Опис:
Здавалося, все було вирішено наперед. Акторська діяльність у розпалі, і через багато років, коли він не зможе грати, доживатиме віку з коханою дружиною в кріслі-гойдалці, в оточенні племінників. Але невелика любовна інтрижка докорінно змінює життя Алана Рікмана.
Посвята:
Містеру Рікману. Який живе у наших серцях, кадрах фільмів і звичайно ж у неймовірних історіях фанфіків.
Примітки:
Наперед прошу, не кидайте тапками) Не подобається, не читайте. І така версія має місце.
Такий варіант розвитку подій крутився у моїй голові дуже давно. Я навіть починала писати фанф, але він так і не був закінчений, був надто драматичний і шмарклявий. І далі мого комп’ютера не пішов. Не хотілося повторювати багато історій, де Рікман кидає Риму і стає розмазнею. Я дуже поважаю їхні стосунки, і як не хочеться писати про це в минулому часі.
Єдине, вік Алана близько 56 років (о боже, не вважаю 40 років старістю!), тобто це період виходу другого фільму про Поттера.
Частина перша
Цього вечора містер Рікман збирався на вечірку. Нічого незвичайного, його давній приятель режисер вирішив відсвяткувати свій день народження. Рима ні на мить від нього не відходила. Вона допомогла вибрати йому краватку, укласти волосся і навіть зібралася натерти до блиску його туфлі, на що Алан вже не міг погодитися, адже він це завжди робив сам. Така поведінка дружини його здивувала. Зазвичай вона завжди була зайнята собою, але сьогодні вона не могла супроводжувати чоловіка, оскільки вона нездужала. Вона явно нервувала через те, що він вирушить сам. Алан намагався не помічати її стану, або просто не показувати, що вловив зміни у її поведінці. Лише зупинившись на порозі, щоб цмокнути її в щоку, сказав:
– Постараюся втекти за першої ж нагоди. Старий скнара вибрав для урочистості найжахливіший ресторан з усіх можливих, – він підморгнув і посміхнувся.
Вона трохи посміхнулася, але слова чоловіка не заспокоїли її.
– Алан, я… хвилююся.
Вона замовкла. Алан не любив безпідставних переживань і сліз без приводу, та й з приводу також. І цей випадок не став винятком.
Алан вигнув одну брову в здивуванні (так, саме здивуванні, дізнаватися причини її хвилювань йому не хотілося), цмокнув дружину в щоку, секунду повагавшись, ніжно поцілував у губи і попрямував до машини, що стояла біля воріт.
Вона дивилася йому в слід, бачила, як він, сідаючи на заднє сидіння, помахав їй рукою. Чорний “Бентлі” тихо зашурхотів по асфальту і зник у сутінках.
Приводу для занепокоєння не було, як завжди. По іншому і бути не може. Напевно, її болісний стан був причиною тривожних думок, не більше. Але такого ніколи з нею не було раніше. Вона ніколи не переживала, навіть коли він був оточений натовпом молоденьких фанаток, які притискалися до нього і всіляко липли, навіть цілували (в щоку, а куди ще?). Вона сміялася разом з ним, вони разом згадували найцікавіші випадки, вони любили один одного, і ніщо не могло порушити їх гармонії.
Коли Алан тільки почав набувати популярності і почали з’являтися перші зграйки фанаток біля чорного входу театру, Рима від цього навіть отримувала задоволення. На той момент вони з Аланом були разом довго і їхні почуття трохи притупилися. Її почали заводити і збуджувати думки про те, що чоловіка, який спить з нею, жадають інші жінки, яких ставало дедалі більше. Той період їхніх відносин був чудовий. Це була іскра, яка запалила їх обох. Секс був божественний. Рима, намагаючись довести свої права на свого чоловіка, витворювала в ліжку неймовірне. Алан був у захваті. Несподіваний підйом, за творчим життям, відносин із дружиною надав йому більше енергії. Він вкладався у роботу повністю, а й у Риму його вистачало.
Поступово все прижилося і стало рутиною. Її більше не заводив той факт, що вона має найбажанішого чоловіка, та й вік взяв своє.
Але вони, як і раніше, любили один одного.
Він не був гулякою, він їй не зраджував. Вони не мали секретів один від одного.
Його люба, мила, терпляча Рима.
То що могло бути не так сьогодні?
Алан не хотів затримуватись, він сам це сказав. Та й спочатку він не хотів іти, але довелося заради ввічливості. Навіть сама Рима на цьому наполягла. З винуватцем урочистостей вони давно не спілкувалися, хоч і вважалися приятелями. Гості – всі знайомі Алану, здебільшого актори, або пов’язані з театром та кіно люди. Нікого зайвого.
Рима продовжувала думати, згадувати, намагаючись хоч якось себе заспокоїти. Вона так і стояла у дверях свого будинку. Їх з Аланом будинку. Чи надовго їх?
Надворі зовсім стемніло. Рима зрозуміла, що змерзла. Вона зайшла у дім, зачинила двері і попрямувала до кухні.
