Я прокинулася від палкого сонця, яке майже спопелило мою шкіру. За вікном був гомон міста, діти гралися на майданчику, недалеко проїхала карета швидкої допомоги, це змусило остаточно відкрити очі. Уся кімната світилася сонечками, наче величезний диско шар. Це життя можна було б назвати ідеальним, якби все не було так погано, я прикрила очі руками, нестерпне відчуття безнадійності.
У зв’язку з моїм підбитим обличчям, я не могла відвідувати пари та їздити на роботу, це приносило забагато дискомфорту та небажаної уваги оточуючих. Якщо вирішити питання з викладачами було легко, то моя менеджерка відмовлялася навіть вислухати мене, вважаючи, що я, можливо, десь загуляла. Через декілька днів вона мене звільнила, просто так, бо могла собі дозволити. Гадаю все набагато простіше, просто я ніколи їй не подобалася. Ласкаво прошу до моєї реальності.
Марк більше не з’являвся, принаймні не намагався до мене заговорити коли ми бачилися, а я тим більше. За цей час мені доводилося декілька разів виходити до учбового корпусу, щоб здати пройдені матеріали курсу та взяти нові. Коли я вперше зайшла на кафедру, щоб відмітити присутність, на мене дивилися так, наче я пройшла Афганістан. Хоча, судячи за синцем під моїм оком, розбитою губою та синюшною шиєю, це цілком могло бути правдою. Поки я намагался не луснути від злості, яка кипіла у мені, викладачка, що відповідала за виховну роботу, вчасно встигла підбігти до мене. Мені здалося, що вона дійсно була стурбована моїм станом, або просто намагалася дізнатися, чи не сталося це зі мною під час лекцій. Але незважаючи на всі мої підозри, вона дала мені можливість перейти на індивідуальний графік до кінця навчального року. Здається, вона все ж таки думає, що я жертва булінгу. У будь-якому випадку, мені це тільки на руку. Я завжди не розуміла, чому не можна просто надати студентам можливість самостійно проходити матеріал та здавати семінари у письмовому вигляді, або навіть усно, та все ліпше ніж пертися у корпус п’ять разів на тиждень. Але, брехати не буду, я щаслива. Мій диплом написаний, перевірений та затверджений, мені надали графік вільного відвідування до кінця навчального року, і я, на хвилинку, закінчую останні півроку магістратури. До біса ту роботу, на благо що вони мене звільнили.
Треба було вставати, мені обов’язково потрібно сьогодні здати останні статті, щоб бути певною, що не виникне жодних запитань до мого випуску. У майбутньому я також буду здавати лекційні матеріали та виконані семінари, та й по тому.
Вийшовши з душу, я швидко одяглася у голубі джинси та чорну кофту, застібнула чорний ремінь на талії, аби джинси не здавалися безглуздими у такому вигляді. Накинула пальто, також чорного кольору, воно було трохи нижче колін. На ноги взула свої улюблені чорні шкіряні черевички на шпильці та гострим носиком. Я їх обожнювала, вони були комфортні та доволі симпатичні. Вирішила не накладати макіяж, а взяти сонцезахисні окуляри. Волосся зібрала ззаду та закріпила крабиком, але воно було занад-то шовковистим, тож декілька прядок вибилися, а сама зачіска не виглядала надійною, та всеж краще ніж нічого. Поклавши всі свої записники у немаленьку сумку, я взяла телефон та дві теки зі статтями. Вийшла з кімнати і закрила двері за собою. Тепер я завжди їх замикаю, мені вистачило пригод за останні декілька тижнів .
Дорога до корпусу займала хвилин п’ятнадцять, але коли тобі нема куди поспішати, а в руку гріє теплий лате, ця прогулянка може тривати хвилин зо тридцять. Трохи пройшовшись під звуки мого міста, я вирішила що з мене досить, хотіла дістати навушники, але в очі кинулася пачка цигарок. Та я з самого ранку не курила, не було бажання відмовляти собі у насолоді. Я облизала губи, щоб вони не були такими сухими, і дістала цигарку з пачки. Взагалі, я любила тільки одну марку і палила або її вироби, або більше ніякі. Вони не залишали після себе жахливого смороду, а ще у них було багато смаків, мій улюблений – вишневий. Сам їх запах нагадував якись тютюновий парфюм, що часто можна відчути у дорогих закладах. Але вони, падлюки, були найдорожчими. Гадаю, саме таким чином я і контролювала свою залежність, бо одну пачку могла курити тиждень, а то і довше. Запальничка знайшлася доволі швидко, я підкурила цигарку та зробила одну довгу затяжку, як несподівано хтось відняв мої губи від цієї солодкої спокуси. Різко повернувши голову, я побачила його. Темний ішов прямо поруч зі мною, наче найліпший друг, та курив мою цигарку.
