Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Інопланетянка

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Поцілунок перериває звук повітряної тривоги. Вік здригається. Ігор сміється.

-Ти в Турині, – шепоче вона йому в губи майже докірливо.

-Я знаю, – відповідає він. – Це щоб не забувати.

Турин гамірний, він клекоче музикою і співами нічних гуляк, і травень такий теплий-теплий, що хочеться роздягнутися, виплутатись з липких від поту тканин й ходити голяка. Турин святкує Євробачення, і святкує Євробачення Ігор, і звуки повітряної тривоги серед цього свята життя вкрай недоречні. Вони лунають з динаміків ігоревого телефону.

-Це нас так вітають з перемогою, – говорить він, відключаючи завивання. У Вік мороз по шкірі.

У Ігоря гарячі пальці, і цілує він так, що на губах лишається присмак солоду й гіркоти. Вік не знає, що робить поруч з ним посеред парку Меазіно. Він стискає в одній руці напівпорожню пляшку вина, в іншій – її маленьку долоньку. Він цілує її гаряче і говорить – багато говорить, в основному про те, що вина треба ще. Вік погоджується – і на поцілунки, і на вино. Їй перехоплює дух.

Між ними нічого немає. Це Вік повторює собі ледь не кожних п’ятнадцять хвилин. Одного разу – навіть говорить Ігорю вголос. Він сміється:

-Звісно, нічого. Тільки оце, – й цілує її шию.

Плечі.

Ключиці.

Долоню.

Кожен пальчик по черзі.

Вік видихає. Так, між ними нічого немає. Тільки оце.

-Ти знаєш, ми ж тепер рівні, – говорить Ігор. Киває у відповідь на здивований погляд Вік: – У нас обох тепер є по статуетці.

Вона пирхкає – оу май факін гад, невже ти намагаєшся зі мною змагатися? – але уголос нічого не каже. Вона назагал не знає, як з ним говорити.

У мене купа роботи, повторює собі. У мене хлопчики, новий альбом, Ітан. У мене гастрольний графік і світовий тур. У мене фотозйомки, лейт найт шоу, примірки. У мене панічні атаки в анамнезі. У мене немає часу на стосунки. Тим більше з людиною з іншого світу.

-У мене немає часу на стосунки, – говорить йому з усією серйозністю, на яку здатна.

-Ага, – киває він неуважно. – Вино – біле чи червоне?

Вік майже злиться. Але Ігор цілує її кудись у маківку – і не відпускає руки.

Вони обирають біле, беруть дві пляшки і повільно бредуть углиб парку. Навколо вирують гуляки, і Вік здається, що не фотографує їх тільки ледачий. Вони втікають від чужих поглядів, ховаються за зеленим листям, виходять до води.

Пісок теплий – не встиг охолонути після виснажливо спекотного дня. Вік знімає взуття, втомлені ноги гудуть, пальці тонуть у піску. Ігор возиться з корком, і вона дивиться на його руки, на спокійну воду Спіаджіа дель Амічіція, на відблиски нічних вогнів – і ребра раптом стискають серце в пориві якоїсь незнаної ніжності. Вік здається: вона – не вона. Бо тут, серед туринської ночі, біля цієї води, біля цього чоловіка вона бути просто не могла б.

Здається, вона краде це місце у когось іншого.

У того, хто краще його розуміє.

Вік підходить до Ігоря ззаду і обвиває його руками, притискається сильно-сильно. Почувається повною дурепою, але серце б’ється сполохано – Ігоря не хочеться відпускати. І Вік вирішує його вкрасти. Хоча би на ніч.

-Ти чого? – питає він обережно, відчувши її солодкий відчай.

-Нічого, – шепоче вона. – Між нами нічого немає.

Він усміхається кутиками губ і робить ковток вина. Вік відчуває його усмішку шкірою.

Вони мовчать, і повітря між ними в’язке, воно повне терпкості й солоду, повне хмелю й запаху азалії. Вони майже закохані.

Ігор повертається до неї обличчям, простягає пляшку, але Вік лиш заперечно хитає головою. Їй здається – вона і так п’яна. Тільки цим можна пояснити таке непереборне бажання робити дурниці. Вік знімає з себе одяг.

Вона роздягається повільно, і від його погляду шкіра пече. Він стоїть нерухомо – напружений і виструнчений, дивиться на неї згори вниз, і вона усміхається, мружить задоволено очі.

-Ходи зі мною, – каже йому неголосно. – Я хочу плавати.

Вода холодна – вона обпікає. Шкіра береться сиротами, і соски твердіють, і Вік заплющує очі. Вона пірнає. Не озирається назад. Вона впевнена, що Ігор слідує за нею.

А він дійсно слідує. І коли вона виринає з води, то бачить його геть недалеко. Він не зводить з неї очей.

Чорт забирай, вони бачились востаннє рік тому, вони цілувались тоді за важкими запиленими портьєрами закулісся, вони пили каву і говорили до ранку, а тоді роз’їхались по різних країнах – назавжди. Чорт забирай, про нього ж і думати якось смішно – ну нічого ж не вийде, нічогісінько, це ж очевидно. То чому ж так страшно їй було в березні і чому так не хочеться відпускати його у травні?

Вона підпливає до нього, обвиває його руками й ногами, притискається до нього усім тілом.

-Цілуй уже, – каже вимогливо, задираючи до нього голову, зазираючи в очі. Він всміхається іронічно, але кориться. Цілує повільно, надто повільно, Вік на таке не підписувалась, їй хочеться більше, хочеться сильніше, хочеться…

Вона скрикує від болю – Ігор стискає її ребра надто сильно. Вибух осяює його обличчя червоним. Над їхніми головами розкривається квітка феєрверку.

