Частина 1. Розділ 3. Щупальці

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

 

_ _ _

Щойно відкривши вранці очі, Ое́не зрозумів, що він у темряві. Не буквально. За вікном уже давно зійшло сонце, тож світла вистачало. Темно було всередині.

Білий ще з учорашнього ранку зрозумів, що наближаються «погані дні». Це було щось на кшталт відчуття, ніби він починає з’їжджати по гладенькій похилій стіні. Спочатку повільно, потім (у міру того, як нахил стає крутішим) усе швидше і швидше. Намагається хоч за щось зачепитися, але стіна — наче дзеркало. Він чіпляється, але тільки ламає нігті об холодну тверду поверхню. Ще трохи — і стіна закінчиться, й Оене зірветься в підземний океан без дна та берегів, заповнений в’язкою темрявою…

І ось він упав.

Білий лежав на ліжку, бездумно дивлячись у стелю. Уже давно настав час зібратися та галопом мчати в Ядро, бо проспав. Але сама думка про те, щоб стикатися з людськими істотами, викликала в нього майже істерику. Тим більше — зустріти Женця і напоротися на його отруйні шпильки… О ні, краще померти зараз.

У «погані дні» Оене почував себе так, ніби з нього зірвали одяг разом зі шкірою та виставили голим на мороз. А навколо всі одягнені та щасливі. Пірнають у кучугури, весело штовхаються та грають у сніжки. А Білому не до ігор. Навіть найлегший вітерець, невагомий дотик сніжинки викликає біль. Струмки червоної крові стікають по животі, по спині, по ногах, забруднюючи пухнастий сніговий килим. Слідом падають прозорі солоні краплі, пропалюючи маленькі кратери в снігу. І кожна сльозинка — німе благання про пощаду. «Будь ласка, не чіпайте. Не кидайте своїми грьобаними сніжками, не штовхайте в кучугуру. Це боляче та холодно. Чому саме я?»

Але ніхто не помічає, у якому він стані. Або навпаки, тому і штовхають, адже цікаво подивитись, як ця кумедна істота волає та сіпається. Або ж усім просто начхати. Максимум дорікнуть за похмуре обличчя, похитають головою та повчально скажуть: «Чого, ідіот, голий стоїш? Ще й без шкіри. Іди одягнися. А то, напевно, боляче таким бути, вірно?»

Вірно.

Ось тільки Білий не може «одягтися».

Не всі новоявлені чародії нормально адаптуються до несподіваного дару – магічної сили. У більшості не виникає проблем. Але є певний невеликий відсоток людей, кого нова здібність калічить. Замість гордого мага світ отримую скорботну розумом і тілом істоту. Ще й небезпечну, тому що вона не може керувати власною силою. Втім, цивілізовані країни знайшли спосіб убезпечити суспільство від дефективних чародіїв: Лікарня Великої Милості. Хтось би сказав, що умови там більш схожі на тюрму, і місцями був би правий. Але підхід був робочим: обдаровані більше не загрожували когось ненароком убити чи зруйнувати чийсь будинок.

Насправді Оене пощастило. Не всі жителі лікарні Великої Милості були такі везучі. По-перше, не всі, потрапивши до цього гостинного закладу, виходили назад у великий світ. По-друге, розум деяких нещасних було пошкоджено набагато більше, ніж у Білого. У когось розвинулося справжнісіньке недоумство. Хтось не впізнавав близьких. Хтось ставав настільки неспокійним, що кидався на стіни чи людей, намагався відкусити собі пальці чи виколоти очі.

Усіх пацієнтів лікарні поєднувало одне: це були чародії, які так і не навчилися контролювати свій дар. За версією сучасної магічної науки та медицини — інваліди, які народилися з дефективною енергетичною структурою. Потенціал є, але міцної основи для його реалізації немає. Розум і тіло не можуть витримати дар, який відкривається в людині. І сила починає руйнувати самого мага, допоки не зведе з розуму й не зруйнує тіло.

Усім цим чародіям автоматично присвоювалась почесна приналежність до Дому Білої Тіні. А для того, щоб убезпечити оточуючих (та й самих обдарованих), щоб запобігти випадковим убивствам, підпалам або руйнуванням, на «білих» надягають хелар і ховають від світу в Лікарні. Вийти — можна. Якщо схвалить спеціальна комісія. Але якщо ти Біла Тінь, то повинен перебувати під контролем: щомісяця з’являтися в Милостивий Нагляд для співбесіди, на якій привітний інспектор намагатиметься вивести тебе з рівноваги й тим самим довести, що до життя ти не придатний (чомусь кожен другий милостивий наглядач вважає за ціль запроторити своїх піднаглядних назад до Лікарні).

І, звичайно, тобі у жодному разі не можна знімати хеларові браслети.

Є ще одна річ, яка поєднує всіх Білих Тіней. Навіть якщо обдарований виявився щасливцем, і за багато років нагляду його не запакували назад у Велику Милість, він усе одно продовжить зазнавати руйнівного впливу власної магії. Рано чи пізно він остаточно збожеволіє, а функції тіла почнуть відмовляти одна за одною. Такі пацієнти зазвичай кінчають життя, захлинувшись власною кривавою блювотою. Цей шлях можна пройти швидко, за кілька років. А можна й повільно, коли процес розтягується на десятиліття.

Оене-Білий іноді намагався прикинути, скільки йому залишилось, і наскільки болісним буде його згасання. І дійшов невтішного висновку, що він, як завжди, «везунчик» і, швидше за все, вмиратиме повільно й сумно, при цьому ясно усвідомлюючи, що відбувається. Так би мовити, з можливістю насолодитися, посмакувати та відрефлексувати кожну хвилину цього незрівнянного задоволення.

У багатотисячний раз Оене подумав про те, що було б, якби його тоді не запроторили до Лікарні. Можливо, у спокійній обстановці він опанував би свій дар, і не довелося б носити хелар. Можливо, він би виріс нормальним, зміг би влитися в суспільство та знайти в ньому своє місце.

«Залиш уже ці безплідні міркування. Нездатність впоратися зі своїм даром — це вроджене. Це не питання волі чи свідомого контролю. У людини просто пошкоджено енергетичну матрицю, от і все», — спинив його внутрішній голос.

Але ніхто досі так і не може сказати, чому вона пошкоджується, і коли саме це відбувається. В утробі матері? У момент народження? У ранньому дитинстві після пережитих травматичних подій, якщо вони були? Чи просто на рівному місці, бо так у той день стали зірки? Чи її ушкоджує магічний дар, коли прокидається і починає функціонувати? Пошкоджує одразу? Чи якщо правильно і швидко почати навчання, обдарованого ще можна врятувати?

Оене потрапив до лікарні надто рано. Ніщо не вказувало на те, що він — Біла Тінь. Це був просто трагічний збіг обставин. Не його дар, що прокинувся, був причиною жахливого випадку, який назавжди зруйнував щастя та благополуччя їхньої родини. Двічі маг Повітря (як згодом з’ясувалося), Оене просто відчув, що станеться щось погане, і спробував попередити. Чому батько без вагань подумав, що вбивця — його маленький син? Чому жодної секунди не сумнівався? Це не справедливо. Це жорстоко…

«Досить!»

