Дивні почуття не давали спокою Шостій, коли вона підіймалась сходами. Вона вже відчувала їх, але завжди відганяла. Зараз же це було не так просто.
Дівчинка оглянулась. Позаду, поруч зі шматками окривавленого м’яса лежали гори трупів тих, хто намагався її вбити. До них дитина не відчувала ані краплі жалості. Шоста гордо поглянула на них, навіть посунувши вбік гривку, щоб краще все роздивитись. За час її находження у жахіттях вона встигла звикнути до вигляду тіл, мертвяки припинили викликати той жах, що й раніше. Певно, їй таки нема про що шкодувати.
Аж раптом у поле зору потрапили і інші істоти — номи. Шосту раптом пересмикнуло.
Чому ж єдина гарна річ у всьому місці лякає більше за чудовиськ?
Дитина потрясла головою, від чого короткі пасма прийняли свій колишній вигляд. Ні, їй нема про що перейматись. Смерть одного нома не так важлива. Зате, тепер у інших дітей з’явиться шанс. А ці істоти? Хто вони такі взагалі? Хоча вони й не завдали їй шкоди, але й не допомогли теж. Звідки їй знати, що як це помічники Леді?
Ці думки не допомогли повністю позбавитись дивного почуття, але притлумили його достатньо, щоб Шоста змогла продовжити йти. Дівчинка вибралась на палубу. Попри появу світла, темрява не зникала. Від всього цього місця віяло якоюсь похмурістю, що викликала бажання якнайшвидше покинути його. Тим не менш, спершу вона вирішила розібратись, куди йти далі. Але довкола виднілося тільки море. Безмежне море, що невблаганно приносило своїми хвилями спогади. Спогади про маленький плот із двері, про їх з Моно подорож, про перемогу над Удавальницею і падіння її напарниці. Всі, кого вона хоч трохи цінувала, зараз були мертві. Не могло бути ані найменшого шансу, що вони пережили ці падіння. Її щокою прокотилась сльозинка, солена, зовсім як море. І хоча навіть цих людей вона знала не так вже й довго, їх компанія точно була кращою безмежної самотності. Шоста змахнула краплю. Ні! Він заслуговував на це! Вона давно мала запідозрити щось і піти. Не прив’язуватись до підозрілих особ. Це напевно була якась маніпуляція.
— А як щодо дівчинки в дощовику? — вперто торочив голос в голові.
— А що вона? Я знала її менше дня. Навіть імені її не знаю! — Шоста гмикнула.
— Але вона допомогла тобі. Хтозна, чи втекла б ти з Гнізда без її допомоги. І, якби не Моно, тебе б вительбушив Мисливець. Хіба ти не бачила тих опудал? Чи ти надаєш перевагу бути забитою до смерті порцеляновими ляльками? Чи вбитою манекенами? О, чи…
— Стули пельку!
— В тебе не вийде змусити мене замовкнути, і ти це знаєш. Тож, на чому ми зупинились? О, точно. А згадай-ка нома, що просто намагався тобі допомогти. Як ти йому віддячила? Так чи інакше, ти причетна до їх смертей.
— Я не вбивала дівчинку з Гнізда!
— Але й не врятувала. Ти знала, що твоє жалюгідне протягування ручки не допоможе, але й не зробила більшого. Визнай, ти винна в їх смертях. Шоста, ти монстр. Просто визнай це ї всім буде легше.
Дівчинка нічого не відповіла і просто заплакала. Мовчки, адже це стало головним правилом виживання. Вона нічого не казала своїй співрозмовниці, хоча це й була лише розмова в голові.
Краплі тихо сковзали по її щокам, їх вде не спиняв рукав дощовика. Краплі, солені, мов море, стікали вниз, стаючи його частиною. Не було бажання кудись йти, щось робити. Усі мости були спалені, вся надія — зруйнована нею самою. Вона вижила. Вибралась. Навіть здобула силу. Але якою ціною це було досягнуто? Якою ціною?…
Додати до улюблених