Після цих подій мені було дуже важко сприймати реальність. Я часто плакала, зривалася на рідних, мені було неймовірно погано. Курапіку так і не знайшли. Його ще довго шукали поліцейські, бо ми просили, але незабаром, як і передбачалося, Курапіку оголосили зниклим безвісти.
Похорон батьків коханого.
Це було дуже довго, я думала, ця процесія не закінчиться ніколи. Коли трупи опускали в яму, я кілька разів непритомніла і мене моторошно нудило, а живіт продовжував жахливо боліти у спазмі, навіть коли напилася знеболювальних таблеток. Я просто плакала, бо знала, що в цих трунах ховають частинку мене.
У мене почали трястись руки.
З’явилося відчуття, що чим більше я жила, то гірше мені ставало. Я впала в глибоку депресію, я не хотіла нічого! Я була просто беземоційним овочем, який тільки й міг, що ревіти і діяти на нерви батькам. Я почала розуміти, що просто божеволію! Мені почала мерехтіти всяка погань, а ще снився той сон… Щоразу я намагаюся зловити його, але він тікає. Я прокидалася в істериці … Під очима з’явилися мішки, я схудла і зовсім перестала ходити до школи, а на носі ж іспити… Батьки звичайно розуміли мене і намагалися підтримати, але для мене це мало означало, це не допомагало. Друзі спочатку підтримували і приходили додому, але потім повністю відмовилися від мене, оскільки, за їхніми словами, я стала надто дивною та відчуженою. Але я їх розумію, така подруга нікому не потрібна…
Іноді вночі, коли батько на роботі, я чую, як тихо плаче у себе в кімнаті мама… Напевно, їй важко сприйняти, що її дочка перетворилася на «це» і вона нічим не може допомогти. Мене це теж засмучувало.
Одного дня я вирішила покінчити з життям. Я не хотіла жити без нього, дуже сумувала. За його голосом, посмішкою, волоссям, очима… З дня зникнення минуло кілька місяців.
Я знайшла ножа і спокійно пішла у ванну, поки вдома нікого не було. Я набрала повну ванну води і вирішила навіть не роздягатися – лягла так.
Насолодившись тишею, я тихо заплакала і зробила перший не глибокий поріз:
— Боляче… як же боляче… Але це краще, ніж думати про те…
У воду падали червоні крапельки крові.
Ще поріз і ще, і ще більше. Вода фарбувалася у колір крові. Незабаром у голові потихеньку почало темніти, я поринала в цю насолоду.
— Невже це спокій? Мені так добре… Ти мені більше не наснишся, уявляєш, Куруто? – Усміхалася я. – Може, я нарешті тебе забуду?
Я усміхалася, відчувала блаженство.
Мої мрії порушили чиїсь голоси, у шматках реальності я побачила маму, яка намагалася привести мене до тями.
– Дано! Ну, навіщо ж ти так? А як же я? Не кидай мене Дано… Ще є надії… Все налагодить…
Але я не слухала її.
— Ти так голосно кричиш мамо… Пробач мені… Пробач твою дурну, нещасну доньку…
Пройшов місяць. На жаль, мене вдалося врятувати і мені знову доводиться нести цей вантаж, тільки тепер мене поставили на облік, а батьків мало не позбавили батьківських прав. Всі ці розгляди зробили мою яму розпачу ще глибшою.
Я відлежалась у лікарні кілька тижнів. Після такого у мене з батьками була довга розмова і зрештою, мама вирішила звозити мене до приватного психолога. Мені не дуже хотілося, бо я не вірила, що він зможе мені допомогти, але після умовлянь я погодилася. Мама домовилася про зустріч і ми поїхали буквально наступного дня. Після кількох сеансів у фахівця він чітко затвердив, що мені потрібен лікар, психолог тут ніяк не допоможе. Він направив мене до одного молодого психотерапевта, дав його візитку та адресу.
– Леоріо Паладінайт… Цікаве ім’я…
Через кілька днів ми нарешті змогли потрапити до нього на прийом, після відвідування психолога мене все дратувало, у глибині душі я не хотіла визнавати, що зі мною щось не так, що я ненормальна… Але батьки намагалися потрапити саме до цього лікаря, адже це було досить не просто. Цей фахівець має досить забитий графік і потрапити до нього було великим везінням. Батько задіяв усі свої зв’язки, щоб отримати обіцяну консультацію з ним. І саме тому, я мала поїхати туди не заради себе, а заради батьків.
Його установа знаходилася в сусідньому місті, тому ми дісталися туди буквально за дві години. Перекусивши із сім’єю, ми підійшли до кабінету, щоб вчасно встигнути до призначеного часу.
Чесно кажучи я хвилювалася, чомусь все це відрізнялося від відчуттів перед прийомом у психолога, я не сприймала його всерйоз, але це вже був лікар і можливо, що мені доведеться пити пігулки чи ще гірше — мене закриють у психіатричній лікарні.
Мама помітила мої тривоги і сильно стиснувши мою руку, прошепотіла:
— Не хвилюйся, ніхто не посміє зробити щось погане з тобою. Ми поряд.
У душі я посміхнулася. Але обличчя залишилося майже незмінним.
Нас викликали на прийом і я ніяково штовхнула білі дерев’яні двері. На мить я осліпла від променів сонця. Приміщення було в білих тонах, та й було розміщено з сонячного боку будівлі.
Посередині кімнати сидів лікар. Навіть незважаючи на те, що він сидів, я відразу помітила який він високий. Він щось зосереджено записував у свої нотатки. Круглі окуляри надавали йому певної професійності та оффіціалізму, власне, які й потрібні від лікаря.
— Досить старуватий, а казали молодий, — подумала я про себе.
Коли він помітив нас, то відразу привітався, представився і почав розпитувати, з якою проблемою ми зіткнулися. Вислухавши батьків, він уважно мене оглянув.
— Що ж… однієї консультації нам буде замало. Приїжджатимете до мене раз-два на тиждень, бажано в день четвергу. А зараз попрошу батьків вийти з кабінету, я хочу поговорити з нею наодинці.
Батьки покірно покинули кабінет на прощання підмигнувши мені. Все ж вони чудові…
— Дано, послухай…
– Я не хочу нічого слухати.
Леоріо трохи здивувався такій редакції, але продовжив:
— Добре, якщо тебе щось не влаштовує, ти можеш мені розповісти і ми швидше зможемо…
— Я не маю проблем, — грубо відповіла я.
— Можеш сказати, навіщо ти приїхала до мене? Яка твоя мета?
Я невдоволено зітхнула і сказала:
— Я приїхала сюди, щоб… щоб лікуватися.
— Лікуватись від чого?
— Ну, у мене ж була спроба суїциду, хіба не ясно? Ще батьки…Вони дуже переживають за мене, я приїхала сюди заради них. Я б і сама змогла впоратися з усім, але…
— Вони дуже переживають за тебе, вони люблять тебе Дано.
– Так, я знаю.
— Я хочу тобі допомогти, але мені важливо знати, чи ти хочеш цього?
— Я не знаю, мені зараз нічого не хочеться після того випадку…
У мене навернулися сльози, які стали грудкою в горлі.
— Дана, не плач, давай ми продовжимо нашу розмову наступного разу, гаразд? Давай ми поговоримо про це, коли ти цього захочеш, коли ти будеш готова.
– Так, добре.
— Тоді чекатиму тебе на наступному прийомі.
Я з розчаруванням вийшла з кабінету. Батьки все розуміли, тому вирішили почекати, щоб я сама захотіла приїхати.
— Я не заслужила на цю доброту…
Додати до улюблених