З дня, коли ми зібралися компанією, щоб випити, пройшла довга неділя. Увесь цей час витрачався на поїздки, де проходили бої, незначні операції (деякі з них закінчувалися трагічно) та зміни в лазареті. А ще, на сором, що супроводжував мене, щоб нагадати, яке шоу я тоді влаштувала.
Ніхто з друзів не обговорював це зі мною. Напевно, вважали, що це лише моя з Міріаном справа. І я дуже вдячна їм.
Кіралія проводила більшу частину свого вільного часу з Фріаном, пояснюючи це звичайною зацікавленістю, проте очі говорили про більше. Їхні стосунки почали швидко розвиватися, і, гадаю, в цьому немає нічого поганого. Міріан кидав на мене дивні погляди, наче я в чомусь винна. Можливо, йому здалося, що вечір був зіпсованим з моєї вини. Будь-які зустрічі з Маркусом допікали мені. Точніше, те як він дивився. Я думала, мої дії яскраво показали, що нічого між нами не буде. Але йому, здається, це було не зовсім зрозуміло. А щодо Філа, з яким в нас вийшла доволі філософська розмова, (я була певна, що винен у цьому алкоголь), ми зустрічалися щовечора протягом цієї неділі. В цих зустрічах не було нічого особливого, лише перев’язка ноги та балачки ні про що.
Кошмари, які, як я думала, покинули мене – повернулися знову. Тільки в цей раз додалися сцени, в яких Даніелла повторює «Допоможи їй», замість Філа. І це був найгірший зі снів
Але всі ці кошмари не ставали у порівняння з тим, через що ми проходимо щодня. І сьогоднішній день – не виняток.
Ми вже котру годину їхали на схід. До Ліару.
Виживання в Ліарі було значно важчим, ніж в Орбії. Там існувало стільки правил і заборон, що, здавалося, навіть дихати треба було з дозволу. Саме тому, приїхавши до Орбії, я вважала, що війна не торкнулася її, але я помилялася. Війна всюди. Своїми невидимими руками вона торкається не лише кордонів наших країн. Вона торкається наших душ, наших сердець, які завжди пам’ятатимуть про неї. Усі місця, де побувала війна – зруйновані, розбиті, розгромлені. Найгірше те, що вона не лишає нам надії на краще, на майбутнє і на щастя, яке ми звикли бачити в книгах.
Або ж, не лишає нічого хорошого. І в цьому я переконалася в той момент як мої ноги торкнулися чорної землі.
Обертаючись навколо, було важко сказати, які з цих зруйнованих будівель я знала. Справа, напевно, був лазарет, а зліва, казарма. Попереду щось диміло.
Серед цього мотлоху, каміння, металевих дощечок навіть вдихнути було важко. Наче все це сміття врізалося у самі легені. А піднявши голову наверх, було лиш небо. Похмуре й сіре. Якщо піде дощ, в Орбію я повернуся не скоро.
Під ногами командира з землі пробивалася якась рослинка. Квола, ледь зелена з двома листочками. Мені здалося це символом сили та волі, які течуть в нас разом із кров’ю.
Я мимоволі усміхнулася, але усмішка різко погасла, коли командир наступив на паросток, руйнуючи весь символізм, що був вкладений подумки.
На диво, і в цьому був деякий сенс. Ти пробиваєшся крізь смерть, вважаєш, зо здатен на більше, але в кінці приходить якась скотина і все руйнує. Ні. Руйнує тебе. І не залишається вже нічого. Нічого хорошого. Прямо як з війною.
– Слухайте уважно. Зараз я ділю вас на пари, а потім ви відправляєтеся на обшуки території. Після вчорашнього бою тут є чим зайнятися. – Командир Алістар зробив паузу. – Якщо знайдете когось з наших – тягніть із собою. Усе ясно? – Він отримав стверджувальну відповідь, після чого ткнувся носом у папірець та почав диктувати хто з ким в парі.