Оене повернувся в реальність і постарався перепочити. Зусиллям волі розслабив судомно стиснуті щелепи, розтиснув кулаки. Давній біль і образа палили розпеченим залізом, але Білий розумів, що якщо продовжить думати про це, то рознесе кімнату й без всякої магії, ламаючи меблі та забризкуючи підлогу та стіни власною кров’ю. Знаємо, робили. А потім довго ліквідували наслідки.

Оене здригнувся, згадавши гострий уламок власної кістки, що стирчав із розпоротої руки… Йому пощастило, що він не зламав ногу, коли бив по шафі, пробуючи на міцність і себе, і її. Тому зміг абияк дошкутильгати до лікарні. Він не хотів говорити Се, але довелося. Наставниця довго мовчала, потім обійняла вихованця:

— Я не скажу інспектору, — сказала вона. Оене судомно видихнув. Якщо в Милостивому Нагляді дізнаються про цей напад люті, то не уникнути Білому повернення в гостинні стіни Лікарні. — Але на майбутнє ти маєш виробити інші способи стабілізувати свій стан, окрім як трощити меблі та ламати себе. Я вірю, що ти зможеш із цим впоратися. Зможеш це контролювати достатньою мірою…

Зусиллям волі Білий зірвав себе з ліжка. Підійшов до дверей до кімнати, прислухався. У квартирі було тихо. Якщо пощастить, він зможе пробратися до вмивальні, не зустрівши Женця. А від умивальної до вхідних дверей у квартиру — пара кроків. Він легко втече, навіть якщо південець буде ошиватися на кухні або в коридорі.

Білий одягнувся, узяв сумку й обережно прочинив двері. Виглянув у щілину. Порожньо. Тихо. Чорний або спить, або медитує в себе в кімнаті, або пішов до Управління (що малоймовірно).

Оене глибоко зітхнув, набираючись хоробрості. Потім вискочив із кімнати й кинувся до вмивальні. Зачинив двері на клямку. Маневр удався: він нікого не зустрів, він тут один і може нормально привести себе до ладу.

Його наступна пробіжка — до вхідних дверей — теж увінчалася успіхом. Білий із полегшенням зачинив за собою двері та пішов до Управління.

 

Там він занурився в папери і вдав, що страшенно зайнятий. Йому пощастило: у Се сьогодні було багато зустрічей «в полях». Наставниця тільки поцікавилася, де Жнець, і, задовольнившись невизначеною відповіддю, що той прийде пізніше, поїхала виконувати свої найбільш стомлюючі (з погляду Оене) обов’язки: спілкуватися з людьми. Адже натовп нескінченних інформаторів сам себе не розпитає.

Близько полудня з’явився Чорний. Не звертаючи уваги на опікуна, пройшов до свого місця на підвіконні й заходився кублитись, наче вкушений, багато разів перестиляючи ковдри й переставляючи подушки. Нарешті стотисячний варіант гнізда його влаштував. Після цього перекований дістав прибережене яблуко та захрумтів, оглушливо чавкаючи.

Оене повернувся до вивчення докладної статті нового наукового світила, яке стверджувало, ніби відкрило «нові властивості мангустового каменю, які зроблять революцію у світі артефактів». Через п’ятнадцять прочитаних сторінок Білий не побачив навіть натяку на що-небудь революційне, проте не втрачав надії: попереду було ще сторінок сто. Оене дійсно намагався читати, і йому навіть вдалося зосередитись на тексті… рівно до того моменту, поки яблучний недоїдок повільно й обережно, ніби розвідуючи навколишнє оточення, не приземлився прямо на захоплююче чтиво.

Білий до болю стиснув зуби. Руки затремтіли від спалаху люті. «Ох, Жнець, зараз не найкращий час для таких витівок. Ти ризикуєш». Оене насилу придушив бажання схопити зі столу свою чашку з охолодженим трав’яним відваром і виплеснути в обличчя Чорному.

«У жодному разі! Тримай себе в руках. У Женця і так життя не солодке. Не можна застосовувати насильство до того, хто змушений тобі підкорятися. Ти маєш козир, який він не може побити».

Оене схопив папери та сумку — і кинувся геть з Управління, вирішивши, що статтю можна дочитати в будь-якому іншому місці. Наприклад, на його набережній у передмісті Мере́.

 

Дочитавши статтю, Оене пішов у тренувальний зал, тож до Управління він повернувся вже надвечір. У Залі Великих Звершень панувало похмуре пожвавлення.

— Що я пропустив? — поцікавився Білий.

День, проведений на самоті без подразників, трохи заспокоїв його, і зараз Оене почувався майже прийнятно. Але знав, що цей крихкий стан може розсипатися від випадкового різкого погляду чи невдалого жарту.

— Знайдено нову «наречену дракона», — похмуро виплюнув Вел, — уже восьму. Ось тримай інформаторій, почитай. Картинки — у твого пірата, не забудь потім повернути їх до теки.

Білий кинув погляд на Женця, який уважно розглядав роботу оперативного художника, до чиїх обов’язків входило наробити якнайбільше точних замальовок місця злочину. По обличчю Чорного блукала така моторошна посмішка, що хотілося відвернутись. Білий відчув, як його «майже прийнятно» розсипається дрібною скляною крихтою.

«Чому він так усміхається? З його погляду це кумедно? Гарно? Він схвалює?»

Оене пам’ятав почерк Дракона — вбивці, який орудував у Мере, вибирав проституйованих жінок і вбивав їх, катуючи з особливою жорстокістю. Отже, замальовки з місця злочину навряд чи могли викликати позитивні почуття. Бузувіра прозвали Драконом через незмінні опіки, які залишалися на тілі його жертв. Чи то маг Вогню, чи любитель артефактів з енергією полум’я, чи просто поціновувач вишуканого поєднання «живий вогонь і мертві дівчата». Любив він і кайдани. На всіх жертвах знаходили опіки-сліди, наче від широкого розпеченого нашийника, руки й ноги теж мали сліди розжарених браслетів.

Убитих знаходили в кущах, канавах та інших затишних місцях у маловідвідуваних районах за містом. Карта місць, де було виявлено тіла, рясніла різноманітністю. Так і не вдалося пов’язати злочини з будь-яким районом чи об’єктом. Ні з ким із клієнтів зв’язати їх теж не можна було: ні «роботодавці», ні «менеджери», ні товаришки вбитих не могли дати жодної зачіпки. Усіх клієнтів дівчата приймали на «робочому місці», і ті потім спокійнісінько йшли, коли закінчувався їхній час. Слідчі-«порядники» висловлювали припущення, що вбиті жінки підробляли на стороні.

Всередині Оене почало розливатися мерзенне та липке почуття. Розчарування. У собі та в Женці. Він подумав, що, можливо, поспішив із позитивними висновками щодо перекованого. З відтінком сорому згадав свою майже ніжність, з якою торкався до тремтячого в лихоманці південця.