Однією з головних якостей, за які її любив Алан, було вміння відкладати проблеми, які не мають миттєвого рішення, на потім. Рима вирішила зачекати. Вона прийняла заспокійливе і вирушила до спальні. Лежачи на своїй половині ліжка вона швидко позбулася важких думок і заснула. Засинаючи, вона казала собі: “Він прийде і ляже спати, мене не захоче будити, як завжди. А завтра ми проведемо день разом. Він обіцяв.”
Це був перший раз, коли вона помилилася, і мала право одночасно.
Помилка була в сподіванні, що Алан повернеться вчасно. Але, Алан все ж таки не прийшов.
А правота полягала в передчутті – привід для тривоги виявився справжнісіньким.
Якби вона сказала про це Алану, він розсміявся б. Він не вірив у сумнівні настрої та передчуття. Він завжди діяв вивірено, з відповідальністю підійшовши до будь-якого рішення. Кардинальні зміни – це не про нього. Але як людина може бути впевнена у всьому? Навіть найбагатший і найвпливовіший схильний до найнезначніших і непередбачуваних факторів.
Містер Алан Рікман, всесвітньо відомий актор, який відбувся чоловік, із достатком, дружиною та іншими плюшками життя, їхав у своєму чорному “Бентлі”, нічого не підозрюючи. Очікувано нудна вечірка вже приготувала йому сюрприз. І тільки він сам зможе вирішити, згодом, хороший це сюрприз чи ні. Йому доведеться прийняти не властиве йому рішення, і навіть неодноразово. За один вечір його життя поверне зовсім у інший бік.
Частина друга
Їхати до місця урочистості було зовсім недовго, про що Алан, треба зізнатися, шкодував. Вітальна промова ніяк не клеїлася і Алан уже подумав, чи не повернути назад.
Аж раптом він помітив, що вони пропустили потрібний поворот.
Або спеціально проїхали.
Помітивши стривожений погляд Рікмана в дзеркало заднього виду, шофер сказав:
– Довіртеся мені, сер. – усміхнувся він.
– Скільки в мене часу? – полегшено спитав Алан.
– Хвилин п’ятнадцять, – сказав шофер, – сподіваюся, вони будуть виграшними, –
він знову посміхнувся.
– О, не сумнівайся. – Алан відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі.
Він пригадав очі Рими. У них читалася тривога та смуток. Він давно не бачив її сумною. Що то за вечір? Краще б він залишився з нею і пропади пропадом ця вечірка. Та хто взагалі на неї прийде?
Залишок шляху Алан завершував свою вітальну промову. Давно він не проводив час так марно.
Машина підкотила до входу до готелю.
Все навколо виблискувало вогнями, спалахами фотокамер, парадний вхід був прикрашений квітами, килимова доріжка всипана блискітками та пелюстками троянд.
Алан швидко оцінив ситуацію. Не дарма він платив понад норму своєму водієві – той привіз його якраз тоді, коли прибуття гостей завершилося і основна частина усюдисущих папараці зайшла всередину або просто пішли геть, не отримавши перепустку.
Машину, що під’їхала, відразу стали фотографувати. Алан з вдячністю стиснув плече свого напарника (так, саме напарника), секунду повагавшись, відчинив дверцята і вийшов. До нього підбігли троє дівчат з мікрофонами, відразу засипаючи його питаннями, все це супроводжувалося безперервним клацанням і спалахами фотоапаратів. Алан зазначив, що це ніщо в порівнянні з тим, якби він прибув вчасно. Сліпуче посміхаючись камерам і на ходу кидаючи відповіді на запитання дівчат, Алан швидким кроком зайшов у відчинені для нього величезні двері. “Портал”, – подумав Алан. “Швидше б перейти його, але вже у зворотний бік.”
Вечір ще не розпочався. У коридорах ходили гості, мило розмовляли, зрідка лунали клацання камер. Вітаючи кивками та усмішками знайомі обличчя, Алан легко знайшов зал. Перед прикрашеною сценою стояло безліч столиків, деякі були вже зайняті. Хтось його гукнув і помахав рукою. Алан помахав у відповідь і впізнав людину, що запросила його. Тепер він швидко наближався до Алана, лавіруючи між столиками.
– Містер Рікман! Алан! Як я радий! Я вже думав, ти вирішив обділити мене увагою! – Чоловік обняв Алана, легенько поплескав по спині і безперервно тиснув і тряс його руку.
– Ну що ти, Майку! – відповів, намагаючись якомога природніше посміхатися Алан. – Я не міг пропустити таку подію. До того ж ми стільки не бачилися…
– Дякую, друже, ти навіть не уявляєш собі, як багато це для мене означає. Давай я проведу тебе до твого столика.
– Дякую, Майку, я зовсім не проти. Ніяк не можу зрозуміти, за яким принципом розсаджують гостей.
– Так, принципи у всіх завжди різні. Але розміщенням гостей займався я, тож я в курсі всього. Ось той столик, – він показав на столик посередині першого ряду, перед сценою, – мій. А ти сидиш за мною.
