Перед очима пролетіла велика біла ваза й разом з нею все життя хлопця. Вона з гучним звуком, що розбивав серце Хана, впала на фарфорове місце, куди килим не зміг дотягнутись. Джи Сон присів навпочіпки і почав збирати зламані її частинки, й продовжував коли пальці почали кровоточити, навіть якщо й розумів, що це йому не допоможе. Але справжній кінець для нього, який тільки-но прийшов у новий дім, настав тоді, коли він почув розлючений голос парубка позаду себе.
– Як ти посмів розбити мою сімейну реліквію?! – він швидкими кроками підійшов до Хана й правою рукою закрив його єдиний шлях на волю, притиснувши його до білої стінки. Джи Сон одразу ж відчув величезний ком у горлі, але зі всіма силами в руках намагався це проігнорувати.
– Вибач, я не спеціально, просто вона так незручно стояла, і я її, чесно, ненароком зачепив рукою…
– Ти її чіпав? – він стукнув кулаком у стінку, від чого блискучі камінці на люстрі помітно здригнулись і більше злим поглядом подивився на Хана з випученими очима.
– Вона дорого коштує? Я тобі віддам стільки грошей,скільки ти скажеш!
– Нахрін мені твої гроші, га?
– Чого ти тоді від мене хочеш?
– Я не “ти”. Називай мене “Пан Лі”, – хлопець прошипів із більш суворим поглядом, наближаючись ледве не носом до його щоки, а сам Джи Сон слідкував за кожним його рухом.
– З чого б це?
– З того, що тепер ти будеш тут працювати, Ромашко, – він прибрав руку зі стіни й заклав за голову, ніби він встиг вже втомитися від такої розмови.
– Ромашко?
– Ага, Ромашко. Тепер я буду тебе так називати. Своє імʼя треба ще заслужити, а ти розбив дуже дорогу мені річ і точно цього не вартий.
– І що мені тепер робити, щоб загладити свою провину? Тобі… точніше, Вам навіть гроші не потрібні. Ну, хочете я можу приходити по вихідним і святам на роботу…
– Це все не важливо, – і Джи Сон із великим знаком питання в очах подивився на зухвалу й таку схожу на кота посмішку. Він точно щось замислив.
– Тоді що мені робити?
– Я пропоную тобі договір, – він підійшов на крок ближче, коли Хан вже не міг йти кудись далі, адже, на його превеликий жаль, він не міг проходити крізь стіни. – Ти будеш жити в цьому домі три місяці. Але в тебе така мила мордочка, що я дам тобі подумати над цією пропозицією до кінця вечора.
– Вам потрібна моя допомога з кимось з близьких?
– В цьому домі живу тільки я і мої коти, але будемо вважати, що тільки я. Тому три місяці зі всіх людей на цьому світі, ти будеш бачити тільки мене. У тебе не буде права вийти з цього договору, можна буде тільки його відкорегувати і то тільки за умови, що я також не буду проти.
– І тоді над чим мені треба буде думати?
– Чи згоден ти тут залишитись.
– У мене в немає вибору.
– Ні. У тебе є вибір: продати повністю своє тіло до останньої кісточки на чорному ринку й все одно залишитись із боргами через зламану реліквію, або погодитись із цією пропозицією. У кінці третього місяця ти зможеш спокійно піти з цього дому без почуття провини за це.
– Тобто, в мене ще є шанс подумати, чи не так?
– Так, але можна сказати, що ти вже працюєш. Тому зараз просто роздивись дім, але в цей раз нічого не зламай, а то прийдеться працювати у два рази більше, – сказав він, підморгуючи, і побіг на другий поверх, залишивши його блукати в своїх думках.
– Чорт, що мені тепер робити? – ледве пробубонів собі під ніс хлопець, потираючи долонею маківку. Він так робив кожен раз, коли корив себе за зроблені ненароком речі. – Треба тепер обережніше із кашлем, а не то я розібʼю весь дім до того, як пройдуть ці три місяці.
Він посварився трішки із собою й вирішив спуститись вниз. Тепер для нього середина сходів на другому поверсі стало проклятим місцем, яке він буде обходити не десятою, а навіть одинадцятою дорогою.