ХС-2052 — не просто істота, що страждає, а жорстока істота, що страждає. Чому Білий вирішив, що Жнець не такий, яким його вважають? Своїми розмовами про справедливість Чорний розвів Білого, як дурня. Чому Оене вирішив йому вірити?

Таким ідіотам не місце в розвідці. І якщо це розуміє Оене (який є ідіотом), то, напевно ж, розуміє і керівництво Ядра. Білого із самого початку ніхто всерйоз не розглядав як повноцінного розвідника. Його просто готували до ролі живого повідця чи чогось на кшталт.

Білий не вперше дійшов такого висновку. Але, лихий роздери, чому усвідомлювати це щоразу так болісно?!

Оене розгонистим кроком підійшов до Женця. Не кажучи жодного слова, грубо висмикнув у нього з рук малюнки. Запхав до теки та, не читаючи, кинув інформаторій на стіл Вела. Потім, так само не кажучи ані слова й намагаючись не зустрічатися ні з ким поглядом, вийшов і подався додому.

«Я просто ляжу спати. У мене вийде».

Цього разу темрява «поганих днів» була не надто гнітючою, так що Оене зміг досить швидко дістатися свого ліжка і відключитися, примудрившись не наробити дурниць.

 

* * *

Жнець, як завжди, вальяжно розвалився на стільці, прийняв глузливий вигляд і почав безцеремонно оглядати зал.

— Ну й навіщо ми сюди прийшли?

— Се разом з іншими активістками жіночого руху читатиме лекцію.

— Зрозуміло. А ми навіщо сюди прийшли?

— Ти сюди прийшов, бо я… покликав, — Оене не вистачило духу сказати «наказав». До того ж він і справді не наказував. Просто проінформував підопічного, що вони йдуть до Дискусійного Дому. Він міг би залишити південця вдома, але поки що вважав за краще тримати перекованого в полі зору.

— А ви навіщо прийшли? Знайти собі легко доступну, тілесно розкуту жінку?

— Ні! — Оене обурено обернувся до Женця і, мабуть, уперше за весь час твердо глянув йому в очі. «Погані дні», які цього разу минали легко, добігали кінця, але на підштрикування Чорного Оене все ще реагував різкіше, ніж зазвичай.

— Ну й даремно, — на перекованого гнівний вигляд «хазяїна» не справив жодного враження. — Беріть приклад… з усіх, — Жнець реготнув. — Ось дивіться, усі ці чоловіки прийшли зняти собі жінок. Тутешні активістки — легка здобич. Варто тобі сказати, що ти підтримуєш боротьбу жінок за свої права, і вони самі почнуть на тебе вішатись. Усі ці хлопці це розуміють. І користуються. Хіба що крім того типу в чорному, ліворуч від проходу в передостанньому ряду. Цей, схоже, прийшов полоскотати собі нерви та зійти жовчю.

Оене ніби ненароком обернувся на стільці та краєм ока подивитися на людину в чорному. Об’єкт був йому незнайомий. Вигляд у того був і справді похмурим, гордовитим і навіть злим. Як, напевно, у всіх вілленців. Принаймні типового жителя темнолюбної Віллени — країни, з якої світом розповзлася релігія Церкви Тихої Радості — Білий уявляв собі приблизно таким, як цей чоловік. Неприємний профіль із довгим носом посилював відчуття зневажливої злості. Руді та неправдешньо кущисті брови на худому синюватому обличчі робили його зовнішність ще більш відразливою. Кучеряве волосся мідного кольору розсипалося по плечах, але незнайомець не поспішав його підбирати. Оене готовий був присягнутися, що цей тип із задоволенням розігнав би всіх жінок по кухнях та пральнях.

«І справді, навіщо він прийшов? Щоб, так би мовити, пізнати ворога в обличчя?»

Оене не пам’ятав, щоб цей чоловік йому зустрічався в будь-яких зведеннях чи інформаторіях.

— А́йнар, ти ж маг Повітря… У твоїй матриці активований аспект слідопита? Ти вмієш ставити мітки?

— Ну припустимо, — непевно знизав плечима Жнець.

— Ти можеш поставити на цього вілленця мітку, якщо він не чародій?

— Чорну-пречорну мітку? Піратську? Пан Оене хоче зігнати зі світу всіх, кому не до смаку вчення його дами серця — тобто пані Се?

— Ні. Я хочу, щоб у нас була можливість будь-коли дізнатися, де знаходиться ця людина.

Білий почервонів і насупився. Часом Жнець так його дратував, що й у добрі дні хотілося перекинути цього гада через коліно і висікти різками. А вже сьогодні так і поготів.

— Ну гаразд, добре-е-е…

Перекований потягнувся, підвівся зі стільця і почав ліниво бродити залою, наче від нудьги. Повернувся він досить швидко.

— Поставив. Нехай спробує виявити, — Жнець був, схоже, дуже задоволений собою. — Якщо цей синюшний не поїде з міста, то я зможу його засікти.

— Дякую, — буркнув Оене.

— Чим цей тип вам до душі припав?

«Він дивний. І підозрілий. І він невдовзі помре», — подумав Оене. А вголос сказав:

— Не знаю. Передчуття. У мене іноді буває.

Білий тяжко зітхнув. Він волів би відмахнутись від скорої смерті вілленця, але вона маячила десь на горизонті подій та ніби навмисне дражнила неслухняний дар Білої Тіні. На превеликий (для Оене) жаль хеларові браслети стримували лише активний дар чародія. Фонові ж — такі як відчуття чужих емоцій чи передчуття чийогось скону — спокійнісінько продовжувати працювати. Та, у випадку Білого, ускладнювати життя своєму власнику.

 

Лекція була присвячена проблемі проституції. Здавалося б, її легалізація принесла Сірій Косі виключно позитивні результати: державі — податки, жінкам — потенційні робочі місця. Але на практиці справа виглядала дещо інакше. Виграли всі, крім самих повій, які як були безправними, так і залишилися.

— Саме явище проституції зміцнює чоловічу гегемонію. Якщо жінки хочуть стати вільними, вони мають розправитися з усіма проявами гноблення, і так званий «просто секс за гроші» — один із них. Але ми в жодному разі не закликаємо покласти відповідальність на дівчат. Сотні років боротьби з проституцією показали неефективність цього способу. Що дійсно працює — так це модель криміналізації клієнта. Вона позитивно зарекомендувала себе в деяких країнах Південно-Східної Підкови. Що потрібно? Створення альтернативних видів заробітку та соціальна підтримка жінок, а також високі штрафи для тих, хто намагається купити жіноче тіло. І проблема, про яку в Сірій Косі дискутували вісім років тому, і яку начебто «вирішили» легалізацією, нівелюється швидко й ефективно.

Першу частину лекції читала подруга Се. Жнець вдав, що нудьгує, але в Оене було відчуття, що насправді йому цікаво. Південець часто оглядався в зал, вивчаючи реакцію глядачів. Іноді шкірився та відпускав глузливі коментарі. Особливо його бавив рудий синьошкірий вілленець. Той зберігав незворушний вираз обличчя, проте його брови перебували в постійному русі, видаючи всі почуття власника.

