—…
Історія бере початок в невеликому селищі у Японії.
Спів птахів, ніжні промені сонця, свіже повітря. І навколо так тихо-тихо…
Було. До того часу, коли двері одного з будинків голосно відчинилися…
— Ні, і ще раз ні. Я МУШУ ПОВТОРЮВАТИ?! Тобі і так не зрозуміло?!
— Але анікі!
— І НЕ ЗВИ МЕНЕ ТАК. Я навіть дивитися на це не можу!
— Тобі потрібно з’їсти чогось корисного, тобі ж так і до смерті недалеко…
Чорноволосий хлопець підійшов до порогу, махнув рукою. В приміщенні щось розбилося.
— Я краще знаю, що мені робити! І я старший за тебе, хто ти поряд зі мною? Лише й можеш що плакати постійно. Нудить від тебе!
Він розвернувся і агресивно попрямував кудись в глибину лісу.
Хвилина тиші. Молодший хлопець, чиє світле волосся наче сяяло на сонці, переступив поріг, виглядаючи брата. Ледь стримавши сльози зник за дверима.
Знову щось голосно впало.
Пройшло хвилин двадцять, як блондин вибіг з дому. Руки його були скалічені склом, каплі крові падали на траву.
Набравши води з невеликого ставка поряд, він опустив руки в холодну воду, змиваючи кров і обережно виймаючи залишки скла.
Після чого декілька раз перемотав бинтом руки.
— Наче все… Крові немає. Потрібно вертати додому, можливо там на підлозі ще залишилось скло…
— Зеніцу! Зеніцуууу!
Агацума підняв голову.
— О, Незуко-чан! Вітаю.
— Привіт! Ой, а що з твоїми руками…
— Так, розбив тарілку і не дуже обережно прибирав скло. — збрехав він.
— Наступного разу будь обережнішим. Хоч я надіюсь що наступного разу не буде.
— Також. Ти в дім не заходь, там на підлозі можуть бути залишки цієї біди.
— Я допоможу прибрати?
— Ні, не треба.
Дівчина насупила брови, та нічого не відповіла. Знала ж, який впертий той Зеніцу!
— Гаразд. Ти ввечері прийдеш до озера? Танджиро просив запитати тебе.
— Так, звичайно. Якщо анікі знову не переборщить з вином…
— Твого Кайгаку геть життя не вчить. Ось дограється ж колись! А ти йому допомогти намагаєшся. Він впертий такий, б’є твій рекорд. Та що там твій, він гірший ніж Іноске.
Зеніцу усміхнувся, нічого не відповівши.
Кайгаку був його зведеним братом, вони ніколи не знаходили спільної мови.
Хоч Зеніцу намагався допомогти йому, він ніколи не був для Кайгаку кимось, хто заслуговував хоч якоїсь поваги.
Зеніцу дуже любив музику. В нього навіть була скрипка, яку йому давно-давно подарували. І його гра була прекрасною. Незуко подобалося слухати його мелодію.
Також вони обоє полюбляли квіти. Це було тою рисою блондина, яку Кайгаку ненавидів більше за всі інші.
Вечоріє.
Зеніцу сидить на траві біля ставка. Його руки геть понівечені, через гру на скрипці, скло, малювання та працю. Також Агацума любить котів. Дуже дуже сильно. Та не всі коти люблять його… Принаймні не завжди. Він гладив білого котика, що сидів у нього на колінах. Також у блондина був свій котик, та той був інколи агресивним, і зараз скоріш за все спав десь вдома.
Він сидів так доволі довго, потопаючи у своїх думках. Кайгаку так і не прийшов. Досі. Котик на його руках міцно спав. Зеніцу обережно підняв його на руки, та відніс в дім. Поставив йому миску з водою, залишив їжі…
Та попрямував до озера, про яке згадувала раніше Незуко.
— Зеніцу! Я думав що ти вже не з’явишся.
Танджиро підійшов до нього.
— Привіт. Вибач, що запізнився… Знову, як ти казав, літав десь у хмарах.
— Та нічого. Ти там як? Кайгаку досі немає вдома, так?…
— Досі немає. Здається, поки все стабільно. — усміхнувся він.
Хлопці прямували кудись в сторону дому Танджиро.
— Що з твоїми руками?…
Танджиро розхвилювався, взявши друга за руку розглядав бинт.
Щоки Зеніцу дещо почервоніли…
— Та це довга історія. Просто розбив тарілку та й усе. Я думав що Незуко вже розповіла тобі.
— Зрозуміло. Ти обережніше там…
Додати до улюблених