Я почала писати це як перерву, просто вирішила описати серію Хантера, яку дивилася. Через те, що в аніме багато діалогів, я старалася їх дуже спростити, тому є доволі багато однорідних членів речення, тому не картайте мене, все для простішого читання, сподіваюся, це вам не завадить насолоджуватися написаним. Цьом.
Обрив, на якому стояли хлопці, ніби затремтів від спільного страху, наче він теж боявся химери, яка, щойно опинившись на ньому, відразу нанесла перший удар, відрубуючи руку біловолосому чоловіку. І це тільки тому, що вона зацікавилася його силою. Її обличчя було в тіні, як не як, а місяць не всюди світив, хоча потік крові, який вирвався з плеча жертви аж блистів в спокійних місячних променнях.
Відірвана рука Кайто підлетіла вгору, топлячись у зловісній аурі. Аурі, яка не пахла кров’ю, як у Хісоки чи Іллумі, а аури, яка і була нею. Дивно знати, що її власник до цього моменту ніколи не вбивав, а ще дивніше, що щойно народився, якщо це можна так назвати.
Відірвана рука впала за хлопцями, вони налякано спостерігали за нею, допоки вона не торкнулася землі, а з плеча Кайто виром не почала текти кров, розфарбовуючи траву в багряний, заставляючи світитися, ніби палати, але це не лякало чоловіка, він завжди був готовий до смерті в бою. Його не лякала постать перед ним, яка тиснула лишень своїм поглядом, його не лякало, що в ньому не було, навіть бажання битися, тільки іскри божевільної цікавості, допитливості, як у всіх новонароджених, але трохи іншої, притаманної її виду. Його лякав тільки юнак, на якого вона дивилася – Ґон.
Тихий тріск за його спиною став переломними моментом. Зеленоволосий юнак стиснув руки від болю та гніву, він теж був готовий битися, бо заради цього сюди і прийшов, але це не було причиною, чому він бажав почати битися зараз. Причина полягала в тому, що Кайто постраждав, в тому, що аура Ніфірпіто пропахла смертю, в тому, що його страх завжди виливався в силу. Це його недолік. Подумав кожен хто стояв біля нього, хоча й з різним тоном. Недолік, бо хлопчина не бачив, коли слід зупинитися. Мабуть, хтось би почав тикати йому в обличчя зі словами, що він крутий, бо не здався, але ніхто з присутніх так не робив би, бо бачив силу його противника.
Ґон гучно кричав, розпалюючи полум’я свого Нен. Цього разу воно не було м’яким та спокійним, воно було бурхливим. Якщо порівнювати, то аура химери відчувалася, мов темна вода, в якій тонеш без змоги зробити хоча б один ковток повітря, вона хвилями розливалася, поглинала все, затікаючи в нутрощі. Але Нен хлопця був не таким, чи то вогонь, чи то розтоплене золото, чи то взагалі гостре каміння на далекій вершині. Його не можна узагальнити чимось одним, але можна перевершити. І всі тут бачили різницю. На обличчі Кайто був відтінок відчаю, він згадав, як підслухав розмову Кіллуа та Ґона про те, що вони робили б в схожій ситуації, згадав, що той обрав битися, щоб не було, але давало надію, що його найкращий друг не був такої однозначної думки, він поглянув на нього, але побачив тільки тінь швидких рухів.
Кіллуа одразу все зрозумів, він здався, був наляканий до смерті і зараз думав тільки, як врятуватися. Хлопець одним ударом в шию заставив його друга, хрипло закричавши, падати на землю, бо знав, що це порятунок і єдиний шлях для них – слабких новачків. Біловолосий підхопив його, закидаючи на плечі, він старався не гаяти ні секунди. Кайто сказав щось про правильний вибір, не бачучи з такої відстані відчай в очах юнака. В цей момент він найбільше хотів жити, якщо точніше, то боявся померти. Юнак рефлекторно кивнув і швидко побіг в ліс, слухаючи пісню битви ззаду нього та своє пришвидшене серцебиття. Він стиснув долонями руки Ґона. Якщо страх Ґона виливався в силу, то страх Кіллуа в неймовірну обережність та переживання про себе та інших, в усвідомленість.
