Інтродукція. Серце взяте у полон

«Якщо вам дійсно шкода мене, позбавте

мене почуттів, перетворіть на ніщо. Якщо ж ви

цього не можете, зникніть і залиште мене в темряві»

– Марі Шелля, «Франкенштай, або Сучасний Прометей»

На суху гілку опустилась легенька пташка. Характерний окрас видавав в ній сороку. Погляд її був осмислений, питливі оченята слідкували за дорогою. Вона чекала на щось, або когось. Кинуті наспіх зранку кості, віщували Оксині, що ховалася під личиною птахи, зміну лінії її власної долі. Втекти від напророченого майбутнього неможливо, його можна тіки терпінно чекати та привітливо стріти. Полуденний вітер пройшовся по верхівками дерев. Мабуть, перевіряв свої безмежні володіння. Сорока ж вп’ялась кігтиками у гілку та навіть не шолохнулась від цього пориву. Почувся тихий гомін. Сільські ледацюги йшли на торговий тракт у пошуках легкої наживи. Десяток широченних спин нарахувала Оксиня. Вони пройшли під деревом на якому сиділа сорока та не пізнали в ній могутньої відьми.

“Точно не цих телепнів чекаю я”, – промайнуло в думках Оксині. Вона пізнала декількох місцевих парубків. Усі з бідних сімей, не мають надії на батьківську допомогу, непривчені до тяжкої роботи. Тьфу на тих бідолаг та й годі.

Парубки засіли у кущах, лускали гарбузове насіння та мріяли про скарби, які зроблять з них невість яких паничів. Такі завжди покладаються на вдачу та незаслужені скарби. Лукавий манить найслабших у свої сіті. Скільки вже душ загублено цією марою.

Птаха незворушно сиділа на гілці, смиренно чекала знаку долі. Байки пустоголових хлопчаків дратували її, провокували спустити на них якусь кару, але тії дії могли обернутись для Оксині бідою. Нечестивий шанує нетерплячих ще довшим очікуванням.

Сонце піднялось над лісом, припікало. Ледацюги вже набалакались та у прохолоді кущів хотіли були спати полягати, коли почулось тихе поскрипування. По тракту щось їхало в їх сторону. Оксиня стрепенулась, розправила крила та рушила перевірити що там.

Ніколи ще цією дорогою не їздив такий шикарний віз. Більше схоже було на царську карету, що котилася по наїженому сільському шляху. Парубки повизирали з кущів та не вняли віри, щастю своєму не знали межі, їх очі сяяли, відображаючи  квітки, пташок та золоті водоспади, що були вирізьблені та розмальовані на цій кареті. Мабуть, вдавалось їм, що то не карета, а величезна скриня на колесах, переповнена золота. Ледве слина не капала з їх ротів, що пороззявляли від захвату.

Почулось тьохкання, наче невідомого птаха, але Оксинія бачила, що звук той видавав один з сільських хлопчиськ. Мало буть то сигнал в них такий, а значить була ще й інша компанія на сім тракті.

Оксиня почула скрип, древесний стогін і метрів через сто від місця її очікування, завалилося дерево, мілка пташня взмила ввись та полетіла деінде. Серце в сорочиних грудях забилось частіше. Щось коїться, не інакше як скоро й Оксині треба буде вступити у перебіг подій. Кудись і сонце поділося. Небо затягнули темні хмари, вітер став сильнішим, а у повітрі вчувався легкий запах неминучого дощу.

Парубки слідували тихесенько за каретою, не гляділи навіть із густих кущів – крались зовсім непомітно. Сорока  рушила за дивною процесією. Попереду западня чекала гарну карету. Банально, але дерево звалене на дорогу змусило карету спинитись. В парубків було достатньо часу для набігу, доки хтось второпає в чому насправді справа.

Чарівничим оком своїм бачила Оксиня в кареті дівчину, поруч з нею чоловік у шкіряній кирасі, з шаблюкою на поясі. Дивна картина. Дівчина на вид наче панна з великого міста. Що ж забула у глушині такій? Вбрана красуня у сукню з дорогої матерії, вишивану срібними нитками, у тугий корсет, що стискав їй груди, заважав дихати, але панна виду не показувала, трималась поважно та гордо. Чоловік поруч з нею не смів навіть глянути на її миле личко, зиркав тільки в стелю та рахував хвилини до наступної стоянки. Він більш радий був би їхать поруч з погоничем, підставляючи лице прохолодному вітерцю, але має певні зобов’язання.

