-Чуєш, я, – голос на тому кінці перебиває мене.
– Те, що ти відчуваєш себе безпорадно не означає, що ти нічого не вмієш. Просто зберися з думками, вдихни глибше. Я впевнена все буде добре.
Аврора ніколи не любила дослуховувати до кінця.Вона була лютою оптимісткою тому навіть не бажала чути про будь-який негатив. Хоч її слова і не були гарантіями та мені ставало легче коли я чув про її підтримку.
– Він запізнюється?
– Так, – відповідаю я та задивляюся на сірі хмари, що так невплинно пливуть по небу, – ще трохи почекаю та можливо… – я трохи закляк адже відчув на своєму плечі чиюсь руку.
– Зачекай-но…- кажу я Аврорі та обертаюся.
На мене дивилися неймовірні блакитні очі. Їх власник мав високий зріст, широкі плечі та сильну лінію підборіддя. Піднявся вітерець, що почав розвивати його темне волосся, викриваючи таємницю сивини на скронях. Він був одягнутий майже як типовий детектив з дешевих сереалів. Пальто, темний шарф, що був дуже охайно зав’язаний, та шкіряні рукавички. Насправді, мені дуже сподобалася зовнішність цього чоловіка. Але зараз не про це.
– Пізніше зателефоную.
Я скидаю дзвінок та продовжую витріщатися.
– Мене звати Оскар Прайс. – чоловік протягує руку.
– Я Генрі Янг. Для вас просто Генрі. – я протягую зовсім червону від холоду руку. Коли ми тиснемо їх, мені дуже пече. Можливо Аврора була права. Все ж треба було взяти рукавиці.
– Прошу вибачення за запізнення. Трохи не розрахував час. Щойно з’явилася нова справа.
Оскар жестом вказав на таксі, що чекає на нас. Я підхопив свій багаж та ми разом попрямували до машини. Таксист привітав мене, відімкнув багажник та поклав туди мою валізку. Я зайняв місце на задньому сидінні поруч з моїм новим керівником та ми рушили.
Місто майже як на фото. Темні будівлі, виконані в готичному стилі, надавали неабиякої містики та загадковості Нуарвілю. Деякі речі в нього не вписувались. Зауважити про той самий аеропорт чи навіть авто на якому ми мчали повз сірі вулиці. Це пежо жовтуватого кольору, що стало символом таксі. Саме ця марка,що постійно блимала на телеекранах, запам’яталася глядачам фільмів та серіалів. Дещо не вписується у це місто більше ніж дивакуваті машини чи світлий дизайн летовища. Це я.
Через тишу у машині, я починаю занурюватися у спогади. Я почав раніше за всіх ходити. Дошкільну підготовку закінчив на відмінно. Я не вписувався у шкільну програму через те, що був на думку батьків “вундеркіндом”. Мене вважали генієм. Хоча мені здавалося, що я такий як усі, просто логіка була трохи кращою. Кожного разу коли ця думка спливала в голові, я починав тонути у сотні інших. Я відчував наче я не вписувався у ідеальну картину світу. Наче я взагалі зайвий. Кожного разу намагаючись завести розмову з людьми, вони тікали зі словами, що з “генієм” їм нема про що говорити. Вони базікали на рутинні теми,вважаючи, що зі мною про таке говорити не можливо. Досі згадую спробу налагодити контакт з товаришкою. Пригадую, як щиро привітався, спитав про чудову погоду, а мені лиш відмовили інші, що я зануда і на цьому все завершилося. З тих пір єдині з ким я повноцінно говорив – батьки. А щодо Аврори? Вони лиш роботодавиця, нічого більше.
Авто пригальмувало. Я оговтався. Ми приїхали? Очевидно, що так. Оскар вийшов з автомобіля та забрав мою валізу. Я вийшов за ним, розгублено роздивляючись будівлю. Витриманий готичний стиль. До високих дверей вели побиті сходи з металивими перилами, що місцями потребували відновлення. Я прийняв на руки свої речі та пострибав сходами. Містер Прайс відімкнув двері та запросив першим увійти. Мене привітав темний коридор обвішаний фотографіями. Я їх пильно не розглядав тож скажу, що там було декілька пейзажів та одне фото людини. Лакована підлога давала відлуння кожному кроку.
– Вам за сходи та наліво.
Дивакувате планування двоповерхової квартири, але вдіяти було нічого. Відчинивши темні двері, мене не здивувало те, що знаходилося за нею. Я вже бачив фото кімнати. Крізь щілини між шторами пробивалося світло. Єдина настільна лампа була вимкнена. Я увімкнув її. Найбезглуздіша моя дія. Світліше у кімнаті не стало. Її темрява мене трохи напружувала, але для сну – рай. Присівши, я відчув наскільки м’який плед. На ньому лежали рушники, скручені у рулетики, такі ж темні, як і усе навкруги. Я ліг та буквально провалився у тонну подушок. Поки лежав, думав навіщо над ліжком висіло дзеркало. Воно знаходилося майже під стелею через те, що ліжко мало дуже велике різьблене узголів’я. Можливо, коли в мене буде час, я досліджу це. Моя зацікавленість колись мене вб’є. Але поки що…
– Генрі, зайдіть до мене, будь ласка.
Голос пролунав з-за дверей. Я швидко сплигнув з ліжка з думками про можливий розвиток подій. Це причина чому я ще живий.
P.s тгк де можна подивитись на котика “Rtx’s grave” :0
Додати до улюблених