– Брієтта Ґлор і Пірс Йоган. Йдете на захід. – Наказав він, а я тим часом поглядом шукала Пірса. Хтось постукав мене по плечу.
– Ходімо, – сказав знайомий, коли я розвернулася обличчям до нього. Мигцем я встигла побачити, що в нього очі різних кольорів. Одне око блакитне, а інше каре. Ніколи ще не бачила подібного.
Попереду на нас чекали завали з каміння, іноді купки піску, через які доводилося пробиратися, прикладаючи максимум зусиль. Поки ми мовчали, я оглядала місцевість навколо. Якщо це ще можна так назвати.
Усі шість років, після нападу, Ліар був полем битви. Щоразу як старші обговорювали минулу військову базу – я тікала, щоб не чути жодного слова. Тоді боліло сильніше.
Але я чула якими злими вони були, з я кою ненавистю говорили про міроблійців… І зараз наше ставлення до них таке саме.
– В тебе гарні очі, – сказала я, перестрибнувши камінь, щоб якось розбавити тишу. Пірс йшов попереду.
– Дякую. Дивно, що вони сподобалися тобі. Більшість таке явище лякає, – в голосі було чутно радість і сум одночасно.
– Бо людей лякає щось нове або незвичне. І все-таки це не дає їм права ображати інших, – роздумуючи в голос, відповіла я.
Якийсь час ми знову йшли в тиші. Навколо була суцільна розруха. Від будівель залишилися лише руїни, що нагадували кінчики розбитої пляшки. На диво, деякі будівлі не втратили свої кольори (найчастіше зустрічалися темно зелені).
Ноги почали нити вже через декілька хвилин бродіння в цьому хаосі.
– Слухай, чому всі балакають про те, як ви з Аґнес плануєте втекти? – Запитала я, сподіваючись, що Аґнес не переповіла йому наш діалог.
– Не вдавай, наче нічого про це не знаєш. Ви говорили з нею, – одразу ж відповів він. Таки розповіла.
– Так… Але лише з чуток. Ви дійсно збираєтеся втекти? – Наполягла я. Спочатку він не відповідав, і я вже подумала, що то були марні спроби розговорити його, але він відповів.
– Ні. Занадто ризиковано. До того ж про це багато хто знає.
– Як так сталося?
– Лінка. – Образ блакитноокої дівчини, на яку Аґнес гиркнула під час операції неділю тому, одразу ж сплив у голові. – Вона підслухала нас, а потім рознесла це ледве не по всій базі, – Стримуючи злість, пояснив Пірс.
– Негарно вийшло…
– Підло. Ось як. То була не її справа, хоч вона і вважала інакше.
– Якби Лінка не розповіла про це, ви б ризикнули? – Він зупинився. – Я думала, що це може бути може…
– Замовкни, – перебиваючи, наказав він. Я ледве не врізалась у його спину.
– Що…
– Чш!
Я не розуміла, що відбувається. Але здогадка швидко спіткала мене. Тут є хтось окрім нас.
Ми стояли у тоненькому провулку, який ховав нас від зайвих поглядів.
– Я чув чийсь стогін. – пошепки пояснив Пірс. Я чекала. Хвилини тягнулися вічно. Не в змозі більше чекати, я виглянула з-за рогу. Попереду стояв молодий хлопець в ліфлендорській формі, що хапався за поранену ногу. Тільки-но я зібралася підбігти до нього, знайомий схопив мене за руку, відтягуючи назад у «сховок».
– Ти що робиш?
– Допомогти йому хочу. Він же з наших.
– Впевнена? Я теж можу перевдягнутися в міроблінську форму і видавати себе за «свого» серед них.
– Буде корисніше, якщо той виявиться міроблійцем. Допити й все таке, – посміхаючись, відповіла я.
Більше балакати я не збиралася. Лише допомогти незнайомцю. Коли я була в декількох метрах від нього, він нарешті підняв погляд, а потім звалився на землю, втративши свідомість. Пірс тихо сміявся.