Карета зупинилась. Ще зовсім не час був робити привал, бо до села далеченько. Кругом ліс глухий, панні тут робить нічого.

– Що там? – крикнув чолов’яга з карети.

– Дерево, – коротко відповів погонич, – мабуть доведеться руба…

Не встиг закінчити фразу погонич. Гостре лезо пройшло між його ребер. Один з розбійників підкрався до карети та завдав удару. Кров стікала по сталі та по руках вбивці.

“Горітимеш в пеклі, дурню” – коротко зауважила сама про себе Оксинія. Вона безучасно споглядала за ситуацією. Сили не рівні. Буть лиху. Та такі дрібниці чарівниць зазвичай не сильно займають, пташка всілась на нову гілку та слідкувала за видовищем.

– От лихо, – зауважив охоронець та визирнув у віконце карети, щоб оглядіти, що там за деревина їх затримала. Замість тої він помітив як з кущів до них сунуть декілька здорових лбів. Озброєні хто чим: в основному ножами та палицями. Одному буде не просто з ними впоратись.

– Вероніко, послухайте уважно, – звернувся чоловік до панни, та незважаючи на манери поклав на її тендітні долоні свою мозолисту руку, – вам треба тікати. Швидко, чимдуж, глибше у ліс! Я вас обов’язково знайду!

Дівчина не дуже розуміла у чому справа, але серйозний вигляд її охоронця, тремтіння усього його тіла та пронизливий погляд, винудили її коротко кивнути головою. На питання очевидно часу не було. Треба було діяти. Вероніка, як виявилось звуть панну, відкрила дверцята з свого боку та ступила на  ґрунтову дорогу своїми сріблястими черевичками.

Серце Оксинії замерло, вона спостерігала за дівчиною, за її обережними діями, за тим як та тримала свої пишні юбки та намагалась тримати себе в руках, не показувати страху. Раптом красуню хтось схопив. Вона навряд зрозуміла, що відбувалось у ці декілька митей. Один з хлопаків схопив намисто, що прикрашало декольте красуні, але вона налякалась, заплуталась у спідницях та не втрималась на ногах – впала на землю, а тіло невідомого придавило її зверху. Вероніка чула його зловонне дихання, запах поту та … бідності. Їй здавалось вона помирає під його важкістю. Слідом за дівчиною з карети висунувся охоронець. Дійсно дужий чоловік, в одній руці він тримав шаблюку, іншою підняв з панни брикаючогося хлопця, наче то якесь кошеня, а не здоровий лоб. Змах шаблі і розбійник зоставсь без голови. Тіло впало на землю, тримаючи в руці в’язку намистин, а голова покотилась по пилюці.  Кров хлиснула у всі боки. Поділ блакитної сукні вкрився дрібними багровими краплинами. Ті швидко усотались та розпливлись по тканині. Німий жах відобразився на обличчі панни, очі її округлились, рот відкрився у німому крику. Жодного разу у житті їй ще не доводилось бачити такі прояви жорстокості, вбивста, а тим паче голову, окремо від людського тіла.

– Біжіть! – крик вирвав Вероніку з оціпеніння. Вона стала навколішки, потім швидко, трохи незграбно підвелась та чимдуж чкурнула до дерев. Позаду залишився лязкіт сталі, крики басистих чоловічих голосів та кров. Багато пролитої на землю крові.

Заляпотів дощ, холодні краплини спадали на бліде обличчя, змішувались з сльозами, але Вероніка не припиняла бігти. Навіть, коли падала, через те що підбори її вже більше чорних, ніж срібних, туфельок, застрягали у м’якій землі. Сукня вже більше сходила на ганчірку, горло та легені горіли вогнем від частого дихання, серце силилось вистрибнути з грудей.  Корсет заважав нормально вдихнути, ребра палали вогнем, туго стягнуті мотузки скрипіли від тиску повітря в легенях. Вероніка зупинилась, тільки коли перестала чути голоси чоловіків, їх крики та ругань. Кругом тільки шелест листя та ляпотіння дощу. На гіллякі попереду показалась сорока. Вероніка дивилась їй у вічі і та зовсім не лякалась, навпаки, здавалось розглядає з цікавістю.