На першому поверсі була величезна кімната, з якої ніби йшло яскраве сонячне світло. Він підійшов до дверей і тільки тоді зрозумів, що це звичайна кухня. Вона виглядала більше, ніж вся квартира Джи Сона за все його недовге життя. Плита була маленька, всього на чотири нагріви, а над нею були ще чотири полички для круп, локшини швидкого приготування й тарілки. До речі, тарілки там насправді були гарними: великі із рукописом й намальованими ромашками.
“Так дивно, що такий нахабний й занадто високої про себе думки Пан любить такі мʼякі й прекрасні квіти. Може тому він мене так назвав… Пф, ромашка. Хто так взагалі когось називає?”
Він навіть забув про те, що за його правим вухом була маленька ромашка, яку він зірвав з клумби свого нового пана й заклав собі у волосся. Квітка майже впала й ледве кріпилася за стебло, але все одно трималась у пасмах Джи Сона.
На кухні все було занадто дивно: простору без меблів і яких-небудь речей було занадто багато, ніби це й не кухня взагалі, а якийсь зал. На підлозі біля холодильнику стояли три миски в мʼяких тонах. Перша із помаранчевим імʼям “Суні” на мʼятному фоні, друга у лавандовому відтінку з темно-фіолетовим надписом “Дуні” й третя персикового кольору з небесним забарвленням імені “Дорі”. На кожній з цих мисок були незграбно намальовані лапки котів під кольори їх тарілочок. Було видно, що розписано вручну і від того чомусь ставало тепліше. Під ними лежав великий, дуже пухнастий, білий килим.
– Чорт, такого килима навіть у моєму домі ніколи не було, не те, що для котів, – хмикнув він й пішов з високо піднятою головою, ніби сказав цю фразу прямо в обличчя свому панові.
Тільки зараз він став пристально роздивлятись картини: на них були або пейзажі, або жінка з котами. Вони були ніби її маленькі янголятка: сиділи на колінах, на плечах, на голові однією маленькою купою або просто лежали в її ногах. Жінка на кожній картині була з одним і тим самим виразом обличчя, і чорній сукні, та з однаковою зачіскою: розпущене пряме волосся з червоним піоном за лівим вухом. Та голова квітки з кожною наступною картиною опускалася все нижче й нижче, а на останній картині біля входу на другий поверх зовсім впала до її туфель на маленьких підборах.
На останньому полотні було бачно лише носки її лодочек, шлейф пишної сукні, що спадав на її голені, ті самі три коти й квітка піону в самому центрі. Чомусь саме цей квіт з пелюстками кровавого відтінку змусив Хана замурувати ц довго слідкувати за тим, як художник вів пензликом із фарбою по полотну. І тільки тоді він побачив, що ті пелюстки помираючого піону лежали на паркеті, а біля них був написаний текст від руки.
“Ти так любила піони, але коли вони завʼяли, я їх зненавидів”
– Хто ця жінка? Таких картин я ще не бачив ніде. Певно, авторські або на замовлення. Звичайно, в такому домі й не мати бодай однієї авторської картини – просто злочин, – закінчив він і пішов в кімнату із відкритими дверима.
З неї ніби йшла якась своя енергія і це його приваблювало, затягуючи своєю таємничістю. Хоча хлопець постійно й жалівся на своє життя, в той самий час завжди любив шукати та розмірковувати про те, що ж йому сьогодні зробити. Для нього не було такого плану, як жити спокійним та розміреним життям. У його філософії треба було жити лише так, аби в літньому віці, до якому йому не судилось дожити, згадувати зі сльозами від радості на очах.
“Чому ти постійно біжиш в епіцентр проблем, га, Джи Соне? Тобі потім з ними розбиратись!”
“Але разом з тим я буду знати, що спробував все, що хотів і не буду жаліти про це”
І так кожного разу, коли його онлайн друг Йонбок, з яким він іноді записували спільні пісні, дізнавався про витівки Джи Сона в центрі міста чи на шкільному концерті. Він часто міг просто забігти в купу людей, крикнути щось незрозуміле й побігти геть, сміючись з тих здивованих облич. Він справді боявся спілкуватись з людьми, але ніколи й слова не казав, що йому неприємно робити їм проблеми або псувати настрій на цілий день. Він просто своїми вибриками задовільняв смішня бажання маленького хлопчика Соні, якому завжди говорили не виділятись і бути, як всі: тихим, непримітним, не задавати забагато питань і просто стати “білим”, коли все життя був “червоним”.