– А ти знаєш що палити шкідливо? – сказав він своїм оксамитовим голосом.
Цього разу Темний був без маски на обличчі, але так само у чорному бомбері, під яким була чорна футболка. На голові була та сама панама чорного кольору, яка приховувала його погляд, але я бачила те, що шукала. Бачила ті неймовірно насичені та глибокі зелені очі. Досі вважаю, що в них можна загубитися, як у справжньому лісі. А ще мені відкрилося дещо нове у ньому. Я помітила чорні кучері під панамою, які також спадали на чоло. Його шкіра була трохи смуглою, і це так чудово виділяло колір його очей. Ніс був рівний, проте з горбинкою, прямо такою виразною, що я майже почала заздрити. Обличчя видовжене, широка щелепа, впалі скули, такі густі та чорі брови, та він неначе із мрамору викарбований. Красень. З-під посмішки виглядали рівні зуби із занадто заточеними іклами, але це виглядало більше привабливо, ніж загрозливо. Різниця у нашому зрості виявилася більшою, ніж мені здавалося спочатку. Він був вищим за мене на сантиметрів двадцять п’ять, а то і всі тридцять. Незважаючи на зріст, він не був занадто худий, але і не такий кримезний, як здавався у темряві того вечора. Але я точно була певна, що його тіло підтягнуте та має неймовірний рельєф. Його штани були трохи приспущені, і я не могла не помітити ідеальний торс. Окей, тепер я вірю, вірю що він може надерти сраку Марку, і це робило мене… щасливою.
– А ну віддай! Вона моя! – Господи, яка я прибацнута, от серйозно? От саме цигарка мене хвилювала найбільше у всій цій ситуації? Та взагалі ні, мене хвилював витвір мистецтва по мою праву сторону, але ж я ще не на стільки з’їхала з глузду, щоб кидатися на нього.
– Вона дійсно твоя, але я не певний, чи варто її повертати. Так цікаво, ніколи не думав що палити може бути так солодко. – Господи, як сексуально він облизав свої губи. – І цей присмак вишні…, тепер завжди буду згадувати тебе, коли куритиму їх. – Він повернувся у мій бік та вирячився на моє обличчя. Я різко відвела погляд від нього та розпустила волосся. – Що з тобою?
– Все нормально. – Мій голос зазвучав хрипло, не час зраджувати мені зараз! Я завозилася із сумкою, аби не дивитися на нього.
– Та ні, не схоже. – Темний раптово опинився переді мною, і я щосили врізалася у його груди головою, а через секунду почала втрачати рівновагу. – Спіймав! Ти чого падаєш, принцесо? – Його велика рука огорнула мою талію та притиснула до себе, що спричинило прискорений пульс, який віддавав у скронях. “Принцесо”, мене ще ніхто так не називав.
– Як ти так швидко все робиш? – Спантеличено запитала я.
– Швидко? Та то ти повільна, бо така мала, – він почав дзвінко сміятися, не так, як тоді. Цей сміх був схожий на феєрверк серед нічного неба, такий же блискучий та чарівний. – Як ти взагалі живеш там внизу? Не сумно? – Він трохи ослабив свій обхват, і я змогла відсторонитися.
– Не смішно, – я насупила брови.
– Дійсно не смішно, особливо коли ти вся перебита і не кажеш ким. – От зараз його голос звучав загрозливо.
Але чому це взагалі його турбує? Чи варто мені це питати? Не зараз, не готова підпускати його так близько, навіть якщо моє серце відстукує його ритмам.
– А як ти побачив? У мене темні окуляри.
Він прикрасив свої губи легкою посмішкою та спрямував свій погляд прямо у мої очі.
– То й що мені з того? Якщо я захочу, побачу все, що мені заманеться. А щодо тебе, ти подаруєш мені відповідь на моє запитання, чи мені треба буде влаштовувати допит?
Його рука навіть не встигла торкнутисся мого обличчя, як мене пройняло відчуття страху, і я сіпнулася. Він помітив мою реакцію.
