Вілл прокинувся у своєму ліжку від телефонного дзвінка.
–Так? -навіть не поглянувши на екран одразу відповів він.
–Ти мені потрібен. -сказав чоловік на іншому кінці лінії.
Хотілося заволати та відкинути телефон куди подалі, а краще у дзвонившого, але замість цього Ґрем видихнув, зберігаючи спокій:
–Добре, я скоро буду.
Кроуфорда не дуже цікавило, чи зайнятий профайлер, навіть якби був, це не причина відмовлятися від “порятунку життів”. Ґрем присів на ліжку, намагаючись почуватися бодрішим, сон був неспокійним і залишав відчуття ніби його не було взагалі. Насилу зібравшись він вирушив до бюро.
Вони прибули на місце злочину разом із Джеком. Погляду Вілла була представлена прямо таки інсталяція. Людина-дерево з розкинутими в сторони руками, плодовиті голки оточували голову, а нутрощі були повністю замінені різними квітами, окрім легень, що залишилися на місці.
–Зізнаюсь, я здивований. -Ґрем зняв окуляри, розглядаючи. Подумки, він подумав, що це красиво. Вбивства більше не лякали так сильно, він, здається, зачерствів під усім цим впливом.
Перед ними, очевидно, була робота Часапікського Різника. Замість серця той заповнив простір червоною хрезантемою, печінку замінив на квіти гарденії, а замість кишківнику були нарциси. Стінки тулобу були прикрашені гілками туї. “Неймовірно.”-подумав Вілл, віддавая належне праці, це дійсно виглядало незрівнянно у збоченній відвертості.
–Це що, зізнання у коханні? -скептично поглянув Джек, він був знавцем у мові квітів і трактувати по іншому це послання, залишене Різником, було складно.
“Не може бути..”
–Так.
–Що? Кому він його залишив? -Кроуфорд не міг повірити, що вбивця може знатися на коханні і більше того, робити такі романтично жахливі жести.
–Він хоче бути упізнаним, аби його кохання прийняло його сутність, зрозуміло.. -Вілл замислився чи потрібно далі продовжувати. –Його наміри.
–Як він очікував, що та людина це побачить?
–Був певен, що Фредді Лаунц опублікує це на tattler.crime. -він знизав плечима.
Джека задовольнили відповіді. Не дивлячись на спокійний вигляд Вілла, в голові того був справжній хаос. Думки втікали від нього. Він закинув удочку, але чи спіймає когось? Ґрем чітко прослідковував модель та стиль, все це, все було стилем однієї людини, ніякого наслідувача, лише Різник, котрий вправно маскувався. І в усьому він прослідковував почерк того, хто був йому найближчим. “Невже це послання для мене?”
***
Лектер сидів у зручному кріслі, навпроти жінки, котра стояла біля вікна.
–До мене заходив Джек Кроуфорд. -перед тим як розпочати сеанс попередила психіаторка.
–Невже?
–Запитував про Вілла Ґрема. На мою думку, він шукає у хибному напрямку.
–Про що Ви? Він підозрює, що Вілл причетен до вбивств? Якщо так, то це і справді хибний шлях. –Ганнібал був абсолютно спокійним.
–Кроуфорд також розпитував і про Вас, але Ви мій пацієнт, я не можу обговорювати Вас, навіть із агентом ФБР. Проте він не знає, на що Ви здатні. -Беделія ризикувала, але тягнула час, сподіваючись дожити до вечора.
–Як і Ви.
Нехай психіаторка і не знала усього, але була упевнена у тому, що її пацієнт становить небезпеку, в першу чергу для неї, в другу–Вілла Ґрема.
***
До порожньої аудиторії, в котрій знаходився Вілл, зайшла незнайома тому жінка. Він все ще час від часу займався викладацькою діяльністю, але це точно була не одна з учениць.
–Я можу чимось допомогти? -чоловік припустив, що вона просто заблукала.
–Містере Ґрем? Рада нарешті познайомитись особисто.
–Перепрошую, я Вас знаю? -не дуже ввічливо запитав він.
–Мене звуть Баделія Дю Мур’є. Я психіаторка Ганнібала.
–У нього є психіатр? -розгублено підняв брови Ґрем.
–У кожного психіатра є свій психіатр. Він багато розповідав про Вас. -вона поглянула на все ще не дуже розуміючого чоловіка. –Ганнібал мій єдиний пацієнт і я планую закінчити свої професійні стосунки із ним. Та відмовитися від соціальних зв’язків.
–Чому?
–Я можу проводити терапію, лише коли почуваюся в безпеці. Думаю, я повинна попередити Вас, хай що ви думаєте, Ганнібал небезпечний. -із цими словами вона просто вийшла, ніби все було лише маренням. Чи дійсно їм було?
***
Усі пазли почали сходитися неймовірно стрімко. Ця модель, стиль, витонченість та відсутність мотиву, вбивство заради веселощів, вбивство заради м’яса. Усе це увесь час було стилем Лектера. “Усе це був мій стиль і я хотів аби ти це побачив” -пронеслося в голові під час відтворення. Вілл відчував недомагання, здається навіть температура підвищилась, а дихати стало складніше. Насилу заспокоївшись, він нарешті був певен, що знайшов Часапікського Різника. Ґрем був дуже близько, але не вистачало “крапки” аби запевнитись, що це було не марення, жодного реального доказу не було, Ганнібал так спритно й майстерно ховався, не залишаючи нічого, що могло вказувати на будь-яку причетність. “Він хотів аби я знав” -у цьому Вілл був певен, мабуть, навіть він не зміг би дізнатися, якби того не бажав сам Лектер.
Додати до улюблених