Це був лютневий ранок, який почався, як і будь-який інший.
Я йшов на роботу, уже неспокійний і прагнучи початку вихідних.
Я пішов за натовпом до метро, прямуючи до свого маршруту метро.
Платформа метрополітену була активна, і пасажири намагалися з усіх сил уникати зорового контакту один з одним.
Я стояв на своєму транзитному пункті, чекаючи прибуття поїзда.
Відірваний від моменту і у власній голові. Я б ніколи не помітив молоду жінку, що стояла поруч зі мною, якби вона не почала кричати.
Різке схлипування прорвалося крізь безперервний потік міських розмов.
«Джейсон? Це справді ти?»
Її увага була спрямована на порожній простір між рейками метро внизу. Вона говорила крізь ридання.
Її обличчя було скривлене від горя; Більше занепокоєння викликало те, що її очі виразили полегшення.
«Останній рік був таким важким без вас. Я просто почувався порожнім».
Зараз міське життя загалом приводить вас до такої поведінки. Після перших двох місяців спостережень за психічно хворими, які блукають по парках і вулицях, ви починаєте ігнорувати такі речі.
Але біль у голосі цієї дівчини привертав увагу.
За сльозами в її очах була тривожність. Вона дивилася на щось між рейками.
Невидиме для нас, але чітко проявлене для неї.
Почувся гуркіт поїзда метро, що наближався.
Я бачив його дальні промені, що світилися крізь нескінченну пащу тунелю попереду.
«Невже це все, Джей?» — задихалася вона між сліз. «Я був надто наляканий, щоб зробити це сам».
А потім усміхнулася.
Посмішка стала широкою.
Її раптовий сміх пронизав вуха і навіть зараз при спомині цього моє серце стискається.
“Це так просто! Ми знову будемо разом!”
Усі знали, що вона збиралася зробити.
Приголомшений її божевіллям, ніхто не поворухнувся, щоб зупинити її.
Я навіть не зрушив з місця, щоб зупинити її.
Того дня я не пішов на роботу.
Я пішов прямо додому.
У заціпенінні я їхав на ліфті до нашої квартири, на десятий поверх.
Я відчинив наші вхідні двері й мовчки обняв дружину, яка саме збиралася йти.
Я завжди міг розраховувати на Алану. Вона була єдиною людиною, на яку я міг покластися.
Коли я був прийомною дитиною, я не мав можливості довіряти багатьом.
Було стільки холодних ночей, перш ніж я зустрів свою любу.
Алана доглядала за мною до вечора, поки я обмірковував те, що сталося.
До цього я б не подумав, що буду настільки приголомшений, будучи свідком того, як хтось позбавив себе життя.
Я думав, що я достатньо «жорсткий», щоб просто продовжувати жити.
Але ця подія так різко потрапила в мою пам’ять.
Поєднання темної цікавості та щирого співчуття змусило мене знайти цей інцидент в Інтернеті.
Ізабель Філдс.
24 Таймс. На фото, яке вони використали для статті, у неї була щира посмішка.
Зіпсований епохою Інтернету та підживлений хворобливою одержимістю, мені було легко знайти її соціальні мережі.
Збережені в Інтернеті фото були свідченням життя, яким вона колись жила.
Її зображення в профілі відображало її щасливе молоде обличчя в рамці поруч із таким же щасливим молодим чоловіком. Любов і радість випромінювалось з цих фото.
Фотографія була позначена тегом Джейсона Барнса.
Джей.
Ім’я, яке Ізабель кричала біля колії метро.
Подальші дослідження та кіберпереслідування показали, що Джейсона Барнса було вбито під час нападу та втечі минулого жовтня.
Ізабель покликала мертвого чоловіка.
Звучить холодно, але це налякало мене навіть більше, ніж побачити її труп, розтертий у криваву кашу зустрічним метро.
З погляду її очей було зрозуміло, що вона побачила, що хтось стоїть перед нею на коліях; навіть якщо це був просто її запалений мозок.
Хтось, хто спонукав її покінчити життя самогубством, тому вона добровільно підкорилася.
Все для того, щоб уникнути самотності без нього.
Додати до улюблених