– Леді та джентельмени, ви усі горітимите в пеклі.
Саме ці слова злетіли з моїх вуст , коли я стояв на ешафоті в оточенні кількох тисяч наївних мавпочок, яких усі ласково називають “людьми”. Думаю, ці слова пролунали дуже безглуздо, враховуючи те, що я зараз стою, прив’язаний до дерев’яного стовпа, на горі з палиць, сіна по полін. Що ж, мене, нарешті, спіймала інквізиція і вирішила стратити, як відьмака. Жорстоко та зовсім не гуманно, але для XIV століття цілком нормально. Ех, і чому ж у цей раз мене відправили саме у цю епоху? Муть повна, та й люди ані краплі не знайомі не те, що з магією – вони навіть не уявляють, що існуємо ми.
Ах так, зовсім забув представитися. Я Сей Некі-Щі – один із тих створінь, що підтримують світ за допомогою контролю над природою та міфічними істотами, що руйнують світ неконтрольованою магічною силою. З японського моє ім’я перекладається, як “Життя”, а прізвище Некі-Щі – як “Історія”. Але, звістно ж, у цьому вигляді у мене зовсім інше ім’я. Таке, яке підходить до цієї епохи.
Але… Не має значення.
Ми дозволяємо людям спокійно жити, без постійного страху перед смертю, а натомість отримуємо те, що зараз відбувається зі мною. Втім, ніякої шкоди нам спалювання, позбавлення голови, удушшя або інші способи вбивства не приносять. Вбити нас неможливо через специфіку нашої роботи, хоча багатьом(І мені, в тому числі) хотілося б вже припинити цю рутину і, нарешті, померти. Як шкода, що це нездійсненна мрія…
Усередині натовпу пролунали перелякані вигуки та перешептування. Найвразливіші від моїх слів навіть знепритомніли прямо там, падаючи в обійми своїх чоловіків, або, якщо не пощастило їх мати, просто на землю. Всі, бесперечно, повірили мені, як загнані в кут собаки. І лише один силует стояв, прикриваючи лице однією рукою, ніби зображуючи, як кажуть у ХХІ столітті, фейспалм. О, так, це ж мій улюблений напарник, який зволів прийти подивитися на мою кару. Впевнений, що йому дуже сподобається це видовище, а ще більше – запах після нього. І так, я тут не один – всеж-таки середньовіччя, як-ніяк. Тут дуже багато драконів, справжніх відьом(на відміну від мене), ельфів та іншої нечисті. На одного забагато головного болю та мороки.
Я посміхнувся. Можливо, моя репліка була безмежно тупою, але я сказав те, що давно хотів сказати. А, і якби я насправді бажав врятуватися, то прискорив би процес гниття мотузок чи міг викликати дощ, щоб мене не змогли спалити, але… Хіба це добре – позбавляти малюків радості від уявної перемоги над “злим і страшним відьмаком”? Хах, гаразд, вибачте мене за таку недоречну зарозумілість по відношенню до цих смертних – складно тримати всі думки при собі, особливо враховуючи мій “нестерпний”, як постійно каже мій друг, характер.
“Придурок. Вже, мабуть, передчуваєш написання своїх фанфіків на згадку?” – подумки пирхнув на мене Ай Васуреру, а за сумісниством і мій колега. Мабуть, йому набридло дивитися на мою зарозумілу пику. Ну нічного-нічого, йому доведеться ще не одне століття бачити мене, як свого напарника, навіть не дивлячись на мою уявну смерть. Я ж не якийсь низькорівневий привид чи полтергейст із дурних дитячих казок. Все просто – я перейду у нашу паралель світу, складу звіт за минулі сто тридцять два роки, піду в перетворювач і отримаю нову зовнішність, щоб продовжити свою службу з Васуреру ще протягом одного мільона трьох тисяч шістсот п’ятдесяти п’яти днів. Так, все настільки точно та невідворотньо. До нудоти гидко усвідомлювати і розуміти, що так триватиме цілу вічність, незважаючи ні на що. І адже не можна відмовитися або перестати слухатися цього ідиотського графіка. Повна муть.
“Ні-ні, що ти”, – вишкірився я у відповідь, знайшовши поглядом у натовпі Айя. Його вигоріле світле волосся особливо виділялося в натовпі з висоти мого ешафоту. Думаю, Васуреру зараз можна назвати дуже красивим, хоча й занадто миловидним хлопцем. – “Я всього лише хочу як слід розважитися в цьому вигляді востаннє. Не будь букою… Я ж і за межі пристойності вийти можу.” – майже наполегливо, але максимально невинно нагадав я своєму надто серйозному другові. Ні, ну правда.