У кімнаті було дуже багато незаповненого місця й біля стінки стояло одне велике ліжко з маленькою тумбочкою і підвісною лампою. Біля другої стіни стояла маленька шафа і все, ніби в якийсь один день у цей дім увірвались зловмисники та винесли все до останньої пилинки на підвіконні.
– Чому тут постійно так багато місця? У нього ж такий великий будинок. Що, не може собі навіть елементарні меблі дозволити? Пф, навіть у мене побільше, ніж у цього багатія, – він цокнув із закатаними за повіки очима й прикрив двері кімнати, в якій ніби по сигналу сонячні промені покинули простір.
Поклавши руку за спину й зʼєднавши холодні від протягів пальці разом в один замок, він повільно пересував ногами. Джи Сон крутив головою знову й знову, пока не відчув, що та невдовзі просто відвалиться, немов гарбуз із відкритої вантажівки.
У кімнатах місце просто пустувало, але в коридорах стояв весь непотріб: комоди, вази, картини, розписи на стінах, горщики з квітами й один великий грамофон, під яким лежали близько двадцяти пластинок з джазовою музикою з Америки 70-их років.
І от його ноги уперлись в стінку на першому поверсі, коли місця ходити шукати нове вже закінчилось. Він із подивом покрутив головою і допер, що опинився біля головних дверей.
– Ну що, роздивився? – донісся зі спини голос того самого парубка з усмішкою кота.
– Так, я вже все побачив. Що мені тепер робити? Приступити до прибирання?
– Не треба, зараз у нас інші плани, – сказав він, схопивши Хана за плечі, й оглянув його уважним поглядом його з самої маківки й до пʼят, немов він модель, якій треба виходити на подіум.
– Що Ви робите? – його очі сфокусувались на занадто серйозному обличчі Пана, поки той не звернув увагу на таку реакцію до своєї персони.
– Я хочу зрозуміти, які в тебе параметри в одязі, – поклавши руки на талію, подивився він на композитора, який все так само із цікавістю дивився в його чорні очі.
– Навіщо Вам це?
– Ми збираємося на мою основну роботу й ти там зобовʼязен бути, – трішки нахилившись вниз і все ще тримаючи долоні на стегнах Джи Сона, сказав він й підняв свою голову вгору, аби не розривати цей нескінченний зоровий контакт.
– Мені йти в цьому? – із чутною невпевненістю сказав він, коли згадав про свій не найкращий вигляд.
– Мені здається, що в тебе тіло поменше мого, тому тобі підійдуть мої костюми, – а Джи Сон просто став часто моргати на таку несподівану фразу. – Не бійся, я тебе не прошу за годину самостійно знайти собі костюм. Я тобі дам один, як хороший Пан.
Він прибрав руки з його талії й махнув головой вгору на другий поверх, зарошуючи йти за собою, від чого хлопець не міг відмовитись. Як-ні-як, не кожен день тобі пропонують справжній костюм, навіть якщо і не свій, і не назавжди. Він просто хотів в один день стояти на червоній доріжці в оксамитовому темно-фіолетовому костюмі з гарно закладеним назад волоссям, поки його очі будуть засліплювати мільйонами яскравих спалахів. Він хотів працювати так довго і так наполегливо, аби лише в один день він міг так стояти перед безмежною кількістю журналістів з мікрофонами й камерами на руках, обʼєктиви яких будуть направлені тільки на нього. Це правда, що Хан жив “одним днем”, але в той самий час він бажав отримати визнання тих людей, які цінують справжнє мистецтво музики й сили слова.
І от вони підійшли до кімнати в кінці коридору на другому поверсі. Це була кімната, двері якої закривали високі квіти в горишках й полиці із запиленими книгами різних часів. Пан відідвинув в сторону стелажі й вази, й відчинив двері , за якою ховалась величезна переодягальня. Це була цілком собі звичайна кімната розміром з вітальню або з маленький клас малювання в школі, але для Джи Сона, у якого речі висіли на спинці стула чи ліжка, це місце виглядало таким великим.
– Ого, тут так багато речей…
Він протягнув руку до речей й став повільніше ходити, доторкаючись пальцями різних тканин одягу абсолютно різних стилей, але більше всього було сорочок і костюмів.
– Тобі тут щось вже сподобалось?
– Не знаю, тут занадто багато речей…
– Не думаю, що занадто, але для тебе я точно щось зможу знайти, – він підійшов до шафи й став переглядати кожну вішалку одягу, навіть якщо і бачив їх кожен день.
