– Що ти тут робиш? – знаходжу опору у вигляді якогось давно заржавілого інструменту та спираюся на нього. Хотілось би сказати, що всередині мене вирують якісь радісні почуття, але насправді там пустка. Вдивляюсь в обличчя Кетча і не відчуваю нічого. Тільки Пітьму, яка прагне вивільнитися назовні.
– Давно ти тут? – він відповідає питанням на питання, однак не підходить ближче.
– Ну, думаю, десь півгодини. Може навіть менше. Чорт, треба добити того гада, поки не втік, – відштовхуюсь від опори і роблю декілька непевних кроків в бік величенької діри, яку пробило моє тіло.
– Пазузу чи Вельзевул? – Кетч опиняється близько. Занадто близько, якби я ще щось відчувала. Він допомагає мені утримати рівновагу, коли я різко обертаюсь.
– А на котрого з них ти працюєш? – скидаю його руку зі своєї талії.
– Ні на кого. Я мав на увазі, чи ти давно на Землі.
– А я тебе питала, що ти тут робиш. Така вже наша доля, залишати головні питання без відповідей, – розвертаюсь і таки йду шукати Пазузу. З кожним кроком тримати рівновагу ставало все легше, тож до розбитих вікон підходжу вже такою, якою я була до удару об стіну.
На вулиці демона не виявилося. Заради пристойності обшукую весь периметр, однак без своєї могутньої зброї Пазузу вирішив забратися і зализувати рани деінде. Переконавшись, що небезпеки дійсно немає, відправляю Діну повідомлення зі своїми координатами, а потім удостоюю честі Кетча, розвернувшись до нього обличчям і схрестивши руки.
– Ти змінилася. Звісно, і раніше подарунком не була, особливо Пітьмою. Це пов’язано із війною на Небесах?
– Покажи мені того, кого будь-яка війна не змінює. Я така, якою і маю бути, просто відчувати стала менше. Мені начхати, що ти тут забув, чому опинився тут разом зі мною, просто… Просто не шукай мене, гаразд? Забудь все, бо я не хочу завдавати більшого болю. Не тобі, – йду геть, особливо не прислухаючись до його слів. Не хочу.
– Це там Кетч? – Дін навіть не став чекати, коли я сяду в машину. Питання на мене сиплються щойно я дверцята відкриваю. Та головним з них є тільки одне.
– Так, він. Діне, прошу, їдемо додому.
– Тільки ти спочатку меч заховай, а то нам не вистачає, щоб федерали почали запитання ставити, – каже Дін. Ховаю меч в піхви, а коли підводжу голову, то бачу, що обоє витріщаються на мене. – Що? – тепер до мене доходить, що це говорю я голосом Діна.
– Тобі потрібна кава. – оце вже репліка Діна справжнього.
Агенти ФБР відвозять нас назад в Баффало-Сіті. Генріксен дякує нам за допомогу і обіцяє не полювати самотужки на вбивцю дівчат, але він слідкуватиме за інформацією і щойно з’явиться черговий розіп’ятий труп, повідомить нам.
– Що ж, Су-Фолс нас так просто не відпустить. Мені щойно Алекс написала, що в лікарню декілька хвилин тому доставили дівчину з обличчям, яке наполовину з’їли. Нещасна весь час до самої операції бурмотіла щось про чоловіка без обличчя, а перед введенням наркозу почала вириватися і дико кричати, як це тільки можливо, коли через одну щоку видно щелепу.
– Передай їй, що за чотири години будемо, – киває Дін.
Коло лікарні стовбичать журналісти та поліцейські в очікуванні, коли бодай хтось із працівників або й батьки постраждалої вийдуть, що й не дивно, адже справа доволі резонансна. Паркуватися тут означає потрапити в об’єктиви цілої купи камер і засвітити своє місцезнаходження.
– Позаду лікарні має бути парковка для працівників. Заїжджай туди. Ми зайдемо всередину з чорного ходу, – Дін тільки киває. На задньому дворі лікарні нас зустрічає Джоді в оточенні своїх людей. Вона махає нам і вказує на єдине вільне місце, що залишилося.
– Давно не бачилися, Джоді, – Дін підходить до неї й обіймає.
– Так, ви, гади, поїхали і навіть не попрощалися. Черговий Апокаліпсис? – питає вже пошепки, хоча ми й так стоїмо досить далеченько від поліцейських.
– Є трохи. Як там дівчата?