– Куди ж мені податись? – тихо запитала Вероніка та заридала. Мокра сукня липла до тіла, волосся розпалося з акуратної зачіски, лізло в очі у рота. Вона тільки відчула як втомилась, як гудуть ноги, ниє спина та печуть натерті туфлями ноги. Боліло все тіло. На душі було не краще. Вона ж не знала чи живий він, чи прийде за нею, як обіцяв.

Оксенію вразило, як ця тендітна дівчина бігла через ліс, до останнього не корилась втомі та страху, не зважаючи на біль продовжувала шлях. Якось вже й не думалось про долю, напророчену кістками. Ситуація цілком заполонила думки чарівниці. Та махнула крилом і між дерев зім’ялась тоненька стежичка. Повинно було здатись, що та веде до порятунку. Сорока ще хвильку поспостерігала за дівчиною. Та сіла під широкостволим дубом на мокру від дощу землю, розпустила мотузку, що тримала стан, скинула туфельки, розминала свої ноги, почервонівші від набряку та втоми.  В брудному платті, з червоними щоками в розслабленій позі, без гордливої осанки, Вероніка була по особливому приваблива. Наче заблудша душа в чистилищі. Тиняється та не зна порятунку. Вона гірко заплакала, била кулаками землю й не могла втямити, що далі робити. Диво, але здатись і скласти руки ця красуня не збиралась. Вона врешті решт зібралась, витерла сльози руками й вирішила йти хоть куди, рано чи пізно все одно трапиться якесь селище та буде знайдено порятунок. На пригоді стала стежина, що вела не інакше як до людей. Вероніка здивувалась, як раніше її не помітила. Весь цей час вона бігла по незайманій лісовій ковдрі, а тут раптом стежина.

Мимо, тріпаючи крилами, пролетіла сорока.

****

Оксиня чекала на дівчину у своїй лісовій хижці. Невеликий будиночок – всього на одну кімнату. Стояв він на невисокому пагорбі, кругом оточений деревами. На схилі – колодязь та садочок з різноманітними квітами й травами – їх запах лунав за багато метрів у глиб лісу. Начарована стежина мала привести гостю прямо до дверей дерев’яної будівлі.

Минуло декілька годин. На печі вже встигла закипіти та охолонути вода для свіжого чаю, яким чарівниця збиралась вгостити гостю. А тої все не було. Ще й дощ знову пустив щосили. У вікно Оксиня слідкувала за чорними хмарами, що гнав нечистий саме на цю містину – до лісу, поки вдалині, обрій золотився від заходу сонця, а небо було чисте, без єдиної хмари.

– Не могла ж заблукати? – запитала Оксиня, але їй ніхто не відповів.

Різні думки бентежили розум чаклунки. Не могла вона викинути з голови образ тієї дівчини, все згадувала його та роздивлялась деталі у пам’яті: пухкі рожеві вуста, трохи кирпатий надмінний носик, втомлений погляд сірих очей з-під припущених вік, сузір’я родимок під лівим вухом, тонку бліду шию з слідами брудних хлопацьких рук, що хотіли зірвати її дорогоцінне намисто – в ній стільки всього було цікавого. Й душа на перший погляд здавалась чистою. Її ще треба було б перевірити при особистій зустрічі, але якщо то правда, то розпестити, звести таку душу з праведного шляху то мало бути неймовірне блаженство. Оксиня так замріялась, що навіть повірила в те, що це й має бути її доля.

Чаклунський зір глядів у даль: шукав поміж дерев, кущів, чагарників. Під кожним камінцем та у кожній норі. Вероніка була невидима, прихована чимось, а може й кимось. Сонце закотилось за горизонт. На землю спускалась тіньова завіса, звірі та гади всякої масті виходили на полювання. Неспокійно стало на серці. Наче втрачається щось важливе, силиться вискочити та загубитись серед непроглядної темені лісу магічного.

