Юнгі захоплювали казки. Не пригоди, не химерні місця чи предмети, а те, як герої кидаються рятувати родину, друзів чи всіх знедолених, без задньої думки – просто беруть до рук меча (чи хто що упірве) і йдуть бити ворога. Юнгі часто не розумів оцю нерозсудливу безстрашність, але нею ж і захоплювався. І зараз, входячи до Лісу, кидаючи спітнілою рукою три грудочки цукру під старий дуб, розуміє, що іноді нерозсудливість єдиний вихід.
Вирішує для початку просто йти стежкою: може, Чонгук з Арканом зовсім не загубилися і вже вертаються додому цією ж дорогою. Гукати не наважується, у Лісі досить тихо, кроки можна почути, а галасливого хлопчака тим паче. А от привертати увагу когось чи чогось нехорошого не хотілося.
Юнгі старався не падати духом, у думках складав гнівну промову, щоб відчитати непосидючого і неслухняного брата. Відразу після того, як міцно-преміцно обійме малого засранця. Юнгі відчуває: з Чонгуком усе добре. Він метикуватий хлопчик, протримається, поки хьон знайде його. Та й Аркан за нього горою. Все буде гаразд. Головне, щоб без всілякої нечисті.
***
Світлячок виявився добродушним і сміхотливим. І не світлячком зовсім, а Чімін-хьоном. Він жив посеред Лісу в невеличкій дерев’яній хатинці зовсім сам-один. Чонгуку від усього свого великого і щирого дитячого сердечка було шкода хьона:
– Тобто у тебе тут зовсім-зовсім нема друзів?.. Хочеш, я буду твоїм другом?
Маламут коротко рикнув на господаря, даючи знати, що той обмовився:
– Ми. Ми з Арканом будемо твоїми друзями!
Світлячок усміхнувся на повен рот і погладив Чонгукові кучері:
– Я буду безмежно щасливий мати таких друзів.
А ще Чонгук був певен, що хьон ніяка не відьма і ну зовсім не злий. Відірватися від нього було неможливо, хотілося постійно випрошувати хоч граминку його уваги, дуркувати, щоб хьон заливався сміхом. Чари, скажете – ні?
Хатинка пахла чебрецем, горіхами і медом. Чонгук бачив товсті гірлянди сушених трав і квітів, що звисали з балок, а на лежанці біля невеличкої пічки стояв величезний оберемок свіжих незабудок і рум’янцю.
– Зараз подивимось, чим вас можна нагодувати, – поки Чонгук, роззявивши рота, роздивлявся кімнатку, Чімін уже встиг витягти з печі кілька горщиків з чимось смачненьким.
Хлопчик жвавенько застрибнув на ослін і задоволено спостерігав, як у велику полив’яну тарілку ополоник за ополоником ллється грибна юшка. М-м-м, аж слинка покотилася – он який голодний!
– То що ж мені з вами робити – собі залишити чи додому відправити?
Чонгукові аж суп не в те горло пішов. З хитрого обличчя хьона не зрозумієш, чи він жартує чи правду каже.
– До-додому, хьон… Будь ласка… Я хочу до мами!..
Чімін засміявся, відкинувши голову.
– Я жартую, малечо! Звичайно, я відведу тебе до батьків. Я не їм маленьких миленьких сухоребриків.
– Я не маленький! – надувся як сич Чонгук, з-під лоба зиркаючи на старшого, – І не сухоребрик! Я виросту, стану великим і сильним!
Дитяче самолюбство було обурене словами хьона, але той так дзвінко сміявся. Так гарно, що Чонгук ладен був дозволити кликати себе ким завгодно, тільки б Чімін завжди отак срібно заливався.
– Уже пізно, вам треба гарненько відпочити. Завтра відведемо вас додому.
Чімін дістав зі скрині найменшу сорочку, що зміг знайти:
– Ось, тримай, спати будеш у цьому. Задовга тобі, але на ніч зійде.
– Хьон, а розкажи мені щось. Казку чи що-небудь, – Чонгук лежав смирнесенько, поки Чімін закутував і підтикував йому ковдру, – А ти де спатимеш? Посидь зі мною, я хочу казку! Ато не засну!
Світлячок знов тільки усміхався, вкутуючи хлопчикові ноги. Чонгуку було затишно і спокійно, он посоловілими оченятами водив за хьоном – його рухи заколисували. Але хлопчик терпів, бо все-таки сподівався на казку.
І коли маленька гасова лампа залишилася єдиним світлом у кімнаті, Чімін обережно примостився на постелі в головах, і почалась повість:
– Десь колись в якійсь країні жив був король. Одного погожого весняного ранку чорну звістку приніс йому придворний лікар: його кохана королева тяжко захворіла і порятувати її зможе хіба що справжнісіньке диво.
Чонгук зручніше вмостився під боком хьона. Сну – як не було. Та й кому він треба, коли тут чудеса творитимуться.
– Наказав король зібрати всіх чарівників і відьом. І той, хто зцілить королеву, отримає половину королівських багатств у нагороду.
– Ого-го! – захоплено протягнув Чонгук: це ж тільки уявити, скільки олівців і альбомів, і навіть гуаші купити можна! Чімін на це серйозно закивав, мовляв, повір мені, все так і було.
– Та не встигли гінці ще й за ворота замку виїхати, як прийшов до короля старець – згорблений, носом ледь землю не оре, сірий латаний-перелатаний плащ був такий довгий, що волочився ще на зотри кроки позаду. Чув я, каже, що за біда спіткала твою дружину. Але відьомські чари їй не допоможуть, тут куди сильніша магія потрібна. Лише Кришталева Квітка Життя порятує, зірвана кров’ю і плоттю від крові й плоті королеви, зігріта серцем, яке любить щиро і безкорисливо. Відправ на пошуки наймолодшого зі своїх синів, дай йому в дорогу три пшеничних колоски, три медових пряники і три дукачі. А там серце підкаже йому, куди йти і де шукати Квітку Життя. Але якщо не вправиться за три повні – втратиш і королеву, і сина…
Розповідь так різко урвалася, що Чонгук подумав було, що так і треба – для більшого драматизму. Але Чімін все мовчав і мовчав.
– Хьон? – хлопчик обережно посмикав старшого за рукав, – Що далі, хьон? З королевою і Квіткою Життя? – додав, побачивши, що Чімінові ніби в голові затуманилося і він забув, що говорив хвилину тому.
– Учора минула третя повня.
Додати до улюблених