Коли настала черга Се, Жнець влаштував лікті на спинці крісла перед ним (на щастя, воно було порожнім, інакше не уникнути скандалу), поклав голову на руки й удав, що заснув. І знову Білий готовий був присягнути, що 2052 із цікавістю ловить кожне слово.

Ще два виступи — і почався справжнісінький бардак. Офіційно це називалося дискусією, але за фактом обговорення переросло мало не у сварку. Охочих заробити гроші на продажі жіночих тіл дуже обурював той факт, що хтось закликає прикрити лавочку.

Жнець веселився, аж підскакуючи на стільці. Відпускав їдкі коментарі, передражнював особливо провальні (з погляду великого критика Айнара) моменти. Певно тема проституції та жінок, до неї залучених, викликала в південця дивне збудження. Майже так само, як і тема священиків Церкви Тихої Радості.

— О сили Джерельні, це просто впасти! У вас тут усі такі тупі? Аргументи прихильників легалізації нікчемні настільки, що мені стає соромно за людство.

Оене був вражений витримкою Се та її соратниць, які спокійно й докладно відповідали навіть на явну маячню опонентів та опоненток. Білий так не зміг би.

Він звернув увагу на двох жінок, які явно трималися разом. Одна — середніх літ, з короткою стрижкою, у яскраво-рудому шарфі — мала вираз обличчя вкрай злісний, й аж слиною бризкала, вивергаючи на адресу Се та її подруг потоки слів. Друга дівчина була молодша і виглядала явно заляканою. На ній теж був шарф — зелений. І, на відміну від своєї товаришки, пов’язала вона його щільно та акуратно, ніби хотіла сховати синці на шиї. Вона не брала слова, натомість уважно слухала.

Білий насилу дотерпів до кінця і зі швидкшстю бігового ящура попрямував до виходу, як тільки ведучі оголосили кінець зборів. Вийшовши з будівлі, Оене стомлено притулився до зовнішньої стіни. Йому було погано від емоцій, яких він нахапався від глядачів та учасників дискусії. Його нудило від чужої жадібності та злості.

Се вийшла хвилин за двадцять. Здивувалася, побачивши своїх товаришів по службі.

— Я просто… хотів сказати, що ти трималася дуже гідно. І мені сподобався твій виступ, — похнюпившись, пробурмотів Оене, який не вмів компліменти ні дарувати, ні отримувати.

— Дякую, Оене, — посміхнулася Се. Білий відчував, що вона все ще зібрана, як під час битви, і відчував вируючу в ній залишкову холодну злість.

Краєм ока Оене помітив рух, повернув голову й побачив злякану дівчину. Вона, озираючись, несміливо прямувала до них із Се, намагаючись зловити зелений шовк шарфу, що його тріпав вітер. Білий її впізнав одразу. Поблизу вона виглядала ще більш втомленою і зацькованою.

— Перепрошую, — хриплуватим голосом сказала дівчина. — Я не знаю, з ким можна про це поговорити… З деяких причин до Порядку я не піду, ви розумієте…

Оене та Се дружно закивали. Недовіра робітниць борделів до охоронців Порядку була обґрунтованою і мала давню історію. З легалізацією проституції відносини не покращали, а корупція та зловживання владою серед «порядників» нікуди не поділися. Вони набагато частіше вибирали дотримуватися інтересів сутенерів, ніж підтримувати громадську справедливість. І скарги дівчат на жорстоке поводження чи порушення трудових договорів або ігнорувалися зовсім, або потрапляли в сліпу пляму Порядку після солідної винагороди від власників дому розпусти. А клієнтів, які дозволяють собі зайве, не штрафували, напевно, жодного разу за всю історію легальної проституції в Сірій Косі.

— Те, що відбувається останнім часом… Про це ніхто не каже. Нам не дозволяють обговорювати це навіть між собою. Тому це дивно… Але власники багатьох закладів змушують нас розставляти по кімнатах…

— Ліе́не!

Цей громовий голос Білий упізнав би, навіть якби оглух.

І без того налякана дівчина сіпнулася. Дама в рудому шарфі розлюченою кішкою підскочила до нещасної, схопила її за лікоть і смикнула так, що в тої клацнули зуби.

— Ти ще й розмовляєш із ними?! — закричала темпераментна леді. — Вони ж тебе без шматка хліба хочуть лишити!

— Нічого подібного, — твердо заперечила Се. — І ви це знаєте. І Ліене це знає. Відпустіть дівчину, ви робите їй боляче.

— Ліене краще знає, що добре для неї, а що — ні. А таким, як ви, варто закрити рота й мовчати.

— Щоб такі, як ви, могли продовжувати цю узаконену работоргівлю? — саркастично помітила Се.

— Шавка драна! — прошипіла опонентка і сплюнула на бруківку, під ноги Се. Потім знову смикнула Ліене й потягла її за собою геть від Дискусійного Дому. — Ходімо! І жодного слова більше!

У мовчанні Се, Оене та Жнець проводили їх поглядом. Білий відчував, наскільки зла його наставниця. І наскільки засмучена. Якби агресивна дама ще трохи посіпала б свою залякану «подругу», вона вельми ризикувала отримати хорошого стусана від Се, яка не терпіла несправедливості.

— Я хочу прогулятись. Одна. Зустрінемось завтра в Ядрі.

Наставниця стрімко попрямувала в бік набережної.

Оене відчував, що ось-ось злетить із котушок від емоцій, що переповнили його за сьогодні. Він відчував настрій Се, але ніяк не міг їй допомогти.

Білий за звичкою глянув на Женця і побачив на його губах дивну усмішку. І це стало останньою краплею.

— Не смішно! — за злістю кинув він перекованому.

Той перестав усміхатися.

— Не смішно що саме?

— Досить шкіритися, ніби сталося щось кумедне! Ти, напевно, знаєш, що в борделі потрапляють не від хорошого життя, і вибратися потім дуже важко. А що, якби на місці Ліене виявилася твоя мати, сестра чи кохана? Ти б теж веселився? А якби дивився на малюнок її понівеченого тортурами тіла, над яким попрацював Дракон? Теж було б смішно, як тоді в Управлінні?

2052 раптом став дуже серйозним. Убивчо серйозним. Він підійшов до Оене і, дивлячись йому в очі, у стрибку різко вліпив Білому в щелепу. Удар у Женця виявився що треба. Хоч Оене й був на голову вищий, і в півтора рази більший, але одразу опинився на землі. Вимощений бруківкою тротуар під ним зробив два повні оберти по вертикалі й зупинився, розгойдуючись.

Білий приголомшено дивився знизу на свою «зброю», потираючи місце удару. Увесь правий бік обличчя онімів.

Жнець обдарував «хазяїна» важким поглядом і пішов геть.

 

* * *

Наступний день видався напрочуд спекотним навіть для кінця квітня. Залою Великих Звершень довелося пустити прохолодний бриз, щоб якось освіжатися.

— Думаю, що енергетична структура Айнара більш-менш упорядкувалася після перековки. Тож настав час підключити тренування з магії. Потрібно визначитися з основними патернами взаємодії всередині нашого розвідувально-бойового загону.

