Я дала клятву, клятву написану моєю кров’ю. Я буду мстити, не за образу мене, а за свій народ. За кожного хто загинув у цій кривавій війні, за кожного хто втратив. Я остання володарка вогню, полум’яна смерть, Ініська королева Шейла Дакота Анжелсон, і я навіть через століття не забула про свої слова, я прийду по нього, я вбью його.
Кожен ранок починається з цієї думки, адже це головна ціль мого життя, після відновлення мого королівства. І кожен ранок починається однаково: в мої покої з щебетом вривається Сабіна.
Оминаючи вінтажну канапу на якій я спала, вона попрямувала до балкону та розчахнула важкі тканини, що закривали вихід на балкон, за гарної погоди там можна спостерігати за бурхливим життям міста, попиваючи вино. Сонячне полуденне світло пустило промені в темну кімнату та освітило мою служницю, на її каштановому волосі переливалось світло, а обличчям вона більше нагадувала придворну даму аніж звичайну служницю, густі вії та темні мов шоколад очі могли зачарувати будь кого, я в цьому не сумнівалася. Далі вона пройшла і решту кімнати, це була гостьова з каміном, зручними кріслами та канапою, саме те що потрібно для вечірніх посиденьок, яких до речі в мене майже не було. Для мене Сабіна була не лише служницею, а й подругою. Навіть не знаю скільки разів ми з нею тікали до міста, хоч я і повинна поводитися більш відповідально. Нашим улюбленим місцем була бібліотека на головній площі, тисячі книг, історії, романи, літописи.. я надзвичайно любила читати, а от Сабіна заглядалась на молодих хлопців. Між іншим це не дивно, вона ще молода, торік їй виповнилось 24.
Хай якою життєрадісною вона була, дитинство видалось складним. Її батьків та братів забрала тінь. Вона розповідала : « Ми відпочивали біля озер, це було улюблене місце батьків. Під вечір сидячи біля багаття мати почала чути дивні звуки, наче хтось с неймовірною швидкістю переходить за деревами. Згодом небо затягнулося незвичним димом, я таке не бачила ніколи, а потім він постелився і на землю. Батько наказав збиратися і якомога швидше, та марно… Із тіні вийшов хлопець , як ніч темний, але з блискучими місячними очима, він навіяв страх на всю мою родину, такий страх, що звів їх з глузду та змусив голими руками роздерти собі горлянки. А я сиділа під деревом і захлиналась в сльозах, доки він прямував до мене. Тінь проминула мене, не сказав ні слова, він мене не вбив. Я досі не розумію чому» .
– Ваше величносте, ви знову посунули на канапі. – голос Сабіни , як щебетання пташок тільки заколисував мене.
– Я була зайнята, і від безсилля тут заснула. Певно в наступний раз покличу тебе, щоб чи будила мене, чи віднесла до спальні. – можливо це і гарна ідея, та все ж вона людина, і їй потрібно більше відпочивати, ніж мені.
Доки Сабіна готувала ванну, я знов окинула поглядом численні карти, листи та шпіонські звіти, що розкладені поруч. Нічого за 100 років не змінюється, Раймунд дійсно знає як переховуватися, чи наклав на все своє королівство свої чари, змусив їх бачити не його, а старого дідугана. Чи чорт його знає до чого він додумався. Скільки не стараюсь він швидший, ніби існує у двох місцях одночасно. Я все ще хочу його вбити, через стільки років. Він перетворив моє королівство на попіл, а я перетворю на попіл його.
– Шейла! – з думок мене витягнув голос служниці, певно я довго не відповідала.
– Приготуй білу сорочку, штани чорні, а потім поклич до кабінету Ділана. Я впораюсь сама. – вона примружила очі та вдивлялась в мене, наче в мені був отвір. – Що таке?
– Я все ніяк не звикну до твого відтінку шкіри, як можна бути такою білою, волосся, тіло.. добре хоч очі не білі, – в моїх предків завжди була білосніжна зовнішність, кажуть що ми нащадки святих,- твої очі мені нагадують лід.
– Потім поговоримо про це, якщо це турбує тебе. А зараз мені потрібно готуватись, попереду довгий день. – дівчини вклонилась.
