Нарешті, я знайшла вивіску «GAME». Побігши за знаками, я дісталась до готелю «Mountain». Цікаво, що можна грати в готелі?
Переступивши поріг та почувши знайомий звук лазерної сітки, я побачила один телефон. Прям мене чекали, приємно.
Я оглянулась, в кімнаті стояло десятеро людей. Два кремезних чоловіка; милий чоловік зі своєю жінкою; дідусь; жінка похилого віку; високий чоловік, мого віку; чоловік у светрі, років тридцяти; ще два чоловіка, ніби з девʼяностих. Я одинадцята. Значить визначена кількість гравців.
Двох кремезних чоловіків треба остерігатись, бо не дай бог що, вони мене пальцями розчавлять. Мені такого щастя не потрібно.
Реєстрацію завершено. В грі всього одинадцять учасників. Назва гри: «Пан гори».
Я грала в ту гру. Чуть без голови не залишилась в дитинстві. Однолітки так завзято грали, що зіштовхнули мене.
Складність: Чирвова п‘ятірка.
Моя улюблена п‘ятірка, супер. Мені на неї прям щастить. Ще й чирви, що там про неї казали, грати з почуттям людей?
Правило: пройдіть десять поверхів. Умови перемоги: дістатись даху будівлі за визначений час. Ліміт часу одна година.
Гра починається
Так, певне, на поверхах будуть різні завдання. Інтригує.
Перший поверх: Щоб двері на наступний поверх відчинились, потрібно покласти щось важке на платформу протилежну до виходу.
Я подивилася навколо. Нічого не було окрім нас. Розуміння настало досить швидко. Інші почали переглядуватись, значить вони теж здогадались. Що робити? Дійсно. Почалась паніка, були люди для яких це перша гра, вони не знають, що тут вмирають, якщо не змлжеш пройти гру.
Одній людині доведеться сісти на платформу.
– Ідіть діти, я залишусь. – Вперед вийшов дідусь.
– Діду, заспокойтесь. Ми зараз щось придумаємо, – натовп забирав старого від проходу до платформи.
– Йдіть. Я своє прожив, потрібно і іншим дати. Ви молоді, у вас все вийде. Хто я такий, щоб життя у вас забирати. Я все одно довго тут не протягну, старий вже. – Хтось ще намагався якось підняти діда з платформи. Безрезультатно. Ми хотіли запропонувати, щоб якийсь бігун сів на платформу і швидко добіг до виходу. Та це неможливо… – Ніхто так швидко не добіжить від платформи до дверей, вони на різних кінцях. – І як не хотілось признавати, що він має рацію.
Всі потихеньку почали йти до дверей. В очах були сльози. Мені було шкода його, він виглядав таким самотнім. Важко дивитись на приречену смерть інших. Але тут такі правила.
Другий поверх: на наступний пройде тільки девʼятеро людей. Одна людина залишається в кімнаті.
А що з нею буде? Вона житиме? Дурне питання. Гра в смерть. Дійсно, чи виживе людина? Я спостерігала за людьми, та їхньою поведінкою. Зараз всі можуть просто побігти на наступний поверх, адже двері не зачинені. Це схоже на людей. Ніхто не цінить інше життя більше, ніж своє.
Всі як дикарі почали бігти до наступного поверху. Бажання жити, страшна річ. В кімнаті залишились тільки я з жінкою 50 років.
– Йди, дитино. – Я помахала головою зі сторони в сторону. Я не можу отак просто дати людині померти через мене. Я не інші, мені байдуже на життя і на смерть. Краще дати їй можливість жити.
– Це несправедливо. – Вона усміхнулась, здійнявши брови.
– А ти в цьому світі бачила справедливість? Ти молода, в тебе певне є причина жити. Я свій сенс життя втратила вчора, новий шукати не буду. Та й як би не шукала, не знайду. Тримай. – Вона простягнула руку. Пригледівшись, я зрозуміла, що в руці перстень. Чарівний, неймовірний, наче з якоїсь казки. – Збережи його. Виживи, і нехай пам‘ять про мене живе разом з тобою. – Вона кивнула на вихід.
Я почала йти туди, кинувши на жінку останній погляд. Я вже плакала. Як можна стримувати сльози, коли люди готові ось так просто покласти кінець свому життю заради інших, ще й невідомих для них людей. Я не вірила в це. Я не вірила в людей. Не вірила, що існує щось крім ненависті та зла. Та минула гра почала змінювати мою думку, а ця продовжує.
Коли я підіймалась, відчула дивний запах. Газ. Жінку отруять. Вона помре повільною смертю, це жахливо.
На третій поверх я прийшла морально втомлена. Навіть половини гри не пройшло, а я вже хочу кінця цього божевілля.
Третій поверх: на дні акваріума є ключ на наступний поверх.