Се в задумі міряла кроками їхній робочий куточок. На вигляд здавалося, що інцидент, який мав місце під час лекції, не залишив у її душі жодного сліду. Але Оене відчував, що це не так.

— Основний бойовий маг у нас ти, Айнар. Вода-Повітря. Я хотіла б подивитись, що ти вмієш. Інформаторій каже, що маєш потужні щити…

— А яка спеціалізація у вас, пані Се? — Урожденець півдня, як завжди, сидів у своєму гнізді з ковдр і подушок і хрумтів яблуком, непристойно плямкаючи.

— Важко сказати… — Се почухала підборіддя. — Універсал. Усього потроху, але нічого визначного. Повітря-Вогонь. Я можу діяти сама по собі. А вам, Оене та Айнар, доведеться битися разом.

— Я чудово можу битися і поодинці, — відказав Жнець, ніжно облизуючи сік із червоного яблучного боку.

Білий сидів, дивлячись у чашку з холодним трав’яним відваром. Він вважав за краще не обертатися, аби не бачити, наскільки зневажливим буде цього разу погляд перекованого. З учорашнього дня в ньому все ще тліла тиха лють. Й образа. Він розумів, що чекати від Женця якихось нормальних людських реакцій не варто, але зовсім не міг збагнути, чому за справедливу критику йому так несподівано прописали в обличчя.

— Ти захищатимеш Оене.

— Пан Оене не може сам за себе постояти?

— Він не може скористатися власною магією.

— Вибачте мені мою зухвалість, пане Оене з Дому Білої Тіні, — Жнець церемонно обернувся до свого куратора і схилив голову набік. — Але в чому ваша цінність для нашого, як зволила висловитися пані Се, розвідувально-бойового загону?

Білий, як і раніше, дивився в підлогу.

— Пан Оене непогано розуміється на артефактах і вміє ними користуватися, — прийшла на допомогу Се.

— І все? — глузливо примружився Чорний.

— Хіба цього мало? — у голосі Се почав прослизати холодок.

— Так, — засміявся Жнець. — Усі люди, навіть не обдаровані, більш-менш стерпно вміють користуватися артефактами. А багато хто, як ви сказали, непогано вміє. Повинні ж бути в пана Оене ще якісь таланти.

«Ти будеш не радий опинитися в ситуації, коли я їх продемонструю», — зі злістю подумав Оене. Він згадав, як уперше прокинувся в ньому один із його страшних дарів. Мати ледве встигла здивуватися, коли семирічний Оене раптом випустив іграшку й неживим голосом промовив: «Мамо, зараз ти…»

Кам’яний карниз, що рухнув, убив її миттєво. Принаймні Оене дуже сподівався, що вона не мучилась.

–… Так, пане Оене?

— Що? — Білий підвів голову. Згадка повільно розсіювалася.

— Оене, усе гаразд? — Се стурбовано насупилась.

Білий хотів сказати «так», але не міг вичавити із себе ні слова. Тихо, ледве чутно він поставив на стіл чашку, з якої так і не відпив, і вийшов із Зали Звершень.

Ноги привели його на зовнішню терасу четвертого поверху. Білий сів на ліпні балконні перила та звісив ноги назовні. Знизу широчів мирний затишний Мере, сповзаючи з пагорба Трьох Шляхів на західну набережну. Пагорб був названий так на честь трьох Джерел, доступних для освоєння людськими магами: Вода, Повітря, Вогонь. На пагорбі, крім Управління Ядра та інших адміністративних будівель, розташовувався також Університет Вищої Наукової Магії.

Cіра Коса була державою-напівостровом, і західну половину її земель займала гориста місцевість. Її столиця, Мере́, була найбільш північно-західною точкою Сірої Коси. Місто, у якому під гострим кутом сходилися західне й північне узбережжя. Мере був горбистим, і прогулянка його вулицями здебільшого складалася зі спусків і підйомів, часом пологих, а часом дуже крутих.

Білий сидів на перилах, теліпаючи ногами й розсіяним поглядом ковзаючи дахами міського центру. Споглядання будівель зі світлого каменю із червоними дахами чомусь благотворно діяло на нерви Оене. Відчуття власної нікчемності й непотрібності поступово вщухало. Лягало на дно душі, згортаючись кільцями, наче величезна змія в очікуванні нового приводу встромити зуби у свою жертву.

Потроху Білий почав заспокоюватися. Це дало йому змогу помітити людину, яка навіщось піднімається зовнішньою стіною на вежу ратуші, що стояла по сусідству з Управлінням. «Невже внутрішні сходи обвалилися?» Людина на вежі повернулася боком, зручніше переставляючи ноги. Оене здалося, що з-під чорного капюшона видніється руде волосся.

Раптом Білого ніби полоснув порив крижаного вітру. «Скоро… Це станеться зовсім скоро…»

— Айнар! — Білий увірвався в Залу Великих Звершень, ледь не знісши двері з петель. Жнець і Се схопилися. А з ними половина переполошених співробітників відділу. — Де зараз та людина, на яку ти поставив мітку?

Жнець прикрив очі й доторкнувся до скроні пальцями.

— Він… зовсім поруч. Можливо, навіть у сусідній будівлі.

— Це він! Він лізе на вежу ратуші!

— Ми маємо зупинити його? — сухо й зосереджено запитала Се, миттєво зібравшись.

— Так, — не вагаючись, відповів Оене. — Я відчуваю його близьку смерть. І передчуваю, що це пройдеться відлунням по всіх нас…

Погане передчуття, а точніше, неясне передбачення, навіяне фоновою магією Повітря, стиснуло нутрощі Білого холодною рукою.

Се кинулася до виходу. Жнець і Оене — слідом.

— Людина на вежі ратуші! Зняти негайно! Брати живим! — на ходу вигукнула Се, коли вони пробігали головним коридором. Одночасно наставниця стиснула й розкрила долоню, і її слова громовим гуркотом пронеслися будівлею Ядра, скликаючи всіх.

Коли трійця вибігла на подвір’я, людина ще продовжувала лізти. Усередині Оене стискалася холодна пружина. «Скоро…» Він відчував тільки одну смерть. Але чомусь вона лякала Білого до дрижаків, бо за нею проступали контури чогось набагато зловіснішого.

Поступово площа перед ратушею заповнювалася народом. І це були не тільки прибулі співробітники Ядра. Чоловіка на ратуші помітили перехожі. Люди зупинялися подивитись. Зараз на вулицях і площах Мере було людно: завтра мали розпочатися народні гуляння з нагоди святкування Дня Переможця, і городяни починали вже з вечора. На сусідній площі зібрався великий ярмарок.

«Він навмисно вибрав саме цей час і цей день?..»

Чоловік доліз до карниза, що відміряв кінець стіни, і зупинився, ставши на бортик. За його спиною в небо вкручувався гострий шпиль даху. Чоловік відкинув капюшон. Передзахідне сонце підсвітило його руде волосся, зробивши його схожим на живий вогонь.

— Слухайте мене, жителі Мере! — голос, посилений артефактом рупора, полетів над площею.

— Його потрібно зупинити! — у розпачі вигукнув Оене. Але оперативники Ядра вже й так піднімалися на ратушу внутрішніми сходами.

