Проливний дощ омивав його стрімкими потоками. Листва вгорі марно намагалася захистити лісовий настил від небес. Можливо, вона лише сприяла зливі. Можливо, верхівки дерев так обважніли під тиском води, що просто скинули свій тягар на землю. Сайно не знав. Йому було начхати. Його не хвилювало, наскільки холодний дощ, як він тарабанить по його шкірі та незагоєним ранам, як земля перетворилася на багнюку й тепер вперто чіпляється до його ніг, наче жадає засмоктати його по щиколотки, якщо він не стишить темп. Він просто продовжував бігти. Бігти та виглядати хоч якихось знаків.
Можливо, будь-яка нормальна людина побурчала б на Сайно за його поспішність. «Патруль пішов на захід» — замало інформації для орієнтування на такій величезній території, як ліс Авідья, тим більше якщо намагатися шукати одну-єдину людину серед повзучих ліан, розлогих стовбурів та дерев, що тягнуться в небо. Якби та гіпотетична нормальна людина супроводжувала Сайно, вона б з глузду з’їхала у марних спробах допомогти йому.
Проте подібні речі не представляли для Сайно серйозної проблеми. Вистежувати людей — його спеціалізація, навичка, яку він роками відшліфовував на посту генерала Махаматри.
Його невпинні пошуки приносять плоди. У багнюці видніються відбитки ніг, перемішані й безладні, наче їхні власники розбіглися у паніці. Він помічає також і сліди боротьби. Прослідкувавши за підказками, він натикається на укриття поблизу. На перший погляд, це типове спорядження, яке мусить мати кожен добре підготований лісний вартовий, проте хаотичний вид вказує на поспіх, з яким його встановлювали. Сайно швидко наближається і підіймає крайки імпровізованого намету. Його зустрічає група виснажених мандрівників та двоє сторожів лісу, які підскакують на місці через його раптовий прихід.
— Ви… генерал Махаматра? — наважившись, питає лісова вартова. — Так не має бути… Ми посилали за людиною з Оком бога, але ж Тігнарі казав, що вас поранено…
— Це не має значення, — живо відмовляє Сайно. Йому вистачає одного меткого погляду на тимчасовий притулок, аби переконатися у відсутності Тігнарі. — Де Тігнарі?
Дівчина уважно оглядає Сайно, відмічає пов’язки на його тілі й те, як він припадає на одну ногу, через що її гризуть сумніви. Однак раптом заговорив мандрівник, що лежав неподалік.
— Тігнарі… Це той вартовий лісу з великими вухами? — крекче він, повільно сівши. — Він витягнув нас з того архонтами покинутого місця, одного за іншим… А коли збіглося ще більше монстрів, він відступив до лісу, аби відманити їх подалі від нас. Ми завдячуємо йому власними життями… Проте ми навіть не в силах повернутися й допомогти йому… — проігнорувавши спроби вартових відрадити його, мандрівник повзе до Сайно й чіпляється за його щиколотки. — Будь ласка… Ви ж маєте Око бога, чи не так? Будь ласка, допоможіть йому…
Хоч Сайно прекрасно знає, що Тігнарі не бракує ані компетентності, ані хитрощів, все-таки очищення зони В’янення під час бійки із вкрай агресивними чудовиськами під проливним дощем стане серйозним викликом навіть для найдосвідченіших воїнів, а він там один. У Сайно всередині пульсує бажання поквапитися.
— Де ви бачили його востаннє? — питає він.
— Попереду… Не так далеко звідси. Просто слідуйте за доріжкою і наткнетесь на галявину… Молюсь богам, щоб він й досі був живий…
Сайно киває і переводить погляд на вартову лісу, яка першою з ним заговорила.
— Невдовзі прибуде допомога, тому просто залишайтесь на місці.
Не давши їй шансу нічого сказати, Сайно вже рвонув вперед.