– Що смішного?
– Злякався твоєї краси, – з більшим реготом відповів Пірс. Я закотила очі й присіла біля пораненого.
– Рана незначна, але виглядає він не дуже. Напевно втратив забагато крові… – Роздумую я в голос.
– Принаймні живий, – додав Пірс вже не сміючись. Його очі пильно оглядали пораненого, намагаючись виявити ознаки ворога. Зрештою, він сів поряд і знизав плечима, ніби говорячи «Наш».
Поки я займалася раною, Пірсу стало помітно нудно, тож він пішов перевіряти територію навколо нас.
Мені не знадобилося забагато часу, щоб закінчити, проте знайомий ще не повернувся, а постраждалий досі не прийшов до тями. Щоб не відсиджуватися, поки інші працюють, я вирішила зайнятися тим самим, що й Пірс.
Стряхнувши з себе пилюку, я пішла в протилежну сторону. Ходити самотужки серед місць, де побувала війна, було лячно. Бажання повернутися зростало з кожною хвилиною. Але є таке слово «треба».
Перед очима промайнула знайома місцевість. Точніше, будівля. Майже повністю зруйнована школа, яку до нападу використовували як госпіталь. Спогади один за одним вишиковувалися в голові.
Свята Іліанно… Це саме те місце…
Ноги понесли мене до того кабінету, в якому я вперше захотіла померти; в якому я думала, що мені вже ніхто не допоможе.
Дивно. Усе лишилося таким, як я пам’ятаю. Ті самі побиті вікна, протерта підлога, зруйновані сходинки в коридорі, поламаний стіл та арматура, якою Жанна вдарила ґвалтівника. Я не помітила як на очах з’явилися сльози, що заважали дивитися на своє минуле в теперішньому.
Хотіла б я, щоб це місце стерли з лиця Землі.
Ще до того як ми приїхали, нас попереджали не шастатися по закинутих будівлях, що можуть розвалитися від одного подиху. Хоч це приміщення і не збиралося розвалюватися, я однаково не повинна була йти сюди.
Але нестерпне бажання перевірити наскільки мені вдалося вилікувати себе від минулого, змусило начхати на всі попередження. На мить мені стало смішно від слів «вилікувати себе від минулого». Бо це неможливо. Воно завжди поряд із тобою, навіть, коли ти думаєш, що ті кайдани вже не стримують тебе. Ти не можеш вилікуватися від нього, бо воно частина життя і того, який ти є і тому що минуле – не хвороба. З часом стає легше і біль зникає… Хоча ні, не зникає. Просто ти вчишся жити із ним.
Саме тому я змушую себе піти геть звідси. Щоб минуле залишалося у минулому.
Виходячи з кабінету я не озирнулася назад.
– Як тебе звати? – Запитала я в постраждалого, коли повернувшись, побачила, що він при тямі.
– Хто ти така?
– Брієтта Ґлор. Хірург з Орбії. – Відповіла я. – Проте я не сама. Скоро ще мій знайомий прийде.
Незнайомець окинув мене недовірливим поглядом. Його чорне волосся прилипло до лоба.
– Ваєн Бенгвіш з Різвену, – зрештою відповів він. Я кивнула.
Про Різвенську військову базу я знала небагато. Лише те, що вона знаходиться поряд з Ліаром і так само пережила напад міроблійців. Хоча правильно буде сказати, що пережив напад тільки Різвен. Можливо Пірс знає більше, але всі питання потім.
Варто мені було подумати за нього, як він вийшов з-за спини Ваєна.
– О, прокинувся. Доброго ранку! – Уїдливо сказав він. Той проігнорував його.
– Ваєн Бенгвіш з Різвену, – повторюю я, щоб Пірс знав, як звертатися до нового знайомого.
– З якого полку?
