…Етер бачив цей пейзаж раніше. Безкрайня, абсолютно гладенька поверхня, у якій відображається всіяне зірками небо. Безодня…
…Він не знає, куди він іде, але ноги самі несуть його…
…Його очі вдивляються у безмежжя, намагаючись знайти її…
…Вона стоїть, розвернувшись до брата спиною і не звертаючи уваги на швидкі кроки, які наближаються з кожною миттю…
— Чому ти тут?
Це питання змушує Етера зупинитися.
— Чому… Я тут?… — Він дивується, адже відповідь така очевидна. — Я прийшов по тебе, Люмін! — Він ступає крок у бік сестри. — Як ти й казала, я завершив свою подорож, — іще крок. На його обличчі з’являється посмішка надії. — І тепер ми можемо нарешті… повернутися додому!
Люмін досі не розвертає свого обличчя до Етера.
— Люмін?.. — на обличчі хлопця застиг страх. — Люмін?! Ти чуєш мене?!
Він біжить, викрикуючи ім’я сестри. Його тіло наповнює холод, ніби зараз повинно статися щось страшне. Але чому він це відчуває? Адже він так довго чекав цієї миті. Нарешті вони возз’єднаються і вирушать до іншого світу. Разом…
…Його руки обхоплюють Люмін зі спини. Етер притискає сестру до себе. “Така холодна… Ти замерзла, люба?” — Він намагається це сказати, але слова застряють у горлі. “Ну звісно, ти замерзла – так довго сиділа тут, без сонця, без тепла. Нічого, почекай трошки, скоро ми залишимо це прокляте місце. І сонячні промені знову доторкнуться до тебе, сестричко…”
— Чому ти прийшов?
Знову це питання. Хіба не ясно, чому?!
Люмін подається вперед, розімкнувши обійми Етера. Повільно, немов керована невидимим ляльководом, вона починає обертатися, аж поки її обличчя не відкривається наляканому і спантеличеному братові. Її скляні, ніби несправжні, неживі, очі дивляться немов крізь Етера.
— Ти… прийшов… надто пізно… Етере… — на фарфорово-білому обличчі Люмін з’являються дві темно-червоні цівочки крові, які тягнуться від кутиків губ аж до підборіддя.
“Кров?!! Але чому?!!!” — це питання хоче вирватися з Етерових вуст, але його усього сковує жах. Одяг Люмін повністю заплямований кров’ю, а її груди розсікає величезна рана.
— Етере… — Люмін намагається зробити крок уперед, але несподівано смикається, немовби спіткнувшись об невидимий камінь.
Рухи Етера рефлекторні. Він кидається вперед, намагаючись підхопити сестру, але її тіло проходить крізь його руки, ніби виткане з повітря.
— ЛЮМІН!!!! — викрик, сповнений жаху, болю і страху, нарешті виривається з горла Етера. — Люмін, ти чуєш мене?! Протримайся ще трохи! Я допоможу тобі!! — Він марно намагається підняти сестру руками, які проходять крізь її тіло, що з кожною миттю стає все прозорішим і прозорішим. Очі хлопця затягує пелена, а все навколо стає розмитим — Тримайся, сестро!!!
— Ти… прийшов… надто пізно… — ледь чутно промовляє Люмін. Її неживі очі дивляться прямо, не бачачи перед собою Етера, по обличчю якого котяться сльози, який кричить, що все буде гаразд, що Люмін повинна протриматися ще трохи. Ще трохи…
***
— ЛЮМІН!!!!
Етер не одразу зрозумів, де він. Лише через кілька секунд він усвідомив, що сидить на ліжку, важко дихаючи і весь в холодному поту.
— Мандрівнику! Ти нарешті прокинувся!
Стурбований голос Паймон разом із ніжним дотиком Аяки остаточно повернув хлопця до реальності.
— Ти так кричав уві сні… — Аяка обхопила долоню Етера своїми руками. Дівчина хотіла ще щось сказати, але Паймон її перебила:
— Ага! Паймон подумала, що ти весь маєток розбудити вирішив!
Етер раптом зніяковів.
— Я що, справді так кричав?..
Немов у відповідь на його запитання, двері кімнати роз’їхались, і в коридорі показався нашвидкуруч зібраний Тома
— Пані Камісато, Мандрівнику! — Він поспішно вклонився. — Щось сталося? Я чув крики…
Етер поспішив заспокоїти хлопця.
— Усе гаразд, Томо. Мені просто наснилося жахіття, але зараз усе гаразд.
Тома усміхнувся.
— Ха-ха, он як. Тоді, певно, я можу йти?
Етер кивнув.
— Так, звісно… і цей… вибач, що розбудив.
Той лише махув рукою.
