Автоматичні двері м’яко закрилися за їхніми спинами. В обличчя вдарив різкий січневий вітер. Хлопці мимоволі закутались щільніше у курточки. Чан обернувся до друзів:
– Який план?
– Ну, теоретично, – Чанбін робив наголос на цьому слові, – можна десь випити чогось гарячого.
– Та ні… – скривився Фелікс у відповідь. – Я не знаю як ви, але Я особисто хочу додому. Спати, – додав він і широко позіхнув.
– Я теж, – підтакнув сонно Мінхо.
Чан задумано поморщив носа.
– А ви що скажете? – він обернувся до інших.
Хьонжин затягнув тугіше капюшон:
– Та все-одно, якщо чесно…. Проте кудись де тепліше, однозначно.
Інші просто кивнули у відповідь. Фелікс обвів поглядом компанію.
– Ладно, тоді до зустрічі? – узяв він свій чемодан за ручку. – Розкажете, як було.
– Ми можемо тебе підкинути, – запропонував Кріс, проте хлопець відмовився:
– Та ні, я таксі зловлю.
– Ну, добре, – погодився лідер, обіймаючи друга на прощання. Фелікс поплескав його по плечу. Тоді обійняв інших.
– Хьонжин?
Хлопець підняв очі.
– Оу, сорі, – вибачився він, ховаючи телефон у кишеню. Обіймаючи друга мимоволі сильніше, аніж зазвичай, ледь чутно шепнув:
– Тримайся там.
– Добре, – погодився так само тихо Фелікс, а тоді додав уже голосніше, – Гарного дня!
– Бувай!
Машину таксі довго шукати не довелося. За якихось сто метрів хлопець запримітив авто. Поклавши речі з допомогою водія до багажника, він назвав адресу. М’яко загурчав мотор. Вони виїхали на широку вулицю.
Фелікс прокрутив у пам’яті останню розмову. “Тримайся”…. Що ж, я спробую…. Проте нічого не обіцяю….
Додати до улюблених