Японія. 2001 рік.
Весна була в самому розпалі. Погода була сонячна, а сакура мило цвіла біля дороги, люди кудись бігли. Я поспішала на перший урок. Мені було шістнадцять і я була наївною школяркою, яка тішилася своїми мріями. Я зупинилася біля магазинчику з напоями, щоб купити собі щось від спеки. Тоді ми й зустрілися… Гарний хлопець із трохи відросшим пшеничним волоссям, добрим поглядом, тонкими руками та гарними карими очима, які обрамляли довгі світлі вії. Його біла сорочка була трохи пошматована і наполовину розстебнута, але це створювало якусь затишну атмосферу. Перед ним постала я: захекана дівчина в червоній формі старшокласниці, з темним коротким волоссям, карими очима і тендітним тілом. Я пам’ятаю, як збентежилася, але він тепло мені посміхнувся і, обернувшись, пішов. Я купила собі персиковий сік і попрямувала до школи, роздумуючи про цього незнайомця.
Коли почалися заняття, вчитель зробив оголошення про те, що у нас новий учень. Весь клас заметушився, передчуваючи появу нового однокласника. Мені стало цікаво. У кабінет увійшов той самий хлопець, якого я зустріла дорогою. Чесно сказати, я була рада, що ми стали однокласниками, адже він сподобався мені з перших секунд. У животі запурхали метелики, а коли я зрозуміла, що він сидітиме біля мене, то мені взагалі стало погано і обличчя трохи почервоніло.
Десь посередині уроку, хтось кинув мені записку, де рівним, окуратним почерком було написано:
— Ти та дівчина біля магазинчику?
Я здивувалась від несподіваного повідомлення і подивилася на нього. Він дивився на дошку не відволікаючись, ніби це не він кинув мені. Я вирішила відповісти:
— Так, було спекотно, і я хотіла купити собі попити. Мене звуть Дана)
Я акуратно перекинула записку на сусідню парту. Хлопець розгорнув послання і посміхаючись, почав щось писати на звороті папірця:
– Миле ім’я! Мене звуть Курапіка))) Допоможеш мені освоїтися в школі? Хочу трохи познайомитися з однокласниками.
Отримавши його повідомлення, я почала писати:
— Дякую за цей комплімент. Звичайно, без проблем! Впевнена, тобі тут сподобається, хлопці та дівчата тут добрі.
Я передала записку і це дуже бентежило!
Курапіка прочитав листа і відписав:
– Дякую)
Незабаром продзвенів дзвінок і всі почали знайомитись з новеньким.
Курапіка швидко влився у колектив, адже він був не лише гарним, а й розумним. Він не пишався цим і не задирав носа. Його всі швидко полюбили, адже він був доброю душею, завжди всім допомагав і підтримував. Саме це мені у ньому й сподобалося. Ми дуже здружилися, почали гуляти разом весняними вечорами біля моря. Все це було так романтично… Піщаний берег, море, і ми вдвох. Він приходив до мене додому, щоб забрати мене. Батьки були не проти, він їм дуже сподобався, тож йому довіряли. Наші сім’ї навіть почали спілкуватися та дружити, а іноді й сходитися на свята. Я зрозуміла, що закохалася і навіть ревнувала його до інших дівчат. Вони завжди крутилися перед ним, намагаючись привернути увагу, але в них це не дуже добре виходило, бо Курапіка реагував на це доброзичливо, наче тримав у «френдзоні». Я завжди була тихонею і ніколи не показувала своїх почуттів, боялася бути відшитою.
Як наївно…
Одного разу, на одній із прогулянок, ми засиділися до пізна на березі моря. Місяць уже був високо в небі, а нам аж ніяк не хотілося йти додому…
— Курапіка, не сміши мене, я більше не можу…,- гучний сміх лунав по всьому периметру набережної.
— Але ж це правдива історія! Мій друг ще довго не міг оклематися після цього.
~знову гучний сміх~
Ми замовкли і просто дивилися одне одному у вічі. Серце ніби щось відчувало — билося як шалене.
— Слухай Дано, я хочу дещо сказати тобі… Ти… Ти мені подобаєшся і я кохаю тебе. Відколи я перейшов до цієї школи. Я … зрозумію, якщо твої почуття до мене не взаємні і тільки дружні …
Я злякалася, по тілу розтеклося приємне тепло.
— Ні, Курапіка, мої почуття до тебе взаємні! Я теж тебе кохаю…
Я наблизилась і обняла його за шию. Курапіка прийняв мене за талію. Ми просто сиділи в обіймах один одного і насолоджувалися моментом, ніби більше не побачимось. Я була щаслива.