– З ними все нормально. Переконаєшся на власні очі, коли ми тут закінчимо. На час справи ви поживете в мене і крапка.
Джоді проводить нас всередину. На противагу вісконсинському клімату в Південній Дакоті було досить тепло, не зважаючи на те, що перше грудня вже через декілька днів, а тому я виглядаю досить дивно у теплих вельветових штанях та в такому самому чорному светрі із утепленими черевиками на ногах. Чорт, вічно я з цією погодою програю. Однак, як каже Дін, добре вже, що хоч не ходжу в шортах та футболках посеред зими і кучугур снігу.
Всередині лікарні не менше копів, ніж надворі. Джоді, мабуть, мобілізувала сили всього штату. За її словами батьки дівчини зараз знаходяться в кімнаті очікування. З ними бесідують хлопці з П’єра. Ого, а справа набирає все більше обертів.
– Чому навколо цього здійнявся такий шум? – питає Дін.
– То ви не знаєте? Це якісь родичі нашого мера. Він навіть особисто приїжджав, коли потерпілу доставили в реанімацію. Тому хлопці з П’єра допитують її батьків і не дають нікому іншому з ними поговорити. Гаразд, була рада з вами таки зустрітися, Алекс скоро прийде, а мені потрібно повертатися на пост. Ловити журналюг, яким скочить в голову непомітно пробратися в лікарню через відчинені вікна на першому поверсі.
Ми залишаємося стояти коло реєстраційної стійки в оточенні поліцейських і старанно робимо вигляд, що не помічаємо їхніх пильних поглядів. Благо, стомлена Алекс рятує ситуацію своїми обіймами. Ті двоє поліцейських, що вже рухалися в нашому напрямку з грізними обличчями, зупиняються і розвертаються, однак ворожості своєї не втрачають.
– Так, у тебе все ще помітні сліди втоми на обличчі, – після обіймів настав час для медичного огляду Діна. – Як у тебе зі сном? Здатен самостійно заснути чи доводиться приймати снодійне? – вона пильно вдивляється в його обличчя. – Діне, коли ти останнього разу спав?
– Останні дві ночі ми на ногах, – втручаюся, щоб весь її праведний гнів обвалився на мене. – Полювання і серійні вбивці. Нічого дивного. Обіцяю, я простежу, щоб цієї ночі він спав як немовля.
Не встигаю навіть договорити, як Дін валиться на реєстраційну стійку непритомним. А казали, що від безсоння не вмирають. Ну, офісні планктони може й не вмирають, та це не стосується мисливців з їхнім постійним фізичним навантаженням. Сем піднімає брата, йому на поміч спішить один із поліцейських, який хапає Діна з іншого боку, і разом вони його волочать до найближчої палати. По інтеркому Алекс викликає невролога та кардіолога: тривале безсоння однаково б’є й нервову систему і серцево-судинну. Я залишаюся стояти, спершись на стійку та схрестивши руки на грудях. Дорогою до палати Алекс кидає на мене здивований погляд, але мовчить. Це й на краще, бо мені нічого їй сказати.
– Що з ним? – до мене підходить група чоловіків у чорних костюмах. Хлопці із П’єра, які допитували батьків постраждалої в кімнаті відпочинку. Встигаю кинути швидкий погляд на двох згорьованих людей, поки за представниками влади зачинялися двері.
– Страждає від безсоння. Якщо вам коли-небудь казатимуть, що від нестачі сну не вмирають, згадайте мого брата, а тепер вибачте, мені пора.
– Дивно, декілька днів тому тут лежав пацієнт, який страждав від безсоння. Самовільно виписався із лікарні за день до нападу на Алессандру. Часом не ваш брат? – до мене звертається чоловік, який, судячи з усього, займає в цій групі чільне місце. Високий шатен зі спортивною фігурою, яку він не дуже й приховує за дорогим костюмом, страшенно самовпевнений в собі.
– Ні. Та навіть якби це і був він, на час скоєння цього нападу у мого брата є алібі. Зверніться до ФБР і спитайте Віктора Генріксена. Він підтвердить, що такий собі Дін Сміт у цей час перебував у Вісконсині.
– Цікаво. І що ж він робив разом із Віктором Генріксеном із ФБР? – усмішка навіть не думає зникати з обличчя детектива.
– Ловили останні дні сезону полювання.
– Посеред робочого тижня?