Все ж вони абсолютно різні і цим вони доповнюють один одного.
***
Кіллуа біг. Обливався потом під пекельним сонцем над його головою, але біг. З зомлілим Ґоном на плечах не зупинявся попри все, бо боявся, бажав зберегти своє життя та життя йому найважливішої людини. Він не зважав на біль, на втому, які розливалися по його тілу, хлопець просто йшов вперед, щоб врятуватися. Здавалось, ноги грузли в піску, а на горизонті були тільки розмиті відблиски пилу та чисте небо. Він і не помітив, як перейшов на повільний крок. Схоже через метрів сорок на конях бігли дві людини, мабуть, це їхні перекладачі, яких вони тут залишили, ідучи до ще не відомих їм мурах-химер. Кіллуа підняв свій погляд, який не змінився ще від ночі, нахмурив брови та міцніше взяв Ґона, прискорюючись. Дороги назад не було. Тепер йому слід тільки продовжити втечу, поки вони не опиняться поза межами цієї чортової країни, облитої кров’ю.
Коні ставали все ближче і ближче, в один момент вони просто зупинилися в кількох метрах від хлопців. З одного з них зістрибнула здивована дівчина, бажаючи допомогти та все розпитати. Кіллуа байдуже все робив, байдуже приймав кожну пропозицію і прохав тільки одного – завести їх на кордон, до великого дерева. Перекладачі були тільки раді, але Кіллуа було і на це начхати, він акуратно взяв Ґона на руки і, знаючи, що трьом на одному коні буде небезпечно їхати, поклав його на коня перед чоловіком, а сам зстирбнув на іншого, але сів позаду дівчини, ну, це не важливо. Хлопець не відривав погляду від свого друга, а коли його кінь опинявся ззаду, він був ладний шию викрутити, мов сова, тільки його б бачити, що заставило перекладачів напружитися, не розуміючи, чому вони тепер такі? При першій зустрічі вони були самовпевненими юнаками, готовими на все, а тепер Кіллуа боїться і погляд відвести від свого друга.
Вони бігли не надто швидко, але хлопцю було на це байдже, він використовував цей час, як короткий відпочинок, до того ж, головне просто вибратися з цієї країни і забрати з неї Ґона, так, він не такий вже й важливий, головне Ґон.
***
Два хлопці сиділи під деревом, хоча ні, і досі непритомний Ґон лежав. На ньому лежав ґольф Кіллуа, який той поклав, як ковдру, переживаючи за друга, бо на ньому була лише майка. Хоча він не подумав, що, якщо той буде лежати на траві, в нього буде більше шансів захворіти. Кіллуа сидів, склавши руки, колами повторював один рух пальцями, нервуючись. Він все дивився на спокійний вираз обличчя, але не витримавши, прикував погляд до землі, від чого на його очах була тінь від волосся, яка давала йому відчайдушного вигляду.
В його голові крутилися питання, які він бажав задати собі та його другові, але їх перебивали думки про підкріплення, яке пообіцяла команда Кайто. І ось, десь вдалечині почала з’являтися гора пилу, з якого винирнула машина. Кіллуа був певен, що це машина, в якій були всі про кого говорив напарник чоловіка. Він підняв на неї погляд, але швидко опустив, тонучи в смутку.
Машина зупинилася прямо перед ним, задні двері відчинилися, а з них вийшло три чоловіка. Кіллуа все ж здивовано на них поглянув, бачучи Нетеро, хоча інші двоє йому були незнайомі. Вони повільно йшли до хлопців. Чоловік, що стояв зліва виглядав строго, чорне зачесане волосся, костюм, окуляри, до того ж, високий зріст, який давав йому нотку зверхності. Посередині йшов сам Нетеро з звичною для нього посмішкою, а зправа кримезний чоловік з білим волоссям, чорними окулярами та засмаглою шкірою, він був одягнений більш недбало, з чимось великим, загорнутим в тканину на спині. Саме він почав говорити першим, дивуючись, що тут діти. Кіллуа на це поглянув на нього з-під лоба, оцінюючи. Прямо зараз для нього кожен, навіть Нетеро, здавався слабшим за Ніфірпіто. Строгий чоловік назвав біловолосого “Морау”, прохаючи, щоб той перестав і, запитуючи, чи йому не шкода їх, на що отримав злий погляд. Кіллуа тільки закрив на це очі. Тепер він був готовий погодитися. Нетеро розсміявся.
