоб швидше зігрітися. Чонгук стояв у цьому приміщенні, соромився пройти вглиб. Той поклав поруч плед, зняв із себе футболку та викрутив її, вичавлюючи надлишки води. Його оголеним торсом бігла вода. Кім вийшов із кухні й завмер, той не дивлячись на хлопця, збентежився ще більше, ніж він, подав йому рушник і свої теплі речі. Чонгук не соромлячись витирав своє мокре волосся, надів суху футболку Кіма і пройшов углиб будиночка. Це приміщення було затишним, усе було з дерева. Тут хотілося залишитися до кінця своїх днів. За вікном погода, яка діяла, як снодійне, був хороший настрій, щоб поспати. Кім подав чашку зеленого чаю Чонгуку. Вони обидва присіли на диван, Кім укутав їх обох у плед, адже не хотів, щоб Чонгук захворів, він ще такий молодий.
«А ось я. Я вже відхворів своє. Чімін казав, що в моєму стані потрібно берегти себе: якщо промок під дощем — негайно сушитися, бо ще одна застуда може прискорити мою смерть. Мене вже не налякаєш, лише тільки той факт, що залишуся при смерті, і не знатиму, що таке кохання.
Помру, не пізнавши кохання».
— Зелений чай? — почувши аромат напою, промовив Чонгук.
— Угу, — покивав Кім.
— Мій улюблений.
— Тоді мій теж.
Чонгук усміхнувся, той випив напій і накрив себе пледом, вони обидва сиділи на дивані та відчували одне одного. Навпроти них було вікно, вони дивилися на чудову природу, і як під дощем бігали коні. Ліс, звук дощу, аромат дерев’яних меблів. Це змушувало їхні очі заплющуватися, сонливі хлопці намагалися не заснути, але Чонгук здався, уклавши свою голову Техьону на плече, і заснув. Техьон затремтів. Його тепле дихання, його мокрі вуста, вологе волосся.
«Мені позаздрив би найдорожчий художник у місті. Я бачу те, що бачив мало хто, хто захоплювався мистецтвом. Поєднання природи з людиною, яка прекрасна у своєму образі».
«Сплячий юнак мав чудовий вигляд. Його вуста… Так і хотілося торкнутися їх.
Кім Техьоне, не смій!»
Він би хотів цього, але щоб відчувати це в здоровому глузді та взаємно. Але все ж таки, бачачи це безумство, гріх — не зробити цього. Кім дивився, як юнак мило сопить, і все ж заплющивши свої очі, торкнувся його губ. Той торкнувся своїми незайманими вустами до нього, та так ніжно, щоб не розбудити, щоб не померти від сорому, щоб не зробити ще більшої дурниці. Той наважився торкнутися його губ. Той торкнувся його серця.
«Ну ж бо. Поцілуй мене взаємно. Дай відчути солодкий твій поцілунок. Але сьогодні я цілую тебе сам. Вперше. Це чудове почуття. Воно змушує цілувати більше, але я не маю права. Це було дуже божевільно. Але все ж, вибач. Вибач мені, Чон Чонгуку. Але я зробив приємно собі — я відчув твої вуста на своїх. Я наважився торкнутися твоїх губ. Мабуть, тепер я зачарований тобою. Хочу тепер того ж й від тебе».
Техьон торкнувся долонею уст своїх і завмер, по тілу його бігли мурашки, той не відчував свого тіла.
«Що ж буде, якщо ми зробимо це разом? Взаємно. Я помру? Я задихнуся від цього всього. Посмій лише торкнутися моїх долонь, своїми теплими, віддавши мені трохи свого тепла. Я божеволію, я наступного дня забажаю цього знову. Забажаю тепла. Забажаю любові твоєї, тебе. Що ж ти робиш зі мною, Чон Чонгуку?»
Техьон подивився на сплячого юнака і поклав його до себе на коліна, щоб краще розглянути хлопця. Тепер картина була більша. Тепер він міг бачити його прекрасне обличчя.