Невдовзі у полі зору з’явилася зона В’янення, і Сайно з першого погляду зрозумів, що вона була набагато більшою, ніж зазвичай. Чим ближче він підбирався, тим важчим ставало повітря, що несло за собою запах смерті й тліну. За межею зони не залишилося нічого живого: ті, кому не поталанило уникнути смертельної пастки з першого разу, нині перетворилися на безвольні маріонетки В’янення.
Проте він знає, що дібрався до правильного місця. На брудній лісовій підстилці видно ознаки боротьби, а коли як слід сконцентруватися, то за шумом дощу можна почути звуки битви. Набравшись духу, Сайно ступає в зону В’янення і біжить до її осереддя, де звуки найгучніші. На шляху йому трапляються трупи уражених грибиськ, що нерівною вервечкою простягаються вглиб лісу, а з кожного поваленого тіла стирчать стріли. Не встиг він далеко зайти, як почув знайомий голос.
— Йдіть геть!
За заростями змертвілої ожини він помічає Тігнарі, оточеного руїнними механізмами — двома розвідниками та захисником. Одного виду того, як його спина притислася до дерева, досить, аби Сайно ривком перетнув лісову галявину.
Блимає блискавка і вдаряє грім, та це ніщо у порівнянні з бурею, яка здіймається угорі. Джерелом потужного сплеску електрики є сам Сайно, який наче лихий передвісник опускається на ворогів, єдиним махом посоха пославши смертоносну ударну хвилю крізь землю й повітря. Цього вистачило, щоб замкнути схеми руїнних механізмів — принаймні на деякий час.
Він приземляється перед Тігнарі. Поки його синтетичні противники розсипаються десь позаду, він без гаяння часу наближається до вартового лісу.
— Усе гаразд?
— Якого… Сайно?! — приголомшено глипає на нього Тігнарі. Первинний шок швидко минає, його замінює войовнича зневіра. — Що ти… Ти справді приплентався сюди з інфікованою ногою? Чи ти божевільний?!
Будь Сайно при ясному розумі чи якби йому не так сильно допікав біль, він би усвідомив, що Тігнарі дуже, дуже злий на нього, і це явно не добрий знак. Однак зараз його живить виключно адреналін, а тривога за Тігнарі переважує всі інші почуття.
— Як довго ти тут? — питає він, проте йому не потрібна відповідь, щоб зрозуміти скільки часу минуло. Зазвичай Тігнарі не такий блідий, але зараз на обличчі очевидні ознаки виснаження. Принаймні у нього ще вдосталь енергії, щоб сердитися на Сайно. На щастя для нього, Тігнарі, здається, чітко усвідомлює жахливе положення, у якому вони опинилися, тому відкладає розбирання на потім.
— Не зважай на те, — мовить він, злегка видихнувши. — Нам варто…
Низка механічних стогонів попереджає про метушню за їхніми спинами. Руїнні механізми повільно оговтуються від паралізованого стану. Клацнувши язиком, Сайно погрозливо махає їм посохом.
— Вони жорсткіші за звичайну наволоч. Мабуть, нам не вдасться втекти без них на хвості, — каже він. Тігнарі позаду перебирає можливі шляхи відступу.
— Здається, вони мирно дрімали у цьому районі, поки В’янення не змусило їх знову функціонувати. У мене з собою пилкові міни, проте вони не дуже добре діють на синтетичні форми життя…
— Тоді залиш їх на мене.
Наче громом прибитий, Тігнарі обертає голову до Сайно, вирячившись на нього з сумішшю недовіри й роздратування в очах.
— Чи Око бога коротить твій мозок після кожного використання?! Ти зараз практично ходяча мумія, а ще хочеш, аби я лишив тебе самого битися?!
— Там досі є паростки В’янення, вірно? — попри явне хвилювання Тігнарі, Сайно спокійно дивиться йому у відповідь. — Ти знаєш ліс як свої п’ять пальців, тому легше зорієнтуєшся на території, аніж я. — Він обертається до руїнних механізмів, прийнявши напружену позу. — Все буде добре. Мені не доведеться довго битися, якщо ти тут.