Сабіна покинула кімнату доки я приводила себе в порядок, а як закінчила то знайшла на тій клятій канапі з паперами чистий одяг. Давно варто її замінити, вона страшенно стара.
Переодягнувшись я підхопила свої два коротких мечі, та закріпила їх у піхвах. Не люблю ходити безоружною, відчуваю себе наче голою. Волосся теж треба зібрати, тому простої коси буде достатньо. Забравши деякі папери я попрямувала до кабінету, хоча не завадило б підживитися, але я ще встигну, а Ділан певно вже чекає. Проминувши внутрішній двір я увійшла в коридор всіяний сонячним світлом. В кінці стоїть чоловік, ніколи ще я не бачила таких чорних очей як у нього, хоча вуса краще б збрив. Цікаво чи довго він тут чекає, адже я не дуже квапилась виходити з гарячої води. Ділан був головою моїх військ, навіть не знаю як довго, може з 300 років. Я знаю його з часів кривавої війни, тоді ми билися пліч о пліч, а його батько командував військом, і загинув.. Як справжній герой, у бою. Схожість у нього з батьком була неймовірна, волосся чорніше за вугілля, такі як очі, гостре обличчя та клята борода з вусами, так він виглядав старше.
– Ваша величність,- він уклонився ,- Ви кликали мене?
– Так Ділане, прошу за мною. – охоронці відчинили перед нами двері.
Ми увійшли в мій кабінет, просторий з виходом на балкон позаду мого столу з білого плавучого дерева, по стінам плелися книжкові полиці, а за столом стояло крісло оббите чорним бархатом. У цій кімнаті не було стільців чи кресел для підданих, я ніколи не затримувала нікого надто довго.
Я зайняла своє крісло, то розклала прихоплені зі спальні папери. Ще раз провела по ним погляд. Якщо те що каже нам народ воїнів, що оселився на моїх землях більше 200 років тому, правда, то мій ворог нещодавно був у горах на кордоні, а значить він ще живий, і він ще недалеко звідти. Цей лист надійшов вчора ввечері, і я схильна вірити в те що в ньому написано. Я довіряю тим людям. І взагалі, всі помиляються, і Раймунд припуститься помилки. Іноді мені здається що я одержима його смертю.
– До мене дійшла звістка, що біля кордону помітили декілька десятків ларійських солдат, та Раймунда,- я перевела погляд на Ділана,- як думаєш що це значить?
– Певно вони для чогось розвідують місцину, чи просто показуються, ніби дразнять,- він хмикнув та всміхнувся, перевівши погляд деінде,- це дійсно виглядає так, ніби він глузує. Самовпевнений кретин.
– Якщо це так, то нема сенсу нервувати. Не хочу проблем під час ритуалу об’єднання. – ритуал важливий для мого народу, кожні 10 років воїни можуть поєднати свої життя, якщо святі вирішать що ті гідні.
Це об’єднання дає змогу продовжити життя обох воїнів, вони встановлюють ментальний зв’язок, а в рідких випадках здобувають магічні здібності. Багато хто мріє про це, та не всі насправді гідні цього. Хоча іноді ті кліті Святі, нащадки богів, надто викаблучуються, декілька разів я хотіла покалічити одного з них.
Як завжди Ділан здав мені звіт про тренування армії та зміни у королівській варті, та настоював на одному «невеличкому» тренуванні. За його словами, якщо я пропущу хоч один день, то поляжу в бою як слабкий новобранець. Хоч я і була старша за нього на 100 років, та ставилась до нього як до батька. Я й не хотіла чинити супротив, тренування мені потрібні, під час них я розслабляюсь, хоч і треба навпаки. Та для мене бій – це танець, і в ньому я вільна. Я готова здіймати мечі та слухати їх удари годинами, це наче єдині миті коли я відчуваю себе звичайною, без титулів, обов’язків та манер. Якщо я звісно пам’ятаю як це, буди просто людиною.
*****
Весна у розпалі, погода як раз не дуже спекотна та вже не холодна, моя улюблена пора року. На подвір’ї вже приготували стійку зі зброєю, певно Ділан наказав це зробити ще до зустрічі зі мною. Старий знає що я не пропущу можливості помахати мечем. Сонце зігрівало мою білу шкіру та виблискувало на лезах, доки Ділан переглядав зброю.