Хан уважно розглядав кожен його рух, поки той діставав згори один згорнутий у невеликий квадратик костюм темно-зеленого кольору, а під ним були чорні штани. Господар витягнув одну з багатьох інших однакових білих сорочок одну, протягуючи її до грудей Джи Сона, аби дізнатися, чи правильно він все підібрав.
– Так, у мене точно є хист до цього, – трішки нахиливши голову, він усміхнувся й протягнув інші вішалки в руки Джи Сона.
– Мені це треба зараз надягнути?
– Ні, через три місяці. Звичайно зараз, нам вже зовсім скоро виходити.
– Тоді де у Вас є місце, щою я можу переодягнутися?
– Немає.
– Як немає?
– А тебе це так турбує? – Пан підійшов ближче до нього та єхидно посміхнувся.
– Не те, щоб зовсім, але все ж таки…
– Не звертай на мене уваги. Там далі є велике дзеркало. Це в мене вважається місцем для зміни одягу.
– Добре… – Джи Сон стиснув речі, прижимаючи їх якомога ближче до себе, й попрямував до дзеркала, в якому все ще бачив хлопця, що оперся на закриті на замок двері.
– Не бійся, Ромашко, я не буду тебе роздягати своїм поглядом.
“Дійсно, мені це дуже допомогло” – подумав він і, в останній раз видихнувши, потягнув кофту нагору, знімаючи її через голову.
Футболка під нею ані скільки не соромилась підніматись, оголюючи на долі секунд підкачену спину. Хан одразу ж відчув прохолоду у відкритій частині тіла й натягнув якомога нижче, намагаючись дістати її краями до самих пʼят. Але, на його превеликий жаль, настільки довгі футболки ще не продавались у місцевих магазинах. І от футболка також впала на підлогу, оголюючи торс. Джи Сон обережно взяв сорочку в руки. На ній навіть ґудзики виглядали дорожче всіх речей у його домі. Він її накинув на плечі так, ніби вона зроблена з гарячої смоли або з льоду прямо з льодовиків. Але більше його здивували дотики парубка, який тихо підкрався до хлопця і, розгорнувши обличчям до себе, став застібати кожен ґудзик сорочки. Він починав з самого низу, де з-під штанів були видно резинки його боксерів, і закінчував тонкою шиєю, яка напружувалася щораз, коли той непомітно торкався його тіла.
– Коли закінчиш, спускайся на перший поверх. І спробуй тут не затримуватись. У тебе є приблизно двадцять хвилин. Тож, якщо не встигнеш до того часу, то я особисто прийду й одягну, зрозумів?
– Так, Пане.
– Краще кажи “Пане Лі”, мені так більше подобається, й люди в тому місці саме так мене й називають.
– Добре, Пане Лі, я це запамʼятаю, – і той пішов, вкотре заливши Джи Сона наодинці зі своїми мурахами по тілу. Тепер у цій кімнаті тільки він, дзеркало, сотні різних відтінків білих сорочок і лише один торшер біля вхідних дверей.
У відображенні він міг бачити себе в сорочці, яка підкреслювала кисті його рук. Хлопець накинув на плечі піджак з ґудзиками та, застібнувши їх до кінця, побачив, як сильно видно його талію. Вона у нього була справді дуже тонка, могло навіть здатись, що він під цим піджаком був затягнутий на чотири корсети. Хан зазвичай прикривав свою особливість мішковатим одягом і занадто довгими кофтами, адже вважав це таким жіночним разом із худощавим тілом. він міг би так і не думати, якби в школі не знайшлось людей з думкою, що він виглядає не так, як інші.
“Дівчисько”
“Я тобі мамині підбори приніс, спробуй одягнути, тобі точно підійде!”
“Зараз ми тебе нафарбуємо і підеш на побачення вз Сонхуном, правда ж?”
“Якщо хоча б слово скажеш про те, що ми тебе сьогодні побили – побачиш, що скаже про тебе вся школа, коли побачить відео з фізри, де ти крутився перед дзеркалом із піднятою догори футболкою!”
Джи Сон справді намагався привести себе у форму, коли ходив на футбол з тодішніми друзями ще в середніх класах, але нічого не виходило й він вирішив покинути це марнування часу. Тепер він розуміє, що міг би й не відчувати провини за те, що народився таким неправильним та некомфортним в одязі, який не закривав, а навпаки – підкреслював й прикрашав його тіло й всі інші дрібниці.