Коли ми відсторонилися, я відчула його гаряче дихання на своїх вустах. Повільно наближаючись, ми поцілувалися. Перший поцілунок. Я ніколи не забуду цих відчуттів, коли ти настільки близький до коханої людини. Все було так довго, начебто тривало вічність. Я швидко залилася червоною фарбою і не могла дивитися йому у вічі. Я розуміла, що зараз прийду додому і мене покарають за запізнення, але це дрібниці в порівнянні з усім цим. Ми кохали одне одного, а це найголовніше.
– Дано, ти будеш моєю дівчиною?
– Звичайно буду…
Курапіка провів мене додому, бо йти одній було страшно, а на вулиці було давно за північ. Попрощавшись, я попрямувала до будинку, але наостанок озирнулася: він так само стояв, наче чекав, коли я буду в безпеці. Махнувши йому рукою, я пішла до своєї кімнати. Напрочуд, батьки спали, бо звикли, що я приходжу вчасно, а це означає, що сварки не буде.
Втомлено піднявшись на другий поверх, я увійшла до кімнати, все було по-старому: невеликий столик, шафа з речами, овальне дзеркало, велике ліжко та полички заставлені підручниками, мангою та різними дрібницями. Я бухнулася на ліжко. Від спогадів мені хотілося кричати, адже все це ніби сон. Я вщипнула себе, щоб переконатися в цьому. Боляче – не сон…
— Отже, тепер ми зустрічатимемося? Сподіваюся у нас все залагодиться!
З цими думками я солодко заснула.
Вранці було холодно, а хмари чорніли в далині. Скоріш за все, незабаром буде дощ. Я взяла фіолетову парасольку і пішла до школи. Як тільки я зайшла до будівлі, дощ полив, як із відра! Саме вчасно встигла. Мокрі школярі почали бігти в укриття будівлі. Я підійшла до своєї шафки, щоб змінити взуття. Як раптом мене хтось обійняв повністю мокрий і холодний. Я злякалася, але не закричала.
— Доброго ранку, Дано! Ти виспалася сьогодні? — гаряче дихання обпалило мої вуха.
– К-Курапіка?! Ти що витворяєш! Ти ж весь мокрий, — зніяковіла я.
Його руки безтурботно повисли на моїй талії.
— Так, є трохи. Не хвилюйся в мене є змінний одяг.
– Ти ж захворієш!
Я дістала рушник зі своєї шафки і почала витирати блондина. Коли я промокувала йому волосся, наші погляди зустрілися. Він почав наближатися, і ми поцілувалися. Його губи були дуже ніжними та гарячими. Мокрі краплі стікали з його волосся, падаючи на мою шкіру. Від цього я трохи здригалася, але припиняти не хотілося. Лив дощ, а довкола нікого не було. Це надавало деякого адреналіну з ранку. Невдовзі я швидко відсторонилася, бо почали приходити інші хлопці.
— Як соромно… А раптом побачили?
— Не хвилюйся ти так їм асе одно…
– Але не все одно мені…
Курапіка посміхнувся і пішов перевдягатися у чоловічу роздягальню, захопивши змінку. А я попрямувала до класу, повна нещодавно отриманих відчуттів.
День тривав дуже довго, хотілося швидше додому. Тишу в класі порушувала нудна розповідь вчителя. Курапіка сидів поруч, і я могла його розглядати.
– Гарний … – сказала я в голос.
– Що? – відреагував хлопець.
– А? Та ні нічого…
— Дана слухай вчителя, бо знову проситимеш пояснювати тобі тему!
— Та я знаю! Сил немає.
– Дурненька)
– Сам дурень! — похмуро відвернулася я до вікна.
Посмішка.
Після уроків дощ трохи заспокоївся, але не повністю припинився.
Я почала збирати речі, як почула кашель із боку Курапіки.
— Ти добре почуваєшся?
– Та все нормально. Зараз прийду додому, відпочину трохи і все пройде!
– Я в цьому не впевнена! Твої батьки вдома?
— Ні, вони поїхали кілька днів тому, щоб трохи зкупитись у місті. І залишилися з ночівлею у бабусі.
– Зрозуміло. Отже, вирішено — я прийду тебе лікувати.
— Дано, не варто. Я здоровий!
– У тебе сильний кашель. Ти застудився через дощ, тому що не взяв парасольку. Я прийду, і це не обговорюється!
– Тебе не переконати. Добре, тоді ходімо.
У цей момент я усвідомила, що парасолька тільки одна і ми будемо йти разом.
— Усі дізнаються, що ми пара…
– Тобі не приємно від цього?
— Ні, справа не в цьому, — похитала головою я. — Я не хочу поки що розповідати іншим. Це дуже бентежить… Але якщо ти простигнеш сильніше, то я почуватимуся ще гірше. Ходімо!
Я схопила Курапіку за руку, розкрила парасольку, і ми пішли.
— Чорт, це бентежить.
Хлопець здивовано пішов за мною…
Додати до улюблених