– А вам щось відомо про таємницю розслідування? В будь-якому разі, ви не зможете його допитати найближчий тиждень. Як мінімум. У свою чергу, ми з іншим моїм братом маємо право не відповідати на ваші запитання про Діна. Родичі, – стинаю плечима та заходжу в палату, звідки щойно вийшли два лікарі.
– Вони сказали, що Діну потрібен спокій принаймні з тиждень, а потім місяць в оздоровчому комплексі. Он брошурка, – Сем простягає мені тоненьку книжечку. Декілька комплексів вже обведені чорною ручкою.
– А це обов’язково? Йому не сподобається.
– Обов’язково, якщо він хоче до кінця цього року дожити. По суті, він не спав більше тижня і вже немолодий. Серце не те. Місяць в оздоровчому комплексі і він буде як новенький, – Алекс говорить вельми переконливо.
– До речі, там ті типи з П’єра дуже хочуть його допитати. Кажуть, що він виписався з лікарні за день до нападу і ніхто з місцевих його не знає. Я направила їх до Генріксена, та ту добу ми були в Канзасі й в іншому місті Вісконсину і ніхто не підтвердить наше алібі на момент вчинення нападу на родичку мера.
– І вони думають, що чоловіком без обличчя є Дін? – здивовано питає Алекс.
– Власне, на нападнику могла бути маска, яка приховувала обличчя. Ми досі не бачили жертви, а тим паче не розмовляли з її батьками. Важко сказати, чи наша це справа взагалі, – відповідає їй Сем.
– А як же з’їдене обличчя?
– Канібалізм доволі поширене явище серед людей-психопатів. Згадай Теда Банді або Чикатила, – підключаюсь до розмови. У цей момент вібрує мій телефон. Джоді надіслала повідомлення. – Так, хлопці з П’єра вийшли перекурити. У нас є хвилин п’ять на допит батьків.
До кімнати відпочинку, де очікують на результати операції згорьовані батьки, декілька кроків, але на кожному стоять по троє-четверо копів. Не встигнемо вийти з палати Діна, а нас уже оточать із різноманітними запитаннями.
– Гаразд, ми агенти ФБР, які прибули сюди на прохання нашої подруги шерифа Мілз з узгодженням керівництва. Із собою привезли найкращу випускницю Академії, якій потрібно практикуватися. Щоправда, в одного з агентів стався серцевий напад, тому допитувати батьків будемо тільки ми з тобою, – Сем виходить першим, я слідую за ним. На диво, копи не дуже й звертали на нас увагу. Сенсація сенсацією, але сидіти в лікарні байдики бити явно в їхні сьогоднішні плани не входило. Без перешкод ми заходимо в кімнату для відпочинку і представляємося батькам.
– Ми вже відповіли на всі запитання детектива Понда. – батько постраждалої рішуче налаштований витурити нас звідси. – Залиште нашу родину в спокої!
– Сер, ми вам віримо, – ці слова змушують чоловіка, який вже набирав повітря в легені для наступної гнівної тиради про владу та представників правопорядку, зокрема, замовкнути. – Ми віримо в чоловіка без обличчя, який напав на вашу доньку, і нам потрібні будь-які деталі, навіть найнеймовірніші, які ви тільки зможете згадати.
– Отже, для початку, чи у вашої доньки є вороги? – Сем сідає на стілець напроти батьків Алессандри.
– До чого тут вороги? Її понівечив чоловік без обличчя. Яке він має відношення до ворогів? – рішучість батька поступається місцем істериці. Мати ж просто тихо ридає у свій носовичок. Сем дивиться на мене і я киваю.
– Справа в тому, що ми не із ФБР. Мене звуть Сем Вінчестер, а це моя сестра Марія. Ми мисливці. Зазвичай, маємо справи з вампірами, перевертнями, вервольфами, привидами, демонами та відьмами.
– Відьми особливо противні, бо можуть насилати такі прокльони, зняття яких може зайняти певний час. Недавно наш іще один брат потрапив під дію могутнього заклинання і міг чути думки всіх людей на планеті. Він тиждень не спав, поки ми шукали контр-заклинання і тепер його організм максимально виснажений. Сем питав за ворогів, бо цей чоловік без обличчя цілком міг бути прокляттям могутньої відьми.