— Айнаре, ти можеш позбавити його голосу? — Се неспокійно озиралася на всі боки. — Потрібно, щоб він перестав говорити.

— Можу зняти його з даху яким-небудь бойовим закляттям.

— Він потрібен нам живим.

— Тоді я б не ризикував. Занадто далеко. Закляття, що сплутує, на долетить, а вражаючим я можу промахнутися і не поранити, а прикінчити. Почекаємо, поки його знімуть ті, хто опиниться ближче.

А вілленець продовжував.

— Настають темні часи, і ваші маги не зможуть захистити вас. Подивіться на країни, які вже захоплені гранатовою хворістю. Чаклуни безсилі! Люди вмирають у муках! Не мине й кількох місяців, як хвороба добереться і до Сірої Коси, і ніщо й ніхто не зможе її зупинити. Ніхто, крім Великих Богів. Церква Тихої Радості пропонує вам порятунок!

— Потрібен купол тиші над площею! — крикнула Се й через натовп поспішила до магесси в зеленому, яка вже почала танець рук, сплітаючи якесь складне заклинання. Оене, що розкидав неспокійні погляди-стріли навколо себе, виявив, що ще кілька магів роблять те саме. Невидимі тендітні нитки вже простягалися між чарівниками, щоб огорнути площу і вуха людей тишею. Але щоб накрити такий великий простір, потрібен час…

— Я жертвую собою зараз заради послання, яке наші Боги передали у світ. Я жертвую собою зараз заради того, щоб ви почули їхній заклик. Я йду до моїх Богів. І вони приймуть мене, і не скинуть у безодню відчаю, як скидають вони грішників і відступників. Мої Боги люблять мене, бо я їхнє дитя. Як і всі ви — їхні діти.

Оене думав, що людина з вогняним волоссям зараз зробить крок донизу — і його на «подушку» підхоплять маги Повітря (які, як бачив Оене, уже стояли напоготові). Але вілленець дістав із кишені якийсь предмет, струснув його й підніс до скроні. Пролунав хлопок. Ноги фанатика підкосилися, і він незграбно звалився вниз.

Чародії справді спільно підхопили останки, не давши їм забруднити бруківку на площі. Тіло вілленця м’яко лягло на каміння. Від голови зосталася ледве половина. Залишки рудих кучерів, що злиплися від крові, безпорадними щупальцями розпласталися навколо. Розряджений «Вибух-у-кишені» — артефакт, яким убив себе чоловік у плащі, — валявся трохи віддалік.

— Айнаре, ти вмієш читати мертвих? — запитала Се. Вона виглядала роздратованою.

— Не дуже. Не більше, ніж будь-який середній маг із відповідним аспектом.

— Збери з тіла всі відомості, які зможеш. Я теж спробую. Потім порівняємо.

Се й урожденець півдня опустилися на коліна біля мертвого вілленця.

— Не густо. Зазвичай зі свіженького трупця можна зчитати набагато більше, — Жнець розчаровано зітхнув і піднявся, обтрушуючи коліна.

Се теж встала.

— Мрець практично нечитабельний. Тіло ще зберігає відгомони релігійного екстазу, перемішаного зі страхом і болем. Але напрочуд мало слідів залишив дух цієї людини. Ніби собака язиком злизав. Шкода, некромант Ядра зараз не в Сірій Косі, — зітхнула наставниця. — Можливо, якщо підняти вілленця з мертвих, ми могли б його розпитати…

— Некромант тут усе одно не допоміг би. По-перше, далеко не кожен здатен повернути піднятим свідомість. Власне, влада над трупами якраз і ґрунтується на відсутності цієї самої свідомості, інакше вони б напевно опиралися волі чаклуна, який їх підняв. Якщо вже повертати людині свідомість, то доведеться тут же застосовувати дар маніпуляцій. А це вже занадто рідкісне поєднання занадто рідкісних дарів. По-друге, навіть якби хтось і був здатний на подібне… У трупа відсутня голова.

— Так, розповісти він нічого не зможе, але написати…

— Не повірите, для цього теж потрібна голова, — Жнець зі знудженим виглядом схрестив руки на грудях. — Інакше звідки ви дістанете спогади? Звісно, багато людей думають дупою, тож можна було б спробувати… Дупа в цього ціла й неушкоджена.

— Гаразд, я зрозуміла, — засмучено кинула Се.

— Звідки ти так багато знаєш про некромантію? — не втримався Білий.

— Чув від обізнаних людей, — рівно й байдуже відповів Жнець. Оене здалося, що аж надто рівно й байдуже. — До речі, пані Се, ви сказали, що в Ядра є свій некромант?

— Є. Але зараз він… вона на виїзній місії, — у голосі Се не було помітно тривоги, але в її душі піднялася ціла хвиля. Оене знав, що його вчителька хвилюється за долю своєї бойової подруги й колишньої коханої Кьяш. Коли агент однієї з країн Північно-Східної Підкови виїжджає з таємною місією всередину Проклятого Кола (у Віллену та союзні країни), він сильно ризикує не приїхати назад. — І так, вона могла б і повернути мертвому свідомість, і змусити його заговорити.

Оене згадав Олвера — мертвого воїна, який став вірним соратником некромантисси, що підняла його. Те, що зробила Кьяш, було без перебільшення дивом, яке вже не перший рік цікавило провідні уми наукового магічного товариства…

Південець раптом примружився і знову нахилився над рештками вілленця. Зняв із його шиї медальйон, на якому були вигравірувані стулки. У міфології Церкви Тихої Радості це був символ Бога Воріт, згадав Білий. Якою була сфера відповідальності цього бога, Оене не знав.

— Пані Се, подивіться на це, — Жнець простягнув медальйон. — На дотик гарячий, та ще й вібрує навіть. Схоже, це артефакт. І він явно щойно працював, і працював добряче.

Се взяла в Женця пацьорку, заплющила очі й поводила кінчиком пальця по металевому боці.

— Він… випромінює надто сильні вібрації як для артефакту, що використовувався тільки для посилення звуку. Він робив щось іще. А крім того… він нібито не віддав свою силу, як віддає артефакт, що побував у роботі, а… забрав її? — Се була здивована.

— Саме так. У мене відчуття, що цей медальйон увібрав у себе також дух нині покійного мовника. Його тіло не зберегло жодних слідів життя, що покинуло його. Я майже не відчуваю відгомонів. Для людини, яка померла такою смертю, це дивно. Сподіваюся, ваші читці-посмертники зможуть розповісти більше.

Се передала медальйон Оене. Він нічого б не зміг сказати, бо його здібності не давали змоги бачити і відчувати те, що було доступно його напарниці й перекованому. Він просто машинально простягнув руку і взяв річ. Медальйон повільно заспокоювався і остигав у його долоні.

А поки вони входили в будівлю Ядра, щоб долучитися до спонтанного зібрання, медальйон охолов і заснув остаточно. Оене не знав, що з ним робити, тому віддав назад Женцю. Білий потер обличчя долонями. На душі було кепсько. Як і завжди, коли він бачив, як збуваються його передчуття. А цього разу чомусь було кепсько по-особливому.