Підготовлені Тігнарі аргументи застряють у горлі від непохитної віри Сайно в його сили. Він розуміє, що вибір не надто великий: вони на прицілі у руїнних механізмів, зона В’янення досі розростається, а мандрівники разом з вартовими лісу занадто близько і не в змозі швидко пересуватися через дощ та отримані травми. Якщо якомога скоріше не покінчити із зоною В’янення, вона пожере цих людей, звівши нанівець старання Тігнарі.
Тігнарі скрипить зубами й кидається до найближчого паростка В’янення, проте не забуває озирнутись до Сайно з напутніми словами:
— Тобі краще лишатись цілим, поки я не повернусь!
Сайно прекрасно усвідомлює прихований між рядків зміст: Тігнарі збирається безжалісно вилаяти його, коли все скінчиться.
Однак це буде потім. Він же повинен сфокусуватися на теперішньому — до нього сунуться три руїнні механізми, готові рознести його на шмаття.
Наповнивши тіло та посох Електро енергією, він мчить уперед швидше, ніж здатне уловити око.
Він легко вступає в бій. Чимало його завдань зрештою обертаються насиллям — цілі аж зі шкури лізуть, аби нашкодити йому, покалічити, навіть вбити, коли відчувають, що їм нічого втрачати; забагато разів йому доводилося наставляти списа на іншу людину, щоб притягнути її до відповідальності та змусити глянути в очі своїм гріхам. Досвід, якого він набрався за довгий термін перебування на посаді генерала Махаматри, навчив його, які саме частини людського тіла треба вразити, щоб знерухомити ціль. І механізми мало чим відрізнялися.
Вдарити по суглобах. Врізати у найболючішу точку. Не забувати уникати випадів, здатних розтрощити кістку, і розпечених лазерів, що можуть вмить відтяти йому кінцівки. Його противники може й оживилися під дією В’янення, але Сайно сильніше та швидше. Завдяки перевагам маленького тіла він носиться туди-сюди, атакує і знов танцює поза межами досяжності ворога, відривається від землі й спирається на дерева, аби знову кинутись прямо на цілі та невблаганно роздерти їх на шматки…
Дощ, який раніше лише заважав, обернувся йому на користь. Він встромляє посох у землю — Електро енергія вільно проходить крізь змоклий ґрунт, від чого вода у рівчаках заіскрилася, пронизавши ворогів виснажливими електричними зарядами. Це остаточний удар: руїнні механізми здригаються в нестримних конвульсіях, перш ніж один за одним валяться на землю. Цього разу Сайно впевнений, що вони більше не прокинуться.
Проте це ще не кінець.
В’янення досі не розіграло свого головного козиря на полі, однак його загнали в кут, не давши права вибору. Сайно встигає розгледіти пухлину В’янення, перш ніж її затьмарює зловісний силует. Земля під ногами затряслася, а світ наче ще більше занурився у темряву. Звівши погляд, він натикається на химерний блиск ядра важкого руїнника, чиє громіздке механічне тіло відкидає на нього тінь. В ногах велетня знаходяться ще два ядра, які згасають, ледь помітно блимнувши. Він розуміє, що повинен атакувати їх, аби звалити важкого руїнника — питання лише в тому, як це зробити. Його рани починають нити — дається взнаки корозійний вплив В’янення. Треба берегти енергію, не можна змарнувати жодної атаки.
На щастя, Сайно більш ніж вправний у своєму ділі.
Електро енергія огортає його тіло, позаяк дух всередині нього слідує їхньому договору. Зіткані з блискавки кігті напинаються на руках, а ноги напружуються, коли він кидається вперед. Важкий руїнник ляскає своїми механічними руками, однак на крок відстає від Сайно. Його випади безрезультатні: Сайно ухиляється від ударів, проковзає між вертлявими руками й уникає прудких кулаків, націлившись на свою мішень, аби насилу прорватися до неї.
