Де б мені так загубитись, щоб віднайти себе?
І
Коли він йшов, за його ногами виростали квіти. Коли він сміявся, розсіювався туман і виглядало сонце. Коли він дивився на хвилі і слухав чайок, хотілось сісти поруч і просто сидіти так само непорушно і водити очима по горизонту. Більше не хотілось нічого.
Він міг за лічені хвилини зробити так, щоб в твоєму серці розквітнули тисячі садів. Але він був й тим, хто міг вирубати і спалити всі дерева за лічені секунди.
Він казав, що він не розуміє людей.
Як жаль, що я міг зрозуміти його.
***
Я переїхав до нової квартири. Я мав винаймати її до скінчення віків, але не зміг прожити там і декількох місяців. З’їхав швидше. Так вийшло.
Він був дуже непомітним і я не чув його малесеньких кроків спочатку. Я зміг розгледіти його десь на другий тиждень після свого приїзду, але я вважаю, що він просто не хотів показуватись. Він дуже сором’язливий, не з тих, хто буде нагадувати про своє існування.
Спочатку я зрозумів наскільки боляче може вжалити кава, яку проливаєш зненацька на ногу. Навряд я колись повторю це.
Він сидів, обхвативши свої колінця руками. Він радісно посміхнувся, думаю, його розвеселило моє обличчя або викрики через біль.
– З тобою точно все нормально? – сказав він.
Моя невеличка кімната залилась світлом його сміху. Він заповнював пустоту запиленого приміщення, неначе ніякого пилу не було, а були лише тисячі маленьких дзвіночків. Це було, наче величезний ліс зненацька привітався з вітром шурхітом листя. Це було, наче колоски на полі враз вирішили заколихатись. Це було, неначе усі квіти на світі розкрились вночі і виплеснули свої аромати в темряву ночі. А насправді це були ніяк не гілки, не пшениця і далеко не аромати квітів. Це був лише сміх маленького окриленого хлопчика, який здавалось, от-от випурхне з відчиненого вікна назустріч сонцю, що сидів в кутку моєї кімнати.
Я зомлів, і все, що спромігся видати було на кшталт:
– Привіт, – я помовчав зо хвильку, і додав, – кави дати не можу, хочеш чаю?
ІІ
Я мав би зараз підти спати або розібрати речі. Або протерти пил з тонни полиць у квартирі. Але я стояв на кухні і робив чай для маленького чи то янгола, чи то своєї галюцинації.
Думаю, що більшість дітей любить солодке, тому до чорного чаю я додав чотири ложки цукру. Цукру залишалось не так вже й багато.
– Ти такий пустий, – сказав він.
Пустий.
– Що? – перепитав я, бо хіба може маленька дитина розуміти, що криється під словом «пустий». Навіть я не можу до кінця зрозуміти це, їй-бо.
– Ну… Пустий. Як коробка. Якщо я покладу щось в коробку, вона буде повною, а якщо я засиплю в неї пісок і він почне висипатись, вона буде переповненою. Це не добре. Тобто, коли коробка була б переповненою…
– Стій, – перебив я. – Що ти маєш на увазі під словом «пустий», чуєш?
– У тебе нічого немає.
– У мене є все.
– У тебе нічого немає. Там, всередині.
Всередині були артерії. Було серце, що качало кров. Я був переповненою коробкою, яка тріщіть і розлітається в різні боки, але він сказав, що всередині я пустий.
– Не переймайся.
Я міг зробити тільки питальний вираз обличчя.
– А ви всі такі. Коробки.
Коробки. Певно, для нього все було так просто. Як картонки.
– Це все?
– Я люблю коробки. Знаєш, з них можна побудувати будиночок. Ти будеш жити, пустий ти, в будиночку з пустих картонних коробок. Але всередині він буде повним, бо там будеш жити ти. Цікаво, правда ж?
– Цікаво, – сказав я.
– Він подув на чай, але все таки обпікся.
– Ти кумедний, як на галюцінацію.
– Я не цей…
– Га?
– Я не той… Як ти сказав…
– Галюцінація?
– Так.
– Ага.
– Я не оце. Я Янгол.
– Так, за чашкою чаю, я познайомився з Янголом.
ІІІ
Якось раз мені треба було провітритись. Я хотів підти до моря.
– Ти кудись йдеш? – з цікавістю відказав Янгол.
– Так.
– А… Ти не хочеш тут більше бути? – запитав він.
– Ні, я просто хочу подихати свіжим повітрям.
– Ти ж дихаєш.
– Ні, не так подихати.
– Ти дивний.
Я промовчав у відповідь. Я не знав, що відповісти.
– Тобі тут некомфортно? Ти тут задихаєшся.
Так, малий, в саму точку. В яблучко. Бінго. Молодець.
– Я кивнув у відповідь і вийшов з кімнати. Я зачинив двері, але почув з-за спини…
– Мені подобається природа.
– Знаєш, Янголе, мені море приносить більше задоволення, аніж люди.
– А я людина?
