Після розмови з лікарем ми з батьками вирушили додому. Мама доглядала мене, щоб не сталося зворотнього. Тато на моє прохання дошкуляв поліцейським і в різні бюро, щоб відшукати Курапіку. Але ніхто про нього нічого не знав і не чув після зникнення, адже минуло вже не мало часу, близько чотирьох місяців, а у поліції і так багато інших проблем крім юнака, який безслідно зник.
Я сумувала. Дуже сумувала, відпустити його було для мене катуванням, я відчувала якусь провину, що тієї жахливої ночі мене не було поруч у потрібний момент. Я шукала його в людях, обличчях… Іноді приходила на цвинтар, щоб посидіти з його батьками і заодно доглядала їх могилки, посадила квіти…Їх улюблені квіти – волошки…Такі розмови на самоті мене заспокоювали, я сподівалася що мене все таки чують…
Цілими днями я просто сиділа вдома, подруги намагалися витягнути мене погуляти, але тієї веселої Дани вже немає, я стала сірим, змученим шматком скорботи. Мені просто було нудно від самої себе, хоча я намагалася якось допомогти батькам по дому. Я намагалася.
Я не готова була їхати до Леоріо, тому що я просто не уявляла, про що ми говоритимемо. Він визначить мені пігулки та відправить додому? Чи зв’яже мені руки і відправить до психіатричної лікарні? Допитуватиме? Хоча це напевно не в його стилі. Лікарі так не працюють і все ж таки я боялася, боялася своїх думок…Не хотіла більше розчарувати батьків. Ні. Ця туга виїдала мене зсередини …
– За що життя так зі мною? Можливо, мені таки варто поїхати до Леоріо? Можливо… можливо… швидше за все…так.
Я почала носити мішкуватий одяг, музика в навушниках, дрібні порізи, все одно шрами не пройдуть після спроби померти, тому тішила себе цим.
Єдине розрада серед усього цього – малюнки, я почала малювати. Це теж мене трохи заспокоювало. Лінії, креслення, чиїсь руки, очі, портрети. Перший портрет, так, правильно, я малювала його, боялася забути, хоча на телефоні було багато його фотографій, але цього мені здалося мало, на малюнках він був таким, яким його запам’ятала саме я, таким, яким його ніхто не бачив, крім мене.
І в мене непогано виходило, так і жила.
Виживала…
Я поступово втрачала надію, що зможу знайти його…
Через кілька днів я поїхала до Леоріо, але цього разу без батьків, я хотіла зробити це сама.
Заздалегідь домовилася про зустріч, він був здивований, але призначив день приїзду. Я мала бути в нього вранці. Їхати довелося поїздом до сусіднього міста. Коли я знайшла лікарню та потрібний кабінет, у животі закрутило від страху та незручності, але відступати я не збиралася – не було сил бігти назад.
– Я хочу відпустити все … забути … перетравити, – подумала я про себе.
Постукавши у двері, я увійшла. Як і того разу, в очі боляче вдарило біле болюче світло, а Леоріо так само сидів за своїм столом. Почувши шум, він озирнувся. Він усміхнувся, ніби знав, що я повернуся.
– Привіт як справи?
– Не дуже, судячи з того, що прийшла до вас…
– Напевно ти права … Кхем сідай.
Я сіла на стілець біля нього.
– Ти вирішила, з чим я можу тобі допомогти?
– Так, я хочу забути ті спогади, що пов’язує мене з цією людиною. Знаю сама, це буде боляче, але напевно, це того варте… Мені здається, але вам важко буде мене зрозуміти, я взагалі вважаю, що мене ніхто не розуміє…
– Не розумію значить…,- він на хвильку замислився,- Не знаю чи допоможе це тобі, але коли я був хлопчиськом, у мене був найкращий друг, ми були ніби брати,- почав розказувати свою історію,- Ми разом ловили рибу, продавали її, грали, їли та росли разом. Але раптом я дізнався, що він тяжко хворий. Потрібна була термінова операція, але грошей не було. Я намагався щось заробити, але хто візьме на роботу маленького хлопчика? Я продавав рибу, але цього виявилося мало. Він помер, просто згорів, а лікарі відмовлялися щось робити безкоштовно… У тебе хоча б є батьки, вони люблять тебе і мені здається, намагаються зрозуміти, їм теж нелегко. Я з дитинства сирота,- його обличчя торкнулися сумна посмішка.
Від розповіді Леоріо, мені стало трохи ніяково – він також пізнав біль втрати…
– У вас не було виходу…
– Так, саме тому я став лікарем, і саме тому я хочу допомагати людям без грошей, я хочу рятувати життя.
– Ви досить благородний – усміхнулася я, – Мені дуже шкода вашого друга…
– Так…Я хочу допомогти тобі. І мені здається, у нас це вийде за допомогою твоїх батьків. Вони дійсно люблять тебе, не знаю як, але я це відчув. Головне те, що ти хочеш пройти цей етап. Побороти його!
– Саме тому я хочу позбутися цих почуттів, я не хочу бути для ним тягарем…
– Ти ніколи не була тягарем і не смій так думати, кожна людина цінна, як і її душа. Тобі треба виговоритись.
– Але так я покажу слабкість, я не мушу вічно скиглити!
– Ти не скиглиш, а просто намагаєшся довіритися, це правильно! Не треба тримати все в собі, так ти зробиш лише гірше.
– Я відчуваю провину…
– За що?
– За те, що роблю проблеми батькам, за те, що не була поруч у той момент, коли з Курапікою щось трапилося, я навіть точно не знаю, чи він живий…
– Ти не винна ні в чому, ти не повинна винуватити себе за те, що ти нічого не могла вдіяти.
– Але чому мені так погано та прикро? – на очах забриніли сльози.
– Тому що ти сумуєш за ним … хах
– І що мені робити?
– Довіритися мені! Все буде в порядку. Ти пройдеш курси психотерапії, і мені потрібно буде з тобою попрацювати, щоб у разі чого виписати тобі антидепресанти.
– Це точно допоможе?
– Зараз поки не знаю, ми разом працюватимемо над цим, не переживай Дано,- його тепла посмішка розвіяла мої страшні сумніви і здогади.
На мить захотілося довіритися цій людині…
– Угу…,- кивнула головою.
– Що ж, тобі треба заспокоїтись, я принесу води,- зауважив він оглядаючи мене.
Леоріо мовчки вийшов із кабінету і я залишилася одна… Тиша напружувала, але це було терпимо.
– Чомусь, на душі вже стало трохи легше, чи мені так здавалося?
…
Додати до улюблених