Епізод 2

POV автор

– Який жахливий світ новий! – до Джека, який забився в найтемніший кут провулку, хтось підходить. Він бачить тільки ноги в чорних джинсах і на доволі високих каблуках. – Дай-но здогадаюся. Вбив не того, кого треба було, чи не так?

– Йди геть звідси. Як ти взагалі мене знайшла? – Джек піднімає голову і зустрічається з пильним поглядом зелених очей. Невідома йому дівчина стоїть, схиливши голову набік, засунувши руки в кишені свого тренча.

– Ну, ти може й сховався від живих, але, на твоє нещастя, я мертва та існую тільки в твоїй голові. Пройдемось?

POV головна героїня

Ця історія починається з смерті. Чи з того, що прийнято нею вважати. Мене з дитинства готували до того, що якщо я паду смертю хоробрих на полі бою, а їх за все моє життя було немало, то потраплю в Порожнечу, де занурюсь в вічний сон, а охороняти його будуть жахливі космічні істоти, здатні звести з розуму будь-кого, хто прокинеться.

Місце, де я розплющую очі і близько не походить на ті мої бідні уявлення про місце вічного упокою. Скоріше, це камера катувань в Середньовіччі. Ось ланцюги на руках і ногах, залізний нашийник. Як дешеві декорації до слешерів. Видіння, що стосувались майбутнього, завжди закінчувались моментом моєї смерті і в цій книзі не було білих сторінок. Все, кінець. Finite la commedia.

По мірі того, як пазл складається в єдину картину, мене починає навідувати один здогад. Знаєте, якщо персонаж історії надто популярний і автор його вбиває, що не подобається читачам, то через кілька років пишеться продовження історії, де персонаж магічним чином оживає і знову повертається до справ. Здається, щойно Бог зробив саме це. Ненависть починає закипати в мені. ” Чак, ти не допишеш до моєї історії ні єдиного рядка! Якщо моє прокляття – жити, я зіпсую абсолютно всі твої плани і надії. В кінці-кінців благати про смерть будеш ти”. Такі та їм подібні думки приємно гріли б душу, якби вона у мене була.

– У мене до тебе ділова пропозиція, – в камеру входить Чак в білій одежі. Пом’яни вовка, чорт. За ним стоять ще двоє істот у вигляді чоловіків з доволі грізним виглядом. Боже, мені ж відомо, що ти не любиш бруднити свої руки. Це у нас сімейне. – Ти мені говориш, хто перша душа і я тебе звільняю. – назовні виривається нервовий смішок. Тепер я розумію, чому з часів створення людства Бог залишив мене в спокої.

– Як говорить мій брат… – витримую паузу. – Пішов ти! – Бог зітхає і махає рукою своїм підлеглим. З усіх сил я стараюсь робити незворушний вигляд. До першого удару.

POV автор

– Щоб вона сказала, якби була тут? – Дін звертається до свого брата й архангела, які знаходяться з ним в номері дешевого мотелю десь на краю світу.

– Сказала б, що хочу кави. – вона з’являється на дивані і сидить достоту так, як колись сидів її батько перш, ніж інсценувати свою загибель від рук Люцифера. Вінчестери з Гавриїлом здивовано витріщаються на неї. – Що? Я мертва і я у ваших головах. Саме так би й сказала.

Щось на це відповісти вони не встигають. У двері вриваються скандинавські напівбоги. Діти Локі. Після короткої сутички Сем, Дін та Гавриїл розділяються. Вона ж тільки зітхає.

– Та невже ти хочеш втекти? – вона з’являється перед батьком у своїй білій сукні із золотим гаптуванням. На голові видніється німб. – Ти, котрий вчив мене від бійок не тікати? Знаєш, хлопці там помирають.

– Діне, не хочу тебе відволікати, але твоєму братові потрібна допомога. – перед ним вона з’являється в чорних джинсах та сорочці в клітинку. Волосся зібране у високий хвіст. Типовий мисливський образ, але замість черевиків білі кеди. Вона сидить на стільці, сперши лікті об його спинку, і спостерігає за бійкою достоту так, як би робила вона справжня.

– То чому ти йому не допоможеш? – питає Дін і бог, з яким він б’ється, кидає здивований погляд на стілець, до якого звернувся мисливець.

– Бо я лише у твоїй голові.

– Ти помираєш, Семмі. Вибач, нічим не можу допомогти. Я мертва, – вона піднімає руки і робить невеликий крок назад. Її волосся дрібними кучерями спадає до колін. Вдягнена в світлі штани та білу сорочку навипуск. Такий немисливський образ, так їй притаманний. – Але скоро ти приєднаєшся до мене.

Та цього не станеться. Гавриїл рятує Сема, вбивши одного із синів Локі, інший тікає. Її образ знову стає одним цілим.

– Ви ж його не відпустите?

POV головна героїня

Кожен день ми проводимо цей ритуал. Спочатку приходять двоє катів. Здається, вони змагаються в тому, хто більше синців і порізів залишить на моєму тілі. Потім заходить Чак і задає своє вічне питання “хто перша душа?”, на який він отримує чисто вінчестерівську відповідь. Це його злить і, як тільки двері камери за ним зачиняються, на мене сиплеться чергова порція тяжких тілесних. На даний момент серед всіх синців і порізів виділяються переламані пальці на руках і ногах, зломана в трьох місцях одна нога, а інша – з повністю роздробленою кісткою, пробита ребром легеня, ну а про решту внутрішніх органів навіть згадувати страшно.