Все б було чудово. Якби не піраньї у воді. Та нас, обізнаних, це не лякає. Ну і акваріум у висоту метра два. А от це, трошки лякає.
– Тут є поранені? – Всі здивовано подивились на мене. В повітря здійнялось чотири руки. – Ви туди не підете. – Не думаю, що вони дуже хотіли. – Піраньї нападають тільки коли відчувають кров у воді. Хто з не поранених вміє плавати? – в просторі три руки. – Тоді хтось з вас має туди залізти.
– Якщо ти така розумна може сама туди полізеш? – на мене почав бикувати чоловік з «девʼяностих».
– А я води боюсь.
Я побачила, що один з кремезних чоловіків почав зиркати на мене. Здається, мене зараз пошматують і кинуть тим чудовим рибкам.
– Вона має рацію. Якщо швидко все зробити, можна вижити. Я піду туди. – Я не помру на цьому поверсі, диво.
– Стривай! – та я не встигла нічого сказати, як він перебував уже в воді. Рибки не звернули увагу на нове створіння в їхньому просторі. Кришка акваріума автоматично зачинилась. Цього я не передбачила, наодміно від творців цієї клятої гри. Схоже чоловік сплутав моє «Стривай» зі «Стрибай». Тй поплив на дно та дістав ключі й перекинув через маленький отвір для руки. Мені здавалось, що зараз його друг мене придушить. Але той підняв ключ з підлоги та попрямував до дверей.
Кремезний чоловік відімкнув двері та вийнявши ключ з замка, поклав його в кишеню. Певне на пам’ять про друга.
Четвертий поверх: У проході стоїть колекціонер, йому потрібно дати щось цінне, щоб він відійшов.
Залишилось сорок пʼять хвилин.
Цінне? Коштовності? Квартиру? Навіщо йому це все в цьому світі. Йому треба щось особливе.
– Що ти хочеш? Можливо поторгуємося?
– Життя. – З тіні вийшов високий хлопець, двадцяти пʼяти років. Колекціонер помахав головою зі сторони в сторону. Парубок точно передивився цих недожахів.
– Мені б мізки чи якась частини тіла по-цікавіше. – Він подивився жінці прямо на бюст. Безсоромник.
– Хочеш мене? – Я помітила,що жінка поводиться якось дивно. Можливо, вона в алкогольному стані. Також її притримував за руку милий чоловік.
– Люба… – Вона вирвалась з його рук. Схоже вона під кайфом. Тоді це пояснює її поведінку. І стає зрозуміло, що на цьому поверсі ми її залишимо.
– Відстань, ти вже набрид мені. Такий з себе весь милий та хороший, і в сексі такий самий! Я хочу іншого. А тут така чудова нагода, чому б і ні. – Вона повернулась до колекціонера. – Бери хоч всю. – В цей час, чоловік, який висував здогадки, дуже сумними очима дивився на жіночку. Він поплескав чоловіка по плечу.
Колекціонер взяв її під руку та відійшов, відкривши нам прохід. Піднімаючись по сходам, я спочатку чула сміх запальний, веселий. Та потім це перетворилося на крик. Він хотів її. Та не в тому сенсі в якому вона думала. Наркотики дійсно шкодять здоров’ю. Ще й вбивають.
П‘ятий поверх: В кімнаті стоїть банка, щоб пройти далі потрібно її наповнити рідиною.
Ну, я думаю ми плювати туди точно не будемо. Банка десь трьохлітрова. Після такої втрати крові людина не виживе.
Кремезний чоловік знову дивився на мене. Ну все, здається, я буду наповнювати цю банку.
– Ти. – Він кивнув на мене. – Скільки людині потрібно втратити крові, щоб вона померла.
– Не знаю. – Я потиснула плечами. – Але поки буде наповнювати, точно помре. Є шанс вижити тільки в людини, яка важить більше девʼяноста кілограм. Вона має більшу кількість крові, аніж ми.
Всі повернулись на милого чоловіка, який тільки втратив дружину, на минулому поверсі. Він мав 90 кг, точно.
– Зачекайте, можна просто разом наповнити банку кр… – Він не встиг договорити, його підстрелили. Хоча чоловік мав рацію, ми просто могли наповнити банку всі разом і пройти на наступний етап. Та пан гори може бути тільки один. Ми не виживемо всі. Або я, або мене.
Чоловік кремень (таке у нього прізвисько) почав переносити тіло пораненого до банки. Вона наповнювалась повільно, тому чоловік зробив ще декілька дірок у тілі. Ну, так він не має шансів вижити…
Банка наповнювалась, як мені здавалось, години три, а насправді хвилин пʼять.
Двері відчинились.
Через мене померло троє людей. Через мене.
Шостий поверх: заберіть ключ з кімнати та пройдіть далі.