Людина. «Людина — це жива, наділена інтелектом істота, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури», – каже мені словник. «Людина – це «політична» тварина», – каже мені Арістотель. «Людина – це образ і подоба Бога», – каже мені теоцентризм. А я що? А я не кажу нічого.
– А ти людина? – не міг вгамуватись він.
– Начебто так, – відповів я.
– А я людина?
– У тебе є крила, малий. Людина, наче, має крила, але вона не літає.
– Але у тебе немає крил, – обурився він.
– Тоді ти не людина.
Він чомусь насупився. Чому деякі настільки прагнуть людяності? Подобі людини? Люди ж, навпаки, відрікаються від цього і бажають більше походити на тварин, аніж на розумних індивидів.
– Я не людина… – задумливо повторив він. – Я не людина…
Ми вийшли на вулицю і рушили в сторону моря. Він летів. Хоча, дивно було б, якщо він би не літав, маючи крила.
– Що ми зараз робимо? – запитав Янгол.
– Переходимо дорогу.
– А… А навіщо ти дивишся в різні боки дороги?
– Щоб мене не збила машина, зрозумів? – він починав надокучати мені своїми постійними питаннями.
– Тоді ти будеш плакати?
– Я тоді вже не зможу плакати.
– А… – тихо сказав він.
А потім додав:
– Я, певно, буду плакати, якщо ти не будеш дивитися в різні боки.
IV
Сьогодні вночі небо плакало від болі. Сьогодні вночі море слухало його і давало виплакати все, що накопилось, нашарувалось всередині, як листи торта Наполеон, але промазані не заварним кремом, а громом. Так, ніч була саме такою.
Моя кофта була повністю мокра, а Янгол летів, наче був ясний літний день без єдиного натяку на можливий дощ. Але йому можна. Він янгол.
Далі ми йшли без розмов. Думаю, він думав про щось своє, про щось приємне і світле, бо його посмішка заміняла мені місяць і дарувала спокій, втихомирювала нерви.
Я сів на березі моря. Дощ вщухав – або мені так здавалось – і можна було вже не щуритись від крапель, які потрапляють до очей.
– Я люблю дивитись на море, – нарешті сказав він.
Я розумів, що він хотів продовжувати, але підбирав слова, знову обійнявши ноги, як в день нашого знайомства.
Він мовчав. Чи то думав, що сказати, чи то, не помічаючи мене, слухав розмірений шум хвиль.
– Коли дивишся на море, починаєш сумувати. Море – воно ж як дзеркало: показує те, що в тебе на душі. Воно може бути спокійним… А може штормити. Знаєш, воно як твій чай: то ти додаєш занадто багато цукру, а іншим разом – цукру буде зовсім трошки. І я розумію, який у тебе настрій сьогодні. А ще море змінюється. Воно змінюється рівно в той момент, коли ти до нього вже звик. Звик до швидкості хвиль, вітру… Ти помічав? Я ненавиджу море. Але рівно настільки ж я його й люблю. Мені здається, що колись я розіллюсь як море і тобі будуть нагадувати про мене лише золоті рибки, які будуть там плавати. Кумедно, правда?
Він посміхнувся, а на очах виступили сльози. Але він сильний. Він втримався, витер очі рукою і усміхнений продовжив дивитись на своє улюблене ненависне море.
– Так… Кумедно… – сказав я. Я зовсім не вмію заспокоювати маленьких янголів.
Він сидів, а навкруги розквітали квіти. Він просто сидів, піджавши коліна, а увесь світ покривався зеленими травами. Здавалось, що зараз він перетвориться на один великий сонях і ніч зміниться днем всього лише за долю секунду, тільки заради нього одного. Бо він сонях. Він має повертатись за сонцем, має слідувати його курсу. Просто так. Тому що він – сонях. Я б зірвав цей сонях і поставив у вазу. Доглядав би за ним кожного дня, так само, якби він перетворився на золотих рибок. Я б виловив їх і зібрав би його-морську воду у акваріум. Я б купив найдорожчого корму і ростив цих рибок. Тому що я не хочу, щоб він отак сидів самотньо на березі моря. Навіть якщо це приносить мені таке задоволення – дивитись, як він посміхається хвилям.
У такі моменти ти починаєш цінувати кожну цукринку, висипану у чашку чаю.
– Якби я написав це у книзі, – продовжив він, – я б спалив ці сторінки. Неодмінно спалив би.
– Чому? – не зрозумів я.
– А чи треба закінчувати думку, якщо вона не знайде себе у серці іншого?
– Вона знайде себе у моєму серці, – сказав я. І це була чиста правда.
– Можливо, – затих Янгол.
Мене роз’їдало зсередини незрозуміле почуття пустоти. Серце зупинилось і більше не качало кров. Вуха більше не слухали нічого. Не могли чути. Очі бачили лише нескінченне море і білі крила Янгола. Але я дивився на море.
Якщо ти вислуховуєш небо, то може й мене зрозумієш?
Додати до улюблених