Трохи пізніше, він пішов до гетьмана, аби розпитати що за порядки тут наводяться ним, та його не було на місці. Писар вже подумав, що дріма десь козачий командувач на якомусь зручному ложі з перинами білими, але в просторій кімнаті він помітив поряд з масивним дерев’яним столом з різьбою білу лисицю, ту саму, яка приходила до нього тоді в тюрму сиру. Незвичність лиса того була ще й в його характері. Помітивши писара, він обійшов його, а потім й зовсім потерся об нього знову. Хто знає, може це просто випадковість, але як тільки Петлюра його торкнувся, лисиця знову засміялася басисто, а потім розляглася на підлозі. Дивина на цьому не закінчувалася, бо коли чоловік почав гладити його, з уст лисиці наче пролунав людський голос. Він і сказав, що натрапив на доброго поляка і йому пощастило. Це дуже здивувало і навіть налякало Симона, та він подумав, що йому знов мариться. Після цього він прибрав руку від хутра й став шукати хоч когось в великому домі.
В всьому маєтку він знайшов лиш козаків-вартових та й радника. В’ячеслава вже повідомили про те, що з бою вони повернулися не одні, але він ніяк не чекав, що його в писарстві замінять поляком. До того ж, він не бачив до того полоненого раніше, а зараз, коли Симон стояв перед ним в одних штанях, чоботах й великій рубасі з величезною знайомою накидкою в руках, він був спантеличений навіть одним зовнішнім виглядом поляка. Хотілося спитати в гетьмана чим він гірший за це непорозуміння, але побачивши, що писар чимось сильно виражений, він вирішив все ж спитати, що сталося. На щастя він, як і гетьман, розуміли польську, тому зрозуміти Петлюру для нього не було чимось занадто складним. Почувши розповідь про чоловічий голос від лисиці, в Липинського в самого чуб від’їхав від нечистого. Він ще раз перепитав в поляка, чи то була лисиця, чи щось інше, але той йому чітко відповів, що то лисиця була, біла така, блакитноока. А от тепер насторожився й сам радник. Наче не прохідний двір, а лисиці якісь бігають. Ще й накидка гетьманська в руках в поляка штовхала на думку, що він її вкрав. Проте, він її не поцупив, про що потім і розказав, помітивши прискіпливий погляд на накидці з шубкою.
Тоді радник запропонував піти до гетьмана й розповісти йому про ситуацію, може він шось знає про таємниче створіння. Вони швидко пішли до прийомних покоїв, де вже сидів Павло за столом і все було наче так, як і повинно завжди бути. Мить тому його там не було, Симон міг в цьому поклястися, проте перед ними дійсно сидів командувач й писав в помітках щось, а потім знову і знову курив люльку з різнотрав’ям. Коли той помітив писара, він запросив його сісти поряд на якийсь пуф, а от В’ячеслава він послухав, кивнув тільки й прогнав. Якась дивна ситуація складувалася, наче гетьман сам не знав, що сталося, тому він особисто просив пояснення, що ж такого побачив лях, що він зміг наполохати його старого друга. Поки той говорив, Скоропадський просто мовчав і спостерігав за чоловіком, а серце калатало сильно, коли той про лисицю став говорити, мовляв ласкава лисиця, але говоряща. Він навіть не знав як розказати те, що він почув через те, що можливо гетьман подума, що в казематах він зовсім голову втратив. Коли той закінчив, Павло знову запалив й став диміти, а потім й розказав, що нечисті багато водиться в сусідніх лісах, може Симону просто пощастило, а може це знак. Поляк лиш поскаржився, що він не був готовий до таких несподіванок і спитав чи не може бути та лисиця чоловіком насправді. Повисла напружена тиша, гетьман знов затягнувся, посміхнувся й відповів, що все може бути. Така перспектива писара трохи налякала, але потім він наважився віддати те, з чим і йшов. В момент, коли поляк передавав йому мантію ту, хитрий чоловік не впустив можливості торкнутися рук Симона, а тільки потім забрати свою річ. Заворожений погляд привернув увагу писаки, тому він спитав що такого побачив вельможа, на що чоловік тіки відмахнувся і попросив не акцентувати на цьому уваги. Та й що дивно, лях спокійно сидів і відреагував на дотик лиш ласкавою посмішкою. Скоріш за все, він просто був радий, що він отримав відповідь на своє питання щодо лисиці й зміг повернути коштовну річ. Щодо своєї роботи він також запитав, тому Павло сказав, що поки він не стане балакати на козачій мові, роботи він йому теж не дасть. Новина від співрозмовника про те, що навчати його став дивакуватий коваль, гетьмана неприємно вразила, бо хто зна чим може обернутися таке навчання. Хоч він і не сильно довіряв ” Глузливому”, але поручив йому тяжке завдання по навчанню полоненого. В цей момент Володимир дійсно був радий, але спочатку він хотів здружитися з дивним хлопом, і займатися справою, не полишаючи своїх діл.