– Тридцять шостого. Командир Віл Стрім, – відповіді звучали як від справжнього солдата. Судячи з того як Пірс на мене глянув, перевірити правдивість його слів ми не могли. Єдине, що лишалося – повертатися.
– Поки я рознюхував тут усе, зустрів Ліама. Той сказав, що пора повертатися, – витираючи щоку від краплі дощу, сказав Пірс, – тож ходімо.
Я не помітила як почався дощ. Але чітко пам’ятала як ноги ковзали по вологій землі, намагаючись звалити мене, поки наші з Пірсом руки підтримували Ваєна. Клята погода. Зрештою, ми дісталися возу не останні.
Командир зустрічав нас з новим папірцем у руках, де записував інформацію про тих, кого ми знайшли.
Міроблійців серед них не було. Своїх, скоріше за все, забрали ще вчора.
Постраждалих посадили в один кінець возу, щоб не змішувати з нами. Мали вигляд вони жахливий: бліді, голодні, з ранами та купою перев’язок. А головне це їхні обличчя. Вони були раді тому, що їх знайшли та допомогли і їм не доведеться помирати серед зруйнованих будівель наодинці.
– Слухай, – Пірс сів до мене ближче, – той хлопець мені когось нагадує. Я, здається, вже бачив схожі риси…
– Пірсе, я втомилась, – відмахуюсь я від нього, розправляючи складки на штанях. Хочеться якомога скоріше повернутися та прийняти душ, але через дощ дорога буде довгою…
***
Нарешті в Орбії.
База зустріла нас сонячною погодою в той час як на сході дощило. Погода вміє дивувати.
На сьогодні єдине, що я мала робити – слідкувати за станом пацієнтів, що знаходяться на стаціонарі.
Але варто було мені торкнутися землі, як я одразу ж втекла до казарми, щоб взяти форму та піти в душ. Пацієнти можуть почекати, адже я не одна сьогодні на зміні… Ніколи ще я так не сумувала за водою та чистим тілом.
Виходячи з душової мені на зустріч бігла Кіра.
– Брі! Ходімо поїмо. Ти будеш в шоці, – сказала вона перш ніж потягти мене за собою. Добре, ще поїм і тоді точно до госпіталю…
Усю дорогу до їдальні вона не зізнавалася у тому, що сталося, але судячи з її настрою – відбулося щось дуже хороше.
Ми зайняли столик біля стіни, щоб не привертати зайвої уваги (цього вимагала Кіра). Поки я чекала на неї, мій шлунок дякував курячому бульйону та хлібу з маслом.
– Можемо почати! – Кіра плюхнулася зі своєю порцією навпроти.
– Мені дуже цікаво, що змусило мою подругу ледве не літати від щастя, – беручи ложку, сказала я.
– Гадаю, ще трохи і я дійсно могла б полетіти, – сміючись, погодилась вона. Кіра затихла. Я підняла на неї запитальний погляд.
– Ми поцілувалися, – видала на одному подиху вона. Я ледь не похлинулася від того, що вона сказала.
– Так, знаю, то дуже несподівано… – затараторила Кіралія.
– Зачекай-зачекай. Ти поцілувалася з Фріаном? – Перепитала я, сподіваючись, що правильно її зрозуміла.
– Так, – її очі сяяли від задоволення.
Я не була в змозі щось відповісти. Це ж треба! Поїхала зовсім на трохи, а повернувшись… отримала таку новину.
– Тільки поцілувалися? – Запитала я.
– Брі… на що це ти натякаєш? – Її усмішка стала ширшою.
– Просто хочу нагадати, що Фріан хлопець і…
– І треба бути обережнішою, бо вагітність під час війни нікому не потрібна. Я знаю, Брі. – З нудьгою відповіла вона, відкинувшись на спинку стільця. – А як щодо тебе і Маркуса? Сумніваюся, що у вас були лише поцілунки.
– Не починай. – Суворим голосом сказала я. – Ти чудово знаєш, чому я не переймаюся через це.