– Пояс… як знав, що мені треба підсунути… От покидьок, – проговорив він відходячи від дзеркала подалі й, востаннє кинувши кроткий погляд на ґудзик, який його хотів придушити, він розумів, що так розкриє ще більше свою шию й навіть відкриється ключиця, але інакше він відчував, що впаде біля ніг свого Пана й просто задихнеться. Із сильною огидою він ледве не розірвав на шматки той комір, вириваючи той набридливий до кінчиків пальців ґудзик.
Хан став спускатись сходами, тримаючись лівою рукою за товсті поручні і дивився вниз з піднятим носом, де вже стояв Пан Лі.
– Пане Лі, я готовий, – голосно сказав хлопець, а його слова вирішили зробити гоночний турнир, відбиваючись від однієї стінки в іншу, допоки сам парубок на першому поверсі їх не почув. На обличчі хлопця розцвіла швидкоминуча, але приємна усмішка кінчиками губ.
– Тоді спускайся скоріше, невдовзі гості приїдуть, – він відвернувся назад до рукава свого піджака, намагаючись застібнути його на останній застібці.
Джи Сон не поспішав спускатись, очима роздивляючись з такого ракурсу люстру, яка світилася від десятків ліхтариків, а потім інші повішені на самому вершечку стін картини пейзажів, які Хан бачив за вікном автобуса по дорозі сюди. Він повільно пересував ноги, але потім помітив такі безглузді старання хлопця із застібанням ґудзика й поспішив допомогти.
Джи Сон узяв його руку в свою й застібнув останній його недолік, поки дивився йому в обличчя так само, як тоді в переодягальні навпроти дзеркала.
– Ви готові, Пане Лі?
Той стояв у багровому костюмі, під яким не було ані сорочки, ані футболки, і його груди були відкриті глибоким вирізом піджаку. Хан справді на секунду задивився, стоячи так близько та ловлячи на собі теплі зітхання, але раптом він відчув на підборідді холодні подушечки пальців.
–Не витріщайся на мене настільки відкрито, це буде виглядати занадто дивно, зрозумів? – і різко викинув обличчя з рук, від чого його голова відлетіла в сторону.
– Так, Пане Лі, більше такого не буде.
– І ще я тобі хотів дещо сказати щодо договору.
– І що саме?
– Окрім того, що ти будеш жити зі мною три місяці, я ставлю все на те, що ти закохаєшся в мене за цей час.
– Чому Ви так вважаєте?
– Скоро ти й сам зрозумієш і коли це станеться, почнеться наша з тобою гра, – Джи Сон відступив назад, коли почув гучний стук дверної ручки на вулиці.
Двері одразу відчинились і з них стали з’являтись люди у вечірніх, обтягуючих, занадто коротких та відвертих сукнях. За ними й чоловіки в елегантних костюмах, які були схоже з однієї колекції костюмів Пана Лі, та просто у звичайному одязі, ніби тільки відірвались від свого улюбленого серіалу по вихідним на головному телеканалі Кореї. Вони в ту секунду наповнили тиху й таку таємничу кімнату своїми гучними вигуками й криками захоплення, де саме вони зараз знаходяться.
– Добрий вечір, любі гості! Я безмежно рад тому, що ви сьогодні вирішили прийти до мене й мого улюбленого бару. Бажаю всім вам гарного проведення часу й вдалих ігор! – і люди почали аплодувати так сильно, ніби він сказав щось таке грандіозне на врученні премії Оскара чи Греммі.
– Пане Лі, про які ігри Ви казали? – прошепотів на вухо Хан, подивися на господаря, за яким вже йшов натовп людей з купюрами в п’ятдесят тисяч вон.
– Ти скоро сам про все дізнаєшся, Ромашко, – ненадовго подивився той, з посмішкою зустрічаючись із очима хлопець і повертаючись обличчям до людей, що раділи та очікували з такими очима, ніби скоро мав прийти чарівник з великою чорною шляпою та папугою на плечі.
Лі в останній раз подивився на них і розкрив двері в кінці коридору, які Джи Сон жодного разу й не бачив. Він їх розчахнув так само, як у фільмах про заможних синів й спадкоємців найбільших корпорацій країни. За ними була повна темрява, але вмить все заповнилось яскравим світлом і все стало зрозуміло.