Помітивши, що поляк його став обходити десятою дорогою, козак завітав в гості до вже обжитої хати Петлюри. Там він і зустрів дрімаючого господаря. Це була неймовірна картина, так він солодко спав, що й будити не хотілося. Володимир підійшов до нього, нахилився й подивився поближче на іноземця. Такий незвичайний, але щось в ньому було таке, що змушувало постійно дивитися на нього, навіть коли спав. Через міцний сон хазяїн хатки навіть не помітив, що до нього прийшов гість, але то було й на краще. Потайки Володимир його роздивився й сів за столом, або почекати, поки прокинеться сплющий розумаха. На щастя, прокинувся він доволі швидко після всього того. Заспаний чоловік абияк відкрив очі й здивувався, що до хати вдерся приставучий коваль, тому він почав бурчати через несподіваний візит. Вислухавши все це, Володимир тільки посміхнувся, але майже нічого не зрозумів. Потім він якось пояснив Симону, аби той одягнувся і лях його послухався, а потім тільки спитав навіщо було одягатися. На запитання “Глузливий” не відповів, але хутко потягнув писара на прогулянку. Але й писару було ніяково. З голови все не виходив гетьман та й цікаво було, що ж такого курить гетьман, що може затьмарити розум в одну мить. Він вирішив про це спитати в Володі, в надії, що може той хоч щось знає. З боку Володі це виглядало неймовірно смішно, бо поляк намагався ломано пояснити ситуацію. Своїх емоцій коваль не ховав, тому посміявся навіть з кількох спроб. Але щоб там не було, він хитро почав жмуритися і сказав, що що там за трава не знає навіть він. Тепер це питання хвилювало і козака, було занадто цікаво, що ж там таке, яке ляху голову крутить, ще й бачиться цікаве таке.
Розуміння до нього прийшло пізніше, коли Симон сидів під боком у шинку. Неначе осяяння Володимир відчув а той момент. Полин. Гіркий тьмарений полин. Після порозуміння він вирішив нічого не казати писару, може той і почне казати про те, що то неправильно якось, тому він вирішив залишити то в таємниці. Великою таємницею було також що ж таке сталося, що сподобався Симон ковалю. Наче й вбити хотів, наче й розуміє, що то колишній ворог, а щось таке було в нього, що просто дозволяло козакові хай частково, та виправдовувати це чудо. Якась магія то була, не інакше, що він не міг встояти перед красою іноземця. П’яний козак намагався тримати себе в руках, аби не бовкнути лишнього, але язик розв’язався сам по собі й він почав залицятися до ляха, за що й отримав по щоці, коли той хотів поцілувати писара неочікувано. Нерозуміючий ситуацію співрозмовник, дуже був здивований таким жестом з боку дивного чоловіка. Та п’яницю то тільки повеселило, тому він усміхнувся і став на нього дивитися. Йому навіть сподобалося, що поляк може постояти за себе перед таким як він, проте він зрозумів, що поки що краще не чіпати чоловіка, бо можна отримати на горіхи ще більше, ніж зараз, та не тільки від Симона, а ще й від гетьмана, якщо той дізнається. Навіть без слів можна було зрозуміти, наскільки Симон обурився, він навіть почав лаятися на коваля. З всього переліку слів “Глузливий” зрозумів тільки те, що він неймовірно погана людина. На ці всі слова звернули увагу й інші козаки і гомін затих в маленькій наливайці, наче його й не було. Вдосталь наквашені козаки дивилися на Симона дуже дивно, але мовчали. Один з них таки підійшов до коваля і через свою огиду почав балакати.
– Се ж він лях?
– Лях. Але чіпати його не можна, бо гетьман голову знесе і тобі, і мені, і всім. – відповів Володимир і знов подивився на поляка, який досі сидів кислий.
– А чого б то він злий такий? Ти ж нічого не робив? – нахмурився козак і подивився на коваля.
Туманний погляд змішався зі злобою, а в руках в козака тут же з’явилася дерев’яна трубка з дубу й недокуреними травами. Він дістав її з кожуха, та й почав палити, демонструючи свою невдоволеність діями наглуватого коваля. Дим заповнив легені, а потім і частину приміщення, в якому й так стояв густий смок.
– Та ні, нічого. Образитися захотілось тому ляху. Він просто вельми ніжний, як та дівка, ні підступися, ні заговори. – збрехав Володимир й хитро усміхнувся насупленому козаку.
– То й добре, бо дивився, голова полетить, гетьман он як ляхів так порубав, а се ж ми люд козачий, самосуд влаштує, буде непереливки. – видихнув знов дим той, та й пішов від тих проклятих.
Зовсім скоро коваль знов потягнув руки до Симона, але вже аби відвести того в мазанку, бо гетьман як побаче, то гризтися почне. Здавалося козаку, що Павло дурний-дурнесенький, але й побоювався він його, таки дитина божа немаленька. Але так тільки здавалось. Хитрий лис робив багато підлостей, але не так багато як Володимир. Дійсно багато з них було замасковано, та й головне, що він того робив з ворожими нелюдями, а не з козаками. Траплялися й такі, що йшли проти гетьманської волі, але потім загадково зникали. Де вони були так ніхто і не знав. Певно, так було на краще і ніхто з тим не смів сперечатися.
Додати до улюблених