– Не хочеш обрати щось незвичайне для тебе?- я кинула здивований погляд на нього,- наприклад довгий меч? Ти весь час з цими малими недомечами.
Я подумки перекривала його, мої мечі були ідеальною зброєю, я ще ніколи не програвала з ними.
– То що?- він простягнув метровий меч.
– Я тебе навіть з сірником виграю.
– Я б тобі розказав би зараз, але ти моя королева. Тому ти можеш тільки здогадуватися що я зараз хочу сказати. – він кинув на мене дружелюбний погляд та пішов на звільнену для наших тренувань ділянку під старими деревами.
Я все ж взяла запропонований меч, не звично, але тренуватися потрібно з різною зброєю, в битві це завжди важливо.
Ділан був у чорних штанах та сорочці, поверх якої були вдягнуті шкіряні наручі, типова річ для воїнів. Хоч і не збереже від сили удару, та кров не пустить.
– Ну що ж, Ділане. Не соромно буде програти жінці?- я наставила меч на нього, та демонстративно обійшла навколо ,- чи може одразу визнаєш поразку?
– Такій жінці як ти, не соромно,- він не зводив погляду з моїх очей, – годі теревенети, нападай.- його голос звучить як найнижча нота, та він чекає моїх дій.
Ну що ж, не чекатиме занадто довго. Я зробила декілька випадків уперед, пролунали звуки зіткнення мечів. Ділан зробив декілька швидких кроків та опинився в мене за спиною, розсікаючи повітря вниз. Я відскочила, ще трохи і моя голова точно постраждала б.
– Гарна реакція,- це сарказм, чи що, він явно сміється з мене.
– Нападаєш зі спини, – я перекинула меч у ліву руку,- не дуже чесний бій.
– То не відпускай мене за спину. Бо я починаю думати що це тобі подобається. – наші мечі зійшлися.
– А навіть якщо так?- його очі округлились, він явно не очікував такої фрази.
Я промайнула під його рукою, і штовхнула в спину. Тепер він лежав на землі, а я тримала меч над його сердцем.
– А тепер я думаю що тренування потрібні тобі, і 10 хвилин не пройшло, а ти вже розлігся,- я відклала меч з переможною посмішкою,- невже я змусила тебе червоніти?
– Ці твої жарти збивають мене з пантелику, – він вдивлявся в мої очі, завжди так робив, можливо один з небагатьох,- я візьму реванш, але пізніше, зараз справи.
Ми попрощались, і він покинув палац, наче до тренувальних таборів поїхав. Зараз є справи, скоро ритуал і потрібно надіслати запрошення для лордів. Без мого дозволу жоден з них не має права покинути землі на яких править.
Я повернулась у кабінет. Перечитала занотовані писарем листи : для графа східних земель Натана Ксенобія, для графині західних земель Аделаіди Мінакс, для графа північних земель Даміана Ахірмана та для графа південних земель Леона Да’Лароса. Кожні 10 років у листах було те саме, « Запрошуємо вас прийняти участь у ритуалі об’єднання…» Та дуже багато тексту правил, ненавиджу цю частину. Все ж я перевірила чи все вірно, та закріпила їх своєю печаттю. Через годину ці листи з пугачами будуть направлені до графів. Вже через 5 днів ритуал, у великому залі палацу зберуться представники кожного з родів, воїни, святі.. Сподіваюсь Сабіна обере сукню для мене сама, бо це мені не до вподоби, а їй я довіряю.
Решту дня я провела в кабінеті знову передивляючись карти і листи, як учора, і раніше, я роблю це щодня.
Все було спокійно, вино у фужері нагрівалось від теплого повітря, сонце зайшло за обрій, а я запалила помахом руки всі свічки в кімнаті. Ніч повинна бути довгою, та від задумів мене відволікла птиця що сиділа на балконі. Я неквапливо підійшла до поручня на якому вона сиділа, це був сокіл, білий як сніг, а поруч з ним лежав лист.
Лист від Ніклауса, очільника народу воїнів.
Додати до улюблених