— Пане Оене?

— Слухаю, Айнаре.

— Він порожній.

Оене відняв руки від обличчя.

— Хто порожній?

— Медальйон, — південець закотив очі, ніби кажучи: «як важко жити, коли твій напарник-опікун — ідіот». — Коли я передавав його пані Се, він буквально вібрував від сили, що переповнювала його. Вважаю, що він був у такому ж стані, коли ваша наставниця передала його вам. Але тепер він порожній. Сила пішла з нього. Цікаво, куди? — Жнець вигнув брову.

— Явно не до мене, — втомлено вимовив Оене, блукаючи думками далеко звідси. — Я не вмію випивати силу з артефактів.

— Вона могла перетекти до вас і без вашої участі.

— Ні. Я б відчув.

 

Четверо співробітників внутрішньої розвідки (що звалася Тенета) прибули швидко. Се, Оене й Женцю довелося, разом з іншими учасниками події, робити доповідь. Найбільше запитань було до Оене, але — на жаль! — Білий мало що міг сказати, бо його мінливі магічні дари важко було назвати по-справжньому провісницькими. Нещасну Білу Тінь помучили-помучили запитаннями, та й відпустили.

— Я зв’яжуся з іншими країнами Підкови. Дізнаюся, чи бували в них випадки фанатичного самогубства на славу Тихих, — зголосився Во.

— Ми розчинили в натовпі «вуха», — сказав начальник одного з відділів внутрішньої розвідки. — Скоро ми дізнаємося, які настрої в містян.

— Потрібно ще й потужне вливання протиотрути для боротьби зі шкідливою інформацією та регулювання настрою городян, — насупилася Се.

— Мої люди цим займуться, щойно ми отримаємо результати спостереження від агентів.

Після наради всі розійшлися по своїх місцях, і Зала Звершень, яка до того гуділа, наче розтривожений вулик, почала заспокоюватись. Оене, якому несила була знайти собі місця, міряв кроками проходи.

— Та не мерехти! — не витримав Хеіо. — І без тебе тоскно.

Оене, перебуваючи у глибоких роздумах, хотів був проігнорувати грубий окрик. Але потім вирішив, що таким чином він стане на крок ближче до того, щоби бути схожим на Женця. А цього він у жодному разі не хотів! Тож Білий сів за стіл і почав барабанити по ньому пальцями, намагаючись робити це не надто голосно.

 

* * *

Наступного дня Оене із Женцем прийшли в Ядро майже вдосвіта, але всі співробітники відділу (хто не поїхав на завдання) уже були на своїх місцях. Після вчорашнього нікому не спалося.

— Жителі неспокійні. Випадок на площі справив на городян сильне враження. Також зросла частота згадок гранатової хворості. Про неї і раніше говорили із деяким жахом, а тепер — і поготів. Люди налякані й не бачать виходу із ситуації, якщо хвороба і справді дійде до нас. А, судячи з останніх зведень, вона має на це всі шанси.

— Ще одне очко на користь Тихих! — Се була розлючена. — Історія повторюється. Уже не вперше епідемія релігії охоплює освічені країни, подібно до гранатової хворості. Колись чародії почистили світ від цієї скверни: боги, служіння, покарання, спокута, жертвопринесення… Й ось знову все повертається.

У Залу Великих Звершень без стуку влетіла сама Хо́е Сомеі́н-еле, одна із членів Ради Ядра. У величезному приміщенні одразу стало тісно. Оене зіщулився. Хое була невисокою, ажніяк не огрядною жінкою років п’ятдесяти, але в її присутності Білого не полишало відчуття, що він стоїть поряд з облоговим тараном — якщо в неправильний момент потрапиш під руку, може й зашибити. Словом, Оене її побоювався і намагався не потрапляти їй на очі.

— Во, ти мені потрібен, — голос Хое був жорстким. Утім, Оене ніколи не чув, щоб вона говорила якось по-іншому. Сомеін-еле владним поглядом обвела Залу. — У Мере хоче приїхати посол Церкви Тихої Радості. І не просто якийсь пішак, а сам голова організації — преподобний Єза́ріє. Візит начебто спеціально приурочений до офіційного прийому в нашій Залі Співдружності, який заплановано на середину червня. Посольство прибуде в Мере того ж дня, вранці. Церква нібито схвильована інцидентом на площі й хоче дати офіційні коментарі з приводу того, що сталося.

Се стиснула кулаки.

— Офіційні коментарі? Ці маргінали тепер діють як повноправні політичні суб’єкти? — Се не змінилася в обличчі, та й голос її не особливо змінився. Але Оене здалося, що від її гніву зараз почнуть плавитися стіни.

— Уявіть собі. Є ймовірність, що цей Єзаріє буде на прийомі.

— Його запросили? — Во, навпаки, був уособленням спокою. Стояв біля свого столу розслаблено, ніби обговорював із давньою подругою паршиву театральну виставу. Пальці задумливо склав колибою… наскільки це було можливо в його випадку: великі і вказівні пальці стикалися, три інші пальці, не зустрічаючи пари-опори, хилиталися в повітрі.

— Ні. Але є ймовірність, що запросять. Уряд Сірої Коси не збирається кликати цих клоунів, але ми знаємо, що дехто з Торгового Союзу має зв’язки із Церквою. Хто саме — це мало бути в старих зведеннях, пошукайте, — видно було, що Хое теж розлючена. — Ще до того, як церковники сюди приїдуть, я хочу знати про це посольство все. Хто саме візьме на себе сміливість запросити церковників на прийом, які цілі цієї поїздки, куди вони подадуться перед Сірою Косою і після, хто увійде до складу цієї делегації, що це за люди, із ким водили дружбу, з ким ворогували, як увійшли до складу Церкви, ким стали тепер, які їхні слабкі місця, із ким контактують тут, у кого можуть цілитися, у чому може бути їхній потенційний конфлікт із Церквою і як їх можна залучити до роботи на нас.

Уся Зала напружено замовкла. Виконати ці завдання за такий короткий термін силами відділу — це було нереально, Хое вимагала неможливого.

— Завдання твоє і твоїх людей — зустріти делегацію, коли вона буде виїжджати за межі Проклятого Кола, і слідкувати за нею до самої Сірої Коси. Стежити за кожним членом посольства, доповідати про будь-яку дрібницю. Усе може виявитися важливим, аж до того, з яким звуком сякається той чи інший преподобний і якої консистенції в нього слиз. Агенти на місцях будуть попереджені: вам допомагатимуть службовці готелів, таверен, поштових станцій, тощо. Для вас це не ново, це вже відпрацьований алгоритм. Паролі та контакти я дам пізніше.

Співробітники відділу Во полегшено видихнули: коло завдань звузилося до притомного.

— Ми зробимо все можливе й неможливе, — спокійно запевнив Во.

— Питання, — подала голос Се. — Реакція на інцидент і оповіщення про посольство прийшло якось надто вже швидко. Від Віллени шлях неблизький. Як прийшло повідомлення нашим офіційним органам?

— Його приніс напевно відомий вам усім преподобний Дерріш.