— Та, я все одно не спав. — А тоді знову вклонився. — Мандрівнику, пані Камісато, на добраніч.
— На добраніч, Томо. — одночасно сказали Етер і Аяка і мимоволі зашарілися від цього.
— А Паймон побажати “на добраніч”, звісно ж, не треба! — ображено тупнула ніжкою в повітрі Паймон, коли кроки Томи за дверима стихли. Етер усміхнувся.
— Не переймайся, Паймон. Я побажаю тобі “на добраніч” ще й за нього, ха-ха.
Дівчинка тут же заперечила.
— Е ні, Паймон тебе так не залишить! Паймон буде тут, охороняти тебе від кошмарів!
Хлопець засміявся.
— Та ні, не варто так через мене напружуватися. Це ж не вперше, ти ж знаєш.
— Але…
— Паймон. — Етер не дай їй договорити. — Справді, не варто.
Паймон явно засмутилась, але сперечатися не стала. Вона знала, що в таких випадках краще дослухатися до нього.
— Ну… добре, тоді… на добраніч.
— На добраніч, Паймон. — Усміхнулась Аяка.
— На добраніч, Паймон. — Етер нарешті заліз під ковдру. — І ще раз на добраніч.
— А Паймон йому ще за це нагадає! — з цими словами фея крутнулась і розчинилась в повітрі, залишивши Етера і Аяку вдвох.
***
Легкий нічний вітерець заносив у відчинені вікна кімнати аромат сакури.
Етер дивився у стелю, намагаючись зібрати думки докупи. Так, він вже бачив цей сон раніше. І це могло значити лише одне…
— Аяко…
Дівчина, що лежала, поклавши голову хлопцеві на груди, повернула своє обличчя до нього.
— Незабаром… Я повинен буду вирушати далі…
Аяка здогадалась, чому він це каже саме зараз.
— Це через той сон, так?
Етер зітхнув.
— Точно такий же сон я бачив у Ліюе, незадовго до того, як вирушив сюди. Кілька днів підряд, один і той самий, аж поки не ступив на борт Алькора… Спочатку я думав, що це через втому, але… Здається, я розумію сенс цього сну…
— Сенс?..
Етер вагався, розповідати, чи ні, але все ж вирішив, що вона має право знати.
— У цьому сні я йду поверхнею Безодні. Завжди в одному й тому ж напрямку. Зрештою, я зустрічаю свою сестру, Люмін. Вона питає мене, чому я прийшов, але ніби не чує моїх відповідей, а тоді розвертається до мене і каже… — Етер раптом збився. — каже, що я… запізнився… — Він раптом відчув, що йому важко говорити. Аяка мовчки обхопила його обома руками і пригорнула до себе. Хлопець зробив те саме.
— Отже, щоб ці кошмари припинились, тобі треба лише… відправитись у нову подорож?
Етер кивнув.
— Гадаю, що так. Це ніби… ніби вона якимось чином подає мені знак. “Поспіши, брате, швидше… бо може бути запізно”
Аяка розуміла, до чого все йде.
— І коли ти збираєшся вирушати?
Етер знову зітхнув.
— Я хотів би залишитися з тобою якомога довше, але… завтра я мушу вирушати до Сумеру… пробач…
Дівчина лише міцніше обійняла його.
— Тобі немає за що просити вибачення, любий. Якщо ти мусиш вирушати, я не маю права тебе тримати. Все ж, — вона підняла голову і усміхнулась, дивлячись Етерові прямо у вічі, — я хочу, щоб ти був щасливим. — І її вуста доторкнулись до губ Етера.
— Етере… — Аяка відкинула голову назад, завершивши поцілунок. — Перед тим, як ти підеш… — вона раптово почервоніла. — Я хотіла б, щоб ми… зробили дещо… дещо важливе…
Етер ще ніколи не бачив її такою спантеличеною. Він узяв її долоню у свою.
— Не хвилюйся, кохана, кажи.
Здавалося, дотик Етера трохи змусив Аяку заспокоїтись.
— Загалом… Я хотіла б, щоб ми зробили це пізніше, але… так, як ти незабаром вирушаєш, і хтозна, коли ми зможемо зробити це ще раз… — А тоді несподівано випросталась, сидячи на Етерові, смикнула пояс шовкового кімоно – і воно впало з її плечей, оголюючи тіло дівчини сантиметр за сантиметром.
Етера такий розвиток подій застав зненацька.
— А-А-А-Аяко, щ-що ти робиш?!
Рукави кімоно ковзнули по тендітних руках дівчини, а її розпущене довге волосся нерівними пасмами спадало їй на тіло.