Справжній бізнес пана Лі – це казино.
І судячи з того, як швидко люди побігли до ігрових автоматів й розпихували один одного, аби встигнути зайняти місце за великими вельветовими столами для гри в покер. Ліхтарики на автоматах так і манили до себе, запиваючи відвідувачів підійти й віддати їм все до останнього подиху.
Люди в той час почали розкидуватися грошима направо й наліво , пропонуючи підвищити ставки, а потім сміялись переможеним в обличчя, знаючи, що підкупили заодно й круп’є. Біля гравців, у яких були великі шанси на перемогу, крутились під ледве чутну музику дівчата в обтягуючих й занадто розпусних сукнях. Джи Сон такі сукні називав «ганчірками», адже вони просто прикривали тіло. Вони сідали на коліна, загравали із гравцями, пропонували самостійно обрати число на колесі й запрошували їх підійти до бармена та випити по бокалу сильного алкоголю. Але як тільки ті програвали, дівчат як і не бувало, вони йшли на пошуки нових жертв для цієї ночі.
Хтось сміявся з переможених, але потім самі опинялись на колінах перед новим переможцем і зі слізьми на очах вмовляли його пробачити борг, адже вони, як раптом у таких ситуаціях виявляється, на межі банкрутства, дуже важкі часи й у них занадто багато заборгованості.
Це все виглядало так жалюгідно, але в той же час ця атмосфера змушувала Хана забути про те, що він бігає за своїм господарем, коли він просто постучить ножем по скляним стінкам келиха. І цей господар був засновником цього підпільного казино. Від цих звуків розпачу та радості, він забувся, що сьогодні йому сказали його діагноз – остання стадія раку легень і він може в будь-який момент померти. Це могло навіть оп’янити й сила таких місць могла заковтнути тебе, не даючи думати про реальне життя, за дверима цього нелегального бару.
В якийсь момент Джи Сону стало занадто спекотно і він розстібнув всі верхні ґудзики, оголюючи все те, що так боявся навіть у відображенні бачити буквально годину тому на другому поверсі того ж дому. По його обличчю скочувались краплі поту, адже він мав стояти нерухомо біля свого Пана, який ставив чергову ставку й, як завжди, був правий. Всі дивувалися такому неймовірному таланту, а хтось скидував всі його заслуги на удачу. Але він не чув їх слова, виграючи суму з шістьма нулями позаду. В один момент Лі згадав про існування своєї Ромашки, який працював на цей вечір охоронцем і побачив те, від чого не зміг вчасно повернутись у гру.
А його ніщо й ніколи не могло відволікти.
Джи Сон стояв позаду нього зі схрещеними руками й підняв почервонівше обличчя вгору, помітно намагаючись дістати повітря. Краплі поту скочувались з чола по витягнутій назад шиї, заливаючись за комір розтібнутої сорочки. Лі довго дивися, поки не відійшов до хлопця. Той вже ледве стояв на ногах, а в очах стало все розмиватись, тому, коли його руку міцно схопили й відвели подалі від гральних столів, він цього навіть не помітив, не те, що почув. Всі звуки зʼєднувались між собою й у голові був просто один довгий і нескінченний писк.
– … Гей, Хане Джи Соне? Ти взагалі тут?
Все ж таки він зміг повернутись в реальність і перед його очима стояв Пан Лі, а його руки на плечах, адже піджак успішно сповз на лікті, відкриваючи частину спини, худі руки й не найширші плечі. Пару разів прокліпавши великими очима, він втупився на господаря, очікуючи від нього пояснень, чого той захотів на цей раз.
– Джи Соне? Ти ж тут?
– Прошу вибачення, Пане Лі. Мені стало погано, але тепер я в повному порядку.
– Я збираюсь зараз дограти партію й повернутися додому, тож скоро зможеш піти в свою кімнату та спокійно відпочити.
– Ви ж не граєте.
– Тепер граю. Як ти думаєш, я зможу перемогти?
– Звичайно, Пане Лі, я впевнений, що Ви зможете всіх перемогти.
– Перевіримо, – Лі сіл на своє крісло навпроти того, де сидів раніше й тепер він міг бачити Джи Сона, спершись спиною, і став чекати кінця чергової гри, у якій важливі звʼязки, а не вміння грати в саму гру. Він пропалював Хана своїми примруженими очима й в один момент одними губами сказав: “Просто почекай”.