– Здаєшся повністю спустошеним. – він вмить став серйозним. – Ворог був настільки сильним? – Кіллуа зло цокнув, не підіймаючи погляду. Він загадав усе, що сталося тої ночі, тому тихо піднявши погляд, сказав.
– Один із них використовував Нен… – перед його очима з’явився погляд химери, який навіть зараз заставляв його тремтіти від страху. – Це була найстрашніша аура, яку я коли-небудь зустрічав… – він згадав свій страх та відчай, коли його окутав Нен ворога. – Сильніша, ніж у брата, ніж у Хісоки. – Кіллуа підняв погляд і продовжив говорити – Тепер, коли я сам вивчив Нен, можу сказати, ви також надзвичайно сильні, але все одно не вірю, що ви переможете його.
Брюнет сказав щось про страх до невідомого, який з’являється через незнання, але подальшу розмову юнак просто слухав, не бажаючи відповідати. Слухав їхні впевнені в собі слова, їхні поради про сон, який зараз точно в голову не ліз, слухав їхній сміх та їхню думку про нього, слухав їхні слова про правдиву битву Нен, де не завжди кількість самої Нен є виключним фактором у бійці, бо в більшості випадків здібності невідомі, тому не можна робити припущення, ґрунтуючись на кількості видимою аури, бо від бою може змінитися все. Він слухав їх, опустивши погляд, вслухувався в кожне слово і ще більше себе ненавидів. Слухав, як чоловік казав, що потрібно завжди бути впевненим в перемозі, що коли він був приголомшеним аурою супротивника і втік, то був дискваліфікований, бо здатися гірше, ніж програти. Але він і на це мовчав, розбурхуючи порожнечу в його очах. І єдине питання, на яке він відповів було про Ґона від Нетеро, це було питання, чи він спить.
– Він збирався напасти на ворога, тому я стримав його силоміць. – Кіллуа дивився на друга, думаючи, що було б, якби той продовжив битву, що було б, якби той помер. – Не було часу розраховувати силу, тож не знаю, коли отямиться… – Він знову слухав, як чоловік казав, що Ґон, наодміну від нього, небезнадійний, слухав здивування Нетеро, щодо мурах та їхнього розвитку, і знову згадував химеру, яка скоріш за все вже вбила Кайто, слухав, як той казав, що оскільки химери існують, вони повинні звести втрати до мінімуму, бо ці втрати стануть поживою для них. Кіллуа розумів до чого той хилить, але нічого не казав, просто слухав, що старий говорив, говорить, що потрібно відправляти тільки сильних бійців, які покінчать з ними. Він не своїм голосом тихо погодився, розширеними очима диравлячи землю, а в голові тільки крутилася, їхня розмова, думка, що він не достойний і крім того надзвичайно слабкий.
***
І ось вони вже їхали в машині, розганяючи пил, поки хлопець сидів на тому самому місці де сиділи троє мисливців і думав – Так ось чому їх лише троє, декілька обраних, а ми ж… Недостатньо сильні. – він дивився на хлопця, який лежав на підлозі, навіть не підозрюючи, що відчуває його друг, як він себе повільно вбиває. Кіллуа поглянув на два уламки дерева в його руці, згадуючи їхню історію. Згадував, як Нетеро, обернувшись до нього спиною, казав, що вони відправили двох вбивць до найближчого села, що їм вирішувати, чи хочуть вони битися, згадував, як він, не озираючись, кинув йому ці два уламки і продовжив говорити, що вони повинні їх здолати перш, ніж пройти, якщо хочуть бути мисливцями, згадував, як осколки впали на пісок, а фігура Нетеро зникла в дереві, згадував, що той казав, що їм не потрібна допомога, що вони просто шукають сильних напарників.
Він дивився на уламки в його руках, примруживши очі, задумуючись, що їм робити. Мабуть, це їхній останній шлях, щоб стати мисливцями, якими вони хотіли бути, але чи взагалі їм зараз це потрібно? Чи краще вже задатися, щоб потім не страждати?
