Вілбур стояв позаду. Пронизуючи лиса чіпким поглядом з-за червонуватих скелець окулярів й палячи сигарету. Звично вивищуючись на цілу голову, з блідими впалими щоками та порожніми очима — без колишньої краси та величі, проте наганяючи жаху одним лиш виглядом. Навіть не те що дивно бачити мерця — радше дивно бачити його настільки відчуженим і водночас пильним.
— Не розкидайся нею, це доволі цінна річ.
Вілбур в’яло всміхнувся. Лиш швидко озирнувшись на порожнечу за спиною, лис знову поглянув на нього, нервово смикнувши хвостом.
— Я тільки у дзеркалі. Не варто крутитися як вивірка у колесі.
Голос його глухий, проте досі переконливий. З відлунням красномовності, котрою той послуговувався, але й відрази. Антропоморф зіщулив зіниці:
— Якого біса ти…
— У мене не вельми багато часу.
Ну звісно ж, що у мерців не надто багато часу. У них його взагалі немає.
— У мене пропозиція, Фанді, — мовив Вілбур, витягуючи напружену паузу. Таку, що під хутром знову пробіглися шалені дрижаки від одного лиш блиску його очей, — я допоможу тобі знищити Л’Менбург.
Л’Менбург знищити? Ти ба, в якому сенсі?
Звіриний вищир знову натягується на собачій пащеці — о, він так робить кожного разу, коли намагається видати з себе впевненість. Надто зараз, коли він збирається перечити мерцю, від якого аж коліна підгинаються.
— Звідки ти взагалі вирішив, що я хочу знищити Л’Менбург? — випалив, наголошуючи на кожному останньому слові, — слухай, я взагалі туди повертатися не хочу.
Його впевнена усмішка зникла миттєво. Вілбур знову підняв погляд, котрий, мабуть, беріг на особливі випадки. Він поглянув крізь нього і водночас наганяв жаху червонуватим смерком очей, немов принижуючи лиса лише поглядом.
Не довго тягнучи напруження, Вілбур струсив попіл з сигарети кудись у задзеркалля і випустив цілу хмару диму, затуманюючи криваві лінзи.
— Ти хибиш, низько оцінюючи власні бажання, Фанді. Подумай про це.
Вілбур востаннє мовив, приглушивши невимовний гул крові у лисячих вухах своїм чітким монотоном:
— Я даю тобі час.
І він зник, залишивши по собі лише незначні клапті диму, що розвіялися за лічені миті.
Я погодився. Я погодився уже тоді — перед дзеркалом. Несвідомо.
Щось в мені хотіло помсти, і те щось — точно не здоровий глузд. Можливо, я б ще хотів побачити обличчя Тома повне розпачу і ненависті до мене, але водночас відчути перевагу над ним. Або ще раз поглянути, як горить Л’Менбург. Або знову пережити Судну Ніч, щоб відчути адреналін в крові.
Це все, щоправда, цілковита дурня. Як звірячий інстинкт. Я не годую себе бажаннями про неможливе. І вони не виникали. Навіть у снах. Але я не заперечую, що вимахую мечем, уявляючи перед собою якогось Томмі. Проте я готуюся до захисту, а не до нападу.
Хоча… які шанси, що якщо Судна Ніч відбудеться ще раз, то я не приєднаюся?
Поїзд. Його гудіння віддалялося, ехо розбивалось об стіни і шуміло у вухах. Затхле, важке повітря — неначе щось навмисно стискало йому шию. Він розплющив очі.
Гнітючий напівморок. Лис опинився на невідомій платформі метро — і стояв саме на лінії, в кроці від колії. До горла підступив ком.
Це Лімбо?
— Прикра місцина, чи не так?
Яка приємна несподіванка, це знову він.
Вілбур зім’яв недопалок сигарети об плиту. Ліниво розкинувши ноги й ледь спираючись об стіну, він сидів на долівці в декількох метрах від лиса. Виглядав він, щоправда, менш гідно, ніж у дзеркалі. Запилюжений, цілковито байдужий, з втомленим і, як йому здавалося, дещо божевільним поглядом під червоними скельцями окулярів. Вілбур не збирався підводитися — ні, він навпаки вмостився зручніше, схрещуючи чоботи.
Вілбур доповнював гнітючу платформу метро — певно також скидався на непривітну, задимлену місцину в напівмороці, де подеколи відсвічує табло під бетонним склепінням і вкрай рідко з гуркотом несуться вагони на колії. Якщо вони коли-небудь взагалі тут їздять. Тут не було виходу.
— Ти в моєму Лімбо. Хоча це більше нагадує дев’ятий круг пекла. Але менше з цим.
Лис скривився, досі не наважуючись підійти.
— Чисто теоретично, як ти дізнався, що я погодився на твою пропозицію?
— Ти тільки-но сам мені сказав.
То навіть якби я не погодився, то все одно опинився б тут? Він стиснув щелепу, кинувши зневажливий погляд на Вілбура.