Залишилось тридцять хвилин.
Звучить доволі просто, але так не буде.
Я розуміла, що я піду в ту кімнату. Більше нікому, я єдина дівчина, «представниця слабкої статі». Час починати свою гру.
– Порох. – Поки чоловіки дивились на чорні плями на підлозі, я підішла до того хлопчини, який висував здогадки, щодо колекціонера та його бажань.
– Не боїшся? – Я підперлась об стінку поруч з ним. Він не поглянув у мою сторону.
– Чого мені боятись? – Він навіть холодно розмовляв зі мною. Оце серйозний пан.
– Можливо, тебе також підстрелять, як того чоловіка. – Він здійняв вуста, наче то якийсь приємний спогад.
– Ні, цього не боюся. А ти?
– Я боюсь. Певне, я наступна. – Він погодився. Будь-якому дурню це зрозуміло. У мене почали мокріти очі. – Просто, просто я тут втратила свого чоловіка. – Я почала прикривати лице руками. Скориставшись моментом, перемістила перстень жінки на палець «кохання». – Мене немає кому захистити. Я, як та загублена дитина, шукаю рідну руку, яка поведе у світ далі. Я одна. Він був моєю стіною, завжди був. Як я за ним сумую… – Я почала плакати ще дужче і кинулась хлопцю в обійми. Він невпевнено мене охопив руками.
Через мить відпустив та кивнув якимось своїм думкам. Він кинув сумний погляд на мене та пішов у кімнату з ключем. Я не встигла нічого сказати як він перекинув нам ключ. Як тільки ключ перетнув поріг, кімната запалала. Він згорів.
Згорів через брехню. В мене не було чоловіка. Я не була беззахисна. Тільки одне правда: я одна.
Я вижила, бо вмію спостерігати. Хлопець завжди крутив обручку в руках, співчував тому милому чоловічкові. Я довела його до думки, що на моєму місці могла бути його наречена. Одна, самотня, без захисту.
«Маленька маніпуляторка». Ні, тільки не ти!
Сьомий поверх: хижаку потрібна здобич.
Що за ребуси? А, ні, просто прямо нам сказали. У проході тигр. Значить нам потрібно його відволікти.
Я хотіла ступити крок та підвернула ногу. Один чоловік допоміг мені підійнятися.
– Дякую, могли б ви мене провести до вікна? – Він кивнув, і притримуючи, повів до вікна.
– Ти наступна. – Я посміхнулась. Прямо як парубок, який згорів через мою брехню.
– Знаю. Я бачила привідкриті двері біля звіря. Здається, там була зброя.
– Тоді тобі пощастило. Ти зможеш вижити.
– Я так не думаю, не вмію користуватись зброєю. – Я повернулась до чоловіка. В очах – сумне розуміння.
– Захочеш жити – навчишся. – Здається він не засмучений тим, що через секунду з мене залишаться кістки для декору готеля.
– Ні, не буду сперичатись з долею. Зустрінусь з мамою. Я скучила. – Він різко подивився на мене.
– Вона померла?
– Ні, поки що ні. Але без мене вона довго не протягне. Вона хвора. – По щоці покотилась сльоза. Він затуманеним поглядом подивився у вікно. Ми стояли та мовчали. Досить довго мовчали. Чоловіки вже почали кричати, щоб я пішла зваблювати тигра. Знаєш, найдорожче у моєму житті – мама. Я думаю, несправедливо, коли беззахисна дівчина піде на тигра, та при цьому є чоловіки які уміють користуватись зброєю. – Він посадив мене на землю. – Ти ще й травмована.
Чоловік пішов до кімнати, тигр за ним. Двері зачинились.
«Брехуха». Можливо це моя сутність. Можливо голос в голові має рацію.
Я не підвертала ноги. Я не бачила зброї в кімнаті. Я вміла користуватись вогнепальною зброєю. Моя мама в нормі. Знову. Я вижила, бо помітила манери чоловіка, помітила, що його виховувала справжня жінка і вгадала куди давити. П‘ятеро людей.
Восьмий поверх: мертвець обирає друга.
Залишилось 15 хвилин.
Я побачила дідуся з першого поверху. У нього в голові була дірка від лазера. Його вбили. Звичайного чоловіка. Я ненавиджу цей світ! Ненавиджу відчувати біль! Ненавиджу!
– Що за маячня? Як мертвий дід може щось обирати. Йому мозок відключило. Діду! Гей, ви мене чуєте? Діду, вставайте! Обирайте собі друга. – Чоловік зліва від мене почав знущатись. – Бачите мертвіший за мертвих. – Він закотив очі.
– Красуне, може підійдеш, перевіриш і висловиш свою експертну думку? – Чоловіки почали сміятись.