«Чому ж моє серце таке чутливе? Побачивши тебе воно болить. Болить від того, що хоче кохати. Що ж буде, якщо я залишуся сам доживати ті хвилини? Не дозволю ж я тобі бути поруч, поки я вбиваю нас разом? Ти вб’єш мене швидше своїм виглядом. Будь щасливий, Чон Чонгуку».
«Будь щасливим, Кім Техьоне».
«Та дай їм всевишня сила кохання! Нехай кохають»
Кім заплющив очі, і приобняв хлопця, поринаючи в солодкий сон. Мріючи про сни, де вони дозволять собі кохати й відчувати своє кохання один до одного.
«Ти найпрекрасніше, що було в моєму житті, Чон Чонгуку. Я не шкодую, що зустрів тебе. Адже я загинув би швидше. Загинув, не знаючи кохання. Не знаючи тебе, Чон Чонгуку. Ти — Всесвіт, який подарував мені Бог. Ми зустрілися зовсім нещодавно, а вже сьогодні я вмираю від однієї думки про тебе. Це може виявитися помилкою, ці почуття — лише ілюзія, а ти — лише мої бажання. Може я збожеволів? Чи може це галюцинації? Але я відчуваю тебе на моїх колінах, бачу, як ти спиш. Відчував, як тебе цілував, і твої уста на моїх. Бачу, як ти дивишся на мене з бажанням поцілувати. Але, мабуть, я випередив тебе. Я б хотів зробити це при розумі, і коли ти це відчуваєш, а найголовніше приймаєш, дозволяєш».
«Коли я побачив тебе, тебе оголеним, то побачив шрам. Шрам на поясі. Сподіваюся, це не твоїх рук справа, адже у твоєму житті було багато пригод».
Техьон акуратно підвівся, щоб не розбудити Чона і підійшов до столу, де в рамці був малюнок. Малюнок сім’ї, який дуже давно він знайшов біля школи, точніше йому було років шістнадцять, і коли він йшов зі школи, то побачив хлопчика на шкільному дворі. Його вигляд був схвильований, поряд були хлопці, які розкидали його малюнки, рвали та сміялися з нього.
«Я нічого не міг вдіяти, хоч і вони були молодші за мене. Миттю під’їхав байк, на якому був уже дорослий хлопець. Той допоміг йому зібрати усі малюнки. Після того, я вийшов із території школи, і вітром мені під ноги принесло один із малюнків того хлопчика. Він був порваний. На малюнку було намальовано сім’ю. Це було дуже гарно та мило, тож я вирішив його забрати. Адже, і справді, це єдине, чого не вистачає мені. Родина, сім’я.
Правда, коли я прийшов додому, я склеїв малюнок і помістив його під скляну рамку, тільки за місяць, я помітив підпис на цьому малюнку. Ініціал імені «Ч». Це напевно буква імені того талановитого хлопчика, який намалював цей малюнок. Я досі зберігаю його. Ця сім’я, вона в серці. Вічно».
«Якби була така можливість, знайти того хлопчика, я б усе зробив, щоб він був щасливим. Адже малюють сім’ю лише ті діти, які її не мають. Сподіваюсь, у цього юнака зараз все гаразд».
«Але знав би ти, Кім Техьоне, що цей хлопець зараз міцно спить, думає про те, як би зробити тебе щасливим. Мріє створити ту сім’ю, яка зображена на його втраченому малюнку. Мріє про кохання і про тебе, Техьоне».
Кім Техьон з усмішкою поклав цей малюнок, який давав йому натхнення, ліг до Чонгука. Спробував обійняти його тремтячою рукою, але Чонгук вмить поклав її на свою талію, міцно притиснувши до себе, заповнюючи холодну руку хлопця теплом.
«Що ж ти коїш Чонгуку? Я так можу і закохатися, вбитись у своїй любові. Твої руки сильні, теплі, скоро звикну до них і не зможу без них і дня. Без тепла твого».
Додати до улюблених