– Це не вперше? – Він звузив погляд так, неначе шукав відповіді у моїх очах. – Не вперше. Чому ти дозволяєш таке ставлення до себе?
Я відчула, як у мені закипає гнів. Таке враження, ніби я лише існую для того, щоб бути лялькою в руках інших, лялькою, над якою знущаються, яку б’ють, а потім викидають як непотріб. Моя обуреність почала розливатися, ніби гаряча лава, по жилах. Не так давно, ця сама злість палала у мені, як динамітна шашка, що готова вибухнути.
– Отже, за твоєю думкою, яким чином можна ефективно захищатися від чоловіка, який у декілька разів більший? Який є агресивним та неконтрольованим? І як слід діяти, коли насильство стає таким поширеним, що вже ніхто не вважає за потрібне втручатися, коли ти кричиш від болю, який не тільки фізичний, але й внутрішній? Цей біль ніколи не вивіється, його неможливо забути, а сліди залишаються назавжди. Це як шрам, який завжди буде нагадувати про твою жалюгідність.
Я швидко дихала, ще секунда і я би заплакала, але ні. Не дозволю собі бути слабкою, не зараз, і взагалі більше ніколи.
– Він тебе зґвалтував? – Темний дивився на мене поглядом шаленого звіра, але вмить він змінився на холодний мрамор. – Саме тому ти його боїшся, тому досі із ним. Марк може тобі нашкодити. Ні, він вже це зробив, і навіть не один раз. Як часто? Чому ти мовчиш?
– Та ти взагалі слухаєш мене? – Боже, який кретин! – Я кричу, та ніхто не лізе до психопата, бо не хоче опинитися на моєму місці. – Розуміючи, що нашу розмову чутно на всю вулицю, я стишила свій голос. – І ми більше не разом. – Мої губи вагалися договорити, але все ж таки промовили, – я із ним порвала. – Це звучало так тихо, що я була певна що він не почує. Та і не мав би, я бувально з’їла цю фразу.
– Порвала значить, а він вкурсі? – Темний все ще дивився на мене, не відводячи погладу ні на секунду.
– В сенсі? Звісно в курсі. Не певна що розмахуючи ножем показують свою любов. – Посмішка промайнула його обличчям, але я встигла її побачити.
– Ну, це дивлясичь на кого ти направляєш той ніж.
– Чому ми взагалі про це говоримо? Я навіть не знаю хто ти. – Мій голос пролунав різко, оскільки цей сюр уже доводив мене до сказу.
Він знову підняв свою руку, і цього разу я не відчула ні найменшої необхідності рухатися. Його теплі пальці ніжно доторкнулися до мого обличчя і зняли окуляри. Зелені очі дивилися прямо в мою душу, неначе два зелених ліхтаря, які обіцяли показати вихід із темного, сирого та страшного тунелю.
– Очі твої гарні, от тому ми про це і говоримо. Їм не пасує фіолетовий, ти це знала?
Вільною рукою, Темний заправив моє волосся за одне вухо. А я все стояла і вивчала його обличчя, запам’ятовувала кожну ямочку, неначе карту зі скарбами.
– Ти не відповідаєш на мої запитання, чому маю відповідати я?
– Еліс, мої запитання важливі та цікаві для мене, а твої запитання безглузді. У мене немає бажання відповідати на них. – Я відсторонилася. – Вибач, це було грубо, більше не повториться.
– Тоді, якщо ти в нас такий розумник, можеш забути про свою зацікавленність. Я не звикла водитися із привидами.
– Виправлення: я не привид, точно не він. А вирішувати що з тобою робити – мені.
– Що?! – Мені здалося, що рик зсередини мене прорвався на волю. А можливо, і не здалося, бо вмить Темний відступив від мене та дивився так, неначе готувався до нанесення удару. – Відвали, я все сказала!
Обійшовши його, мій шлях до корпусу став якнайбільш очевидним. Не збираюся навіть більше розмовляти із ним. Придурок! Що він собі дозволяє? Бісить, бісить, бісить! Здавалося, що в цей момент я буквально горю, наче живу зі смолоскипом у серці, та що зі мною відбувається? Стоп, мої окуляри! Я обернулася, але Темного вже ніде не було. Куди ж він так швидко подівся? От паскудство, тепер іти світити синцем на весь корпус. Нечесно що він знає про мене все, а я про нього нічого.
https://t.me/skrizhali_spogadiv
Додати до улюблених