— Яка впевненість. А що ж, Вілбуре, буде, якщо я відмовлюся?
— Відмовишся? Хлопче, не переймайся, ти не єдиний, кому я можу щось запропонувати. Проте спочатку я пропоную саме тобі. Тобі це обійдеться вигідніше, ніж іншим.
Чоловік знову всміхнувся лису, тримаючи над ним гостру перевагу.
— Скільки в тебе часу? — гостро кинув той.
— В мене? — Вілбур з єхидством усміхнувся, — скільки хочеш. Тебе б радше мало цікавити скільки у тебе часу, — він витягнув тривалу павзу, — я думаю, що не більше двадцяти хвилин.
Лис підійшов ближче, розглядаючи того з деякою зневагою, — яку він сам, скоріш за все, і невдало вдавав для приборкання тиску страху й невпевненості як і Вілбура, так і його Лімбо.
— Що входить в мою виграшну частку? — чудовий початок.
— І це те, з чого ти починаєш? Хіба ж ти не хочеш за будь-яку ціну витягнути свого рідного батька з цього затхлого й понурого, забутого усіма безлюддя?
— Мені й без тебе божевільних вистачає. Мене цікавить тільки мій зиск.
— Не переймайся, ти також збожеволієш з часом. Це сімейне.
— Не відхиляйся від теми, — різко відказав антропоморф.
— Ну що ж, тоді…
Вілбур повільно підвівся, спираючись об стіну. Досі тримаючи гордо спину і гідний вираз обличчя — навіть як мрець той сповідував свої аристократичні манери й звички.
— В обмін на моє воскресіння я обіцяю виконати будь-яке твоє, звісно ж, рівносильне моєму, бажання — і я певен, що це буде помста. А якщо тобі вдасться зберегти Книгу Безсмертя, — він поглянув на лиса. Скельця його окулярів зблиснули на мить, — я гарантуватиму тобі повний захист і союзництво.
— Союзництво і захист? — в’їдливо антропоморф докинув, — у чому?
— Тебе б не мало це цікавити доти, допоки ти не виконаєш свою частку роботи.
Фанді пирхнув.
— Тож я маю знайти Дріма, щоб вирвати у нього Книгу Безсмертя, якщо вона взагалі існує? Часом не знаєш яким чином це в мене має вийти?
— Книга не у Дріма.
Не у Дріма? Чудово, ще краще.
— Можливо ти й не знаєш, проте Дрім зараз у Сховищі Пандори, відбуває свої найкращі роки за ґратами. Книгу йому зберегти не вдалося.
— Тепер детальніше, — лис примружився. Дрім у в’язниці? Отож, він мав рацію — на нього теж чекатиме гільйотина абощо.
— Як забажаєш, Фанді, — Вілбур ледь всміхнувся, знову запалюючи сигарету, — близько місяця тому Дрім повернувся на центральні терени, ймовірно до Л’Менбургу. Він натрапив на Сапнапа, де вже між ними зав’язалася бійня, в результаті якої Дріма притиснули і притягли до трибуналу. Він триває й досі, та Сапнапом було вирішено ув’язнити Дріма у самому серці Сховища Пандори, над яким він має цілковитий контроль. Скоріш за все Дріма допитали й обшукали — бо Книга, як і більшість інших його речей, знаходяться у Сапнапа.
— Мене все ж цікавить, з якого закутка твоєї голови ти це вибудував.
Вілбур прискіпливо поглянув на сина. На мить йому здалося, що чоловік ладен врізати йому кулаком по морді. Проте той лише усміхнувся і вказав сигаретою уверх — на табло, що періодично видавало незрозумілі комбінації букв, символів чи дат.
— Якщо сидіти тут доволі довго, рано чи пізно вдається зрозуміти шифр. Ця штука пов’язана з навколишнім світом — саме тому я не збожеволів до кінця, — Вілбурова посмішка поширшала удвічі; він кивнув на стіну, під якою сидів кілька хвилин тому, обписану різноманітними датами й позначками, — і досі спроможний визначити час до секунд.
Саме. Хто б міг подумати?
— Отож, мені потрібно забрати Книгу в Сапнапа?
— Так. Тобі доведеться його неабияк відгамселити, адже без тортур він тобі нічого не оддасть. Або, в гіршому ж випадку, — той знову значуще озирнувся на антропоморфа, — вбити Сапнапа.
— Хоча найімовірніше тобі таки доведеться вбити його. Саме так, Сапнап становитиме неабияку загрозу як і для нас, так і для тебе, — Вілбур невпевнено продовжив далі, помовчавши декілька секунд.
Лис знову зіщулився, виписавши півколо хвостом. Вбити Сапнапа. Він міцніше натягнув фуражку; ланцюжки на комірі й на ременях дзвякнули. Запала тривала тиша. Вілбур відвернувся.