В один момент дідусь здійняв руку і почав показувати пальцем на… мене?
– Ти! – Його палець направився прямо в мою сторону. Я почала обирати труну, певне з червоного дерева. Хоча, хто мене тут похоронить? Я так і не зустріла того блондина, і не зрозуміла секрет його байдужості.
Постріл. Я замружилась. Нічого не відчула, добре, що безболісно. Я відкрила очі. Відкрила? Поряд впало тіло. То дідусь показав не на мене, а на чоловіка поряд зі мною. Полегшення. Я та двоє чоловіків.
Дев‘ятий поверх: це ваш вибір.
Залишилось 10 хвилин.
Посеред тонкого готельного коридору стояв стіл. На ньому було безліч зброї. Я завагалась, але побачивши чоловіків, побігла. Вхопилась за пістолет та рівно тримала його. Дякую, тато. Ми з чоловіками стояли таким собі трикутником.
– Ти і так довго прожила. – Постріл. Я навіть заповіт не написала. Нічого не сталось. Пістолет без патронів. Постріл. Та за що? Я не встигаю сумувати. Знов нічого. Сьогодні фортуна повернулась до мене не сракою, а лицем? Чоловік, який невдало хотів мене застрелити, впав.
– Нащо? – Що за жест доброї волі?
– Я втомився. Швидко переможу і піду відпочивати. – я усміхнулась. Ну, звісно, так легше, аніж боротися з чоловіком. Та чи насправді легше?
Десятий поверх.
Залишилось 7 хвилин.
Пояснень не потрібно. Біля дверей була коробочка з надписом «HEART». Тут тільки одне значення. Людське. Живе. Серце.
– Здавайся. – Кремень закотив рукава.
– Борись – побориш. – Я встала у стійку.
Це вирішальний момент мого життя. Я не можу вмерти. Не можу не зберегти пам‘ять про жінку. Я маю бути її носієм, бо носієм моєї пам‘яті ніхто не стане. Я зайшла занадто далеко, щоб вмерти.
Перші удари робить він. Він наступає, я відбиваюсь. Пекуча біль в ділянці живота. Я стримувалась, щоб не впасти. В основному я встигаю відбиватись. Але він все атакує й атакує. Чоловік навіть не дає змоги мені почати бити його. Зрозуміла, він вимотує мене.
Я ступила крок назад і вбік. Спрацювало, у мене є можливість нанести пару ударів. Моя перша атака. Я дала тріщину його тактиці.
Ми проливаємо кров, б‘ємось, майже вириваєм серця одне одному. Я вже дуже змучилася, він бʼє в слабкі місця. Але я не можу відступити.
Залишилась хвилина.
– Ти мене вже дістала. – Кремень дістав зброю та наставив її на мене. Ногою він повалив мене на підлогу, та я швидко здійнялась. Постріл. Я встигла відскочити. Побігла йому за спину. Дістала ніж, який вкрала на минулому поверсі.
Залишилось 30 секунд.
Я всадила ніж йому у череп. Волога на лиці. Я не розуміла, то сльози чи кров, може все одразу. Ніж пройшов через кістку та дістав мозок. Смерть швидка.
Я впала поруч з чоловіком.
Я не можу, не можу цього зробити.
Можеш. Якщо не зробиш, це означає він помер дарма.
Я не можу. Я не вбивця.
Ти саме вбивця.
Я почала різати йому шкіру.
10 секунд.
Я дістала орган.
9
Його серце билось у мене в руці.
8
Я, плачучи, встала.
7
Пішла до коробки.
6
Кинула туди серце.
5
Двері відчинились.
Наступні секунди не пролунали.
Я ступала кожну сходинку із фізичним та моральним болем.
Смак чужої крові в роті викликав нудоту. Скільки людських життів сьогодні було викрадено через мене.
«Вбивця»
Гру пройдено. Наші вітання.
Я кинула телефон в істериці. Я кричала та плакала. Я не відчувала свого серця. Ніби я вирвала своє.
Я побачила карту. Чирвова п‘ятірка.
«Ти живеш, коли вони мертві»
– Ні! – Я кричала на свій голос в голові. Хотіла, щоб це було жахіттям. Хотіла не існувати.
«Ти народжена для маніпуляцій»
– Ні. – Я говорила з голосом. Намагаючись домовитись, щоб більше він не з‘являвся.
«Ти скористалась ними. Як іграшками.»
– Ні… – я шепотіла з голосом. Благала, щоб він вибачив мене, бо я цього ніколи не зроблю.
♥
Я виходила з будівлі з запухшими очима. Я не знала куди йти, просто йшла. Різко я відчула слабкість. Голова болить, ноги підкошуються, а очі закриваються.
Я непритомнію.
Ні, не так.
Мене змусили знепритомніти.
Мене викрали.
Додати до улюблених