Я все зроблю, щоб допомогти тобі

АВ:Марія психічно хвора і всі події канону лише в її голові. Лев психіатр дівчини.

—     Леве Костянтиновичу, там ваша пацієнтка…

—     Біжу.

Робота лікарем у психіатричній лікарні була сповнена пригод. Багато смішних ситуацій, деякі інколи згадувати не хочеться. Але також і болі. Дивитися на хворих, розуміючи, що деякі з них так ніколи і не вилікуються, можливо, навіть не підуть звідси заради їхньої безпеки. А ти… Для когось і виглядаєш не так, як насправді.

Я зовсім молодий лікар. Під моєю опікою лише одна пацієнтка, життя якої давно вже вирішено. І не на її користь. Батьки віддали її сюди. Вже другий рік Марія тут. Випадки, коли вона розуміє, де знаходиться насправді зовсім рідкісні. Зазвичай дівчина у своєму світі магічної академії, разом з іншими студентами. Хтось з них вигадані. Наприклад, Анастасія, Даниїл, Влад. Деякі відвідувачі, лікарі та інші пацієнти. Мирослава, Єсен, Ада, я. Всі вони, окрім мене та Єсена, мають інші імена. Марія добре пам’ятала їхні лиця, легко могла намалювати. Але в світі дівчини вони грають зовсім іншу роль. Я, наприклад, її куратор та викладач історії магії. Історія.. Мрія, яка вже ніколи не здійсниться.

Я прибіг до палати. Медичні сестри намагалися заспокоїти дівчину. Дуже рідкісні приступи агресії, визвані подіями в її голові.

—     Відпустіть!

Медсестри подивилися на мене.

—     Чуєте її? Відпустіть та йдіть.

—     Добре, ‒ сказала одна з працівниць. Марія відразу сховалася у мене за спиною. Я взяв її за руку, надіючись, що хоча би трохи заспокою. Медсестри пішли з палати. Я поглянув на налякану дівчину. Рудоволоса дивилася у пустоту.

—     Що там?

—     Вовки…

—     Не бійся їх.

Я підвів її до ліжка. Марія сіла, поглянувши на мене. Я був єдиним лікарем, хто міг з нею справитися. За цей час дівчина стала такою рідною мені. Навіть кохаю її. Але… Ох, чому саме вона? Мені розказували, якою Марія була здібною. Але доля розпорядилася по іншому.

Я знав, що агресія може повторитися. Не вперше вже. Я не люблю це робити, але прийдеться.

—     Тобі потрібно відпочити.

—     А пари?

—     Пари почекають.

Марія лягла на подушку й заплющила очі. Я ввів заспокійливе у її тіло, намагаючись не завдавати болю. Вкривши дівчину ковдрою, дочекався, коли вона засне. Та навіть після цього залишався з нею, хоч і роботи було багато. Невже Марія, така гарна, здібна, могла стати такою? Що не так з цим світом? А я як міг закохатися у свою пацієнтку? Тільки через неї терплю цю роботу, яку ненавиджу всім серцем. Вона неначе якесь спасіння для мене, хоча допомога потрібна їй. Що ж, це моє покарання за те, що колись вибрав не історичний факультет.

Через деякий час я все ж пішов до свого кабінету. Яке ж було моє здивування, коли за моїм столом сидів молодший брат. Єсен був дуже незадоволений.

—     Пари закінчилися?

—     Як бачиш.

Єсен сів на стілець біля столу, звільнивши моє місце. Я намагався зрозуміти, чим він невдоволений.

—     Скільки можна?

—     Ти про що?

—     Леве, ти знаєш про що я. Вона психічно хвора. І тобі відомий її діагноз, як нікому іншому.

Ох, починається. Брат занадто добре знав мене. Він легко може зрозуміти, що я відчуваю зараз. Але багато чого йому не подобалося.

—     Я не можу.

—     Може тобі звільнитися, а?

—     Ні.

—     Чому?

Злість брата переходила всі межі. Я нічого не міг зробити з цим. Деякі почуття неможливо контролювати.

—     Як мінімум, тому що я єдиний, хто має вплив на неї.

—     Це не твої проблеми.

—     Вона – моя проблема. Йди додому.

—     Уяви, що скаже батько, коли дізнається про це. Він буде дуже незадоволений. Як же це так? Психіатр, який закоханий в свою божевільну пацієнтку.

Хлопець вийшов з кабінету. Нехай говорить, що хоче. Я не звільнюся. Хоч це найкраще рішення для мене. Але я давно перестав жаліти себе. І все ж тут вона. Мені спокійніше знати, що з Марією. Я би просто не вибачив собі, якби з дівчиною щось сталося.