– Нагадай, – її погляд свердлив мене.
– Бо я не можу завагітніти. Бо я безплідна. Згадала? – Апетит зовсім зник, але поїсти перед зміною треба було, навіть якщо не хочеться. – До того ж після тієї ночі між нами нічого немає.
– А він про це знає? – Піднімаючи брову, запитала вона.
Я не відповіла, але сподівалася, що так.
Список постраждалих у моїх руках здавався нескінченним. Одне ім’я за іншим і ось вже пів армії перерахувала в голові. Звісно то було не так, проте список від того меншим не став. Найгірше те, що стан кожного з них треба було перевірити. І, на перший погляд то не важко, але сидячи опівночі в чиїйсь палаті ти починаєш думати інакше.
В коридорі було прохолодно. Повз мене проходили інші медсестри, за якими іноді бігли діти, що допомагають в разі потреби. Я намагалась сконцентруватися на списку.
– Брієтто! – Голос Лінки змушує вкотре відірватися від справи. Поряд з нею стояла Рая, тримаючи її за руку.
– Привіт, дівчата.
– На зміну йдеш? – Співчутливо запитала блакитноока.
– Ага… Роботи по вуха, – внутрішній голос підказував, що пора валити звідси.
– Слухай-но! Ти ж була в Ліарі сьогодні зранку. Розкажи як воно там! – Поки Лінка з захопленням вела розмову, Рая почувалася максимально некомфортно, бо її щоки палали червоним.
Слова Пірса про балакучість Лінки, яка ледь не вбила їх, одразу ж сплили в голові. Відповісти треба якомога обережніше…
– Холодно. Оце й по всьому, – кинула я, перш ніж піти геть зі словами «Вибачте, мені вже час!»
Лінка здивовано подивилася мені вслід, проте не стала наполягати на розмові, адже її увагу вже привернула Рая.
Я з полегшенням видихаю, коли розумію, що тепер мене точно ніхто не чіпатиме і…
Позаду мене чується чийсь крик, але я ігнорую його. Звук повторюється. І лише тоді, коли я розчула своє ім’я, мене за плече хапає рука.
– Брі! Ти що глуха? – Пірс стояв тримаючи одною рукою моє плече, а іншою спираючись на зігнуті коліна.
– Скажіть на Іліаннову милість, ви сьогодні відчепитеся від мене? – Вигукнула я, струшуючи Пірсову руку.
– Гадаю, що ні, – відповів з посмішкою він та вирівнявся. Мені довелося підняти голову, щоб бачити його обличчя.
– Чого хотів? – Підходячи до вікна, з якого було видно тренувальний майданчик, запитала я.
– Той хлопець, Ваєн, мій друг дитинства. Я б хотів попросити тебе доглянути за ним, поки він не поїде назад у Різвен.
– Чому б не попросити про це Аґнес? – Все ще дивлячись у вікно, спитала я. Раптом мій погляд зачепився за знайомі фігури. Філ намагався робити бодай якісь вправи, щоб не відставати у фізичній підготовці, а Міріан, сміючись, допомагав йому. Їхні футболки валялися десь на лавках. Спекотно, напевно.
– Вона не погодилася… – Я посміялася.
– Добре, Пірсе. Будеш винен потім.
– Без питань! Щиро дякую.
В декількох метрах позаду Пірса стояла Аґнес. Він прослідкував за моїм поглядом та, швидко попрощавшись побіг до коханої. Я посміхнулася їм вслід, пригадуючи, як ці двоє хотіли втекти. І як все обламалося через Лінку. Можливо, це на краще. Не уявляю собі операції та зміни в лазареті без Аґнес.
Глянувши у вікно знову, я бачила лише те, як хлопці зібралися перепочити в тіні під деревом. Філ вилив на себе воду з пляшки. Міріан повторив за ним.
Раптом мені спало на думку, що за мною можуть спостерігати (уявити тільки, Брієтта підглядає за хлопцями!). Я озирнулася. На диво, нікого.