– Ви збожеволіли! – батько, який так уважно нас слухав, дивиться на дружину і вибухає істеричним реготом, який у матері викликає нову хвилю ридань. – Ви нас тут за ідіотів тримаєте? Ясне діло, що ви не із ФБР. Ви – журналісти, які бажають нажитися на стражданнях батьків, чию доньку понівечив якийсь психопат.
– Вам краще заспокоїтися і випити води. Чи може краще кави з бренді? А як щодо дорогого італійського вина? – у моїй руці з’являється склянка із холодною водою, яка перетворювалася то на чашку кави, то знову на склянку уже з червоним вином. – Думаю, вашій дружині кава не завадить. Тримайте.
Вона несміливо простягає руку до чашки, обережно хапає її і підносить до рота. Мені б і самій кава не завадила, тож знімаю з плечей рюкзак, що теж викликає бурні почуття в обох батьків, оскільки більшість часу він невидимий для людських очей, й дістаю звідти термос.
– Каву будеш? – простягаю його Семові, але той тільки заперечно хитає головою. – Ну, мені більше залишиться, – роблю ковток і дивлюсь на людей напроти нас. – Ви можете вважати нас божевільними, однаково у мене відчуття, що ви щось приховуєте.
– Вибачте, – у дверях показується Алекс. – Хлопці з П’єра скоро будуть тут. Шериф Мілз просила вас поквапитися.
– Ми вже тут закінчили, – встаю з крісла. – Хіба що батькам Алессандри є що нам сказати, але я так не думаю. Вони вважають, якщо не тривожити минулого і робити вигляд наче нічого не сталося, не буде ніяких проблем і байдуже, що донька зараз на складній операції. Байдуже, що страждатимуть й інші. До речі, хочете я вам дещо розповім про вашу доньку? Коли її випишуть звідси, а ви втратите пильність, хоча б на хвилинку, вона або повіситься в своїй кімнаті, або переріже собі вени у ванній. І не буде тринадцяти причин, чому вона це зробила. Причина завжди одна: чоловік без обличчя. Гарного вам дня.
– Тобі обов’язково було так казати? – Сем хапає мене за лікоть щойно ми покидаємо кімнату для відпочинку. – Вони розбиті горем. Наступного разу постарайся краще робити вигляд, ніби в тебе є душа.
– Але її в мене немає. Крім того, бачив реакцію матері на мої слова?
– Розчавлена горем і, скоріше за все, під заспокійливими.
– Нульова реакція. Ми їм тут розпинаємося про те, що ховається в темряві, а вона навіть голови не підводить.
– Вважаєш, вона якось пов’язана із цим чоловіком без обличчя? – відповісти не встигаю, нашу увагу привертає Алекс, яка жестами вказує то на нас, то на комп’ютер.
– Є фотографії, – вона клацає мишкою на теку “Зображення” і нашим очам відкривається моторошний колаж. Обличчя Алессандри важко піддається опису, бо його практично не залишилося. До операції це всього лише криваве місиво. – Насправді все не так погано, – додає вона, коли бачить наші вирази обличь. – Той, хто це зробив, з’їв тільки обидві її щоки, причому одну видер і тепер на тому місці прозирає верхня щелепа, одне око і верхню губу.
– А виглядає так, наче він їй залишив тільки одне око і верхню губу. Можеш дістати нам її адресу? В лікарні уже нічого робити.
– Це до Джоді. Ви не чекатимете поки Дін прокинеться?
– Ви його випустите з лікарні на полювання? – відповідаю питанням на питання. – Даш знати, якщо він дійсно прокинеться до нашого повернення.
На вулиці Джоді дає нам адресу Алессандри. Це невеликий котедж, в якому вона проживає разом із сім’єю, що нічим не відрізняється від інших. Поліція вже тут побувала. Сем знаходить відчиненим вікно в їдальні на першому поверсі. Одне за одним залазимо всередину.
Всередині будинок також не вирізняється з-поміж інших, що свідчить про бажання дистанціюватися від політичних амбіцій свого родича. Швидко оглянувши перший поверх із ЕМП, піднімаємося досить вузькими сходами на другий. Кімната Алессандри розташовується в кінці коридору, встеленого м’яким килимом, і з розвішаними сімейними фотографіями на стінах. Там царює безлад. Поліція знімала відбитки з усього, з чого тільки могла, до речових доказів віднесла майже все, що було в кімнаті, й залишила по собі тільки хаос і плями крові на килимі, стінах та стелі. Детектор ЕМП вперто мовчить.
– Дайте вгадаю, ви нічого не знайшли. – на вулиці, спершись об нашу машину, стоїть Кетч зі схрещеними на грудях руками. Ми з Семом переглядаємося.
– Що ти тут робиш? – врешті-решт питає Сем.
– Чоловік без обличчя напав на родичку місцевого мера. От я і зацікавився. Вже маєте якісь припущення?
– Ні. Шукав би ти собі роботу деінде. – на ці слова він мені тільки усміхається.
– Моя допомога вам не завадить. Де Дін, до речі?
– Він у місцевій лікарні, – втручається Сем. Він бачить, що напруга між нами двома лишень зростає і вирішує хоч трохи розрядити обстановку. – Це довга історія. Ти аж так прагнеш нам допомогти?
– Так, буду вашим третім в цьому дуеті. – оскільки я сідаю в машині на місце Сема, Кетч займає все заднє сидіння. Всю дорогу назад мовчу, ігноруючи їх обох. В мені піднімається лють. Відчуваю як Пітьма рветься на волю. Неймовірними зусиллями мені вдається погасити цей вогонь перш, ніж він встигає розгорітися на повну силу. На щастя, Сем не помічає моїх чорних кутиків губ.
Хлопці з П’єра пішли допитувати все оточення Алессандри. Про це на порозі повідомляє нам Джоді. Вона сидить всередині лікарні зі стаканчиком кави в руках.
– А це хто? – вона кивком голови вказує на Кетча.
– Артур Кетч. Колишній британський Хранитель Знань, – не може він називатися без цього пафосу в голосі. Краєм ока помічаю знервованість Джоді. Точно, вона ж тоді була серед тих мисливців, які знищили тимчасову базу Хранителів в Америці. – А ви, я так припускаю, Джоді Мілз, місцева мисливиця.
Джоді не встигає відповісти. На рацію їй приходить повідомлення нервовим голосом її помічника про нову жертву із напів з’їденим обличчям, яку везуть в лікарню. Нею виявляється капітан футбольної команди із Християнської школи, якої не відвідувала Алессандра. Цю “радісну” новину Алекс передає команді лікарів, які зараз працюють над обличчям Алессандри. Ті, в свою чергу, просять привезти сюди лікарів штату, щоб мати змогу одночасно оперувати обох жертв. На голову Джоді також завалюються хлопці з П’єра, які цю новину почули від “провінційних копів”.
– Нам потрібна адреса місця злочину. Негайно! – їхній головний не на жарт розходиться.
– Детективе Понд, заспокойтеся, я Вас дуже прошу. – він розвертається з розпашілим від люті обличчям до мене, але не встигає нічого сказати. Єдина користь, яка тільки може бути від Ліндієль, це те, що вона людська скрижаль, а отже, може змусити будь-кого робити все, чого вона тільки забажає. Детектив Понд заспокоюється. Проти своєї волі, звісно. – Вибачте, та дана справа більше не у Вашій компетенції. До нас щойно прибув один спеціаліст із ФБР, тому далі ми самі.
– Джоді, – це вже до неї Сем звертається. – Нам потрібно знати, де на нього напали, і поговорити із батьками.
Так вже склалися карти, що Сем вирішує сам поговорити із батьками хлопця, тому нас із Кетчем він відправляє до роздягалень Християнської школи, де й було скоєно напад на Грегорі Міллера. Напівживого його знайшли інші футболісти.
– Ти й далі не плануєш зі мною розмовляти? – ми вже підходимо до школи, коли Кетч вирішує завести стару пісню. – Гей, зупинись, поясни, що з тобою сталось. – він хапає мене за руку і розвертає.
– Руки, – проціджую крізь зуби. Він мене відпускає, але бажаних декількох кроків назад не робить. – Хочеш знати, що зі мною сталося? Я більше нічого не відчуваю. Абсолютно нічого. Крім Пітьми. Але це ще не все. Мені це подобається. Нічого не відчувати. Почуття – це слабкість, а я не можу, та й не хочу, дозволяти собі бути слабкою. На цьому питання закінчилися? Нам ще роботу свою робити.
Кетч мовчки киває. Ми заходимо в школу, де нас одразу зустрічає блідий директор. Він вказує нам дорогу, постійно затинаючись, намагаючись пояснити детальніше, що трапилося. Уже біля роздягалень він повідомляє, що хлопці з команди постраждалого очікують нас в його кабінеті.
– Дякуємо Вам, директоре Морроу. – киває Кетч. Я дістаю ЕМП і заходжу в роздягальню перша. – Думаєш, це привид?
– Ні, але перевірити варто. – зупиняюся коло кожної шафки, поки врешті-решт не доходжу до тієї, котра обляпана кров’ю найбільше. – У нас тут джекпот, – вказую на особисті речі постраждалого. З його рюкзака стирчить край ноутбука, телефон я знаходжу в його шафці. – Ну, гляньмо.
Хоч все й запаролене, та мені вистачає кількох хвилин, аби все зламати і отримати доступ до таємниць його особистого життя. Переписки з дівчатами та з друзями мене мало цікавлять. Що дійсно привертає увагу, так це сайт, який останній відвідував “лютий Джей”.
– Здається, я знаю, з чим ми справу маємо, – розвертаю ноутбук до Кетча. З головної сторінки на нас дивиться один символ, котрий востаннє я бачила чотирнадцять років тому. – Тульпа. Пошукаємо й легенду. Ваші генії думок придумали спосіб знищити цю істоту без залучення сотень тисяч людей?
– Ні. Тульпи доволі рідкісне явище за межами Тибету. Про них взагалі мало що відомо, окрім того, що вони є фізичною матеріалізацією думки певного кола осіб, які можуть надавати їй ті чи інші сили та слабкості. Однак, для того, щоб тульпа розпочала своє власне існування, необхідний спеціальний символ.
– І ми його маємо. Отже, згідно із легендою на цьому сайті, яка набрала понад двісті тисяч переглядів за останню добу, Чоловік без обличчя – це така істота, жертва нелюдських експериментів, які проводилися в Су-Фолс за часів Другої світової війни. В ході цих експериментів жертву повністю позбавили обличчя, не вказано як саме це зробили, та й підлітки мало таким переймаються, і вивели на світ безсмертного монстра, який вбив всіх своїх мучителів і зник. Згідно з “легендою” для виживання йому потрібно харчуватися обличчями красивих людей. Вбити неможливо. І хто в це повірить? Це цілковита купа логічних помилок в сюжеті.
– Ті двісті тисяч, що прочитали це. Найпевніше, половина з них повірила. Тульпі цього достатньо. Цікаво, хто буде наступною жертвою?
– Здається, мені це відомо.
***
– Ні! Категоричне ні! – ми всі, крім Діна, сидимо в вітальні Джоді. Щойно Сем почув, що я хочу бути приманкою.
– Та годі тобі, Семмі. Я ж не кажу, що збираюся зараз же вибігти в ніч і стати черговою його жертвою. Спершу нам треба легенду змінити. Як тільки Чоловік без обличчя стане вразливим, я буду приманкою. Чи ти хочеш, щоб постраждала ще якась невинна людина?
– Не ображайся, Семе, але вона має рацію, – каже Джоді. Їй не перечить навіть Клер. Певно через те, що про тульп вона знає ще менше, ніж ми.
– Ви вже знаєте того, хто цю легенду виклав на сайт? – врешті-решт питає вона.
– Так, хлопець із вашої школи, – вказую на Клер та Алекс. – Ми допитали хлопців із футбольної команди другої жертви. Виявилося, що у нього з Алессандрою є спільні друзі, один із яких позиціонує себе як письменника, що творить у жанрі жахів. Поки що поганенько виходить.
– Часом не Філіп?.. – починає Клер, але її вриває крик про допомогу, який лунає дуже близько до будинку.
– Детектив Понд? – питаю, бо голос щось дуже знайомий. Ми вибігаємо на вулицю і бачимо нашого старого знайомого, який задкує від постаті в чорному, що помалу наближається.
Першими до Понда дістаємося ми з Семом та Кетчем. Перший залп куль з трьох пістолетів змушує Чоловіка без обличчя повернути голову до нас. Обличчя йому ніби стерли гумкою, залишивши тільки шкіру. Детектив Понд розвертається і біжить до нас. Монстр, у свою чергу, зупиняється і дозволяє нам трохи відступити.
– Певне, думає, на кого першого напасти, – припускає Кетч.
Ой, даремно ти це сказав. Чоловік без обличчя реагує на його голос. Він опускається навкарачки і починає бігти до нас, пересуваючись наче тварина на всіх чотирьох. Позаду себе чую здавлений зойк, слідом за яким на монстра обвалюється другий залп куль вже з шести пістолетів. На жаль, це його не спиняє. В якусь мить він опиняється поруч із Кетчем, хапає його за ногу, валить на землю і сідає зверху. Чується тріск, ніби рветься тканина. У Чоловіка без обличчя, виявляється, є зуби. Гострі, наче вовчі. Та вгризтися Кетчеві в обличчя не даю я. Збиваю монстра на землю і починаю гатити його головою об землю.
Він виривається. Зубами він впивається мені в руку, але я не зважаю на біль, чим трохи його спантеличую. Втекти йому вдається тільки тоді, коли його голова стикається з чимось залізним на дорозі. Він розсіюється, як і годиться пристойному привиду, і я піднімаюся з дороги.
– Що це було?
– Детективе Понд, що Ви тут робили так пізно ввечері? – питанням на питання відповідає Джоді.
– Ці двоє були моїми головними підозрюваними, – він вказує на мене з Семом. – Але тепер… Що це за фігня?
– Тульпа. Клер, ти там згадала за якогось Філіпа. Що це за один? – Понд може й хотів більше конкретики, але вся наша увага прикута до Клер.
– В нашій школі був один. Постійно тусив в компаніях красивих дівчат. Навіть Алекс декілька разів намагався закадрити, – на цих словах я розвертаюся до неї, здивовано піднявши брови. Алекс тільки махає рукою, мовляв, неважливо. – Але нам жаху і в реальному житті вистачає, а ті дівчата тусили з ним тільки заради страшних історій. Декілька разів я чула, як він вихвалявся перед хлопцями, що такі історії завжди їх збуджують і йому завжди перепадало від якоїсь особливо наляканої дівчини. Він цілком міг вигадати оце.
– Де він живе? – питає Сем.
Зранку ми вже дзвонимо в двері такого собі Філіпа Лайєра. Двері нам відчиняє не найпривабливіший хлопчина на все місто. Та все ж у його рухах вбачається якийсь шарм. Не дивно, що дівчата на нього вішаються.
– Доброго ранку. Мене звуть Сем Вінчестер, це моя сестра Марія та Артур Кетч. У нас до тебе серйозна розмова.
– Вибачте, але зараз трохи не час… – Філіп намагається зачинити двері перед нашими носами, але Сем прудко відштовхує хлопця від дверей і заходить всередину. Ми йдемо слідом. Уже у вітальні нашим поглядам відкривається картина, яку хотів би приховати Філіп. На дивані безживним трупом лежить Чоловік без обличчя. Хлопці миттєво витягають пістолети, але Філіп починає активно жестикулювати.
– Не стріляйте. Він хоче, аби ми пішли за ним в його кімнату, – розшифровую плутанину його жестів та думок. Філіп киває і вказує на другий поверх. Ми піднімаємося в його кімнату, яку він одразу ж закриває на замок.
– Дай вгадаю, – Кетч сідає на стілець і закидає ногу на ногу. – Десь в Інтернеті чи в якійсь книзі ти знайшов символ, який ти використав як обкладинку для своєї чергової страшної історії. Буквально через день твій вигаданий персонаж Чоловік без обличчя нападає на твою подругу Алессандру. Ти не одразу склав фрагменти цього пазлу докупи. Можливо, повернувшись додому, ти віч на віч зустрівся із монстром, який спить у тебе на дивані, і тоді до тебе дійшло.
– Ти ж навіть не уявляєш, що за монстра випустив у світ? – підключаюся до Кетча. – Думав, якщо видалиш історію, то монстр зникне. Чому ти цього не зробив?
– Бо він мені не дозволив. Не знаю, яким чином, та Чоловік без обличчя якось дізнався, що саме я хочу зробити і пригрозив мені з’їсти моє обличчя, якщо я тільки спробую видалити історію. – Філіп хапається за голову і починає плакати. – Як ви зможете мені допомогти?
– Ми додамо до історії певні елементи. Трохи конкретики нікому ще не завадили. У тебе популярний блог? – Філіп піднімає голову і пильно дивиться на мене. Певне, думає, що я жартую.
– Ви смієтеся? Та тварюка понівечила двох моїх друзів! Мати Алессандри звинувачує мене у всьому і навіть не пустила в лікарню. Пригрозила, що розповість поліції, ніби то я напав на її доньку.