Я продовжив працювати. На телефон прийшло повідомлення від Арії.

«Вільний сьогодні увечері?»

«Ні»

Ім’я «Ада» їй підійшло б більше. Хм, може справді почати з нею зустрічатися? Хоча… Ні, я не можу її використовувати тільки заради того, щоб забути Марію. Я — не мій брат. У мене зовсім інші принципи.

Мій робочий день закінчився. Я зібрався та пішов додому. На щастя, я жив окремо, тому брата за сьогодні не побачу. Але двері до квартири виявилися відчиненими. Мабуть, зранку забув зачинити.

Але по всій квартирі горіло світло. Ні, тільки не це. Батько вирішив завітати. Потрібно буде у нього забрати ключі. Чому я ще досі це не зробив?

Він сидів на кухні, покурюючи цигарку.

—     Я просив у мене в квартирі не курити. Чому ти тут?

—     Мені Єсен тут багато чого розповів.

Ні.. Тільки не це. Мені кінець.

—     Ти психіатр. Твоя робота лікувати психічно хворих, а не закоху…

—     Хоча б ти тут мені лекції не читай! Я знаю, що я психіатр. Я прекрасно знаю свій кодекс. Але зрозумій, я не можу контролювати деякі почуття. І те, що я в неї закохався ще не означає, що я буду з нею будувати романтичні стосунки! Вона психічно хвора. Це буде дивом, якщо Марія зможе нормально жити, приймаючи медикаменти все життя. Я це розумію. Я не буду з нею зустрічатися, я їй ніколи не признаюся у коханні.

Я не хотів тут залишатися на більше. Швидко взувшись, я пішов назад до лікарні. Там переночую. Місце є.

Людей було зовсім небагато. Час відвідувань закінчився, більшість персоналу пішла додому відпочивати. Охоронець був здивований мене бачити зараз. Я сказав йому, що вдома невеликі проблеми, тому на ніч залишуся тут. Чоловік обіцяв інших попередити, щоб у випадку чого зверталися також і до мене. Все ж це був невеликий плюс до моєї зарплатні.

Одягнувши халат, я вирішив заглянути до Марії. Дівчина ще не спала. Щось малювала у блокноті. Потрібно подивитися, що саме.

—     Чому ти не спиш?

—     Не спиться просто. Подивися. Гарно?

Це пейзаж академії. Гарний дуже. Я б сам хотів там навчатися.

—     Дуже.

Я взяв стілець та сів біля Марії.

—     Як почуваєш себе?

—     Добре.

—     Тобі краще поспати. А то знаєш, режим сну, пари.

З такого діалогу важко було зрозуміти, що насправді Марія хвора.

—     Леве, що я роблю в лікарні? І чому тут ти лікар? Я ж знаю тебе викладачем. І де Анастасія, Даниїл, Єсен?

Вона зараз розуміє, де знаходиться! Але кожний раз одне і те саме питання. І кожний раз мені важко говорити їй це.

Зібравши всю волю в кулак, я все ж почав розмову.

—     Їх не існує. Як і академії. Це все витвір твого хворого розуму. Ти в психлікарні, а я твій лікар.

Погляд відразу посумнішав. Вона і гадки не мала про це.

—     Мене можливо вилікувати?

—     Твоя хвороба невиліковна, але я роблю все, щоби якось скорегувати твій стан і щоб ти продовжила жити поза межами лікарні. Ти скільки в неактивній фазі?

—     Та досить довго. Дивно так.

Я зрадів. У мене нарешті виходить це зробити. Та Марія все ще виглядала сумною. Мені не потрібно втрачати час.

—     Зможеш відповісти на декілька запитань?

Я помітив, як дівчина була збентежена. Весь час оглядала палату, очі стали зляканими. Я взяв її за руку, намагаючись заспокоїти.

—     Їх не існує.

—     А ти? Ти існуєш?

—     Так. Ти щось бачиш?

—     Я чую дивні голоси. Мені так страшно.

В палаті було тихо. Лише нас було чутно. Марія вся трусилася. Потрібні медикаменти.

Я швидко зробив все потрібне. Марія стала більш спокійною. Дивитися на неї справді було боляче. Так незвично вже такий довгий час бачити її в неактивній фазі. Я сів біля дівчини та обійняв її. Знав, що вона любить обійми, навіть коли повертається до реального світу.

—     Я все зроблю, щоб допомогти тобі.

Додати до улюблених