– Знаєш, я не розумію, навіщо ти терпиш цей біль, – в один із днів Чак вирішує піти проти свого ж сценарію. – Все одно нікому розповісти, нікому пожалітись. Хто тобі повірить?

– Люцифер, – ледве можу вимовити. За такий довгий час я відучилась казати щось, крім “пішов ти”. – Цього достатньо, – на цей раз терпіння Бога лусне і він нагороджує мене ляпасом. Кров з розбитої губи тече по підборіддю, а він спокійно витирає руку об носовичок, ніби доторкнувся до чогось гидкого, і виходить.

Новий день. Уже знайомі обличчя поважно входять в камеру, ніби до себе додому, і доводиться знову взяти всю свою силу волі, щоб не закричати від болю. Я давно помітила, що відсутність крику чоловіків вводить у ступор і  замішання. Звиклі до постійних благань пощади, вони не можуть усвідомити, що у архангелів больовий поріг набагато вищий, ніж у решти істот. Цікаво, коли терпіння Чака остаточно лусне?

Скрегіт. Дивно, занадто мало часу пройшло. Невже минув день? Піднімаю голову і бачу декілька фігур в чорних плащах. Чи то назгули – не видумка, чи то дементори існують. Хоча в останній час радості я не відчуваю. Або просто Гелловін святкують навіть в цьому місці, та тільки вибору “цукерки або життя” не буде. Але в задній кишені джинсів є декілька купюр! Можна написати книгу “Як прожити на сто доларів в *назва будь-якого американського великого міста*”?

– Живим тут не місце! – гримить голос одного з них.

– Почекайте хвилин п’ять. – губи мої ледь ворушаться, але на мої слова ніхто не зважає. Його соратники, не турбуючись про мій комфорт, звільняють мене від ланцюгів і тягнуть до тріщини між світами. Тільки тоді в моїй голові засвічується неонова вивіска. Де я весь цей час знаходилась? Намагаюсь зосередити погляд на навколишній обстановці, але я не бачу нічого, крім чорних плащів. Ніби невідомі хочуть до кінця приховати це місце. Ти бачила тільки свою камеру катувань? От і задовольняйся цим.

Навколо не видно нічого, крім дерев. Без сил, та й успіхів вам стояти на зламаних ногах, я валюся додолу. Намагаюсь зв’язатися хоч з кимось через радіо, але встигаю відключитись. Єдине, що шепочу:

– Барто.

***

Чортові білі стіни! Цю обстановку я впізнаю з тисячі. Рідна й улюблена палата. Стараюсь поворухнутись, але руки й ноги були чимось надійно зафіксовані. Чорт, таки перестрахувались. Повертаю голову і бачу пусте крісло для відвідувачів. Дивно, зазвичай тут сидить або Рафаїл з документами, або дуже “задоволена” Аріель, під поглядом якої завжди хочеться якнайскорше самостійно зцілитись і забратись додому, навіть якщо ти знаходишся при смерті й завірив заповіт.

– Більшість ран затягнулись самостійно. Важкувато було з серйозними пошкодженнями, – над головою чую чоловічий голос і розумію, що треба розплющити очі. Нарешті спроби увінчуються успіхом, але через яскраве світло доводиться знову замружитись. Непоміченим це не залишається. Рафаїл не церемониться. Ривком усаджує мене на ліжко так, що заплющувати очі далі марно. – Отямилась? – ніяких тобі “мила моя племінниця, як ти себе почуваєш? Не принести тобі гарячої кави?” й інших турботливих фраз, які частіше всього можна чути в фільмах, ніж в реальному житті. Повільно киваю головою, але розплющити очі до кінця не наважуюсь. Поки не отримала смачного запотиличника!

– Отямилась, – бурмочу я і нарешті дивлюсь на дядька. Поруч з ним стоїть Михаїл і здогадатись, хто саме нагородив мене ударом, неважко. – Навіщо? – звучить навіть трохи плаксиво.

– Переконався, що ти не прикидаєшся, – турбота просто виходить на новий рівень. – Ну і хто тебе катував?

Ха ха ха. От так я тобі й скажу, так ти мені й повіриш. Михаїл, ти ж досі тримаєшся за татові штани, намагаючись при цьому виглядати строгим правителем зі своєю думкою! На довершення до всього дана ситуація виглядає як моє слово проти слова Чака (можна ж здогадатися, кому повірять, так? Спойлер: не мені). Рафаїл мовчання розцінює по-своєму. Він спроваджує старшого дядю зі словами, що мені потрібні спокій та відпочинок. Вони йдуть, гаряче щось обговорюючи.

POV автор

– Я знаю, що вона про мене думає! – вигукує Михаїл, як тільки за ним зачиняються двері. – Цей погляд знайомий мені з її дитинства.

– Нам потрібні докази, що це Його рук справа, – Рафаїл намагається заспокоїти брата. – Дамо їй можливість втекти звідси. Якщо не відправиться мстити, тоді ми обидва з тобою ідіоти.

– Під твою відповідальність, брат мій, – архангел стомлено проводить рукою по волоссі. – Пішли, розберемось з проблемою раптово воскреслих янголів.

Додати до улюблених