Він промахується, оскільки інерція від швидкої атаки проносить його повз ворога. Вчепившись кігтями в землю, він вповільнює розгін і завдяки гальмівній силі кидається назад до важкого руїнника, встромивши в нього кігті…
… і знову…
… і знову…
… доки нескінченний шквал ударів не влучає у ціль, роздробивши одне з ядер важкого руїнника. Втративши рівновагу, він вкотре марно силується зупинити Сайно, повертається усім тілом, щоб не випустити його із поля зору…
… але Сайно вже біля нього, нищить друге ядро.
Джерела живлення в ногах знешкоджені, через що важкий руїнник знесилено падає. Ядро в його голові вмить загорається, аби зібрати сили для останньої відчайдушної спроби знищити Сайно. Але Сайно готовий до цього. Йому залишилося лише встромити пазурі в ядро і…
Раптовий біль пронизує його праву ногу, коли він наближається до важкого руїнника з наміром покінчити з ним, а коліно згинається під вагою його тіла. В одну мить втративши точку опори, він безцеремонно завалюється на землю, ледве стримавши крик болю. Від зосередженості не залишилося і сліду, дух розсіявся, залишивши беззбройного і вразливого Сайно на поталу важкому руїннику.
Заради бога!..
Йому треба рухатися. Він повинен рухатися. Чому його нога не рухається? Чому тіло не слухається? Голова паморочиться, і він раптом згадує, наскільки йому боляче. Його посох поза зоною досяжності — вислизнув з рук, коли він впав. Тепло стає відчутнішим. Важкий руїнник майже закінчив збирати енергію у своє ядро, а Сайно якраз на його шляху. Лазер рознесе його на шмаття, якщо він не прибереться з дороги. Однак йому навряд чи вдасться вибратися неушкодженим, навіть якщо він зможе ухилитися з траєкторії атаки.
Ні, він досі мусить спробувати. Він розуміє, що давно досяг своїх лімітів, але йому треба встояти, ще зовсім трішки протриматися. Він повинен рухатися. Навіть якщо втратить пів тіла.
Принаймні він мусить переконатися, що Тігнарі вибереться звідси живим.
Він має рухатися.
Рухайся.
Рухайся.
РУХАЙСЯ!
— Сайно!
Він чує, як у повітрі свищуть стріли — одна, друга, третя. Всі три влучають в ціль, глибоко вгрузнувши у ядрі важкого руїнника. Атака раптом спинилась, а ядро з легким гулом замерехтіло. Очі Сайно розширюються, коли він різко підіймає голову.
— Тігнарі?..
— Досить ловити ґав, ідіоте! — рявкнув Тігнарі. Сайно повертає голову у напрямку його голосу і натикається на крислате дерево, на одній з гілок якого примостився Тігнарі з луком та стрілою в руці. — Прикінчи його!
Йому не треба повторювати двічі. Підхопивши посох, Сайно нарешті змушує своє неповоротке тіло слухатися, збирає всю свою міць і встромляє списа глибоко в ядро важкого руїнника. Спільні зусилля вартового лісу та генерала Махаматри нарешті поклали кінець його механічному життю. Від ядер валить дим, а сам важкий руїнник шипить і смикається, перш ніж нерухомо впасти.
За його несправним тілом починає пульсувати пухлина В’янення. Багряний тлін, що розливається з її цибулиноподібного стовбура, робить її подібною на свічку, яка от-от згасне.
Він знає, що мусить зруйнувати її. Для його Ока бога це простіше простого. Проте коли він шкутильгає до неї та простягає тремтливу руку, пульсація тільки посилюється, наче сама пухлина намагається відштовхнути його.
Можливо, все через те, що він зараз так заслаб. Можливо, це тому, що він провів забагато часу у зоні В’янення, практично безпорадний через свої травми. Можливо, і те й інше. Але, здається, Сайно не в змозі боротися з силою відштовхування: його тіло сповільнюється, стає все складніше просуватися вперед, а рука наливається тяжкістю…
Він відчуває чужу руку поверх своєї, а потім інша лягає йому на поперек, утримавши його від падіння. Здивований, Сайно здіймає голову й оглядається через плече, тільки зараз помітивши Тігнарі.