«І що, будеш о так далі спостерігати за ними?» – глузував внутрішній голос.
Ні за що! Робота, ще раз робота! Я махнула рукою біля вікна, ніби відганяючи спокусливе бажання залишитися тут. До того ж прохання Пірса все ще в силі.
В палаті Ваєна навіть муха б не оселилася. Повітря в ній критично не вистачало, тому перше, що я зробила – відчинила вікно.
– Як ти тут за пів дня не помер…
– Мені нормально, – байдуже кинув він.
Я дивилася на нього і не могла зрозуміти, що мене в ньому бісить більше: небалакучість (до якої я не звикла завдяки Міріану) чи байдужість, з якою він ставиться до усіх.
Присівши поряд з ним я прибрала покривало, що заважало. Коли пальці торкнулися бинта, Ваєн раптом запитав:
– Тебе Пірс послав?
– Так… Сказав, що ви друзі дитинства. – Відповіла я, дивлячись на нього. Можливо, не такий він і поганий. – Я повинна перебинтувати твою ногу. Місцями може бути неприємно.
Взявшись за справу, я подумки повернулася до Ліару, силкуючись пригадати всі подробиці сьогоднішнього візиту.
– Ми справді були друзями, – почав новий знайомий, – я тоді жив з ним по сусідству. Часто ходили до озера та лісу… – Я не відволікалася від справи, хоч і уважно все слухала. – То було така дружба, якій ще позаздрити можна, але батьки вирішили переїхати до столиці. На тому вся дружба й скінчилася, – він позіхнув, наче його це вже не турбувало. Так дійсно могло бути. Зрештою, пройшло багато років…
– Ти як себе почуваєш? – Запитала я, вдаючи, що не чула його розповіді.
– Питаєш про моральний чи фізичний стан? – Я засміялася.
– Навряд чи варто питати про моральний стан людей, які пережили війну.
– Дійсно… – ховаючи ногу під покривало відповів він. – Я в порядку, не переживай.
– Гаразд, тоді на добраніч, – приховуючи позіхання, сказала я. Він лише кивнув.
***
Ніч наступила саме тоді, коли я пішла від Ваєна. Місяць сьогодні особливо гарний.
Краплі води стікали з шиї по спині, поки я йшла до кімнати. Аж раптом…
– Брієтто! Любо, зачекай на мене, – розвернувшись, я побачила Маркуса. Він йшов повільною розслабленою ходою, як ситий кіт.
Одна. Посеред порожнього ледь освітлюваного коридору. Вночі. З ним.
– І тобі вечір добрий, – усміхаюсь я, приховуючи тремтіння.
Розуміння того, що я не перестала боятися чоловіків било мене найсильніше. Проте до цього, страху не було. Можливо, він з’являється лише поряд з тими, з ким в мене погані стосунки. Адже з Фріаном, Міріаном, Пірсом та Філом такого не було…
– Дорога моя, нумо без офіціозу.
– Ти чогось хотів? Я дуже втомл…
– Так, хотів. Побалакати, – не дочекавшись моєї відповіді, сказав він.
В словах не було чутно звичної ласки та доброти. Ненавидіти його за лицемірність було найменшим покаранням.
– Я дуже втомлена, – повторила я, – тому побалакаємо завтра.
– Завтра не вийде. Зараз, – наполягав Маркус. Він зробив декілька повільних кроків до мене.
Паніка всередині розгоралася, ніби полум’я. В голові промайнула думка, що при спробі втекти буде тільки гірше. Відтягувати момент теж не варіант. Доведеться…
– Гаразд. Ми поговоримо, – відповіла я через декілька хвилин тиші. Ці хвилини були найдовшими в моєму житті.
– Знав, що ти погодишся. Тут і зараз нам ніхто не завадить, – його посмішка стала ширшою, а моє бажання втекти ще більшим.
Додати до улюблених