– Доля рідко сипле золотом нам прямо у кишеню, – тихо сказала відьма, допиваючи другий стакан трав’яного чаю, – своє щастя треба вибороти…

Тягнути ще було вже неможливо. Підвелась, накинула шаль з грубої матерії  поверх звичайної сукні з зеленого льону та рушила до непогоди, до лісу – шукати.

Лісові привиди не звертали уваги на відьму. Напівпрозорі білісі істоти, що сході на тінь людини, тинялись між темними стовбурами, дощові краплі проходили скрізь матерію їхньої оболонки. Неприкаяні не пам’ятали минулого й не тямили нащо існують у цьому світі. Єдине, що їх бентежило – то чисті людські душі, які можна зжерти й на хвилинку відчути себе живими, може навіть здасться, що серце залоскотало груди своїм серцебиттям. Тоді-то вони щасливі, тоді-то радіють. І чим більше душ вони поглинають, тім зліше стають, бо не можуть ожити надовго. Відьмина душа здавалась їм огидною. Таку ще з’їси та отруїшся.

Стерлась стежка, яку намалювало сорочине крило. Зник і запах, і тепло дівочого духу. Оксиня майже зневірилась, хотіла кинути пошуки та йти додому. Можливо, це взагалі не та доля, що їй навіщували. Згинула дівка та й що з того?

Але не посміла кинути пошуки, далі рушила блукати під холодною зливою. Волосся й одежа змокли, пальці коченіли, голову клонило в сон. Пройшла вже й північ, а навіть тіла не могла знайти. Дійшла Оксиня до балки, стала на кручі й дивиться в темінь, як навіть тягне щось її туди стрибнути. Й не дарма гляділа. Поплила глина до самого низу й потягла за собою панну Вероніку. Блакитні спідниці її плаття виднілись світлою плямою серед трави, бруду та глини.

– Чи жива, панночко? – тихо спитала Оксиня занепокоєним голосом. Обережно спустилася вона на дно балки, забруднилась вся у багно та глину, але дісталась до Вероніки. Тіло тої було холодне, але тихе серцебиття ще ледве тьохкало у грудях.

Огляділась навкруги Оксиня. Нема нічого й нікого, що могло б їй допомогти дотягнути дівчину до хижі. Довелось самотужки викручуватись з ситуації. Вхопила Вероніку під плечі та й стала волокти по сирій землі. Руки гули, дихання збивалось, а далі ще й з балки треба вилізти. Довелось закинути дівку собі на плече. Добре, що панночка тендітною була, а то не вистачило б сили піднять її. Привиди озирались на Оксиню, вабило їх тліюче життя, що тримала вона в своїх руках, але не наважувались підступити до відьми.

З дерева, що над балкою, споглядала мавка лісова. Гойдала ногами, сидячі на гілці та насвистувала тиху мелодію, співзвучну з шумом лісу та ляпотінням дощу. Темно зелене волосся її прикривало груди, живіт майже присох до хребта, а зі спини за волоссям ховалась зіяюча діра з гнилими легенями та чорним серцем. Весело вона слідкувала за тим як відьма рятує дівку.

– Що хочеш за допомогу? – по діловитому крикнула їй Оксиня.

– Ти мені не товаришка, – буркнула мавка, перериваючи пісню, – живі не мають з мертвими балачок мать!

– Ти ж знаєш хто я, може є чим я можу тобі віддячити за допомогу? – не здалась після першого одвороту Оксиня.

Мавка задумалась на хвильку, потерала підборіддя рукою та зробила вигляд, що тяжко їй дається рішення того питання, а тоді як засміється, як скочить з дерева додолу і все біга хохоче та примовля:

– Що для мене може буть краще, ніж сльози відьми, зі смаком горя? От вмре дівка, тоді-то я нап’юсь твого лиха і сили твоєї!

Не сподобалась така відповідь Оксині тупнула вона на мавку так, шо аж земля задрижала. Сполохалась та й скрилась за деревом, а там далі в балку і по струмку побігла до річки.

Не здавалась Оксиня, тягла дівчину, поки сили були, поки серце тої билось та мало наснагу до життя. Душа не квапилась покидати стомлене тіло.