Кіллуа, сидячи біля найдорожчого і єдиного в його житті друга, бажав сказати йому, Ґону, як передсмертну записку для минулого себе, все, що думав, тільки не міг і губ розімкнути, він просто сидів та розумів, що без людини перед ним він не зможе жити. Тоді який же вибір йому зробити, щоб продовжити жити, а не існувати?
***
І Кіллуа йшов, несучи на спині свій хрест, своє життя і свою смерть, свій порятунок і свій вирок, своє світло і свою пітьму. Йшов по людиних вуличках, по великих містах. Проходив повз дошку, на якій, мабуть, від Нетеро було послання для них, якщо вони захочуть битися, але він просто пішов далі. М’язи боліли, голова та очі теж, плечі аж тріщали, але він ніс його – Ґона, його скарб. Сумно визнавати, але цей хлопчина зробив його залежним від його світла, тому юнак, який, тільки-но вийшовши з пітьми, пішов за ним, тепер будучи, навіть готовим померти за нього. Озираючись назад, спогади самі випливали, спогади, в яких він бажав пожертвувати собою в сутичці з одним з Реданів за життя Ґона, тільки, щоб той продовжив жити.
***
Тепер вони сиділи в готелі. Ґон, як завжди, лежав, але тепер на ліжку, будучи накритим тонкою ковдрою, грівся на сонечку, проміння якого потрапляли всередину через вікно над ліжком, а Кіллуа сидів біля нього. Його погляд був вже спокійним, хоча й трохи сумним з тією самою порожнечею, в його голові гуділи слова Морау про те, що коли він був приголомшеним аурою супротивника і втік, то був дискваліфікований, бо це гірше, ніж програти. Його погляд, ніби тремтів (ніколи не розуміла, як автори додумалися це малювати), від непролитих сліз. Бо, на його думку, він більше непридатний, щоб бути мисливцем. Збоку почувся стурбований голос Ґона.
– Кіллуа… – хлопчина загорнутий в пітьму здивовано підняв погляд на мисливця біля нього, той сидів на ліжку, слідкуючи за ним, він спокійно сказав. – Дякую.. – Кіллуа відвернувся від нього, з відчаєм в очах диравлючи підлогу.
– За що ти дякуєш мені? – Ґон, не розуміючи, дивився на Кіллуа, роздивляючись його покриту світлом спину, його очі, які не бажали розвернутися до нього.
– Але ж…. Це ти мене зупинив. – хлопець однією рукою забрав ковдру, сідаючи ближче. – Якби я тоді ошалів, то тільки заважав би Кайто. – Кіллуа мовчав, Ґон теж зробив паузу, запинаючись. – І тоді б…. Ми усі померли б…
– Але я… – він зло оскалив зуби, нервово кажучи, звинувачуючи себе. – Я… Дозволив Кайто померти… – юнак біля нього впевнено посміхнувся та сказав, ігноруючи слова друга.
– Кайто живий. – Кіллуа підняв свою голову, обертаючи погляд до світла, але не сонячного, а світла його друга, здивовано округливши очі. – Він би ніколи.. Ніколи не програв чомусь подібному. – Ґон аж підсунувся ближче, запевняючи, поки в очах Кіллуа тремтіли вигріті сонцем іскри надії – Але з такою раною йому, напевно, важко пересуватися, тому він, мабуть, десь ховається і чекає нашого повернення. – Друг мисливця поринутий у тьму не міг усвідомити, як хлопець перед ним не здався. Він здивовано дивився у вогонь в очах Ґона, думаючи, що, якщо Кайто навіть помер, полум’я в очах товариша не згасне, а сам Кайто назавжди залишиться в них. – Тому треба якнайшвидше повернутися, коли станемо сильнішими, щоб врятувати Кайто. – він підняв кулак вгору, показуючи свою рішучість, а Кіллуа не міг відвести погляд, хоч було і тяжко дивитися на сяююче обличчя Ґона, він знову проявив свою залежність, запам’ятовуючи кожну частинку обличчя друга, закарбовуючи в пам’яті цей момент.
