Якби ж то був не сон…
«О Господи, мені конче потрібно написати цю казку до ранку…», – проскиглила бідна Беатриса над своїм ноутбуком. Молода дівчина, філософ, ніяк не могла придумати ані персонажів, ані сюжет історії, яку мала написати ще тиждень тому: так сталось, що їй та її групі надали можливість «творчого розвитку», але не врахували, що наша студентка не мала абсолютно ніякої фантазії та хисту до написання оригінального художнього тексту.
«От як вони собі уявляють, щоб Я написала фентезійне оповідання, га?», – продовжувала сканудити Беатрис, тільки вже не собі, а кішці на ім’я Каланте, на що та відповіла очікуваним мовчанням.
«Не знаєш? От і я не знаю.», – її погляд зупинився на полиці з улюбленою колекцією романів Анджея Сапковського та фігуркою відьмака Геральта, що багатозначно дивився на неї.
Не витримавши такого емоційного навантаження, дівчина провалилась у глибокий сон за робочим столом, зігнувшись у три погибелі на стільці. У її голові вирувало стільки ідей, які б можна було описати, але все ніяк не виходило втілити хоча б одну з них на папері. Має ж бути не абияк накалякано і «нате готово», а написати гідну і читабельну історію, маленьку, це теж важливо, у Беатриси завжди були проблеми з розміром робіт, ніколи не вдавалось написати мініатюру, скільки б років не тренувалась.
Отже, давайте повернемось до головної героїні.
«Оох, невже я заснула?…», – пробурчала дівчина.
«О, ти нарешті прокинулась, я вже не знав, що з тобою робити.», – почувся чийсь приємний голос десь збоку.
Беатриса одразу підскочила і зрозуміла, що знаходиться далеко не в своїй кімнаті, а десь посеред лісу на галявині і поруч з нею сидів чоловік середніх літ. Хоч він і не стояв, але можна було помітити, що він доволі високий і кремезний, одягнений у червону шкіряну куртку та чорні штани, було видно, що цей пан був не з науковців, може лицар?
«Хто ти?! Що ти від мене хочеш?! Відійди!!», – заверещала Беа, здавалось, що вона ніколи ще не була так налякана як в цей момент. Вона схопила перше, що потрапило під руку, – гілку, і почала нею махати як навіжена (типу їй це допоможе, ага)
«Воу, заспокойся, – з легкою посмішкою сказав невідомий, – я лише хочу допомогти. І, цим ти вирішила захищатись? Гарна спроба, але не вийде.»
Дівчина, трохи заспокоївшись, припинила рухи язичницького обрядника і подивилась на чоловіка.
«Все? Бо вже я тебе боюсь», – мужчина засміявся і сказав, що такого він ще не бачив.
«Давайте ще раз. Хто ви?», – почала Беатрис, трохи відійшовши від шоку.
«Я – відьмак. Звати мене Ескель. А ти…»
«Я – Беатриса, філософ-бакалавр з університету.»
«Приємно познайомитись, Беатрисо. То ти вчишся в Оксенфурті?»
«Мені також приємно. В Оксен… що? Як в Оксенфурті? І… ти – відьмак… що тут коїться? Де я? Я все ще сплю!», — до дівчини тільки зараз дійшло, що вона навіть не у своєму вимірі(?), вона потрапила до світу «Відьмака», того самого роману, який перечитувала не раз і не два.
«Та ні, ти прокинулась. Не знав, що зараз філософів вчать магії…хм. До речі, ти в околицях Новіграду. Чому ти так дивуєшся?»
Ескель дивився на Беатрис і намагався знайти на її обличчі відповіді на свої питання. Дівчина вперше розгледіла відьмака краще: вона бачила перед собою красиве лице з жовтими, як у її кішки, очима, що трохи засяяли при погляді на неї; єдине, що її бентежило це шрам, який проходив від брови до самих губ, але він ніяк не псував Ескеля, а навпаки робив його більш мужнім.
Вона дійсно задивилась на нього занадто довго…
«Ти розумієш, я зовсім не звідси, я з 21 століття, в нас не існує відьмаків, магів, цієї реальності в цілому. Я не маю тут знаходитись. А до чого ти казав про філософію і магію?»
«Просто ти опинилась поруч зі мною через портал, тому логічно, що це магія, іншого способу я собі не уявляю. Однак наразі ми маємо вирішити це питання і, напевно, повернути тебе додому. Я ще не придумав, як це зробити, але думаю, що час в нас є.», — промовив Ескель, хоча сам досі не зовсім розумів всієї ситуації, адже ніколи з таким не стикався за своє довге життя. Може прозвучати егоїстично з його боку, але перспектива випускати з рук цього ангела не дуже йому подобалась, Беатриса одразу йому сподобалась: красива, невимушена і розумна, який філософ не буде розумним? Але все ж таки він знав, що і залишатись тут їй не можна, занадто небезпечно.
Протягом декількох годин двоє просто спілкувались і насолоджувались присутністю одне одного. Відьмак дізнався, що раніше дівчина займалась бойовим мистецтвом і знайома зі зброєю, а от попередні махання гілкою були всього лише результатом страху. У свою чергу, Ескель розповідав їй про свої походи на Шляху, які Беатрис здавалися дуже героїчними та цікавими, опустимо той факт, що наша героїня романтизувала все, що було пов’язано зі світом пана Сапковського.
Через деякий час вони почули крики якоїсь жінки, слова «Допоможіть!!» та гарчання звіра. Тоді відьмак із філософом зрозуміли, що в одному з селищ Реданії стався напад на людей. На щастя, все сталося недалеко від того місця, де відпочивали герої, тому вони швидко дісталися епіцентру подій. Причиною біди була – зграя оскаженілих гулей, які шукали чим би поживитись і знайшли, купа дітей та старих, що не зможуть протидіяти силі чудовиськ.
Беатрис схопила меч, який ще перед входом до селища дав їй Ескель, і почала вправно розбивати кубло ненажерливих монстрів. З цих двох вийшов непоганий дует, за декілька хвилин вони впоралися зі страховиськами, слава Мелітеллє, жодна людина не постраждала, адже допомога прийшла миттєво. Старійшина віддячив героям, які врятували їхніх дітей та відмітив, що на своєму віку не зустрічав жінки відважнішої за Беатрису.
Ближче до опівночі двоє зупинились біля Понтару, де знову розмовляли про все, що тільки можна. Однак ніщо не вічне, Беатриса відчула дещо дивне і зрозуміла, що «йде» додому.
«Я буду сумувати за тобою, Ескелю, бувай.»
«Я теж, янголе, я теж.»
Це неймовірно, але дівчина перетворилася на маленьких блакитних метеликів, що рушили в небо до місяця. В той момент Ескель остаточно зрозумів, що ніколи не забуде свого янгола на ім’я Беатриса.
Філософиня знову прокинулась, але вже вдома, годинник показував 12:00, пройшло лише дві години…дві незабутні години. Тепер вона знала про що саме напише казку, ідея була готова, вона знала.
Якби ж то був не сон…
Додати до улюблених