— А можна цього вихватня Єзаріє та його зграю просто не пустити в країну? — раптово встряг Жнець, який до того захоплено колупався в зубах нігтем. — Простежити їхній шлях до Сірої Коси, а потім розвернути біля самого кордону. В ідеалі ще й перерізати.

Хое різко обернулася до перекованого і якийсь час мовчки вивчала його. Оене побачив, як ХС-2052 мимоволі напружився під її поглядом, хоч і постарався зберегти розв’язність. Коли жінка-таран відвернулася від нього до Во, південець ледь помітно розслабився.

— Якщо Церкву все ж таки запросять на прийом, частина твоїх людей увійдуть до складу офіційної охорони Головного Залу, — пані Сомеін-еле не вважала за потрібне відповісти на запитання південця. Що вже саме по собі було відповіддю. — У тому числі й Чорний Жнець. Церковники повинні його бачити. І делегати Оксамитової Ложі теж. Нехай зійдуть жовчю і ті, й інші.

Оене знав, що за його підопічним полювали всім континентом. У числі мисливців була й Оксамитова Ложа, яка об’єднувала найкращих магів країни Датто́ра. Наймогутніший магічний орден Підкови – стародавній та елітарний, як незнамо що. Ця «обраність», щоправда, не заважала його пихатим членам носити зневажливе прізвисько «ложечники». Втім, це найменування вживали переважно позаочі, з цілком зрозумілих причин.

Хое знову обернулася до Женця й обдарувала його цілою тирадою:

— Думаєш, просто так ми старалися, зловити тебе раніше, ніж датторці? Повір, обскакати цих панів було непросто. І те, що зробили б із тобою вони, сподобалося б тобі набагато менше, ніж перекування.

Не прощаючись, Сомеін-еле стрімко вийшла, із шумом зачинивши за собою двері Зали Звершень.

— Отже, народ, час перетасовок, — буденно сказав Во, із заспокійливою посмішкою обводячи поглядом присутніх. — Ті, кого я зараз назву, готуються передати свої справи і вирушають готуватися до захоплюючої подорожі.

Се в списку учасників «на виїзд» не виявилося. Оене із Женцем ніхто й поготів брати не збирався. Зате їх команді перепало чимало течок з поточними ділами виїжджаючих колег.

— Справа фанатика-самогубці — теж твоя, Се. Поки що. Можливо, потім передамо комусь із сусіднього відділу. Я поговорю з керівниками, — сказав Во.

Се прикрила очі й кивнула. Напевно докладає великих зусиль, аби приховати радість. Не кожного дня молодшому співробітнику Ядра дають справу з пріоритетного напряму, нехай і тимчасово. Сто відсотків, працюватиме за десятьох (і їх із Женцем поганятиме), щоб довести: Се І-еле з Дому Дубового Листа з такими справами може впоратися не гірше за старших колег. Зубами вчепиться, але не віддасть. Наставниця Білого була хоч і молода, але амбітна.

 

* * *

Се́бон, співробітник лабораторії Ядра, покрутив у руках медальйон зі стулками і простягнув Оене.

— Це точно артефакт? Ми ніяким способом не змогли його ні зарядити, ні змусити працювати. Він мертвий. Звичайна цяцянка.

— Це і є офіційний висновок лабораторії? — Оене зробив кислу міну.

— Ну майже. Тримай, — Себон простягнув Білому папірець із печаткою. — Це все, що ми могли дізнатися.

— Дякую, — зітхнув Білий.

— Удачі у вивченні цього невідомого мотлоху, — на знак прощання Себон ляснув Білого по плечу, узяв у нього зі столу яблуко, смачно надкусив і поцікавився, показуючи фрукт Білому: — можна?

— Чи не запізно питати? — обурився Білий. — Ти вже відгриз шматок!

— Твоя правда. Так можна?

— Згинь з очей моїх! — махнув рукою Білий.

Лабораторник, голосно похрускуючи, залишив Залу Великих Звершень.

Себон і Оене часто працювали разом, оскільки за родом спеціалізації (артефактознавство) Білому йому іноді були потрібні поради співробітника лабораторії.

Оене взяв офіційний висновок і прочитав: «Матеріали: сплав харделіксу та срібла кедайче». Навпроти інших пунктів стояв висновок: «Невідомо».

Усе, що Білий знав про ці метали: харделікс і, тим паче, срібло кедайче, — дуже дорогі метали, надзвичайно рідкісні. І навіть багата Даттора з Оксамитовою Ложею на чолі жаліє додавати їх до рядових артефактів, не кажучи вже про те, щоб відлити з них цілий медальйон.

А щоб ці метали хтось поєднував в одному виробі — такого Білий не зустрічав жодного разу.

Оене відчув, що його буравить чийсь погляд і підняв очі від паперу. На нього, злегка примружившись, не кліпаючи дивився Жнець. Обличчя його було незадоволеним. Білий згадав про одну деталь, яка свого часу не спала йому на думку, і внутрішньо видав сардонічне: «ха-ха!» Яблуко, що його так нахабно забрав Себон, призначалося Женцю, який щодня поїдав ці фрукти у величезних кількостях.

«Це було моє яблуко! Ти повинен був захистити його від зазіхань. Що я тепер їстиму? У шухляді твого столу більше немає фруктів!» — говорив пронизливий погляд помаранчевих очей.

«Вибач, нічого не можу вдіяти. Сама доля розпорядилася так, щоб замість мішка яблук за день ти з’їв на одне яблуко менше», — мовчки розвів руками Оене і з завзяттям взявся за вивчення нової справи, яку їм із Се передав колега.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Фоновий дар. Працює у чародія в фоні, майже не потребуючи вольових зусиль. Наприклад, чутливість до чужих емоцій, як в Оене. Або глибокий дар бачення, який допомагає магу визначити Джерела іншого мага та його активації. Фоновий дар не може активно впливати на світ та інших людей. Зазвичай це якісь додаткові когнітивні функції, «шості почуття». Не може бути заблокований хеларом, оскільки працює за іншими законами й має іншу енергетичну структуру.

Активний дар. Потенціал активних дій, для реалізації яких чарівникові потрібно задіяти волю. Може активно впливати на світ і оточуючих людей (приклади: бойова магія, цілительство, заклинання зміни форми, виготовлення амулетів, щити, некромантія, активне віщування, тощо). Може бути заблокований хеларом.

Джерела — це природні стихії, з яких чародій може черпати силу, якщо налаштований на них. Маги людської раси можуть черпати з трьох Джерел: Вода, Повітря, Вогонь. Джерело Землі їм не доступне.

Аспекти. Кожне Джерело має свої аспекти, які можуть бути активовані в мага. Таким чином, два чародії Повітря, наприклад, можуть мати дуже різні набори навичок. Один — слідопит і боєць, другий — віщун, що абсолютно не здатний до магічного бою (бо не має відповідного потенціалу).

Північно-Східна Підкова — союз незалежних держав, найрозвиненіших країн Серединного Континенту. Умовно, це всі країни навколо Лазоревої Затоки. Якщо заштрихувати на карті територію всіх країн, які входять до ПСП, то за формою вийде щось на кшталт підкови.

Додати до улюблених