– Ще хвилька й буде хата, – мовила відьма до безпритомної. Відповіді, звісно, не було. Очі її були замилені глиною й місця чистого на ній не було. Побачив би її хто зараз та подумав, що то якийсь небіжчик, що його витягли з могили.

Вклала Оксиня дівку на лаві біля печі, запалила вогонь та впала без сили на підлогу. Руки трусилися, піт з чола капав, змішуючись з дощем. Сухого місця на ній не було. Вода стікала на підлогу, змішувалась з брудом, що шматками відпадав від Вероніки та її одягу.

Не було часу довго відпочивать. Прийнялась Оксиня змивать бруд з панночки: втерла обличчя, руки, ополощила волосся золотаве, зняла з неї плаття, спіднє, омила, обтерла та вже чисту вклала на перину. Видимих значних пошкоджень на тілі не видно було, кістки цілі, а нитка життя от-от та й обірветься. Як наче то задум якийсь.

Притулила вухо Оксиня до носа Вероніки та й слуха її дихання – рівне, але слабке та ледве чутне. Підняла обличчя та взріла бліду красу, що лежала на ліжку, серед свіжих білих перин. Спокійна та чарівна, наче мара послана відьмі уві сні, бо не могло існувать на світі такої вроди. Вщипнула на всяк випадок себе Оксиня та впевнилась, що то все реальне, насправді відбувається. Шкода було цієї краси, душі її неторканої, що от-от та відійде до раю. Зараз вже бачила відьма світло, що лунало з самого нутра Вероніки й ніщо не могло затьмарити цього світла. Але нащо воно треба, коли життя не може врятувати, коли випадкова пригода обірвала тонке існування людське. Не розуміла Оксиня примх цього Бога, та планів його на рабу свою. Не віддасть відьма цю душу Богу так просто. Всі сили докладе, але вирве її з лап його сяючих та дасть ще трохи походить по землі цій.

На грубі сушились трави, зібрала Оксиня декілька віточок звідти, проговорила на них заговір, вийшла з хати та три рази обійшла її, неприпиняючи заговір. Не знала відьма, що є причиною недугу Вероніки, та готова була хоч спробувати затримати її душу в тілі. Для того потовкла заговорені трави в ступі та кинула їх у жар печі. Здійнялось полум’я незвичайне – фіалкового кольору. Всю кімнату заливало його світло й запах солодкий та душний вдарив у ніздрі, аж дихати нічим і жарко стало так ніби у лазні. Дивиться відьма на полум’я та щось шепоче, а потім як занурить руки прямо у вогонь та тримає там, й на мові незвичній говорить наче з самим дияволом. А затім виймає руки чорні від копоті, вогню та магії й кладе їх дівці на груди, прямісінько над серцем. Пекельний жар пройняв усе тіло Вероніки та розплющила вона очі, узріла перед собою жінку з темними, майже чорними очима, такими, що й білків очей не видно, з довгим кудрявим вогнено-рудим волоссям до самого поясу та тонкими сердитими вустами, що звали її, повторювали її ім’я стократно й бентежили її спокій. Як же хотілось Вероніці спокою: просто заснути, прикрити віки хоч на хвильку та солодко поспати.

Моргнула декілька разів важкими віками та не давав їй заснути той голос, що так старанно кликав її. Жінка нависла над її тілом та почала щось шепотіти над вухом. Не могла Вероніка розібрати слів, але слухала з цікавістю. Вогняне волосся спало на її лице, вкрило її, мов ковдрою. Дихання незнайомки лоскотало вухо, Вероніка чула жар, що відходив від чужого тіла, від уст та рук, що сильно втискались у неї. Пекельний жар від якого тіло не обпікалось, але сама душа корчилась, намагаючись вирватись.

«Досить!» – хотіла крикнути Вероніка, але не силилась подати голос, вона навіть не знала чи дихає. Руки, що тисли на неї, мов перекрили легені, не давали ковтнути повітря. Дівчина відкрила рота та намагалась вдихнути, але не виходило. Лежала вона, ніби риба, яку штормом викинуло на берег й лячно їй так стало, що затремтіла вся.