Вік дивиться йому в очі — вони скляні.

Він не тут, розуміє вона. Він десь там, де летять ракети.

-Що там у Києві? – шепоче ледь чутно. Він дивиться вгору, відповідає майже автоматично:

-Гримить. – І додає по хвилі, перевівши погляд на неї: – Грози.

Його голос відлунює у неї в голові, і Вік зовсім не хоче собі зізнаватися, що злякалася. Вона цілує його знову — і він розслабляється в її руках.

-Ходімо до мене, – шепоче вона йому на вухо. – Готель звідси двадцять хвилин пішки.

Він киває, торкається пальцями її обличчя, всміхається, ніби це не він дивився щойно крізь неї мертвими очима. Вони виходять на берег. Ребра у Вік майже не болять.

Одяг липне до мокрого тіла, Вік думає, що зараз з легкістю би виграла будь-який конкурс мокрих сорочок. Вони забирають вино, переплітають пальці, ідуть із парку геть. Над їхніми головами продовжують вибухати феєрверки.

Він любить мене, думає Вік. Любить своєю дивною любов’ю, яка не вміщається у жодні серйозні слова. Тому вони вимовляють несерйозні. Сміються з жартів Міки, згадують Роттердам, сперечаються про музику. Вік думає — добре, що я його вкрала. Вона цінує можливість побути не-собою.

-Як ти думаєш, вони дозволять провести наступне Євробачення у Києві?

-У крайньому разі, ми можемо співати свою музику в метро.

Вік думає — підземна музика це романтично. Ігор робить ковток з пляшки.

Він починає роздягати її, ледве за ними зачиняються двері. Вік охає майже здивовано — він різкий, він впевнений, і пальці у нього вправні. Перед очима все пливе від спеки й збудження, і він терпкий на смак, і їй подобається відчувати його м’язи під своїми руками. Він жадібний і спраглий, він трахає її так, ніби в нього уже дуже давно нікого не було, і у Вік зводить ноги від першого оргазму. Першого — не останнього.

І коли вони лежать опісля — мокрі від поту й майже мертві від втоми — Вік здається, що вона розуміє його. Що розуміє його мову й відчитує його контексти, що знає його тіло, і воно для неї — карта, і на цій карті вона добре орієнтується. І наче в маренні, у її голові зринають невідомі раніше слова й мелодії, вони сплітаються у дивні нитки, і ці нитки сплутують їх разом, бо двоє несамовито, двоє задихано завчили одне одного напам’ять, як хрестоматійні вірші, і, навіть, пісок та трава тепер безсилі, створити їм ілюзії таємності і не можуть врятувати їх.

Діо, думає Вік, я або божеволію, або зовсім п’яна.

Ігор дрімає, і вії його тремтять. Вік дивиться на нього уважно, спрагло роздивляється всі його родинки й шрами. Повітрю в легенях тісно, і вона видихає:

-Ігорю, між нами нічого немає.

-Немає, – погоджується він крізь сон.

-А може нехай щось буде?

Він розплющує очі здивовано, і Вік торжествує – виявляється, я все ще можу дивувати.

-У тебе ж немає часу на стосунки.

-Я можу пожертвувати сном.

-Ти не витримаєш.

-Я сама вирішу, що я можу витримати.

Вік зиркає сердито, настовбурчує проти нього усі свої метафоричні колючки, схрещує руки на грудях. Він простягає руку, гладить її по голові, шепоче:

-Така сердита сильна дівчинка… Так, ти вирішиш сама.

Він цілує її довго й солодко, і Вік думає – вона зможе. Любити його, писати йому, зустрічатися частіше, ніж раз на рік. Приїжджати до Києва, наплювавши на ракетні обстріли й черги на кордонах, слухати його контрабас, його сопілку, його дримбу, слухати його пісні, радити змінити тональність. Не боятися його можливої смерті. Він смачний, він такий дивовижно смачний, і його хочеться випити усього, до дна, з усіма його травмами й тривогами, з усією його музикою, з усіма казками, з усією його хаотичною, дикою і сміливою країною. Хочеться забрати собі усю його ніжність і все світло, і хочеться, щоб він її цілував. А більше не хочеться нічого.

Сирена повітряної тривоги розбиває вранішнє прохолодне повітря, і вони здригаються. Ігорів телефон у кишені джинс розривається від виття, і поки він намагається знайти його неслухняними пальцями, Вік думає про те, що десь летять ракети і ледь стримується, аби не затулити вуха руками. У неї дрижать руки.

Ігор вимикає звук. Дивиться на неї винувато:

-Відбій. Можна виходити з укриття.

Він одягається швидко, вона ховає очі. Їй соромно – і трохи гірко. Вона вирішить сама. Зрештою, тут і вирішувати нічого.

У неї купа роботи. У неї хлопчики, новий альбом, Ітан. У неї гастрольний графік і світовий тур. У мене фотозйомки, лейт найт шоу, примірки. У неї панічні атаки в анамнезі. У нього музика в метро, вибухи, сирени повітряної тривоги. У нього війна.

І стільки болю, скільки вона винести не зможе.

-Дякую за пісню, до речі. Це багато значить, – говорить він. Вона киває. Здається, у неї більше немає слів.

Вона кутається у простирадло, проводить його до дверей.

-Через рік?

Ігор обіймає її, шепоче зачудовано їй у маківку:

-Ти така інопланетянка… Ви тут усі інопланетяни.

Двері за ним зачиняються безшумно.

На її планеті встає сонце.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь