Решта тижня минула в одну мить — не встиг Сайно й оком кліпнути, як настав вечір його останнього дня в селищі Ґандгарва. Вони з Тігнарі якраз прямували до його хатинки після вечірніх приготувань.
— Скільки разів я просив тебе не жартувати за обіднім столом, — бурчить Тігнарі.
— Гм. Я думав, що дуже чітко все пояснив, — відмовляє Сайно. — Може, мені варто ще раз повторити?
— Не смій. Ні слова. Взагалі не смішно, коли ти берешся їх пояснювати.
— Гадаю, я смішніший за Каве, хоча ти смієшся з його анекдотів більше, ніж з моїх жартів.
— Це і те дві абсолютно різні речі! Їх не можна навіть порівнювати! Ух, не зважай.
— Точно не хочеш, аби я знову пояснив? Дійсно смішно, коли розумієш первинний посил.
— Ні, я наполягаю, що цілком все зрозумів. Крім того, якщо ти будеш витрачати час на роз’яснення, то забудеш прийняти антибіотиків.
Певно, Сайно вичерпав усі свої аргументи.
Вони знову ділять постіль, зовсім як останні кілька ночей. Сайно давно звик бути наодинці, звик, що люди тримаються від нього на відстані, однак його самого дивує те, як легко він втягнувся у цю рутину — наскільки натуральним видається бути поряд з Тігнарі, ніж удалині від нього.
Подібна ніч — одна на мільйон, тому Сайно прагне взяти від неї якнайбільше. Поки вони разом лежать у ліжку, пригорнувшись один до одного в обіймах, Сайно намагається закарбувати у пам’яті кожну дрібничку проведеного разом часу — як Тігнарі дивиться на нього своїми горіхово-зеленими очима, як смикаються його губи, як всередині розливається почуття тепла, затишку та безпеки, які Сайно відчуває лише поруч з Тігнарі.
Його останній ранок у селищі Ґандгарва настав надто швидко.
Він добряче відпочив і виспався, адже останні кілька ночей були найкращими за досить довгий час. Біль в ранах згаснув до глухого поколювання, у тому числі в докучливій рані на правій нозі. Температура повернулася до норми; на четвертий день від гарячки не лишилося і сліду. А Тігнарі навіть не заїкнувся про продовження його негаданого візиту.
До речі про Тігнарі…
Місце поряд з ним порожнє, а тепло чужого тіла вже майже розвіялося. Тігнарі нещодавно відійшов, не збудивши Сайно, мабуть, на ранкове патрулювання. Сайно вирішує, що кращим варіантом буде вислизнути зараз, поки ніщо не змусило його залишитися. Йому не хочеться й далі зловживати його гостинністю.
Він лишає написану нашвидкуруч записку на столі, подякувавши Тігнарі за все, що той для нього зробив, і пообіцявши пригостити його обідом, як тільки вони здибаються у місті Сумеру. А якщо Тігнарі захоче щось із прилавків рибат Каравану, то хай неодмінно напише, якщо йому щось знадобиться — Сайно миттю примчить…
Після чого він тихо покидає хатинку, не обернувшись наостанок.
Звісно, неможливо втекти від того, хто за милю чує, як падає хвоїнка. Сайно прямує до виходу з лісу протоптаною стежиною, коли позаду нього раптом зашелестіли кущі. Вмить нашорошившись, він обертається обличчям до переслідувача, однак розслабляється, зіткнувшись віч-на-віч з Тігнарі.
— Думав, що можеш піти, нічого не сказавши, га? — питає Тігнарі.
Впійманий на гарячому, Сайно відводить погляд і натягує капюшон на очі.
— Я лишив записку на столі… Не хотів заважати тобі патрулювати.
— Як мило з твого боку, — Тігнарі криво посміхається. — Однак я завжди волів прощатися з тобою особисто. Постарайся не забути цього наступного разу.
— … Гаразд. Не забуду.
Значить, так і має бути. Йому вже час відправлятися, він розуміє, що мусить йти, проте ноги наче приросли до місця. Побачивши, що Сайно не рухається, Тігнарі схиляє голову.
— Сайно? Що сталося?
Сайно вперто мовчить. Раптова поява Тігнарі змусила його переосмислити події минулого тижня, які збудили незнайоме почуття у його серці.
У зоні В’янення стільки всього могло піти не так. Навіть до того Сайно міг зустріти свій передчасний кінець, якби хоч раз оступився у печері, повній-повнісінькій руїнних драконів, або якби на шляху до селища Ґандгарва його переслідувало більше тигрів рішболенд, або якби він несвідомо ступив у розкриті пащеки шипастих крокодилів у маренні від втрати крові…
Сайно не боїться смерті. Смерть неминуча для того, хто зважує на терезах душі інших, і він знає, що одного разу вона явиться за ним теж.
Він також розуміє, що посада генерала Махаматри може ускладнити будь-які стосунки; мова йде не тільки про небезпеку, якої він може піддати своїх близьких, а й про напружений графік та довгі відрядження, які часто ставатимуть на заваді його тривалим візитам. Без дистанції не обійтися, але вона, безумовно, обмежить їхні відносини.
Однак він ледь не втратив Тігнарі через В’янення.
Мабуть, це вразило його куди більше, ніж він сам усвідомлював.
Від однієї думки, що у нього ледь не відібрали шанс коли-небудь розповісти Тігнарі про почуття, які він вже стільки років плекає у своєму серці… від неї болісно тисне у грудях.
Може… лише цього разу…
Боги дозволять йому трохи побути егоїстом?
— Сайно?
Голос Тігнарі вириває його з думок. Він допитливо глядить на нього, вигнувши брову.
— Тебе гризуть сумніви щодо повернення? Насправді я не проти, якщо ти залишишся надовше, проте не можу обіцяти, що Академія поділяє мої погляди…
І тоді Сайно робить вибір. Він підводить очі.
— Тігнарі, я… — починає він, аж раптом у нього відібрало мову. Як взагалі краще донести йому свої почуття?
Тігнарі мовчить. Він досі блимає на нього, і Сайно подумки бажає, аби той втрутився, як зазвичай. Принаймні він би мав більше часу на роздуми. Або ж міг би пригадати один зі своїх найкращих жартів, щоб створити відповідну атмосферу. (Між іншим, чому його розум раптом затьмарився на цьому фронті?)
Тігнарі майже милосердно слухає, наче відчуває, що Сайно ось-ось скаже йому дещо важливе. Він терпеливо чекає. Якби перед ним був хтось інший, Тігнарі вже почав би дорікати йому… але Сайно він готовий дати стільки часу, скільки треба. І завдяки його терпінню Сайно нарешті вдається зібрати думки докупи.
Він знає, що не дуже гарно вправляється зі словами.
Тож вирішує виразити свої почуття діями.
Адже це єдина річ, яку він не хоче зіпсувати.
— Якщо ти цього не хочеш, скажи мені зупинитись.
Тігнарі киває. Ступивши ближче, Сайно простягає руку і охоплює його щоку своєю долонею. Він схиляється, нарочито повільно скорочує відстань між ними, аби у Тігнарі було досить часу відсахнутися, якщо забажає. Він майже певен, що той у будь-який момент просто відсторониться.
Але Тігнарі не відступає.
Їхні губи єднаються у м’якому, ледь помітному поцілунку.
Здивований тим, що їхні вуста взагалі торкнулися, Сайно відсахується і витріщається на Тігнарі, який примружив очі в очікуванні. Вартовий лісу знову розплющує їх, коли Сайно відсувається, та дивиться йому прямо у вічі, через що Сайно робить крок назад і відводить погляд. Його серце калатає, а обличчя горить. Він задається питанням, чи не повернулась його гарячка.
— Усе нормально, якщо ти не відчуваєш того ж. Я просто хотів сказати… якщо я колись…
Йому не дають закінчити.
Обвивши його за шию, Тігнарі пригортає його до себе і глибоко цілує.
Такий зухвалий жест ошелешує навіть Сайно, який і не думає протестувати, коли Тігнарі перехоплює ініціативу. Він навіть не усвідомлює, що вони знову цілуються — що Тігнарі поцілував його — поки Тігнарі нарешті не відсторонюється. Його губи злегка розкриті, а щоки вкрилися рожевим рум’янцем.
— Йолоп, — бурмоче він прямо в губи Сайно. — Що значить «усе нормально, якщо ти не відчуваєш того ж»? Ти взагалі знаєш, скільки часу я чекав?
— Чекав… — у Сайно наче мову відняло. Він відчуває, як палають щоки, а серце наче от-от вирветься із грудей. — Чекав?.. Мене?
— Так, великий телепню. Тебе. Розумієш? — він розпливається у доволі кокетливій посмішці. — Чи нам варто ще раз поцілуватись, щоб до тебе дійшло?
Він не може в це повірити. Він майже не хоче вірити, ніби боїться, що це всього лише сон.
— Скільки?..
— Гммм, — тягне Тігнарі. — З самої Академії? Ти справив неабияке перше враження, а потім, коли ми почали проводити більше часу разом… Що ж, було важко не помітити, якими очима ти дивився на мене. Насправді мені здавалося, що я досить чітко висловлював свої почуття, коли б ми не зустрілись…
Якусь хвильку Сайно намагається опанувати себе. Коли йому нарешті вдається прочистити горло, голос звучить слабше і тихіше, ніж хотілося:
— З самої Академії?
Щоки Тігнарі заллялися ще густішим рум’янцем.
— Я знаю, що люди вважають тебе страшним передвісником долі, який ні перед чим не зупиниться, аби приборкати потік знань, однак ти зовсім не такий. — Він відгортає сріблисті пасма Сайно від очей та кладе долоню йому на щоку. — Можна сказати, я закохався у людину, сховану за цією холодною маскою… і у сповнене доброти серце, що спонукає її кидатися з головою у лапи небезпеки заради блага інших, без жодного нарікання чи скарги.
І знову він безмовно завмер від чуйних, ласкавих слів Тігнарі. Сайно віддавна славився своєю здатністю приборкувати емоції й тримати обличчя у будь-якій ситуації, проте Тігнарі завжди знає що треба сказати, завжди орудує словом, наче скульптор молотком та долотом, завжди знаходить спосіб прибрати всі зайві шматки, аби дістатися до самої серцевини.
— Я знаю, наскільки ти відданий роботі, — продовжує Тігнарі. — Мені не хотілося змушувати тебе почуватися так, ніби ти повинен обирати між мною та роботою. На генерала Махаматру покладено чимало обов’язків і ще більше небезпек… Я в курсі. Тому я теж стримувався. Але, хех… — він дивиться прямо у вічі Сайно. — Тепер, коли ти прийшов і зізнався мені, гадаю, ти готовий зробити крок уперед?
Сайно усвідомлює, що Тігнарі дає йому останній шанс відступитися. Попри той факт, що Сайно першим поцілував його, попри зізнання у власних почуттях, Тігнарі мовби досі припускає, що Сайно піддався імпульсу — що він сам ще не дуже готовий, і в такому разі Тігнарі охоче відпустить його, навіть якщо сам довго чекав цієї миті.
Ось вона, чуйність Тігнарі у всій красі… Чуйність, завдяки якій він так відомий і обожнюваний.
Так… Тігнарі не шкодував своєї уваги для жодної людини. Він не надто жваво шукає компанії, проте ніколи не відмовить у біді та без питань підставить плече. Він завжди визнавав людей з усіх верств суспільства, незмінно відносився до них, як до рівних собі, хай би яким не було їхнє минуле. Передусім його чуйність, його доброта змусили Сайно закохатися у нього.
У добродушного й турботливого Тігнарі вже вдосталь тих, хто змагається за його прихильність, і, напевно, немало охочих записатися в ряди його залицяльників.
І все ж, попри це, він обрав Сайно.
Від цього йому ще більше не терпиться дати Тігнарі відповідь, якої той так прагне — якої вони обидва хочуть.
Його рука опускається на долоню Тігнарі, що досі обвиває його щоку, і він киває.
— … Я готовий, — нарешті озвався він, цього разу голосно та впевнено. — Я хочу більшого. З тобою.
Він відповідає без вагань, що, видно, задовольняє Тігнарі. Той посміхається та скорочує відстань між ними, аж поки не упирається в Сайно.
— Валука шуна обирали пару на все життя, і їхні нащадки нічим не відрізняються у цьому плані, — мовить він, провівши рукою від вилиці Сайно до шиї, перш ніж покласти йому на плече. — Сподіваюсь, ти готовий взяти на себе довічне зобов’язання, Сайно.
— Готовий, — каже Сайно. Його голос бринить від нестримного обожнювання. — Тому що у світі не існує нікого, кого б я міг полюбити більше за тебе, Тігнарі.
Ліс став свідком їхнього третього поцілунку, яким вони скріпили свою обітницю.
Хоч як не хочеться розлучатися з Тігнарі після такого сердечного моменту, обов’язки кличуть обох повернутися на свої пости, і зрештою вони віддаляються один від одного з обіцянкою написати найближчим часом. Сайно обертається у напрямку міста Сумеру, і за мить вже покидає галявину.
Дібравшись до пагорба, він кидає ще один погляд на ліс позаду і відчуває, немов величезні верхівки дерев стали куди привітнішими, ніж будь-коли раніше. Наче ліс проводжає його з добрими побажаннями, аби він безпечно повернувся, так само як зазвичай проводжає його Тігнарі.
Насправді Сайно не дуже полюбляє приказки, однак мимоволі задається питанням, чи це не те саме почуття, про яке кажуть «дім там, де твоє серце».
Додати до улюблених