…Місячне світло заливало кімнату. До світанку було ще дуже далеко, але Аяка уже не спала. Прокинувшись від несподіваного і незрозумілого відчуття, вона кілька секунд просто сиділа на ліжку, а тоді захитала головою, розглядаючи кімнату. Біля вікна дівчина побачила освітлений місяцем силует Мандрівника. Повільно скинувши з себе ковдру, вона обережно підійшла до хлопця, який дивився у вікно і, здавалося, навіть не зауважив, що Аяка прокинулась.
— Мандрівнику?..
Хлопець розвернувся. Його бліде від місячного світла обличчя було спокійним, але Аяка відчувала, що це насправді не так.
— Щось сталось, Мандрівнику?
Той лише перевів погляд назад на місяць.
— Нічого. Просто не можу заснути. — Він подивився дівчині прямо у вічі. — Справді, тобі нема чого переживати.
Аяка поклала свою долоню на долоню Мандрівника.
— Але ж я бачу, що тебе останнім часом щось непокоїть. Я весь цей час хотіла тобі допомогти бодай якось, проте не хотіла допитуватись, аби ти не думав, що звалюєш усі проблеми на мене, але… — вона збилась. — Але мені справді важко дивитись, як тобі неспокійно… — Дівчина раптом зупинилась і відвела погляд. — Пробач… певно, я не мала цього казати…
— Усе гаразд. — Він усміхнувся. — Дякую тобі.
Аяка підійшла ближче до хлопця.
— І все ж… Що тебе хвилює?
Мандрівник гучно видихнув, а його обличчя посерйознішало.
— Розумієш… — Було зрозуміло, що він не хотів говорити, проте він відчував, що повинен це сказати. — Щодо нас… — Він знову перевів очі на вікно. — Загалом… я думаю, нам не варто надалі бути разом… Пробач…
Цих слів Аяка хотіла почути найменше.
— Щ-що… але…. Чому?..
Мандрівник стиснув долоню Аяки. Його очі дивились прямо на шоковану дівчину.
— Я хочу бути чесним з тобою. Адже ти знаєш, що я з іншого світу, чи не так?
Аяка кивнула, не в змозі вимовити й слова.
— Але є дещо, чого я тобі – та й нікому на Тейваті – не розповідав… — Він зробив коротку паузу, повільно вдихнувши і видихнувши. — Мені… набагато більше років, ніж ти думаєш. Я і моя сестра тисячоліттями подорожували між різних світів. — Мандрівник почав говорити, пригадуючи усе, що він пережив. — Ми бачили, як народжувались і помирали зорі, як зникали цивілізації і виникали нові. Десь ми затримувались довше, але завжди поверталися з кожного світу. Іноді ми поверталися до світів, у яких були раніше, і виявляли, що за час нашої відсутності минали сотні, а то й тисячі років. Що я хочу сказати, — він знову зробив паузу, — це те, що цей світ для нас не стане винятком. Як тільки ми з сестрою возз’єднаємось, то одразу ж вирушимо до іншого світу. Звісно, ми завжди можемо повернутися, але за цей час на Тейваті можуть минути десятки тисяч років. Вважай, я піду і ніколи не повернусь до тебе. — Сказавши ці слова, Мандрівник раптом легким рухом руки завів Аяці за вухо пасмо волосся, яке звичало над її скронею. — Аяко, ти справді особлива. Саме тому… саме тому я й хочу припинити це зараз, поки ми не так багато часу разом. Я не хочу потім залишити тобі рану на все життя. — Хлопець раптом гірко посміхнувся. — Пробач, що отак на тебе звалив тону інформації. Я не надто вправний зі словами.
Аяка намагалась усвідомити почуте. Дивно, але розповідь про подорожі між світами протягом тисячоліть не здавалася дівчині якоюсь незвичною. Так, ніби вона і сама знала, що це насправді так і є.
Несподівано вона підійшла впритул до Мандрівника і доторкнулась своїми вустами його губ.
— Чому ти гадаєш, що мені буде боляче? — Запитала вона, закінчивши поцілунок. — Хіба чекати на повернення коханої людини – не найпрекрасніше почуття? — Вона усміхнулась і пригорнулася до Мандрівника. — Коли ти підеш, я чекатиму на тебе, скільки буде потрібно, яким би не був термін – місяць, рік чи тисячоліття. Якщо буде потрібно, я знайду спосіб отримати безсмертя, але я обов’язково дочекаюсь тебе. Обіцяю тобі.
Мандрівник не знав, як почуватися. Цей стан був йому більш-менш знайомим – у інших світах до Тейвату їм з сестрою доводилось спілкуватися з місцевим населенням лише задля того, аби дізнатися щось про цей світ. Проте люди Тейвату стали для нього тим, що він справді міг охарактеризувати як “друзі”. А ця дівчина, Камісато Аяка… здавалося, саме зустріч і спілкування з нею повністю пояснило йому значення слова “кохати”…
— Етер…
Аяка підняла голову.
— Що?..
Хлопець усміхнувся.
— Моє ім’я. Етер – так мене звуть насправді.
Аяка зашарілась, але бліде сяйво місяця не давало цього побачити.
— Етер… красиве ім’я… таке… позаземне. — вона засміялась разом з Етером.
— Дякую, що вислухала мене. Я обіцяю, що завжди пам’ятатиму про тебе. І я обов’язково повернусь до тебе, де б я не був.
Так вони стояли, пригорнувши одне одного, поки не дійшли мовчазної згоди щодо того, що спати стоячи не надто зручно.
Аяка поклала голову на груди Етера.
“Я чую стук його серця. Воно б’ється в унісон з моїм. Цікаво, це збіг чи щось інше?”
Додати до улюблених