Вони підійшли до столика, сервірованого на трьох персон. Одна з табличок гласила “Алан Рікман”, друга “Джулієт Стівенсон”, а ім’я, написане на третій табличці Алану було незнайоме.
Алан подумки зітхнув. “Добре, Джулієт – це добре. Це просто чудово.”
Гидкий скнара спеціально посадив Алана позаду себе, щоб камери ловили відомі обличчя і робили помпезніше його поганську вечірку.
“Хоча, не така вже й погана.” Алан озирнувся. Зал поступово заповнювався гостями.
Грала легка музика. На сцені увімкнули софіти.
– Програма буде насиченою та цікавою, але я все ж таки сподіваюся, ми зможемо знайти хвилину і перекинутися парою слів. У мене є для тебе цікаві варіанти, і в мене увірвається терпець почути твою думку! – Очі чоловіка блищали, та й сам він виглядав повним ентузіазму.
– Неодмінно поговоримо, ти знаєш, де мене знайти. – Алан вказав на табличку зі своїм ім’ям. Чоловіки засміялися.
– Чудово. А тепер перепрошую, але мені треба дати ще деякі вказівки. Інакше якщо сам не проконтролюєш, то цього не зробить ніхто. – сказав винуватець урочистості і вирушив за лаштунки сцени.
Алан сів за столик. Взяв келих із водою і зробив ковток. До нього підійшов хлопець офіціант і поцікавився, чи він не хоче вина, і якого.
– На Ваш вибір, – відповів чоловік. Сьогодні у мене вечір сюрпризів, здивуйте мене й Ви.
– Добре, сер.
Алан озирнувся, розглядаючи всіх людей. Джулієт поки не було.
– О, пробач. – До нього знову підійшов Майкл. Він узяв третю табличку зі столу. – Випадково тут опинилася, цю гостю ми не планували сюди садити.
– Без проблем. Ми з Джулієт з радістю провели б вечір у компанії незнайомки.
Але тут підійшла дівчина, одна з обслуговуючого персоналу, і забрала сервірування на третю персону.
Алан простежив за нею. Вона не розставила тарілки на іншому столику, а просто вирушила з ними на кухню. Натомість він побачив Майкла, який залишив табличку на непомітному столику біля колони.
Алан вирішив дізнатися, чи це табличка. Зробивши вигляд, що ходить між рядами і вітає гостей, Алан пішов у бік столика з табличкою. Проходячи повз нього і ковзнувши поглядом на ім’я на табличці, він дізнався, що це саме та, яка стояла на його столі.
“Алекса Белл” було написано на ній.
Алан не знав, хто це. Але це, напевно, має бути актриса. Мабуть, юна, інакше він би точно її знав, хоч краєм вуха чув би її ім’я хоч десь.
“Це вже цікаво. Що ж, подивимося, до кого виявляє таке ставлення цей слизький тип.”
Джулієт Стівенсон прийшла однією з останніх, коли вже ведучий почав оспівувати всі заслуги іменинника.
– Затрималася на репетиції. – її голос був захеканим. – Привіт, Алан. Скучила за тобою ну дуже сильно.
Вони поцілувалися в обидві щоки.
– І коли ж ти встигла скучити за мною, всього тиждень не бачилися. – примружив око і фірмово підняв брову Алан.
Джулієт махнула на нього рукою і розсміялася.
– Ну а як за тобою можна не скучити? Ти ж знаєш, я тебе обожнюю.
Саме за простоту та щирість і любив Алан Джулієт. Вона була однією з найкращих його подруг, а серед акторів не так уже й багато справжніх людей, хоч би як це звучало.
Вони проговорили досить довго, навіть не відволікаючись на те, що відбувалося на сцені. Ведучий запрошував іменинника, який штовхав дуже довгу промову. Потім була відеопрезентація його останнього зрежисованого фільму, мова когось із гостей, а далі… Алан випадково глянув на той столик. За ним сиділа дівчина. Алекса Белл.
По шкірі Алана побігли мурашки. Він її знає? Ні, не міг він її знати. Але вона була такою знайомою… Алан заціпенів. Він сидів і дивився на Риму, так, наче Риму, тільки молодше, набагато молодше. Тільки так це можна пояснити. Адже якась схожість була.
Він не знав, скільки він просидів, дивлячись на неї.
Джулієт побачила його замішання і теж подивилася у бік дівчини.
– Що трапилося? – Запитала вона. – Ви знайомі?
Алан важко відвів від неї погляд.
– Ні, просто здалося, що я знаю її. – губи Алана пересохли. Він зробив ковток вина.
Коли він знову глянув на дівчину, то вона здалася йому зовсім іншою. Вже не Римою. Тепер вона дивилася в інший бік і нічим не нагадувала Риму. Алан зловив себе на думці, що вино затуманило йому голову. Мабуть, він виглядав досить підозріло, розглядаючи незнайомку, бо Джулієт дивилася на нього, примруживши очі.
Алан посміхнувся і сказав:
– На чому ми перервали розмову?
Додати до улюблених