– Ця істота, яку ти випустив у світ називається “тульпа”. Силу та слабкості їй надає віра людей в історію, яку вони прочитали. Якщо ти напишеш, що Чоловік без обличчя пересувається виключно на чотирьох кінцівках і люди в це повірять, то він й пересуватиметься як пес. Якщо ти напишеш, що Чоловіка без обличчя можна вбити срібним ножем і люди в це повірять, то тим самим ти зробиш його смертним.
– Ви хочете, аби я написав, що Чоловіка без обличчя можна вбити срібним ножем? – недовірливо питає Філіп.
– Саме так. І це повинно виглядати природньо для більшої переконливості.
Вчотирьох ми пораємося за півгодини. Тепер лишається дочекатися сутінків, коли Чоловік без обличчя вийде на полювання. До того часу пост побачить достатня кількість людей, які повірять у вразливість Чоловіка без обличчя. Ми з Семом вирішуємо навідати Діна в лікарні і спробувати розписати йому всі плюси перебування в оздоровчому комплексі.
Дін вже отямився та якраз свариться з Алекс, коли ми заходимо в палату. Алекс просить нас повпливати на Діна, якому не бажано ще декілька днів покидати палату.
– Я не збираюся просиджувати тут, поки ви полюєте на тульпу. Вам може знадобитися моя допомога.
– Діне, користі від того не буде, якщо ти впадеш непритомним посеред бійки. До того ж нас чекає серйозна розмова щодо подальшого твого лікування, – ми з Семом вкладаємо Діна назад у ліжко.
– Подальшого лікування? – питає Дін.
– Ага, – усміхаюся йому й показую брошурку. Він стогне й відкидається на подушку. З горем навпіл, після обіцянок повністю все оплатити і списати колишні борги Діна, ми таки сходимось на оздоровчому курорті в Аризоні. До цього часу вже починає сутеніти і незабаром нам доведеться вийти на полювання.
– Ви збираєтеся ловити тульпу на живця? – Дін пильно дивиться на мене.
– Ага, Фель збирається бути приманкою, – повідомляє Сем. Дін тільки на це киває, ніби він очікував почути щось подібне.
– Останнім часом з тобою щось дивне коїться. Ти якась відсторонена.
– Зі мною все нормально. Я клянусь.
– Фель, що трапилося? Що ти від нас приховуєш? – біль. Страшенний біль, який розривав мене ізсередини. А потім прийшла Пітьма і все зникло, наче ніколи й не було. Почуття, емоції, які були притаманні мені через Ліндієль.
– Повторюю ще раз, зі мною все нормально, – видихаю. – Ще раз запитаєте мене про це, з лікарні не вийдете обоє. Зрозуміло?
За нашвидкоруч складеним планом з лікарні виходжу я сама. Збільшую шанси Чоловіку без обличчя підкрастися до мене і являю свої навушники. Нехай вважає, що я його не почую. Погода сьогодні, звісно, не для прогулянок, але інакше стомлені лікарі й цієї ночі матимуть жертву. Навіть не одну.
Чоловік без обличчя наздоганяє мене в глухій вуличці, яку мені потрібно перетнути, щоб зробити коло до лікарні. Весь цей час Сем із Кетчем залишалися на зв’язку. Джоді з дівчатами патрулювали інші вулиці міста на випадок, якщо щось піде не так і монстр не захоче зі мною стикнутися знову. Виявляється, він таки хотів реваншу.
Чоловік без обличчя нападає на мене ззаду. Дозволяю заскочити мені на спину і тільки потім б’ю його в шию срібним ножем. Монстр починає завивати, з рани вихлюпується цілком реальна кров. Він робить декілька непевних кроків в мій бік, а потім валиться на землю і розсіюється.
– Він мертвий. – витягую з кишені штанів телефон і набираю Сема. Повідомивши про знищення тульпи, рушаю до лікарні.
– Що ж, цього разу ми прощаємося, – ми стоїмо біля будинку Джоді, обпершись на бампер машини. Шериф Мілз з дівчатами по черзі нас обнімають. – Сподіваємося, наступного разу ми зустрінемося з більш приємного приводу.
– І на нас не нападатимуть вампіри чи тульпи, – додаю з усміхом, який ледве із себе вичавлюю. З Кетчем ми не прощалися. Він просто зібрав свої речі і зник із готельного номеру, в якому зупинився. Не те, щоб я сильно переймаюся з цього приводу. В голові у мене крутиться всього одна думка. Ввечері я помітила дещо. Дещо, чого не могло бути.
Майже всі зірки погасли.
Додати до улюблених