У вухах дратуюче дзвеніло. Дівчина спробувала поворушитися, але через силу розплющивши очі, побачила навколо себе лише купу снігу, яка спирала її своїми льодяними кайданами.
На щастя, великі камені не впали на Люмін, але тіло все одно нило та боліло від холоду й відсутності повітря.
Отямившись, мандрівниця випустила з долонь сильний потік вітру, зробивши для себе прохід поміж грудами білої маси.
Видершись до невеликої порожнечі між стіною та снігом, дівчина важко задихала, жадібно ковтаючи кисень. Від різко надійшовшого повітря голова запаморочилася, а в очах на мить потемніло.
Нарешті, віддихавшись і прийшовши до тями, Люмін вітром пробила над собою вихід. Залишки снігу окремими крупицями повільно спустилися на бліде обличчя, а потік свіжого вітру приємно вдарив в обличчя. Не довго думаючи, дівчина зробила імпровізовану “драбину” з гео конструкцій та вибралася на поверхню.
Сил не вистачало, а тіло вже практично не слухалося. Погляд дівчини ще довго був спрямований у землю, аж доки вона не почула до болю знайомий гордовитий голос.
—Тц. Все ж таки вилізла..— Підійнявши голову до гори, Люмін побачила клона, сидячого на камені.
Гнів та відчай заполонили груди. Вона розуміла, що Альбедо, можливо, вже немає в живих через хлопця, що сидів зараз перед нею. Хотілося підійнятися та задушити двійника, але Люмін розуміла, що у такому стані вона може хіба що благати о милосерді, не кажучи вже про помсту. Не встигла вона обміркувати ситуацію, як тій продовжив говорити:
—Знаєш, мені навіть не обов’язково вбивати тебе. Я можу залишити тебе живою, а смерть твого коханого буде швидкою. Просто підіграй мені. Удаймо, що я – Альбедо, та майже нічого не зміниться. — Хоча пропозиція була жахливою, з’явилася надія. Чи означає це, що алхімік досі живий? Єдиним правильним рішенням у цій ситуації було збрехати. Так вона може потягнути час та вигадати як врятувати принца крейди. Але їй ніколи не доводилося брехати, тим паче в такому стані та ситуації.
Трохи поміркувавши, дівчина постаралася сказати щось правдоподібне:
—Тоді.. я врятую хоча б одного з нас… Але можна мені хоча б побачити його в останній раз?— Звучало це настільки жахливо та фальшиво, що навіть сама Люмін не повірила б у свої слова.
Клон встав, тримаючи у руках яскраво-рожевий меч. Той самий меч, який дівчина колись очистила разом з Альбедо.
—Що ж, ти намагалася.— Гордовито пролунав голос двійника, а ця бридка посмішка і пригнічуючий погляд все більше роз’їдали душу.
Люмін підвелася, тримаючи у руках свою зброю. Навіть маючи перевагу – елементальну енергію, зараз дівчина не мала жодного шансу – вона не могла рівно стояти на ногах, а мови про бій навіть не йшло. А ось хлопець в свою чергу, бодай і без ока бога неперевершено володів мечем.
Дівчина з усіх сил намагалася ухилятися від ударів, але за деякий час зрозуміла, що це зовсім не важко. Клон хоч і бив в повну міру, але явно боявся серйозно нашкодити, наче спеціально промахувався. Його руки тремтіли, ще більше підкреслюючи страх та хвилювання.
Міркуючи про це, Люмін втратила пильність. Одна мить і вона вже лежить на снігу. Сівши на живіт дівчини, двійник схопив меч двома руками і підійняв його над шиєю мандрівниці.
«Це кінець» – промайнуло у голові Люмін. Вона заплющила очі і, затримавши дихання, слухняно очікувала на свою смерть.
***
Скільки б він не намагався думати про це як про черговий крок до виконання плану, дивна тривога все одно не полишала його грудей, змушуючи дихання тремтіти.
Він не розумів, чому вагається. Не розумів, чому не може вбити без сумнівів із тією кількістю гніву, яка накопичилася в ньому.
Хлопець здригнувся, ніби намагаючись повернути себе до реальності та видертись з безкінечної трясовини дратуючих думок.
Начхати.
Навіть якщо він не зможе зробити цього власноруч, крижана пастка зробить це за нього, не змушуючи бруднити руки.
Розпущене від набридливих косичок волосся вільно розвивалося на холодному вітру.
Редо безжалісно продовжував дивитися на безпорадну дівчину, що абияк вилазила з його пастки. Він роздратовано зітхнув, розуміючи, що тепер йому доведеться розбиратися з цим самому.
Він стиснув зуби, утримуючи біль. Поріз на руці знов почав кровоточити. Здавалося, все, що було нижче ліктя, зараз просто відвалиться через холод та біль. Можливо, варто було порізати Альбедо замість себе?
Підготовлені слова звучали не так… Невдовзі він почув очікувану брехню. Пальці намертво пристали до рукоятки меча, але руки зовсім не слухалися його.
Лише один рух і вже ціле життя знаходиться у його владі. В цій мертвій тиші, здавалося, було чутно тільки шалене серцебиття Нігредо та хаотичне дихання його жертви.
Чому? Чому він так хвилюється?
Ще більше дивувала спокійна реакція Люмін. Вона лише заплющила очі, приймаючи свою невтішну долю. Хіба можна настільки спокійно сприйняти свою смерть? Хіба можна перестати боротися за власне життя?
В голові на мить сплив власний образ в той момент, коли його вбивали. Навіть знаючи, що він не має жодних шансів на порятунок, він все одно не міг припинити пручатися за своє життя. Однак, він більше не був на місці безпорадного ягнятка, яке нічого не могло вдіяти, будучи безсильним перед вбивцею. Зараз він був на місці ката, який мав безжалісно забрати життя іншої людини. Тепер йому було цікаво: чи бачила Рейн його так само, як тепер він бачив дівчину, смерть якої мала стати частиною його плану? Чи можливо, що вона теж мала прихований мотив, який, на її думку, виправдовував жертву у вигляді власного творіння? Думка про те, що в пориві гніву він міг стати таким самим, як його творчиня змушувала його відчувати огиду до себе. Але він не міг просто кинути те, заради чого страждав так довго. Ще трохи і його мрія нарешті виповниться. Він нарешті зможе жити так, як завжди хотів, позбувшись тягаря в вигляді цієї дівчини. Але чомусь тепер думка про це не приносила такої радості та захоплення, як раніше.
Нігредо зажмурився та щосили спрямував лезо меча донизу, просто бажаючи скоріше покінчити з цим.
Додати до улюблених