Ґоне, – пронеслося в думках Кіллуа – Ти світло. – він тепло посміхнувся, дивлячись, як світло з вікна змагається з світлом мисливця, та відвів погляд, будучи в тіні їхнього сяйва. – Так твоя правда…. – Думки Кілуа були вже не тут, Ґон про щось завзято балакав, жестикулючи руками, а його персональна тьма думала – Іноді ти сяєш так яскраво, що доводиться відводити погляд, але все ж, чи можу я залишатися з тобою…? – на цьому риторичному запитані його думки закінчилися і повільно перейшли в слова. – Ходімо… – він випрямив спину, тепер не боячись світла за ним. Десь збоку, надворі, з гілки злетіла птаха та, перебираючи крилами, полетіла до сонця. – Ставати сильнішими.
***
На дошці в будівлі, повз яку йшов Кіллуа все так само писали слова Нетеро, самотньо чекаючи на них, щоб виконати їхнє бажання.
***
На обриві повній каміння, уламків дерева та опавшого листя, серед невеликих калюж в озерці сиділа химера. За кілка метрів від неї стояла інша, звертаючись до слуг. – Приготуйте морозилку у замку… – на фоні з пенька якогось дерева повільно витікала вода, додаючи приємного звуку. – Так, щоб там помістилося понад сотня людей. – Химера позаду нього сиділа в воді спершись на обламане дерево. Її холодні руки перебирали білосніжне волосся на голові в неї на колінах, мокрі пасма розливалися по воді, мов кров. Вона поглянула вгору, на сонце, освічуючи подряпину на її лиці, мило кажучи.
– Мгм, напевно, я трохи сильний. – котячий хвіст химери повільно рухався то вгору, то вниз, а на обличчі в його руках був вираз спокою та тихого жалю, бо його очі більше ніколи не побачать світло, яке подолає самотню химеру, яка все продовжувала самовдоволено і неспішно гладити біле волосся.
***
Гей, друже, чому сонце прикуте до твоїх ніг, програвши твоєму світлу? Чому тьма моя топиться, коли дивлюсь в твої очі? Чому став одержимий тобою та твоїм сяйвом? Чому в моїх очах розквітають зорі, лишень ти посміхнешся до мене?
Скажи, чому так боляче, коли бачу твої сльози, вони так само сяюють, як колись твоя посмішка, але чому бажаю зникнути? Чому я загубив себе минулого, дивлячись на твоє озлоблене обличчя? Чому бажав захистити тебе, як ніколи, але ти зникав, мов пісок крізь пальці? Чому ти бажаєш битися? Чому не підкорив собі бажання помсти, як сонце під твоїми ногами, а пішов за ним? Чому жалібно на мене дивишся? Чому я кричу? Чому всі емоції змішуються в одну купу? Чому не бачу в тобі тебе? Чому мої зорі згасають? Чому їх не видно біля твого світла, але це не світло сонця, це світло всепоглинаючого вогню, так чому? Чому б’єш її в мене на очах? Чому забув про мене? Чому в твоїй руці росте неймовірна сила, яка мала б вбити тебе та Ніфірпіто? Чому? Чому я не чую нічого? Чому не помітив, що почав кричати, вибилскуючи своїми блискавками, а ти дивишся на мене без світла в очах? Чому? Чому твоє світло нас вбиває? Чому ми обоє згасаємо. Чому?
Чому змушуєш мене вернутися в пітьму? Чому продовжую тебе кохати? Чому віддаю все, щоб тебе врятувати? Чому щасливий знову бачити твою посмішку? Але чому….?
Чому ми з тобою ідемо різними шляхами, забувши про минулі бажання? Чому ховаємо погляд повний болю за волоссям? Чому все рівно посміхаєшся? Чому не озираєшся? Чому просто йдеш вперед, а я це приймаю? Чому вже бажаю знову тебе зустріти? Чому я після всього залишився одержимим твоїм світлом? Чому йду не в пітьму, а прямо до сонця? Чому буду завжди тебе любити та пам’ятати і знаю, що ти теж?
Чому?
***
Я сподіваюся, що ви зрозуміли, що останні абзаци були алюзією на все, що буде далі, аж до останньої серії. Цьом.
Додати до улюблених