— Ми майже у цілі, — каже Тігнарі позаду нього. Його голос бринить ніжністю. — Не здавайся поки що.
Тігнарі теплий. Завжди був таким. Це тепло огортає його, вкорінює в реальності, проганяє біль та дискомфорт. Сайно киває, ухопившись за слова Тігнарі.
Їхні Очі бога засвітилися у тандемі один з одним, осяявши зону В’янення зеленими та фіолетовими барвами.
Потужна елементальна енергія Очей бога виносить пухлині невблаганний вирок. З останнім імпульсом вона розсіюється, розчинившись у повітрі перед Сайно і Тігнарі.
Ефект не забарився: майже відразу галявину овіяв потік чистого вітру, і Сайно відчуває, що аж дихати стало легше. Зів’ялі та змертвілі рослини знову обернулися зеленим. Тігнарі за його спиною зітхає з полегшенням. Адреналін пішов на спад, швидко уступивши місце виснаженню, і вони разом присідають на землю.
— Сайно, — напруженим тоном мовить Тігнарі. — Ніколи. Більше. Не роби нічого подібного.
Сайно не відповідає, бо досі намагається віддихатися, і Тігнарі сприймає його мовчання за явний заклик продовжувати.
— Серйозно, що тільки діялося у твоїй голові? Невже пустельна спека врешті-решт випарувала сіру речовину із твого черепа?
— Ти теж діяв необачно, Тігнарі, — каже Сайно, нарешті здійнявши голову. Він не прагнув критикувати його, лише стверджував факт, але це тільки більше роздратувало Тігнарі.
— Це не в мене тут нога інфікована! Я ж казав тобі не напружуватися сьогодні! А ти вчинив з точністю навпаки! Якщо тобі стане гірше, нам, напевне, доведеться її ампутувати, розумієш?! Цього ти добиваєшся?
Сайно знову опускає погляд. Він не може заперечити, що таких наслідків йому хотілося б уникнути за будь-яку ціну. Це лише більше ускладнить його роботу. Однак зрештою він вважає свою відповідь і так зрозумілою. Без страху в очах, Сайно рішуче зустрічається поглядом з Тігнарі.
— Тігнарі, ти вартий більшого, ніж обидві мої ноги разом узяті.
Вже вкотре Тігнарі вражений прямолінійністю Сайно… і тим, що його зовсім не бентежать подібні лекції. Він надто втомився, щоб і надалі підтримувати свою злість; емоції миттєво вщухають, і він притискає долоню до чола, аби втамувати перші симптоми мігрені.
— Гадаю, Око бога дійсно підсмажує твій мозок кожного разу, коли ти ним користуєшся. О всевишні архонти… — зітхає він. — Ти такий бідовий, Сайно.
— Мені шкода.
— Сподіваюсь, ти правда так думаєш. На тебе було страшно глянути. Ти міг загинути…
— … Вибач, — повторює Сайно, відчувши сильний укол провини. Не те щоб він ніколи не корив себе за те, що так нав’язується Тігнарі. Один факт того, що Тігнарі відкрито ділиться своїми побоюваннями, підкреслює головне: він дійсно був надто недбалим цього разу.
Тігнарі піддається власній втомі, важко притулившись до Сайно і ткнувшись обличчям йому в плече. Намацавши край чужого одягу, його пальці впиваються в тканину. Вуха втомлено поникають.
— Пам’ятаєш, я казав тобі більше цінувати своє життя? Не тільки заради себе, але й заради людей, яким ти не байдужий… задля мене.
Здивований, Сайно знову здіймає голову. Він ніколи не очікував почути подібних слів, навіть від Тігнарі.
Хай там як, а його переповнює щастя. Тому попри біль та виснаження, попри близькі дзвіночки смерті, від якої вони ледве врятувалися, на обличчі Сайно зароджується маленька посмішка. Він теж злегка хилиться до Тігнарі в очікуванні, коли прибудуть інші лісові вартові.
Додати до улюблених