– Гей, Мінхо, ти знову ставиш ставку, чи не так?
– Помиляєшся, дорогий пане Со, сьогодні я хочу поставити велику ставку на своїй грі.
– Ого, що ж це відбулося? Зупиніть Землю! Лі Мінхо стало погано! – сміючись, жартував хлопець із широкими плечима й дійсно милою посмішкою, оглядаючи свої карти.
– Заспокойся, Чанбіне, а то більше не дозволю тобі тут зʼявлятись.
– Та заспокойся ти, я просто пожартував заради розбавлення цієї атмосфери, – він показав язик і ще раз поглянув на карти, перш ніж відкласти їх подалі та з усмішкою на обличчі дивитись на реакцію власника цього закладу.
– Всі подивились свої карти? Тоді можемо ставити ставки.
– Ставлю мільйон вон.
– Пʼять мільйонів.
– Десять.
– Пʼятнадцять.
У грі було лише двоє й того вже було достатньо, аби слідкувати за словесною суперечкою, як за грою в пінг понг.
– Ставлю пʼятсот мільйонів, – Чнбін протягнув фішки й сито подивився на ще більш розмірковуючим та поглиненим своїми думками Мінхо. Він підпер свою голову правою рукою і подивився на гроші, що з кожнимсловом накопичувались і створювали одну гору. У нього було достатньо грошей, аби ще десять хвилин грати в “Хто назве більше число”. І в один момент він подивися на Джи Сона з широко розкритими очима від того, як ті без всякої другої думки витрачають гроші на гру в карти. І тоді Мінхо, нахиливши голову вниз так, що його чоло закривало очі, посміхнувся широкою і такою лякаючою усмішкою.
– Ставлю все на тебе, Хане Джи Соне, – він дивився в душу, протягуючи до центру столу з оксамитовим зеленим покриттям всі фішки, що в нього були. Навіть коли всі кричали щось незрозуміле і постійно перешіптувались один з одним, говорячи який він бовдур, він дивився тільки на Хана, немов більше нікого й не було. Тільки господар і його слуга.
– Якщо ставки більше не піднімаються, то можете розкрити карти, – і от момент, який всі чекали із затамованим диханням. Вони схилили свої голови до перегорнутих карт і, побачивши результат, почали кричати все, що завгодно: слова підтримки, розпачу, радості і злості.
– Пане Лі Мінхо, мені прикро, але Ви все програли. Тож, виграш у два мільярди пʼятсот тисяч вон переходять Со Чанбіну.
Люди аплодували переможцю, але не проганяли переможеного, адже могли тут більше й не опинитись. Мінхо встав зі свого місця, поклонився всім і пішов у коридор за ті двері. За ним пішов і Джи Сон. Він хотів того підтримати, але побачивши цілком задоволене обличчя Пана, зрозумів, що той вже звик програвати.
– Навіщо Ви так зробили?
– Поставив все виграні за сьогодні гроші на слова хлопця, який тут тільки пару годин працює?
– Саме так. Я всього навсього прислуга, який розбив Вашу дорогу вазу та сказав звичайну фразу перед великою грою, і Ви мене почули тоді, коли не треба було.
– А коли тоді треба було?
– Наприклад, зараз, – Джи Сон, непоспішаючи, крокував до Лі, поки той не рухався й чекав подальших дій зі сторони хлопця.
– Що ж я маю почути?
– Ви погано поводитися з грошима і Вам аніскільки не боляче з ними розлучатись.
– І що з того?
– Мені це подобається, Пане Лі, – і він дивився в помітно здивоване обличчя Мінхо, який все так само не рухався, дослуховуючи його думку до кінця.
– І що ти хочеш цим сказати?
– Я згоден на Вашу пропозицію, Пане Лі.
– Ти ж памʼятаєш, що шляху назад немає?
– Так, тому і кажу це прямо зараз.
– І що ж тебе змусило передумати?
– Мені цікаво, що Ви ще можете зробити, якщо це Вам скажу саме я. Вже не можу дочекатись, як все піде на дно від одного мого слова, – й обидва стояли зі зловтішними посмішками, немов тільки-но вийшли з пекла. Але тепер вони зрозуміли, чому доля звела їх разом.
Їх знайомство стало початком гри – хто кого першим зруйнує своїм коханням.
Додати до улюблених