Вбити Сапнапа. Після вбивства Сапнапа мене обов’язково почнуть переслідувати і притягнуть до покарання. Не те щоб я боявся… але від цієї єресі вже тхне каверзою. Тут безперечно є щось не те. Ет курва.
— Слухай, я знаю, що вбити Сапнапа — ідея не дуже. Але він — невід’ємна особа в планах Л’Менбурга. Сапнап — це зв’язок між Дрімом і Л’Менбургом. А останній, повір, багато чого планує.
Планує? Лис підвів морду, кинувши невпевнений погляд на Вілбура. Отож, Томас з Табсом не відмовилися від Деструкції?
— Деструкція?
— Так, Фанді, саме Деструкція. А тепер, коли в них є Дрім, шанси на Деструкцію ростуть. І вона аж ніяк не омине тебе. Вбивство Сапнапа лиш забезпечить нам достатньо часу, щоб обірвати ходи Л’Менбурга. Ми збираємося перешкодити Деструкції.
Антропоморф гарячково стиснув кулаки, аж кігтями втискаючись в долоні.
— Я погоджуюся. Але тоді я маю право просити в тебе значно більшого.
Червонуваті скельця окулярів знову зблиснули попереду: Вілбур вдячно кивнув головою.
— Який хід моїх дій?
— Тобі потрібно досягнути центральних блоків Сховку Пандори, де базується Сапнап. Від тебе вимагається узяти Книгу Безсмертя і зберігати рівно до того моменту, коли я не подам тобі наступні вказівки. І, звісно ж, вбити Сапнапа. Допоки він у відчаї.
— Тоді це усе?
Той виміряв сина довгим, проникливим поглядом.
— Присяга на крові. Тільки так я зможу гарантувати тобі будь-що. Як і ти мені.
Тиша неприємно різала вуха. Він знову тягнув паузу, вдивляючись прямо в душу і крізь неї. Сигаретний недопалок полетів кудись убік, слабко тліючи багром.
Вілбур вказав пальцем на лиса. Так, немов наводив дуло пістолета чи револьвер йому між очима — рішуче й урочисто. Лис пополотнів, з прискіпливим поглядом очікуючи на те, що скаже чоловік.
— Вона у тебе?
Антропоморф вдарив долонею по кишені. Підвіска? Звісно ж, що у мене. Неспішно він простягнув перед собою підвіску з пером.
— І як ти збираєшся нею порізатись? У ній жодного виступу.
— Перо розламане. Варто лишень розкрити по швах…
Лис підчепив перо кігтем. Воно легко розійшлося тріщиною на два нерівні шматки з гострими кінцями. Фанді з недовірою поглянув на Вілбура — і перекрутив уламок гострим кінцем вниз.
Чоловік стягнув рукавицю, оголивши потерту долоню, впевнено простягнув її назустріч лису. З ледь помітним тремтінням антропоморф витягує свою. Прикушуючи язик, стискає перо, прислухається до гнітючої тиші безвихідної платформи й тунелю.
— Чи ти обіцяєш допомогти мені у знищенні Л’Менбурга ген до фундаменту за моїм покликом?
— Обіцяю.
Кривавий проріз розкрився за уламком. Вілбур вкусив губу від болю й обережно взяв шмат підвіски тремтячими пальцями.
— Чи ти зобов’язуєшся повернути мене із мертвих до життя зі сторонньою допомогою чи без, самовільно чи навзамін?
— Зобов’язуюсь.
Він різонув лиса. Антропоморф вишкірився, зігнувшись від болю. По хутрі заструменіла кров, крапаючи на підлогу. Без довгих зволікань Вілбур стиснув долоню Фанді зі своєю; між ними повисло перо на мотузці, обмащене багром і ледь похитуючись. Лис досі стискав зуби через хвилю пекучого болю, — мабуть, Вілбур навмисне порізав його глибше, — і прикипів поглядом до чоловіка навпроти. Той лише всміхнувся й відпустив руку сина.
— Обітниця складена, — він простягнув антропоморфу закривавлену підвіску, — натомість віддай іншу.
Лис покірно віддав другий уламок пера. Вілбур стиснув його у долоні, з єхидством посміхаючись. І що цей мрець собі думає? Чоловік раптово підвів обличчя уверх, немов прислухаючись до чогось.
— Ми вчасно.
З тунелю долинуло гудіння, а згодом й ледь чутний стукіт. Поглянувши на лиса, Вілбур мовив:
— У тебе мало часу. Я покладаю на тебе великі надії.
Поїзд спинився, позаду лиса з гуркотом відчинились двері. Він востаннє поглянув на Вілбура — мертвій, проте досі сущій протилежності емпатії, чи не вперше замислюючись про їхню подібність. Тоді біль і гуркіт; в очах потемніло.
Лис розпластався горілиць на траві, тривалий час навіть не силкуючись підвестись. Повільно хилило до холодного світанку. Він підняв руку. Долоня досі кровоточила.
Вбити Сапнапа і дістати Книгу Безсмертя? Без проблем.
Додати до улюблених