Його характер у совокупності із зовнішністю виглядають дуже безглуздо. Як немовля у діловому костюмі, їй-богу. Не треба мені веселощі псувати. Тим більше, що я тут саме через нього та його неуважності. Не думав він, що на випалене поле битви двох армій прийде король із своїми підлеглими. А я, тільки почувши стукіт кінських копит і хрускіт кісток під ними, штовхнув недолугого розвідника в кущі, не встигши сховатися сам. І ось результат: мене тоді побачили на напіввоскреслій галявині, тримаючого в руках миготливий блакитний камінь природи. Хто б припустив, що мене так легко і безглуздо спіймають. Тц.
“Добре-добре, переконав. Роби, що хочеш. Не мені за це відповідати.” – закотив очі , сказав винуватець того, що зараз відбувається, одними губами. Ми розуміли один одного з простого погляду, навіть без ментального зв’язку, тому цей жест був явно зайвим. Його могли помітити і припустити, що він шепоче якесь закляття. Дурень, як і завжди.
“Хах, як легко ти здався” – я просто відчував, що мої очі іскряться, видаючи з тельбухом мою насолоду ситуацією.
За розмовою я зовсім не помітив, що деякі селяни вже почали шукати, з ким я так захопленно спілкуюся без слів, посміхаючись. Мабуть, моя міміка і пильний погляд кудись усередину натовпу були надто виразні, якщо ці тупі мавпи так швидко здогадалися. Дідько, це погано. Не можна, щоб цього йолопа знайшли, інакше його одразу поряд зі мною на ешафот поставлять. А згоряти живцем досить боляче. Хоч він і дурень, але надто добрий, щоб це відчувати.
Я відвів погляд, а посмішка стала менш широкою. Потрібно відвести підозри натовпу. Мій милий напарник надто виділяється серед м’язистих мужиків та їхніх дружин, одягнених у тьмяний одяг. І я, здається, знайшов ідеальний вихід. Всеж-таки, чим швидше мене позбудуться, тим швидше я повернуся і зможу знову бестурботно жартувати. Треба буде підібрати якусь прикольну історію до нового тіла.
– Агов, ну чого ж ви? Злякалися? – почав на веселій зарозумілій ноті я свою тираду, показово посмикнувши плечима. – Я дико перепрошую, але мотузки починають натирати мені і, якщо ви не наважитеся вже нарешті позбутися мене, я їх просто порву. Повірте, мені не важко. Та й я вам достатньо фори для початку гри дав… – думаю, моє обличчя виглядало вкрай загрозливо: навіть Айя пересмикнуло, що вже говорити про переляканих людей, які спішно почали запалювати смолокоскипи? Ні, ви не подумайте: звісно, я зблефував. Мені буде вкрай незручно виконувати свою місію, якщо мене уникатимуть люди, а звалити усю роботу на партнера… Не в моєму стилі, скажемо так.
Здалеку почулося зловісне каркання і кілька сотень темних пернатих плям промайнули над головами. Ну хоч щось приємне – птахи лякатимуть моїх вбивць навіть після страти. А якщо врахувати, що тут в основному дивуть ворони і граки, то я тепер точно в очах жителів гірше за Волан-де-Морта буду. Маячня, якщо чесно – вважати птаха символом і провісником пітьми тільки через забарвлення його пір’я. Ну, то й неважливо, справа-то усе одно не моя. Цих людей вже нічого не змінить. Повернуся-ка я до того, що відбувається наяву, а не у моїй голові, бо мої милі інквізитори вже зачекалися.
Жителі озлоблено перемовлялися, підносячи палиці до сіна біля подніжжя мого “останнього упокою”. Солома відразу ж підхопила гарячі язики полум’я, починаючи незворотню ланцюгову реакцію. Що ж, скоро побачимося знов, мавпочки.
Полум’я підбиралося все ближче, вже гаряче обволікаючи мою праву, а потім і ліву ноги, які, доречі, почали нестерпно палити. Ні, біль ми всеж-таки відчуваємо так само, як і люди. Це величезний мінус роботи у сереньовіччі…
“Придурок. Навіщо мене було рятувати?” – луною почувся нерозуміло-розгубленний голос блондина у моїй голові. Так, він точно поводиться, як людьська дитина. Хоч мангу малюй та аніме знімай.
Відповісти я просто не встиг, тому що полум’я остаточно розігралося на моїй шкірі. І моїм прощаванням стала мовчанка та сумна усмішка.
Додати до улюблених