Оксиня відчула те тремтіння, відсторонилась від вуха Вероніки, прервала шепотіння та побачила, як ворушить губами у мольбі Вероніка, як хоче вдихнути на повні груди, але не виходить. Руками відьма вже відчувала, як колотиться серце, як гонить кров по усьому тілі, але боялась, що якщо зараз відпустить, то вся робота даремно. Фіалковий вогник запалав у грудях Вероніки, заміняючи собою біле світло, що було колись невинним духом. Щоб допомогти дівчині заново почати дихати, Оксиня припала своїми вустами до її вуст, видихнула повітря з своїх легень в її. Мов легкий весняний вітерець, подих ввірвався в груди Вероніки, легені розправились, вона з жадністю поглинала спасіння з вуст незнайомки.

Тліючий вогник покинув серце Вероніки. Він блукав по її нутрощам, шукаючи кращого місця для прихистку та руки Оксині почали рухатись від серця нижче. Вона провела гарячими чорними пальцями сонячного сплетіння до пупка й назад, так що по шкірі Вероніки пішли мурашки та під шкірою наче щось заворушилось, силячись вибратись. Відьма охопила ребра з обох боків і фіалкове вогнище оповило останні краплини світла, змішало їх з повітрям у легенях, та виштовхнуло далі в трахею й через ніс. Фіалкове вогнище затухло, залишивши по собі огарок замість невинної душі.

Полум’я в печі прийняло свій звичайний колір, затріщали дрова, з вікна дмухнув протяг, стало різко холодно. Тишу порушувало лише важке та трохи хрипле дихання Вероніки. Вона дивилась відьмі в очі і не знала, що й сказати. Очі у відьми, доречі, вже не були чорними, руки також виглядали зовсім звичайними, але все ще лежали під грудьми Вероніки, стискаючи ребра. За вогняним волоссям крім обличчя спасительки більше не вдавалось нічого розглядіти. Тож Вероніка навіть не знала де вона знаходиться, що з нею трапилось та чому вона роздягнена поруч з цією незнайомкою, але догадувалась, що вона врятувала їй життя якимись чарами, а отже це відьма. Стало лячно, серце забилось швидше. Оксиня відчувала всі ці переміни кінчиками тремтячих пальців.

Рум’янець повернувся на щоки Вероніки, губи трохи пересохли та вкрились дрібними тріщинками, але більше всього Оксиню вразили сірі очі – такі круглі, блискучі з пухнастими віями та неймовірно зацікавленим виразом, що досліджував лице відьми. Уважно розглядали кожну дрібну морщинку а потім зупинилися на тонких вустах, що недавно вдихнули в неї нове життя і Вероніка облизнулась, не вірячи, що її нещодавно так торкались, та й досі торкаються так, як ще нікому не було дозволено.

Багато страхітливих історій доводилось чути Вероніці про відьом. Кажуть, що це потворні жінки йдуть на службу до диявола, аби тільки той дарував їм вроду та сили карати всіх, хто їх ображав. Але це ж все лише історії… Лише вигадки, щоб полякати дівчат на вечірницях. А може якась доля правди в усіх тих розповідях все ж була?

– Я тепер також буду служити дияволу? – все ж першою тишу порушила Вероніка, бо не витримала власної цікавості.

Це питання спочатку приголомшило та здивувало Оксиню, але потім вона голосно засміялась та завалилась поруч з Веронікою на перини. Вона вже втомилась триматись на руках, нависаючи над Веронікою. Тим паче, що до цього невість скіки тягнула дівчину з балки аж сюди на пагорб. І все в темноті ночі, по сирій землі, минуючи привидів. Після виконаного закляття дуже хотілось спати, віки ставали все важчими і Оксиня повільно кліпала заворожено дивлячись у сірі очі. Вона поклала руку на груди дівчині, зліва, де було чутно биття серця й відповіла загадково, але досить ясно, щоб Вероніка зрозуміла, що серед звичайного люду їй більше робити нічого:

– Поки ти ходиш по землі, Бог буде цуратись тебе та не дасть прощення не дивлячись ні на які мольби, а коли зустрінешся зі смертю, то вона стріне тебе як давнішню подругу та проведе у царство, що і тепер вже є твоїм домом.

Додати до улюблених