На секунду Етерові відібрало мову. Він ще ніколи не бачив Аяку такою… він навіть не міг підібрати слів, які б могли описати його кохану жінку. Її прекрасне, витончене тіло у світлі місяця, яке пробивалося крізь вікна, здавалося статуєю, виконаною із найкрасивішого каменю. Волосся, розкошлатане від сну, нагадувало кришталево чисті джерела, що стікали по ідеально виточених скелях. Такі епітети зринули у голові у Етера, і вони не могли описати ЇЇ краси навіть на тисячну долю. Єдине, що він знав – це те, що вона прекрасна.
— Аяко… — Він хотів щось сказати, але Аяка знову припала до його вуст, тільки цього разу набагато сильніше і пристрасніше. Вона обхопила його шию своїми руками і почала пальцями гратися з його косою. Він же, після кількох митей розгубленості, запустив долоню їй у волосся і почав відповідати на поцілунок. Їм обом хотілося якомога довше насолоджуватися смаком вуст одне одного, тому вони не поспішали зупинятися, лише роблячи секунді паузи, аби перевести подих.
— Я хочу… — Аяка шепотіла ці слова прямо Етерові на вухо. — Я хочу належати тобі. І хочу, щоб ти належав мені. Хочу бути з тобою єдиним цілим. Етере… — І вона припала до його шиї. Той дуже гучно вдихнув і раптом легким, але наполегливим рухом штовхнув Аяку в плече. Вона одразу зрозуміла значення руху і впала на спину. Тепер Етер навис над дівчиною.
— Тоді я не дозволю тобі робити все самій. — віддихуючись, пожартував Етер, а тоді поцілував її ніжну шию. Потім ще раз і ще. З кожним поцілунком він спускався все нижче, а дихання обох ставало все важчим.
Етер торкнувся вустами ключиці Аяки, і з вуст дівчини зірвався короткий стогін.
— Не зупиняйся! — видихнула вона, коли хлопець на секунду відірвався, вважаючи, що їй неприємно. Руки дівчини потяглися до пояса на кімоно Етера. Одним легким рухом вона розв’язала вузол, на який був зав’язаний пояс – і кімоно, немов цього й чекало, розійшлося, оголивши худе, але доволі м’язисте тіло хлопця. На його торсі, від лівої ключиці навскіс до правого нижнього ребра простягнувся шрам – нагадування про перший його бій з Райден Шьоґун.
Іще рух, і кімоно Етера теж впало з його плечей.
— Ти… справді хочеш цього? — запитав Етер, дивлячись Аяці прямо у вічі. Замість відповіді вона притягнула його обличчя до себе і впилась вустами у його губи. Рука хлопця повільно перемістилася на стегно дівчини, і вона обплела його тіло ногами, притягуючи все ближче. Наступної миті їх обох пронизало почуття, якого до цього вони ніколи не відчували. Їхні тіла, дихання, серцебиття, душі – усе стало єдиним для них. Вони самі стали єдиним цілим.
— Ммм… мгм! — Аяка раптом стрепенулася.
— Тобі боляче? — Етер зупинився.
— Ні, ні, все гаразд. — з усмішкою відповіла дівчина. — Просто це відчуття таке… незвичайне… проте воно чудове! — вона знову поцілувала його. — Продовжуй, Етере!
Їхні вуста знову поєднались у довгому і пристрасному поцілунку, а пальці їхніх долонь переплелися, змушуючи їхні тіла відчувати одне одного ще краще. З часом їхні рухи ставали дедалі плавнішими і природнішими, а почуття все посилювалися. Руки Аяки перемістилися на спину Етера, а вуста хлопця знову спускалися по шиї дівчини. Кожен дотик змушував їх прискорюватися, а з кожним поцілунком темп сповільнювався. Солодкий смак вуст одне одного, п’янкий аромат сакури, що потрапляв до кімнати крізь вікна та ще щось, чого не можна передати словами – усе це затуманювало розум і змушувало забути про увесь світ. Здавалося, навіть час зупинився, і залишилися лише вони вдвох, та їхні почуття…
***
Волосся Аяки зовсім розкуйовдилось, а коса Етера збилась і тепер єдиним порятунком для неї було розплести її, проте ні Етер, ні Аяка на це не зважали. Вони лежали, пригорнувши одне одного, і насолоджувалися блаженством, яке неможливо було передати словами. Їхні серця билися в унісон, важке, немов після години бігу, дихання лоскотало їх шкіру, мов літній вітерець. Хто знає, чи зможуть вони повторити цю ніч… проте їх це теж не турбувало. Він належав їй, а вона належала йому. Це все, що мало значення для них зараз.
Легкий нічний вітерець приносив до кімнати аромат сакури і тихі, ледь чутні звуки вічної грози над далеким Сейраєм. Час відновив свій плин…
Додати до улюблених